СУЧАСНА КАРТА І ТРАДИЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО

Політична географія Африки є продуктом колоніального суперництва з відносно незначним відсотком розв’язаних суперечок упродовж колоніального періоду. Колись установлені політичні кордони тепер, як правило, закріплюються. Колоніальний проміжний період був коротким, але, повторимо, він залишив по собі спадщину.

Те, що європейці нанесли на карту Субсахари свої кордони, показало невисоку зацікавленість самої Африки у розвитку власної політичної структури. Кажуть, що європейці не звертали жодної уваги на африканську культурну мозаїку, але це не зовсім так. Імперські кордони були в основному результатом міжнародного суперництва, але внутрішній поділ, який європейці організували у своїх колоніях, інколи пристосовувався до африканських традицій. Та хоч би як там було, європейська структура кордонів часто зіштовхувала ворогуючі африканські народи або ж розділяла ті, що мали багатовікові культурні зв’язки.

Результатом стала структура, що привела до незалежності 45 африканських держав — від густо-населеної Нігерії (131 млн осіб) до малолюдних Сан-Томе і Прінсіпі (175 000 осіб) та від обширної Демократичної Республіки Конго (2 265 000 кв. км / 875 000 кв. миль) до крихітних Сейшельських Островів (455 кв. км / 177 кв. миль). Економічні перспективи багатьох із цих країн невтішні, і не останньою причиною є те, що в Африці більше внутрішньоконтинентальних держав, аніж будь-де у світі. Як ілюструє таблиця 1-2, соціальні умови у переважній більшості африканських країн є жалюгідними. Зокрема, у Субсахарі смертність дітей і немовлят, а також рівень поширення хвороб дуже високі, а тривалість життя дуже коротка. Тоді як у решті світу розрив між потребами в харчових продуктах та їх наявністю практично ліквідовано, найбідніші країни Африки все ще страждають від недостатнього та незбалансованого харчування.

Усі ці ситуації викликані низкою чинників, деякі з яких спільні для периферії планети, а деякі специфічні для Африканської Субсахари. Звичайно, етнічне напруження є наслідком колоніальної політичної структури, проте навіть якби карта була спланована більш розважно, конфлікт між традиційними африканськими політичними системами та колоніальними (й ісламськими), які намагалися встановити, однаково виник би. Державам Африки, які стали незалежними, потрібна була лояльність своїх громадян, натомість вони зіткнулися з розколом та обмеженістю власних позицій. Постколоніальні умови дали можливість історично придушеним, але потенціально могутнім африканським спільнотам знову заявити про себе: кікую в Кенії, ашанті в Гані, ібо в Нігерії, шона в Зімбабве, зулу в ПАР та ін. Інтереси цих спільнот часто суперечили інтересам урядів держав, що здобули незалежність. Скажімо, ашанті вважають себе спершу підлеглими свого короля, а вже потім жителями Гани. Ібо пішли ще далі: вони розпочали громадянську війну, щоб забезпечити незалежність від нігерійської держави, частиною якої вони були. Фактично всі постколоніальні африканські суспільства є плюралістичними, такими, що лише певною мірою можуть протистояти відцентровим силам; політичні системи, встановлені чужинцями, також не розв’язали цю проблему. Європейці йшли шляхом демократії та федералізму; деякі ісламські країни випробовували закон шаріату і політику підкорення силою. Жодне не спрацювало — лише викликало зайві незгоди.

Тому на політичній карті Африканскої Субсахари є 45 країн, але немає національних держав (окрім деяких мікро- та мінідержав на островах і на півдні). Відцентрові сили є доволі потужними, а зовнішні інтервенції впродовж «холодної війни»,

коли комуністичні та антикомуністичні іноземні війська ставали по різні боки в місцевих громадянських війнах, тільки поглиблювали конфлікти всередині африканських держав.

Економічна колоніальна спадщина була не набагато кращою. Наприклад, транспортні системи планувалися з метою максимізації прибутку і полегшення експлуатації мінеральних ресурсів та земель; колоніальна мозаїка перешкоджала встановленню внутрішньореґіональних засобів зв’язку, крім тих випадків, коли кооперація підвищувала ефективність. Приміром, колоніальні країни Північна і Південна Родезії (нині Замбія й Зімбабве) були внутрішньоконтинентальними, і вони потребували виходу назовні, тому було збудовано залізниці до портів, якими володіли португальці. Проте подібні зв’язки майже не сприяли створенню внутрішньоафриканських комунікацій. На сучасній карті ми бачимо результати цього: ви можете їздити від узбережжя до внутрішньої частини прибережних територій залізницями чи добрими шосе, але не існує жодної пристойної дороги, яка з’єднувала би сусідні країни вздовж узбережжя.

Для подолання таких проблем потрібна регіональна співпраця африканських держав. Важливий крок був зроблений у 1990-ті роки, коли 12 країн об’єдналися у Співтовариство розвитку Південної Африки (СРПА). Хоча ресурси СРПА обмежені, його цілі доволі конструктивні. Співтовариство працює над зниженням тарифних бар’єрів між південноафриканськими країнами, заохочуючи регіональну торгівлю. Воно також координує і підтримує інфраструктурні проекти, як-от будівництво автострад для сполучення країн-учас-ниць або спорудження гідроелектростанцій для поліпшення енергопостачання в сільських районах. У кінці 1990-х років організація добилася успіху в певних сферах, головно економічній, однак виявилася неспроможною в інших справах, особливо в намаганнях побороти політичний неспокій. І все ж СРПА означає важливий крок у політико-географічному розвитку Африканської Субсахари.

Населення і урбанізація

Африканська Субсахара залишається найменш ур-банізованим географічним світом, але вона водночас входить до числа світів з найвищими темпами урбанізації на Землі. У 2002 р. 29 % усіх африканців проживало в міських районах, а десятиліття тому ця цифра становила 24 %. Продовжує зростати міграція «село—місто» — від Конакрі аж до Кейптауна.

Ми вже згадували, шо в Субсахарі вже були урбаністичні традиції, допоки араби і європейці не

запровадили свої. У Західній Африці і меншою мірою у прибережній Східній Африці частини цих корінних міст збереглися, наприклад у Іфе та Ойо (Нігерія). Разом із тим європейські колонізатори заклали чи модернізували більшість міст, які нині є провідними, і сучасна урбаністична система Африки є, здебільшого, ще одним колоніальним спадком. Упродовж колоніального періоду міста і містечка мали схильність до відокремлення, і внутрішня міграція певною мірою контролювалася. Однак після здобуття незалежності нові уряди не змогли йти проти течії (деякі намагалися виселяти бездомних новоприбулих і забороняти торгівлю на тротуарах). Багато африканських міст зараз дуже перенаселені, і їх оточують одні з най-жахливіших нетрів у світі.

29 % населення Африканської Субсахари тепер проживає у містах і містечках: це 188 млн осіб. Десятки мільйонів цих людей залишили свої села і вирушили просто до найближчих міст; їх зігнали з землі неврожаї, борги чи привабили більші можливості в містах. Після прибуття туди вони, звісно, шукали свої етнічні групи, утворюючи урбаністичні передмістя, які нагадували культурну мозаїку сільської місцевості. Приміром у Момбасі (Кенія) є квартали нетрів, де скупчені луо, камба, кікую та інші етнічні групи. Згідно з африканськими звичаями колективної взаємодопомоги новоприбулим дають притулок, поки ті намагаються знайти роботу.

Упродовж колоніального періоду африканські міста часто ставали центрами невеликих серцевинних районів і, звичайно, вони були також місцем перебування владних органів. Цей офіційний сектор міста, як правило, ставав головним: у ньому здійснювали державний контроль та регулювання з питань громадських служб, бізнесу, промисловості та зайнятості. Однак сьогодні африканські міста виглядають інакше. На відстані обриси їхніх центрів виглядають досить сучасно. Але на тротуарах, прямо під вітринами магазинів сидять вуличні торгівці, продавці ювелірних виробів, виробники плетених кошиків, одягу, різьбярі по дереву — це друга економіка, більша частина якої перебуває поза державним контролем. Такий неофіційний сектор тепер домінує у багатьох африканських містах. Його наповнюють сільські іммігранти, які працюють домашньою обслугою, підмайстрами, будівельними робітниками та на багатьох інших непрестижних роботах.

Однак мільйони сільських іммігрантів не можуть знайти жодної роботи — місяцями чи навіть роками. Вони живуть у жалюгідних умовах, у безнадійних злиднях, і уряди не можуть їм допомогти. Околиці багатьох африканських міст — це небезпечні, шкідливі для здоров’я нетрі без відповідного

прихистку, водопостачання чи елементарної санітарії. Закидані сміттям, переповнені комахами в дощовий період і задушливі та смердючі в сухий, вони стали справжніми інкубаторами хвороб. І все ж небагато їхніх жителів повертаються у свої села, сподіваючись на хоча би щось краще.

При розгляді регіонів ми зосередимо увагу на деяких містах Африканської Субсахари, які всі, хоч і різною мірою, перебувають під тиском постійного припливу населення. Незважаючи на ста

новище міської бідноти й злидні сільських районів, деякі столиці Африки залишаються твердинями привілейованої еліти, яка не може й не бажає розв’язувати проблеми інших соціальних груп. Дискримінаційна політика та штучно занижені ціни на харчові продукти знеохочують фермерів і створюють ще більшу прірву між містом і селом, ніж та, що була в колоніальний період. Та сьогодні перспектива демократії несе надію на те, що про сільську більшість Африки почують і задумаються у столицях.