СПАДЩИНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Радянська федерація та її наслідки

На самому початку, коли розроблялися і починали втілюватися плани створення Радянського Союзу, сама назва «Союз» передбачала федеративний устрій держави. Федерація — це така форма устрою, за якої влада розподіляється між центром і політичними одиницями (кантонами, штатами або «соціалістичними республіками», як у випадку з СРСР). Теоретично кожна республіка мала право безперешкодно вийти з Союзу. Звернімось до карти колишнього Радянського Союзу (рис. 3-5). Тут видно цікаву географічну закономірність: усі 15 республік мають спільний кордон з нерадянським сусідом. Жодна з республік не була замкнена всередині країни. Здавалося, географічне розташування підтверджує право республік за бажання вільно вийти з СРСР. Реальність, звичайно ж, була іншою. Жорстокий контроль Москви над республіками робив Радянський Союз федерацією лише на словах. Отож, саме слово «федеративний» стало широко використовуватися в політичному обігу. Офіційна назва російської республіки звучала так: Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР). її можна знайти на будь-якій політичній карті до 1991 р. Але решта 14 республік не мали слова «федеративний» у своїх назвах. Постає питання: чому?

Відповідь слід шукати не лише у провідній позиції Росії серед республік Радянського Союзу, а й у надзвичайно складному політико-географічному устрої самої Російської республіки. Сьогодні, навіть після розпаду СРСР, назву «Російська Федерація» і надалі часто вживають, щоб указати (знову ж таки теоретично) на стосунки між центральною владою Москви і адміністраціями 21 республіки і близько 70 інших адміністративних одиниць у межах Російської держави. Дещо нижче йтиметься про натягнутість таких стосунків. Окремі національні спільноти прагнуть більшої автономності, а деякі республіки розглядають незалежність у значенні, близькому до суверенності колишніх членів Союзу, зокрема Латвії та України.

Федерацію недостатньо проголосити. Дебати стосовно цього тривають понад півстоліття, а європейського стандарту федерації так і не існує. Федеративний устрій передбачає добровільний розподіл влади, вільне об’єднання людей, які розуміють, що часткова відмова від суверенності обернеться на добре для всіх, кого це стосується. У роки радянського панування серед усієї багатоманітності народів Союзу такі ідеали федералізму практично не поширювались. Якщо сьогоднішня Росія прагне стати дійсно федеративною державою, їй слід пам’ятати ці уроки минулого.

Хоч комуністична епоха й завершилася, але її наслідки ще довго спостерігатимуться у політичній та економічній географії Росії. Сімдесят років централізованого планування та управління неможливо враз перекреслити, за один день неможливо всіх перевести на ринкову економіку.

До того ж не слід забувати, чому комунізм знайшов такий благодатний ґрунт для свого розвитку в Росії перших двох десятиліть XX ст. Тодішня Росія мала сумну славу: селяни животіли у тяжкій неволі, робітників жорстоко експлуатували, дворяни купались у розкошах, а царські палати вражали помпезністю. Відгомін західноєвропейської Промислової революції приніс робітникам

нові злидні. Страйки жорстоко придушувалися. Коли ж царі зрештою спробували покращити долю бідняків, ці спроби виявилися замізерними і запізнілими. Не було демократії, і люди не мали змоги висловити чи якось сповістити про свої нещастя. Європейська демократична революція пройшла повз Росії, а економічна революція за-торкнула її лише злегка. Більшість росіян і десятки мільйонів неросіян під владою царату зазнавали експлуатації та жорстких утисків, стикалися з корупцією, гинули від голоду. Коли народ почав повставати у 1905 р., ніхто не міг собі уявити, що станеться згодом. Навіть після демократичної лютневої революції 1917 р. політичне майбутнє Росії залишалося невизначеним.

Революція в Росії не відбувалася єдиним потоком. Виділялися різні групи: більшовики, що виступали під ідеологічним проводом Леніна, були радикалами, а меншовики розглядали майбутнє країни ліберальніше. Підрозділи так званої Червоної армії воювали проти «білих», при цьому і ті, і ті виступали проти монархії. Держава як така перестала існувати, люди по селах і містах зазнавали страшних злигоднів. Більшість населення імперії була готова до рішучих змін.

Зміни настали, коли революція набула комуністичного характеру. Більшовики взяли гору над меншовиками і відправили більшість із них у заслання. У 1918 р. столицю перенесли з Петрограда до Москви. Це був крок усупереч принципові передової столиці, бо Москва розташована у глибині Росії, навіть не на головному судноплавному шляху (не говорячи вже про морське узбережжя), посеред саме тих лісів, які колись захищали країну від ворогів. Так і політика новосформованого Радянського Союзу була спрямована переважно всередину, а завдяки адміністративним ресурсам комуністичної системи і «трудовому ентузіазмові» країна невдовзі досягла тих цілей, які так довго лише мерехтіли попереду. Головним політичним і економічним будівничим цих подій був лідер революції, який переміг у боротьбі за владу, — Ленін (справжнє ім’я — Владімір Ільїч Ульянов).

Політична система

Завдяки значній експансії Росії під владою царизму опинилися представники багатьох національностей. Тепер революційний уряд намагався організувати це етнічне розмаїття у злагоджену державну структуру. Царі завойовували, але майже не

нав’язували підвладним народам російську культуру. Серед десятків нерусифікованих культурних, мовних, релігійних спільнот були грузини, вірмени, татари, мусульмани Центральної Азії. На 1917 р. росіяни становили лише близько половини населення всієї країни. У такому обширному політичному регіоні неможливо було миттєво встановити російську державність, необхідно було асимілювати різні національні групи.

Отож національне питання стало головною проблемою молодої радянської держави після 1917 р. Ленін, який приніс до Росії філософію Карла Маркса, з самого початку говорив про «право націй на самовизначення». Першою реакцією багатьох народів, підвладних Росії, було проголошення незалежності, зокрема таке відбулося в Україні, Грузії, Вірменії, Азербайджані й навіть у Центральній Азії. Але Ленін не мав наміру дозволити російській державі розпастися. У 1922 р., коли остаточно було втілено плани створення Радянського Союзу, останню з цих недовго незалежних республік було цілком втягнено у сферу московського режиму. Наприклад, Україна проголосила свою незалежність 1917 р. і утримала цей статус до 1919 р., коли більшовики силоміць накинули Києву свою владу. Наслідком цього стала інкорпорація України до радянської системи.

Більшовицька політична система базувалася на етнічній самосвідомості численних народів, які були втягнуті до складу СРСР. За величезної площі та культурної неоднорідності імперії неможливо було окреслити окрему територію з рівним політичним статусом для кожної національності, а комуністи керували долею понад 100 великих націй і малих етнічних груп. Було прийнято рішення про поділ країни на «радянські соціалістичні республіки», межі кожної з яких приблизно охоплювали територію, де проживають головно представники однієї з найбільших національностей. Повторимо, що на той час росіяни становили близько половини населення Радянського Союзу, який починав розвиватися. На рисунку 3-4 видно, шо вони були (і зараз є) найропорошенішою етнічною групою країни. Тож російська республіка була безперечно найбільшою республікою Союзу, охоплюючи майже 77 % усієї його території.

Серед радянських республік нечисленні меншини отримували нижчий політичний статус. їх називали «автономними радянськими соціалістичними республіками» (АРСР), які практично були утворенням в межах більших (союзних) республік. Частину територій називали автономними областями або іншими одиницями за національною ознакою. Це була складна і громіздка система, якій бракувало доброї організації. Незважаючи на це, у 1922 р. вона була офіційно впроваджена під прапором Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Із часом до складу Союзу ввійшло 15 республік (рис. 3-5), частина з них — це республіки, які «об’єдналися» ще на початку, в 1922 р., а решта увійшли згодом, як от Молдова, Естонія, Латвія і

Литва. Внутрішня політика часто змінювалася, інколи просто тому, що так волів диктатор комуністичної імперії. При цьому багатонаціональне розмаїття Радянського Союзу ледве уживалося разом за комуністичної системи розмежування, яка нагадувала апартеїд. Незабаром ситуація 20-х років значною мірою змінилася завдяки демографічним змінам, міграціям, війні, економічним факторам. Мало того, сталінська національна політика передбачала переселення цілих народів з їхніх питомих земель заради «вдосконалення» загальної форми федерації. Ці народи виселялися на схід, а на їхнє місце приїжджали росіяни. З плином часу 11 внаслідок політики русифікації радянської імперії в усіх неросійських республіках розрослися численні російські меншини (див. табл. 3-І).

Республіка Росія була лише однією з п’ятнадцяти, але в Радянському Союзі займала домінуючу позицію, була центром строго контрольованої федерації (див. вставку «Радянська федерація та її наслідки»). Тут проживала половина населення країни, тут знаходилися столиця і серцевинний регіон СРСР. Росія охоплювала понад три чверті території Радянського Союзу і, таким чином, була ядром імперії. В інших республіках слово «російський» часто ставало синонімом «радянського» — менші республіки жили саме в такій реальності. Росіїши приїжджали до інших республік, щоб навчати (в колоніальних школах вивчалася російська мова), організовувати місцеві комуністичні партії (а часто й керувати ними), втілювати в життя економічні рішення Москви. Це була політика справжнього колоніалізму, але дуже ретельно замаскована. На світовій арені Радянський Союз виступав ревним захисником гноблених народів, потужною

силою у процесі деколонізації. Таке дивовижі протиріччя розкрилося лише згодом.

Радянська економічна система

Геополітичні зміни внаслідок заснування Радянсі кого Союзу супроводжувалися грандіозним екс номічним експериментом: перетворення царські імперії зі схильністю до капіталізму в комуністи1 ну. З початку 20-х років утвердилося централізовг не планування економіки країни: московсьь керівництво приймало всі рішення щодо госпс дарського розвитку. Така політика мала дві голові мети: прискорення процесу індустріалізації; колег тивізацію сільського господарства. Для їх досяі нення було мобіїпзовано всю країну на чолі з уг равлінням державного планування — Госпланоі\ Уперше в таких масштабах і вперше за марксг стсько-ленінськими принципами всю країну бул організовано до роботи на загальнодержавні інте реси за вказівкою центральної влади.

Згідно з політикою планування аграрний сек тор мав стати продуктивнішим, якщо організуват в ньому величезні державні господарства. На дода ток до експропрійованих володінь колишні землевласників у селян відбирали приватні госпо

НАРОДИ РОСІЇ

_і Росіяни

1 Фінно-угорці

І Тюрські народи

0 50

‘ I Монголи Кавказці

□ Малозаселені або незаселені території

1000 км

‘ на схід від Грінвіча

РИСУНОК 3-4

СПАДЩИНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 221

дарства, і всі ці землі об’єднували у колективні підприємства. Ці землі мали входити до колгоспів і радгоспів, які б займалися рослинництвом і тваринництвом, при цьому сільськогосподарська продуктивність мала бути найбільшою завдяки максимальній механізації та мінімальним затратам робочої сили. Проте велика кількість індивідуальних землевласників виступали проти нововведень і намагалися саботувати їх.

Тих, що противилися грандіозним задумам комуністів, спіткала жахлива доля. Трагедія тих людей стала одним із чинників, на якому піднісся ан-тиросійський дух націоналізму в нині незалежних республіках. Для прикладу, у 30-х роках за наказом Сталіна конфіскували всю сільськогосподарську продукцію України, після чого закрили частину кордону між Україною і Росією. Почався голодомор, який приніс смерть мільйонам людей. За часів тоталітарного режиму сповідувався принцип «Мета виправдовує засоби», тож колишні жертви царату зіткнулися з новими страхітливими труднощами. За підрахунками Девіда Ремніка (книга «Могила Леніна»), від ЗО до 60 мільйонів людей загинули від штучно створеного голоду, під

час політичних «чисток», у сибірському засланні та за багатьох інших обставин.

Радянський офіціоз завжди приховував від усього світу цю незбагненну людську трагедію. Лише у 1956 р., за три роки після смерті Сталіна, частину цих злодіянь було оприлюднено. Одним із наслідків стала реабілітація імен тих, хто був знищений диктаторським режимом. Однак нове керівництво у принципі продовжувало подібну політику, борючись уже з новою генерацією дисидентів.

Але повернімося до часів колективізації. Після її тотального проведення всупереч сподіванням радянської влади продуктивність сільського господарства не зросла. Люди звикли працювати на своїй землі і дбали про неї краще, ніж про якусь там державну. Свою роль зіграли і обурення щодо силового нав’язування нової програми, і погане керівництво, і недостатнє заохочення селян до максимальної віддачі. Якщо сюди додати ще й постійні погодні негаразди через відносно невигідне географічне розташування більшості території країни, то вже ні в кого не викликатимуть подиву низькі отримані врожаї — менші, ніж

РИСУНОК 3-5

222 РОЗДІЛ З РОСІЙСЬКИЙ СВІТ

російський географічний світ

НАСЕЛЕННЯ

• до 50 000

• 50 000-250 000

• 250 000-1 000 000

• 1 000 000-5 000 000 ф понад 5 000 000

Столиці країн підкреслено

Залізниці, прокладені до 1917 р.

Залізниці,

— прокладені

1917-1991 рр.

Автомагістралі

800

НОРВЕГІЯ

.лйРІІІЯ

77

ь 7%

н°рільськ ® 7ар«а •

*УРЄНҐ0І,

КИТАЙ

РИСУНОК 3-6

224 розділ з

очікувалося, і менші, ніж було потрібно для задоволення потреб країни. Упродовж трьох поколінь комуністичного правління Радянський Союз мусив імпортувати продовольчі товари з-за кордону.

Ще у ході колективізації влада почала залучати в сільськогосподарський обіг чимало територій через упровадження грандіозних іригаційних систем. Пізніше, у 50-х роках, у Казахстані стали втілювати програму освоєння цілини і перелогів, унаслідок чого пасовиська перетворювалися на пшеничні лани. Але іншим наслідком стали природні катастрофи: пересохли відведені ріки, пестициди отруїли грунтові води, багато людей захворіло. 1 знову те ж саме: намагаючись вирішити старі проблеми, створювали нові.

Радянський Союз хотів розвинути промисловий комплекс. Для цього були потрібні сотні тисяч робочих рук, які мали звільнитися, за задумом радянських планувальників, завдяки колективізації та механізації сільського господарства. Влада добре розуміла, що держава буде сильною лише за наявності потужної промисловості, тому на її піднесення було затрачено величезні кошти. Пріоритетним став також розвиток енергетики і транспорту. Як наслідок, порівняно з сільським господарством програма індустріалізації в СРСР проходила успішно. Різко зростала продуктивність, а на час, коли Друга світова війна накотилася на імперію в 1941 р., промисловий сектор уже міг задовольнити потреби в обладнанні та зброї, щоб подолати нацистських окупантів.

Проте навіть на цьому тлі реалізація радянських грандіозних планів негативно відбилася на майбутньому країни. Оскільки все ж неможливо було ігнорувати ринковий тиск і певні вартісні 13 чинники, система державного планування передбачала виробництво певних товарів у певних місцях, часто не зважаючи на умови економічної географії. Для прикладу, виробництво пасажирських вагонів зосередили на латвійському заводі. Жоден інший завод будь-де в країні не мав права виробляти таку продукцію, навіть якби близькі поставки сировини здешевили її виробництво. Це суттєво підвищувало затратність у промисловому комплексі, а за відсутності конкуренції керівники підприємств почувалися на сьомому небі, а робітники могли дозволяти собі не дуже високу сумлінність.

Радянська система міцно прив’язала економічну географію республік до центру і одну до одної. У своїх потребах сировини, енергії чи будь-чого іншого всі республіки та інші адміністративні одиниці обов’язково мали якусь залежність. Розвиток територій цілком підпорядковувався наказам Москви. Для прикладу, місто Братськ на річці

Ангара спочатку було каторжним табором у Сибіру, але одного дня тут почали будівництво греблі, і постало заводське місто, яке згодом перетворилося на великий регіональний осередок промислових підприємств. Серйозною перешкодою на шляху здійснення економічних реформ у пострадянський період була нерентабельність багатьох таких підприємств.

Розпад Радянського Союзу розпочався ще навіть перед тим, як 1985 р. до влади прийшов М. Горбачов. В Афганістані провалилася дорога воєнна кампанія; «радянський В’єтнам» прокотився жахливим відлунням в усьому суспільстві. В економічній, політичній і соціальній системах Союзу з’явилися ознаки руйнації. Поштовхом до пожвавлення у комуністичній Східній Європі стала демократизація. Горбачов усвідомлював, що експеримент з комунізмом зазнав у Союзі повного фіаско, та все ж намагався контролювати деструктивні сили. Саме йому — лідерові, який відкрив радянське суспільство світові і самим його громадянам, завжди завдячуватимемо тим, що падіння старого ладу відбулося з мінімальними людськими втратами.

Після розпаду СРСР Росія втратила більше, ніж просто територію і населення (близько 20 млн росіян усе ще проживають у 14 країнах, які виникли на місці імперії); вона втратила мінеральні та паливні ресурси, а також залишилася з територіально розірваною економікою. Раніше СРСР був провідним виробником нафти у світі (більшість нафти споживалася на внутрішньому ринку, тому країна ніколи не була провідним експортером). Тепер значна частина ресурсів опинилася за межами Росії, і з 1991 р. російські керівники намагаються контролювати видобуток, переробку і експорт нафти та природного газу в колишніх радянських республіках. Вони стверджують, шо інфраструктура промисловості розбудовувалася завдяки інвестиціям Москви, — тож тепер вона має законне право на частку у прибутках. Росія також здійснює тиск на уряди колишніх республік, щоб не допустити прокладання трубопроводів в обхід її території. Як і всі колоніальні держави, Росія не бажає відпустити свої колишні володіння, не зберігши своєї економічної присутності.