СНІД в Африканській Субсахарі

СНІД — синдром набутого імунодефіциту — поширився в Африці протягом 1970—1980-х років і став пандемічною хворобою протягом 1990-х. Його дія в Африці просто спустошлива.

Особи, інфіковані ВІЛом (вірус імунодефіциту людини) не одразу і навіть не згодом виявляють симптоми СНІДу. На ранніх стадіях лише аналіз крові покаже інфекцію, і тільки тоді організм мобілізує антитіла для боротьби з ВІЛ. Люди можуть роками носити цей вірус, не знаючи про це, і в цей період можуть незу-мисно передавати його іншим. З цієї причини офіційна статистика захворювань на СНІД значно відстає у визначенні фактичного числа інфікованих осіб, зокрема у країнах, де населення не може пройти поголівне тестування.

З початком XXI ст. понад 32 млн людей у світі стали інфікованими, з них близько 27 млн проживали у 34 тропічних африканських країнах. На початку 1990-х років найбільш ураженими були країни Екваторіальної Африки, яку з тих пір стали називати «поясом СНІДу». До кінця 1990-х років вогнище хвороби перенеслося до Південної Африки. У Зімбабве та Ботсвані понад 25 % усіх осіб віком від 15 до 49 років були ВІЛ-інфікованими, у Замбії — майже 20 %, а у Південноафриканській Республіці, найгустіше заселеній країні, — близько 13 %. Ці дані є офіційними, а згідно з даними медико-географів, у кількох тропічних африканських країнах інфіковано від 20 до 25 % усього населення.

Із зростанням смертності від СНІДу демографічна статистика африканських країн демонструє невтішні наслідки. У Ботсвані середня тривалість життя у 1994 р. становила 60 років, у 1999 р. вона знизилася до 39, і спеціалісти ООН прогнозують, що ця цифра зменшуватиметься й далі. У Зімбабве приріст населення на початку 1990-х років становив 3,3 %, тепер він дорівнює 1,0 %. Ще в одному звіті ООН стверджується, що за 1990—1998 рр. в Африці від СНІДу померло понад 10 млн осіб.

Географ Пітер Ґоулд у своїй книзі «Повільна чума-» назвав Африку «континентом катастрофи», вказуючи на те, що офіційні дані, на яких ґрунтуються такі гнітючі звіти, применшують масштаби цього лиха. Африканські уряди, як зазначив Гоулд, приховують справжні розміри цієї трагедії з різних причин: почуття сорому, занепокоєння, що справжні цифри відвертатимуть інвесторів та відлякуватимуть туристів, а невігластво військових урядів, як правило, заперечує реальність. Він додав, що багато лікарів в Африці стверджують, що фактичні дані щодо СНІДу занижені на 80-90 %.

СНІД не оминув жодної частини Тропічної Африки. Судячи зі звітів країн Західної Африки, там теж збільшується кількість хворих на цю недугу. Кот-дТву-ар подав, можливо, найвірогідніші дані, повідомляю

чи, що там понад 10 % дорослих осіб є інфікованими. У Ніґерії рівень поширення СНІДу перевищує 4 % населення (для цієї густонаселеної країни це означає, що хворіє більш ніж 5 млн осіб).

Страждання, які несе це пандемічне захворювання, — безмежні, а його вплив на економіку є безсумнівним. Робітники працюють, будучи хворими, оскільки робочих місць обмаль; медична допомога відсутня або ж недосяжна для багатьох, тому люди залишаються на роботі, доки не впадуть. В Африці з її високим безробіттям нові робітники одразу заповнюють вакансії, але вони теж нездорові. Корпорації звітують про швидке зростання витрат, пов’язаних зі СНІДом. У Ботсвані, де економіка процвітала завдяки виробництву алмазів, висококваліфіковані сортувальники алмазів стали жертвами СНІДу, а підготовка заміни знижує прибутки. Витрати на медичні послуги, збільшення страхової допомоги у зв’язку зі смертю, похоронні видатки і затрати на набір робочої сили та її тренінг зменшують прибутки корпорацій — від цукрових плантацій Кенії до золотих копалень ПАР. Таким чином, СНІД істотно впливає на економічну статистику цього континенту. Структура економіки, зокрема та, що стосується Африки, представлена на рисунку 1-11 і значною мірою завдячує СНІДу.

У країнах глобальної серцевини досягнуто прогресу в стримуванні цієї хвороби й подовженні життя уражених нею. Ці успіхи дали змогу не вважати СНІД центральною медичною проблемою, але це не стосується Африки. Вартість лікування СНІДу надзвичайно висока, і приватні фармацевтичні компанії не продаватимуть свою продукцію за цінами, прийнятними для африканських пацієнтів. Коли колишній президент Клінтон під час свого візиту до Ніґерії у 2000 р. запропонував 1 млрд доларів США для боротьби зі СНІДом, африканці відповіли, що остання річ, яка потрібна Африці, — це збільшення боргів. Отже, найкращою короткотерміновою стратегією для африканських урядів є спроба змінити ставлення до проблеми та поведінку громадськості, особливо збільшуючи доступність і безплатність презервативів. В Уґанді, що колись була однією з найбільш уражених країн Тропічної Африки, вдалося сповільнити темпи поширення СНІДу такими методами, а також завдяки рішучій рекламній кампанії.

Але навіть за всіх цих заходів офіційний показник інфікованих дорослих у 2000 р. все ще становив 9,5 %. Згідно з передбаченнями медико-географів та інших учених, найбільш уражені країни Африки можуть зазнати зменшення населення до 10—20 %. Це катастрофа, яку можна порівняти лише з бубонною чумою в Європі XIV ст. або зі знищенням корінних американців віспою, занесеною їм європейськими загарбниками в XVI ст. І знову об’єдналися природні, історичні та культурні чинники, щоб завдавати страждань народам Африканської Субсахари.

у світі було 32 млн хворих на СНІД, із них понад 27 млн африканців. Ці офіційні дані, мабуть, приховують ще більшу кризу, результатом якої є те, що рівень народжуваності у багатьох африканських країнах сьогодні знижується. Середня тривалість життя також падає до небачених раніше рівнів.

Величезний інкубатор хвороб, інфекційних та неінфекційних, у гумідній Екваторіальній Африці продовжує загрожувати місцевому населенню. Несподівані спалахи лихоманки ебола в Судані впродовж 1970-х, у Демократичній Республіці Конго впродовж 1990-х і в Уганді у 2000—2001 рр. показали всьому світові ризик, з яким живуть багато африканців. Але африканські негаразди швидко забуваються. Увага світу мобілізується лише тоді, коли якесь епідемічне африканське захворювання може перерости в пандемічне. Африканці ведуть боротьбу з найнесприятливішим довкіллям планети, причому вони найменше здатні впоратися з ним через свої надзвичайно обмежені ресурси.

Навіть якщо робитимуться спроби допомогти Африці на міжнародному рівні, результати можуть бути непередбачуваними. Наприклад, серед африканських ендемічних хвороб є шистосоматоз. Переносять його збудника слимаки: їхні паразити проникають через пори у людське тіло при купанні у водоймах зі стоячою водою, де розмножуються слимаки (швидкі водні потоки є відносно безпечними). Коли, згідно з проектами розвитку, що мали на меті допомогти селянам Африки, загачувалися річки і вода спрямовувалася в іригаційні канали, сільськогосподарське виробництво зросло, але збільшились і ареали захворювання, яке викликає внутрішню кровотечу і втому, хоча рідко призводить до фатальних наслідків. Карти медико-географів зафіксували поширення шисто-соматозу у місцях, де є греблі, і невдовзі причина стала зрозумілою: сповільнивши течію води, греблі створили ідеальне середовище для розмноження зловісного слимака.

Бідність є могутньою перешкодою для поліпшення здоров’я, а значне втручання у природне середовище разом із вигодами приносить утрати. Африка гостро потребує вдосконалення медичних послуг, ефективніших програм щеплення дітей, пересувних шпиталів для віддалених місцевостей та інших подібних засобів. Оскільки 71 % її населення проживає у сільських районах, природне довкілля і далі шкідливо впливатиме на його здоров’я.