СУЧАСНА ЄВРОПА

вони зробили значний прогрес у напрямку об’єднання. Понад півстоліття Західна Європа зміцнювала економічні зв’язки, які є наріжним каменем сьогоднішнього Європейського Союзу (ЄЄ). Ця багатонаціональна організація, що складається з 15 країн-учасниць і охоплює майже весь серцевинний ареал цього географічного світу (рис. 1-7), дає надію на інтеграцію нової Європи, розробляючи і впроваджуючи плани розширення своєї діяльності. Тепер ми дещо детальніше розглянемо взаємодію чинників, пов’язаних з проблемою політичної дезінтеграції та необхідністю тіснішої економічної співпраці.

Деволюція

У нашому попередньому обговоренні поняття нації-держави ми зазначали, що відцентрові сили у колишній Югославії і Чехословаччині нещодавно форсували політичну дезінтеграцію обох країн. В інших частинах цього світу сьогодні також переважають подібні тенденції, і вони можуть призвести 17 до розпаду деяких держав. Поняття деволюції використовується для ілюстрації дії впливових відцентрових сил, коли регіони або народності всередині держав вимагають і здобувають політичну міць, а часом і автономію за рахунок центру — з допомогою переговорів або активних повстанських дій. Для більшості держав характерний внутрішній регіоналізм, але процес деволюції розпочинається тоді, коли визначальна доцентрова сила — національно прийнятна ідея, яку обстоює країна, — розмивається до моменту, за яким приводиться в рух регіональний розкол. Цей нахил у бік сепаратизму частіше трапляється у країнах, де владні структури завжди мають проблеми, намагаючись побудувати життєспроможну націю-держа-ву. Справді: як Югославія, так і Чехословаччина були нашвидкуруч зібрані докупи владними чужинцями (альянсом переможців Першої світової війни на Версальській мирній конференції 1919 р.) зі східноєвропейської лоскутної ковдри, яку залишила по собі Австро-Угорська імперія.

Концепт деволюції вперше був використаний для підбиття підсумків політичних подій у Сполученому Королівстві, де воскресіння регіонального сепаратизму є чимось на кшталт географічної іронії. У цій державі домінуючою у сенсі населення, а також політичної та економічної влади є Англія — історична серцевина Британських островів. Інші три політико-географічні суб’єкти країни — Шотландія, Уельс і Північна Ірландія — були здобуті протягом кількох століть і приєднані до Англії. Однак перебування у Сполученому Королівстві не вгамувало їхній регіоналізм, незважа

ючи на рівень розвитку, забезпечений Промисловою революцією та її наслідками, а також періодом імперії та досягнутого достатку. Впродовж 1960—1970-х років Лондон змушений був пережити справжню громадянську війну в Північній Ірландії вкупі зі зростаючою хвилею сепаратизму в Шотландії та Уельсі.

Шотландський націоналізм довів, що він є досить владною силою у британській політиці, почасти тому, що Шотландія стала центром нового потужного енергетичного комплексу країни на основі великих розвіданих нафтових та газових родовищ на дні Північного моря. Це стало суттєвим питанням під час виборчої кампанії у Великій Британії 1997 р., коли новообрана лейбористська партія надала шотландцям (так само як і валлійцям) право голосувати — не за незалежність, але за більшу автономію в особі нового регіонального парламенту з обмеженою, але впливовою владою стосовно місцевих справ. На цьому референдумі шотландський електорат голосував здебільшого за автономію: так було зроблено значний деволюційний крок в одній із найстаріших і най-стабільніших держав Європи. Однак, на здивування лондонської влади, замість завершення шотландського фліртування сепаратизмом референдум надихнув націоналістів, котрі тепер мають добрі позиції як головна опозиційна партія у новому шотландському парламенті.

Зміцнення регіоналізму у Сполученому Королівстві — одній із найдавніших держав Європи — вплинуло на деволюційні процеси в інших частинах континенту. Ще однією європейською державою, що намагається пристосуватися до впливових регіональних сил, є Іспанія, яка підписала домовленості про автономію з лідерами північного Баскського регіону та північно-східної провінції Каталонія. В результаті цих домовленостей обом місцевостям було надано право мати власні парламенти, керувати місцевим оподаткуванням та освітою, а їхні мови визнано офіційними нарівні з іспанською. У Каталонії ці ініціативи мали позитивні наслідки, але виявилися недостатніми для попередження екстремістського насилля баскських елементів, які вимагали повної незалежності від Іспанії. Багато свідчень дево-люційних тенденцій у Європі можна побачити на рисунку 1-10. Франція змушена боротися з проявами сепаратизму на своєму середземноморському острові Корсіка. Подібний рух вимагає автономії для сусіднього острова Сардінія, який є частиною Італії; італійці також стикаються із сепаратистськими проявами на своїй крайній півночі у Південному Тіролі та Ломбардії (так звана республіка Па-данія). Деволюційний тиск зачепив Бельгію, де глибокий етнічний поділ існує між людьми, які

розмовляють фламандською та французькою мовами. Так само це характерно і для нових незалежних держав, які виникли вздовж західної окраїни Росії після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. 1 на додаток: крім уже розз’єднаних держав Югославії та Чехословаччини, карта свідчить про активні рухи у нідерландській Фрісландії, польській Верхній Сілезії та Сканїї на півдні Швеції.

Сьогодні регіоналізм у Європі і далі посилюється. з’являються субнаціональні регіони як нові центри економічної влади та впливу. На передньому краї цього розвитку перебувають міста-

регіони, які закорінені у зростаючі торговельні центри: 1) регіон Рона — Альпи у Південно-Східній Франції (з Ліоном); 2) Ломбардія у Північній Італії (з Міланом); 3) Каталонія у Північно-Східній Іспанії (з Барселоною); 4) Ба-ден — Вюртемберг у Південній Німеччині (зі Штутгартом). Варте уваги те, що ці регіони, відомі як «чотири двигуни Європи», розвивали прямі 18 зв’язки один з одним, оминаючи столичні міста і центральні органи влади у своїх країнах. Сьогодні «чотири двигуни» рухаються до наступного рівня, розширюючи свої ділові канали для розвитку пря-

СУЧАСНА ЄВРОПА

81

Деякі європейські акроніми

ЄК (ЕС)

Європейська комісія. Засідає у Брюсселі для розгляду головних питань, таких як вступ нових країн у Європейський Союз.

ЄС (EU)

Європейський Союз. Колишнє ЄС (європейське співтовариство); перед тим — ЄЕС (Європейське економічне співтовариство).

Євро (euro)

нова європейська валюта

ЄЦБ (ЕСВ)

Європейський центральний банк.

ЄВС (EMU)

Європейський валютний союз. Перший етап розпочався у 1999 р., коли банки країн-учасниць почали використовувати євро. Остаточний перехід було заплановано на 2002 р., коли відміняються національні валюти.

Новий міжнародний європейський банк-прикриття, який керує процесом переходу до євро.

мих економічних зв’язків з центрами бізнесу по всьому світові. Всередині цієї міжнародної схеми кожне місто-регіон виступає як хрестоматійний приклад регіональної держави. Цей концепт був нещодавно запропонований японським економістом 19 Кенічі Омае, котрий визначив регіональну державу як «природну економічну зону», що ігнорує старі кордони і формується під впливом глобальної економіки, частиною якої вона є; її лідери мають справу безпосередньо з іноземними партнерами і домовляються про найкращі умови бізнесу зі своєю національною владою, у межах якої вони функціонують.

Це нове міжрегіональне (і глобальне) поняття дедалі більше входить до ужитку з утвердженням Європейського Союзу — з огляду не лише на створення відкритішої та гнучкішої Європи, а й на формування майбутнього, у якому ця зростаюча мережа регіонів витіснить стару модель націй-дер-жав. З метою прискорення цієї тенденції впроваджуються також локальніші перехідні просторові структури, зокрема єврореґіони. Євроретіон — це формальне територіальне утворення на одному з міжнародних кордонів Європи для форсування співробітництва і зменшення відмінностей між обома сторонами цього кордону. Польща та її сусіди особливо активні в організації близько десятка таких регіонів уздовж більшої частини польського кордону, і досягнуто значного прогресу в координації стратегій для залучення інвестицій, стимулювання економічного розвитку і вирішення екологічних проблем. Не менш важливо змусити жителів єврорегіону перестати думати про те, що вони живуть на території, розділеній національним кордоном. Тому заохочення нових транскордонних інституцій (таких як спільні спортивні заходи, музичні фестивалі тощо) є складовою частиною розбудови регіону.

Європейська уніфікація

Сьогоднішній світ багатий на географічні суперечності. Тоді, коли відцентрові деволюційні сили загрожують устрою європейських націй-держав, ці держави намагаються створити міжнародні асоціації, які б зміцнили зв’язки між ними. Ці інтеграція і дезінтеграція здійснюються водночас — доцентровими силами єднання, що представляють нову Європу, і деволюційними силами поділу, які символізують стару. Деякі європейські лідери сподіваються, що рух об’єднання безсумнівно приведе до постання федеральних Сполучених Штатів Європи.

Європейські зусилля з формування багатонаціонального союзу яскраво маніфестують те, що фактично є глобальним феноменом: наднаціона-лізм. Географи визначають наднаціоналізм як доб- 20 ровільну асоціацію в економічній, політичній або культурній сферах трьох або більше незалежних держав, згодних віддати певну частину суверенітету для спільної вигоди. У подальших розділах ми розглянемо деякі наднаціональні організації, але жодна з них не досягла рівня Європейського Союзу.

(У вставці «Деякі європейські акроніми» є список теперішніх абревіатур.)

Це не вперше, коли група європейських держав експериментувала з наднаціональними програмами, але ніколи раніше експеримент не заходив так далеко. Все почалося у 1944 р., перед закінченням Другої світової війни, коли уряди трьох невеликих країн в екзилі (Бельгії, Нідерландів і Люксембургу) заснували економічний союз для прискорення свого післявоєнного відродження. Названа Бенілюксом, ця структура стала авангардом коаліційного процесу, який і сьогодні прогресує. Це був показовий приклад для Європи, знесиленої війною, якій необхідна була реорганізація для прискорення відбудови.

82

Незабаром після війни державний секретар президента США Гаррі Трумена Джордж Маршалл запропонував потужне вливання американської допомоги країнам Західної Європи, що воювали. План Маршалла надавав щедре фінансування для відбудови європейської економіки. Але він зробив набагато більше, а саме: звернув увагу європейських лідерів на те, що потрібна багатонаціональна економіко-адміністративна структура, подібна до Бенілюксу. Це не був час національних бар’єрів для заборони потоків товарів і сировини або митних тарифів для перешкоди регіональному економічному відродженню. Незабаром на конференціях була спроектована нова об’єднана Європа. Один із результатів полягав у створенні Ради Європи, податки якої могли б стати Європейським парламентом, що засідав би у Страсбурі (Франція).

Але вирішальні ініціативи сталися в економічній сфері (див. вставку «Наднаціоналізм у

Європі»). Низка домовленостей привела у 1957 р. до Римського договору, який заснував у 1958 р. так званий Спільний ринок. Також відома як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), ця організація складалася з трьох країн Бенілюксу, а також Франції, Італії та Західної Німеччини. ЄЕС стало ядром зростаючої наднаціональної Європи, а столиця Бельгії — Брюссель — її штаб-квартирою.

Однак не всі європейські країни приєдналися до ЄЕС. Спочатку Франція наклала вето на членство Великої Британії, тому остання створила конкуруючу організацію — Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ або ЕФТА), до якої входили, крім засновниці, три скандинавські країни, Швейцарія, Австрія та Португалія. Але ЄАВТ не була рівною могутньому ЄЕС, і її учасники, включно із самим Сполученим Королівством, ясно бачили переваги членства в ЄЕС.

Наднаціоналізм у Європі

1944 підписано угоду про Бенілюкс.

1947 розроблено план Маршалла (чинний у 1948-1952 рр.).

1948 створена Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

1949 створена Рада Європи.

1951 підписано угоду про Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) (чинна з 1952 р.).

1957 підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) (чинний з 1958 р.)( також відомого як Спільний ринок і «Шістка». Підписано також угоду про Європейське об’єднання з атомної енергії (Євратом) (чинна з 1958 р.).

1959 підписана угода про Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) (чинна з 1960 р.).

1961 Велика Британія, Ірландія, Данія і Норвеґія подали заяви на членство в ЄЕС.

1963 Франція наклала вето на членство Великої Британії у ЄЕС; Ірландія, Данія і Норвеґія відкликали свої заяви.

1965 підписано Мерґерську угоду між ЄЕС, ЄОВС і Євратомом (чинна з 1967 р.).

1967 інавгурація Європейського Співтовариства.

1968 ліквідовано усі митні податки для внутрішньої торгівлі ЄС; введено спільний зовнішній тариф.

1973 Велика Британія, Данія та Ірландія прийняті у члени ЄС, створивши «Дев’ятку». Норвеґія відмовилася від членства в ЄС на базі референдуму.

1979 відбулися перші загальні вибори Європейського парламенту; новий законодавчий орган у складі 410 членів засідав у Страсбурі. Засновано Європейську валютну систему.

1981 Греція вступила в ЄС, створена «Десятка».

1985 Ґренландія, діючи незалежно від Данії, вийшла зі складу ЄС.

1986 Іспанія і Португалія вступили в ЄС, створена «Дванадцятка». Ратифіковано Єдиний Європейський Акт, у якому визначено завдання Європейського Союзу в 1990-х роках.

1987 Туреччина і Марокко подали перші заяви про вступ у ЄС. Марокко відмовили; Туреччину повідомили, що дискусії триватимуть.

1990 підписана Паризька хартія 34-ма членами Конференції з безпеки і співробітництва у Європі (КБСЄ). Колишня Східна Німеччина як частина нової об’єднаної Європи приєдналася до ЄС.

1991 Маастріхтська зустріч визначила курс Європейського Союзу на 1990-ті роки.

1993 вступив у дію Єдиний європейський ринок. Ратифіковано Угоду про модифікацію Європейського Співтовариства у Європейський Союз.

1995 Австрія, Фінляндія і Швеція вступили до ЄС, створивши «П’ятнадцятку».

1999 вступив у дію Європейський валютний союз, єдина валюта (євро) в 11 із 15 країн ЄС. Гельсінський самміт обговорив домовленості фаст-трек з шістьма потенційними членами і шістьма іншими; перспективи для Туреччини відкладаються на довші терміни.

2001 Греція стала 12-ю країною ЄС, яка впровадила євро.

СУЧАСНА ЄВРОПА

83

ю’.

ПІВНІЧНИЙ льодовитий ОКЕАН

<4

Північне полярне коло

/(У,Щ

т

і 7

чГ І НОРВЕГІЯ

ЛЛ/ГГНЧННЕ!

7г^:

ю г

\ 7

3

г~\

і

,7

ШВЕЦІЯ /

ФІНЛЯНДІЯ

1995

1995

)

/

‘ Ч

ІРЛАНДІЯ

1973

ВЕЛИКА

БРИТАНІЯ

1973

Північне

море

НІДЕРЛАНДИij

«?j

, t> лі

— ‘ » ‘ _ балтійське ЕСТОНІЯ^ море Ц/

л \

Щ V

ЛАТВІЯ

/

)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ

НАДНАЦІОНАЛІЗМ

Початкові учасники ЄЕС (об’єдналися у 1958 р.)

□ Пізніші учасники ЄС

(вступили у 1973-1995 рр.)

_J «Перша хвиля» заявників

□ Країни, які брали участь у переговорах щодо вступу до 00

□ Країни, які голосували проти членства ,g Країни, які впровадили євро до 2001 р.

ДАНІЯ

1973 А

росія ;

ЛИТВА ^

X-.,

г

I

100 200 300 миль

1990 \

<9

1.

ФРАНЦІЯ

К

/

НІМЕЧЧИНА

ЛЮКСЕМБУРГ …..

€ ?

/ ЛІХТЕНШТЕЙН С*АВСТРІЯ —v 1995

ПОЛЬЩА

X,

ЧЕХІЯ

V Б\ПОР^СЬ \ С

?0

с\*

/

‘ ^СЛОВА44^7^

Є і УГОРЩИНА /

,швейцаріяЧ2^ V. _ . ^

СЛОВЕНІЯ;

‘‘^- ‘ХОРВАТІЯ т.

сС і ЧБОСНІЯ та(

: — ГЕРЦЕГОВИНА

4

J

&

г

РУМУНІЯ

/ЧОРНОГОРІЯ / БОЛГАР’3

‘ ‘ х—-7

7ГРЕЦІЯ -19|1

ЧориЄ

МОРе

цЦ\АНА

І

КІПР

РИСУНОК 1-11

ЄЕС почало розростатися. Велика Британія, Ірландія і Данія приєдналися у 1973 р., збільшивши членство з шести до дев’яти країн. У 1981 р., коли організація стала відома просто як Європейське співтовариство (ЄС), прийняли Грецію. А у 1986 р. із прийняттям Іспанії та Португалії усіх країн стало 12. Організація знову змінила свою назву на теперішню — Європейський Союз (ЄС), було спроектовано новий прапор. Розширення продовжилося, коли Австрія, Швеція і Фінляндія приєдналися у 1995 р., і на початку XXI ст. Європейський Союз налічував 15 учасників (рис. 1-11).

Але розширення супроводжувалось і проблемами. Не всі країни—учасниці ЄС з однаковим ентузіазмом виконують правила і зобов’язання вступу до організації. Як ми зазначали раніше, наднаціоналізм вимагає втрати певної частини суверенітету, і членство в ЄС зобов’язує країн-учас-ниць підпорядковуватися широкій низці правил — від аграрної практики до фінансових процедур. Це може призвести до опозиції зацікавлених груп (фермерів, банкірів), з якими мають справи уряди. Понад це, багатших членів ЄС змушують субсидувати бідніших, накладаючи на перших податковий

84

тягар. Усі країни-учасниці у 1986 р. підписали Єдиний Європейський Акт, який зобов’язував їх до виконання 279 завдань. Деякі уряди мали проблеми з переконанням своїх виборців у тому, що членство в ЄЄ варто того тягаря, який ці завдання накладають.

Одне з цих завдань передбачало спільну валюту. Як знає кожен, хто подорожував Європою, обмін валюти біля кожної міжнародної зупинки завдає багато клопотів. Коли справа доходить до спільних економічних цілей, такий фінансовий поділ є величезною незручністю. (Уявіть собі, що у США кожний штат має свою власну валюту!) Але європейські валюти давно вже стали частиною своїх національних культур: французький франк, німецька марка, голландський гульден, британський фунт стерлінгів. Під час вирішальних зустрічей у Маастріхті, Амстердамі та Брюсселі у 1990-х роках члени ЄЄ підтвердили принцип Європейського валютного союзу (ЄВС). Було досягнуто згоди щодо єдиної нової валюти (євро), і перша стадія її впровадження відбулася у 1999 р. Участь в ЄВС не була примусовою. Сполучене Королівство стало основним відступником, відкладаючи відміну фунта, у той час як навіть Німеччина і Франція погодилися відмінити свої марку та франк на користь євро. Декілька інших країн також залишилися осторонь (рис. 1-11): Данія і Швеція, зважаючи на результати опитування населення, а Греція — через те, що не змогла виконати умови переходу (чого врешті досягла у 2001 р.). Однак для решти країн євро стала «паралельною» валютою з 1 січня 1999 р., і для них була запланована відміна національних валют з 1 липня 2002 р.

Іншою метою ЄЄ є його подальше розширення. Це зумовило дебати стосовно того, чи краще мати «глибший» союз обмеженої кількості держав, чи «ширший» союз з набагато більшим числом країн-учасниць. Для того, щоб дозволити приєднатися деяким європейським більш периферійним і менш розвинутим країнам, потрібно встановити певні обмеження, які сповільнять інтеграційний процес. Навіть під час продовження цих дебатів 15 членів ЄЄ у 1999 р. провели самміт у Гельсінкі, де обговорювалося майбутнє 13 потенційних учасників. Із них шість країн «першої хвилі» вже брали участь у переговорах щодо так званого повного вступу: грецька частина острова Кіпр, Чехія, Естонія. Угорщина, Польща і Словенія (рис. 1-11). Інші шість країн були запрошені до переговорів з адміністрацією ЄЄ: Болгарія, Латвія, Литва, Мальта, Румунія і Словаччина (таблиця 1-2 містить дані, які ілюструють, чому прийом цих країн стане важким завданням: наприклад, зверніть увагу на показники ВНП).

«У жодному місці Європи не вивішують прапор Європейського Союзу так часто, як це роблять у голландському місті Маастріхт, де у 1991 р. було підписано Угоду про Європейський Союз. На прапорі, який бачимо на міській ратуші, 12 жовтих зірок на синьому тлі (вони символізують І держави, які підписали Угоду). Хоча ще три держави І приєдналися до ЄС у 1995 р., а інші можуть зробити це пізніше, прапор залишиться таким, як є, і не зміниться так, як прапор США, щоб відобразити нові реалії».

Але ще одного кандидата, який обговорювався в Гельсінкі, нема у жодному списку: це Туреччина. Багато років європейські, а також турецькі лідери плекали надію на те, що Туреччина колись приєднається до ЄС, але ці зусилля постійно провалювалися як давніми супротивниками турків — греками, так і самими турецькими політиками, які виступали проти ЄС. Можливість (все ще віддалена) Туреччини — країни, де більшість людей є мусульмани, вступити до європейської організації, яку часом називають «християнським клубом», є темою серйозного обговорення.

Як часто трапляється в історії людства, екологічна подія або, радше, низка подій спричиняються до якоїсь політичної зміни. У серпні 1999 р. спустошливий землетрус уразив Північно-Західну Туреччину, наслідком якого була загибель майже 20 000 людей, і у кілька разів більше людей втратили дах над головою. Серед країн, які кинулися на допомогу, була Греція, і грецькі робітники відзначилися у своїх зусиллях допомогти туркам.

Невдовзі, менш ніж через місяць, стався землетрус на півночі від Афін, і цього разу турки надали допомогу грекам. Ці дії, високо оцінені офіційними особами, а також у пресі, привели до подальших взаємних візитів та загального примирення. Коли у грудні 1999 р. відбувся гельсінський самміт, ці добрі відносини були перекладені на конструктивне довготермінове планування кандидатства Туреччини в ЄС, принаймні тимчасово, без заперечення Греції.

Чому ЄС хоче ввести до свого складу мусульманську (хоча й офіційно світську) державу, де дотримання прав людини і загальний рівень економіки набагато нижчі від стандартів ЄС? По-перше, це доведе спроможність ЄС охоплювати різні культури, навіть більш відмінні, ніж у самій Європі. По-друге, це може привести до розв’язання однієї з найнепоступливіших європейських проблем — політичного поділу Кіпру. По-третє, Туреччина може стати мостом між Європою та енергетично багатою Центральною Азією, де турки здавна мають вплив. По-четверте, Туреччина може стати корисною у багатомасштабній стабілізації на Балканах, де мусульманські й християнські громади все ще непросто співіснують. І по-п’яте, кілька мільйонів людей турецького та курдського походження нині живуть і працюють у Німеччині та інших країнах ЄС; зі вступом Туреччини вони не будуть більше чужинцями.

Але план швидкого розширення ЄС передбачає і ризики. Більша широта має означати меншу глибину; коли такі різні країни, як Бельгія і Болгарія, знаходяться під однією парасолькою, деякі «спиці» ламаються. Тривалі диспути, які, без сумніву, будуть ще гостріші у майбутньому, охоплюють так звану спільну аграрну політику (САП). Французькі фермери довгий час підтримуються державними субсидіями, про які фермери у Східній Європі можуть лише мріяти. Вони захищені своїми урядами, котрі запевняють, що ці фермери є невід’ємною частиною французької культурної палітри, тому захист їхніх ферм і сіл є культурним — так само як і економічним — пріоритетом. Уявіть собі, що трапиться, коли сільськогосподарські продукти Східної Європи досягнуть західноєвропейських ринків без перешкод, які сьогодні утримують їх поза ними (або піднімуть їхні ціни)! Ще однією давньою проблемою є спільна політика захисту ЄС. США за сприяння НАТО взяли на себе провідну роль у югославській кампанії, і справді, з’єднані європейські сили самі не змогли би винести тягар цієї війни. Європейські лідери прагнуть зміцнити військову могутність ЄС, але не можуть дійти згоди як це зробити.

Іншою проблемою є підтримка ЄС у широких масах, серед простих людей у країнах-учасницях. Подорожуючи Європою, запитайте водіїв таксі, фермерів, власників крамниць чи офісних працівників, і ви почуєте інші речі, цілком протилежні тим, які змальовані гельсінськими речниками. Підтримка ЄС широкими масами знижується навіть у тих його учасницях, які отримували субсидії від ЄС. Це, як правило, супроводжується зростанням ваги крайньо правих політичних партій, що виступають проти імміграції та надання політичного притулку. Австрія була свідком піднесення такої партії та її участі у владних органах, що спричинило застосування санкцій іншими учасниками ЄС. І Австрія не одинока у відродженні руху ксенофобії (ненависті до іноземців). Для виборців, які підтримують такі партії, визначальним мотивом є занепокоєння, що їхня національна культура (як вони її сприймають) зникне у великій Європі, над якою вони не матимуть контролю. У міру розширення і вдосконалення ЄС і надалі стикатиметься з подібними викликами.

Проте рух до європейської інтеграції триває. Перші загальні вибори Європейського парламенту відбулися у 1979 р.; сьогодні цей орган, розміщений у Страсбурі, є стрижнем європейських справ. Євро витісняє національні валюти. Група країн усередині ЄС скасовує формальності при перетині кордонів згідно з Шенгенською угодою. Усе це відбувається на тлі загалом нормального функціонування економіки (спад у 1990-ті роки призвів до певної затримки розвитку), і якщо ЄВС забезпечить подальше економічне зростання, символізм спільної валюти може з успіхом перейти у подальшу політичну інтеграцію. З іншого боку, глобальний економічний спад буде першим важливим випробуванням для нової Європи. Чи переглянуть країни-учасниці надані поступки, чи залишаться об’єднаними перед лицем економічної скрути?

Якщо Європейський Союз матиме успіх, Європа стане важливішою сутністю в економічній та, мабуть, і в політичній географії усього світу, ніж будь-коли раніше. На 2001 р. 15 держав-учасниць налічують близько 380 млн осіб, які становлять один із найбагатших ринків цілого світу, а також виробляють приблизно 40 % загального експорту (лише сама Німеччина є другою країною-експор-тером в усьому світі). Функціонуючи в унісон, європейські країни можуть краще захищати свої інтереси у світі, ніж поодинці, а об’єднана Європа стане потужною силою. Згадайте історію конфліктів Європи, її поділ і саморуйнування, та її сьогоднішню боротьбу з деволюцією. Чи ця остання спроба подолати відцентрові сили виявиться незворотною?