ТАЙВАНЬ

Третім компонентом регіону, який ми назвали Джакотським трикутником, є Тайвань. Разом із крихітними островами у Тайванській протоці Тайвань розглядається пекінською владою як китайська провінція, тимчасово непокірна й неслухняна. Після приєднання португальського Макао до Китаю у 1999 р. Тайвань залишився єдиним значним нерозв’язаним територіальним питанням.

Претензії Пекіна до Тайваню мають і сильні, і слабкі сторони. Люди хань давно живуть на Тайвані, але острів був заселений тисячі років раніше малайсько-полінезійськими групами, які ділилися на гірських і низинних жителів. Коли у XVII ст. китайці емігрували з ураженої голодом провінції Фуцзянь до Тайваню, вони швидко витіснили або асимілювали людність долин, але аборигени з гір трималися аж до японського вторгнення. Формальний китайський контроль розпочався у 1683 р., коли експансіоністська династія Цін зробила Тайвань частиною провінції Фуцзянь. Рис і цукор стали важливими експортними товарами на материк, і до 1840-х років населення Тайваню оцінювалося у 2,5 млн осіб. У 1886 р. острів був проголошений провінцією Китаю, але до цього часу британці заснували там два торговельні порти, французи блокували їх, а японці послали туди експедиції. Дев’ять років потому, у 1895 р., Китай поступився Тайванем Японії згідно з угодою після китайсько-японської війни, і він став японською колонією.

Коли остання китайська династія Цін була скинута у 1911 р., націоналістичний уряд у 1912 р. проголосив Республіку Китай (РК) під проводом Сун Ятсена. Природно, що ця влада прагнула вигнати усіх колоніалістів — не лише європейських, а й японських, і не тільки з материка, а і з Тайваню. Однак на Тайвані японці втрималися, використовуючи острів як джерело продовольства і сировини, а також ринок для своєї продукції. Щоб усього цього досягти, японці запустили величезну програму розвитку (будівництво шосейних доріг і залізниць, іригаційні проекти, гідроелектричні мережі, шахти, заводи тощо). Тоді як материковий Китай був утягнутий у конфлікт, Тайвань залишався під японським контролем. У 1945 р., коли Японія була розбита у Другій світовій війні, Тайвань знову став адміністративною частиною Китаю, але на короткий час. Як ми зазначали раніше, націоналісти під проводом Чан Кайші тепер натрапляли на зростаючу хвилю комунізму на материку, і влада РК вступила у заздалегідь програшну війну. У 1949 р. прапор Республіки Китай був перенесений в останню твердиню — острівний Тайвань. Там Чан і його послідовники зі своїми військом, зброєю і багатством з материка заснували те, що вони (і світ на чолі зі США) проголосили легітимною владою усього Китаю. На острові націоналісти з допомогою США розпочали широкомасштабну реконструкцію зруйнованої війною інфраструктури. На міжнародній арені країну репрезентувала РК: у ще молодій ООН націоналісти Тайваню зайняли місце Китаю.

Однак на величезному материку правили комуністи, які називали свою країну Китайською Народною Республікою (КНР). Так постала дилема двох Китаїв, яка й надалі турбує міжнародну спільноту. Коли РК усунули з ООН у 1971 р., щоб уступити місце КНР, останній передавалася також і легітимність.

Цей диспут міг би вважатися суто внутрішнім за двох умов: піднесення Тайваню як економічного «тигра» у Тихоокеанській окраїні зі значним розширенням демократії у РК; і появи на світовій арені комуністичного Китаю після десятиліть ізоляції. Сьогодні економічна могутність КНР швидко зростає, але він залишається комуністично-авторитарним; і саме РК, а не КНР, зуміла поєднати економічний успіх з демократизацією.

Тайвань, як видно з рисунка 10-25, — невеликий острів. Він менший, ніж Швейцарія, але має набагато чисельніше населення (22,6 млн осіб), більшість якого зосереджена на вигині дуги західного та північного берегів. Гори Джун’ян — територія значних підвищень (деякі з них понад 3000 м/10 000 футів), крутих схилів і густих лісів — переважають у східній половині острова. На заході вони переходять у зону горбистої поверхні, а ближче до Тайванської протоки — у прибережну рівнину. Струмки з гір добре зрошують поля, і обсяги сільськогосподарської продукції більш ніж

подвоїлися від 1950 р., навіть при тому шо сотні тисяч селян залишили землю задля роботи у нових галузях Тайваню.

Сьогодні низинний урбаністично-індустріальний коридор Західного Тайваню має два центри: у столиці Тайбей на північній окраїні острова і у швидко зростаючому Гаосюні на крайньому півдні. Японці добудували Цзілун, морський порт Тайбею, для експорту місцевого вугілля, але тепер сировину переправляють іншим шляхом. Тайвань імпортує бавовну-сирець та боксити з Індонезії, нафту з Брунею, а залізну руду з Африки. Тайвань має розвинену залізоробну і сталеплавильну промисловість, атомні станції, верфи, великомасштабну хімічну промисловість і сучасні транспортні мережі. Однак дедалі більше він експортує продукцію своїх нових високотехнологічних галузей: персональні комп’ютери, телекомунікаційне устаткування, найточніші електронні інструменти. У Тайваню величезний інтелектуальний потенціал, і багато іноземних фірм приєднуються до наукових досліджень, що проводяться у Сінь-чжу на півночі, де влада допомогла організувати технополіс мікроелектроніки та персональних комп’ютерів. На півдні «місто науки» Тайнань спеціалізується на мікросистемах та інформаційній технології.

З менш ніж однією п’ятдесятою населення материкового Китаю Тайвань у кінці 1990-х років був попереду свого велетенського сусіда як торговельна держава. Значна частина обсягу цієї торгівлі припадає на Китайську Народну Республіку; незважаючи на понад півстоліття ворожнечі, зв’язки між острівними та материковими жителями залишалися міцними. Статус Гонконгу (Сянгану) як британської колонії інтенсифікував цю торгівлю, оскільки через Гонконг вона могла здійснюватись як непряма.

Заснування у Китаї спеціальних економічних зон пройшло довгий шлях обходу політичних незгод між Китаєм і Тайванем. У майже вільному середовищі СЕЗ тайванським бізнесменам дозволили будувати або купувати підприємства, як і «справжнім» іноземцям, і СЕЗ Сяминь розмістилася прямо навпроти Тайваню якраз із цією метою. У результаті тисячі тайванських компаній тепер оперують у Китаї, хоча політичне напруження ще триває.

Поява Тайваню як економічного «тигра» Тихоокеанської окраїни була навіть яскравішою, ніж Японії. Справді, Тайвань отримав значну західну допомогу, але вийшов із боргів швидше, ніж можна було сподіватися. Сьогодні прибуток на одну особу перевищує тут 10 000 дол. СЛІІА — це більше, ніж у багатьох європейських країнах. Торговельний надлишок Тайваню становить десятки

ТАЙВАНЬ 615

ТАЙВАНЬ

НАСЕЛЕННЯ

• до 50 000

• 50 000-250 000

• 250 000-1 000 000

• 1 000 000-5 000 000 Адміністративний центр

підкреслено — Залізниці

Шосе

Північний тропік

Куаншань

ТИХИЙ ОКЕАН

ҐаосюнХ^-‘Ріндун финшань

Дунган*

Південнокитайське 4V море М

Хенчунь*

119° на схід від Грінвіча

мільярдів доларів у резервах і використовується для власного розвитку та інвестицій за океаном. Наприклад, Тайвань є одним із найбільших іноземних інвесторів у відбудові В’єтнаму. І, на відміну від Японії та Південної Кореї, Тайвань витримав економічні збурення кінпя 1990-х років без кризи.

Найбільшою проблемою Тайваню є політична, а не економічна. Націоналісти, які зробили острів своєю базою у 1949 р., заснували Республіку Китай, яка спочатку була авторитарною, а потім розвинулася у демократичну державу. Це був непростий процес, але коли демократичний рух Тайваню сягнув кульмінації у 1991 р., це спричинило не різанину, а вільні вибори нового парламенту. Лідери Тайваню проголосили, що прямі та всенародні вибори президента у 1996 р. були першими такими виборами не лише в РК, а й у чотиритисячолітній історії китайської держави. Таким чином, Тайвань представляє себе як альтернативу КНР, якою управляють комуністи, доводячи світові, що демократія співмірна з китайською культурою і традиціями. Утім міжнародна спільнота не визнала Тайвань як незалежну державу, а значна частина тайванського електорату сама протистоїть будь-якому рухові у напрямі цілковитої суверенності. Пекін наполягає на тому, щоб Тайвань був недоступний для державних урядовців США. У 1995 р., коли США дозволили президентові РК відвідати американський університет, випускником якого він був, відносини між Вашингтоном і Пекіном погіршилися. У 2000 р., коли тайванці обрали президента, який під час виборчої кампанії проголосив рівність Тайваню з материковим Китаєм, Пекін улаштував військові маневри у Тайванській протоці.

Тому політична географія Тайваню не відповідає економічній географії. РК вистояла проти комунізму в 1960—1970-х роках, але її багаторічний союзник — США — був змушений публічно мати справу лише з одним Китаєм — комуністичним гігантом КНР. Хоча товари й капітал переміщуються між Тайванем і материком, Пекін брязкає зброєю кожного разу, коли демократія в РК робить ще один крок уперед.

Сьогодні політичний вибір Тайваню настільки обмежений, наскільки безмежні його економічні горизонти. Комуністичний Китай дає чітко зрозуміти, що рух у напрямі незалежності зрештою призведе до інтервенції. Хоча у військовому плані

РИСУНОК 10-25

Тайвань добре підготовлений, йому невигідно утримувати величезні військові сили. У будь-якому випадку незалежність Тайваню представляє філософську невигоду для лідерів РК, оскільки це зменшить їхні шанси на легітимність як альтернативної моделі возз’єднаного Китаю. На практиці конфлікт у Тихоокеанській окраїні стане руйнівним для обох сторін, хоч би яким він був.

Тож майбутнє Тайваню як непокірної провінції з національними прагненнями і квазідержа-ви з глобальними зв’язками висить на волосині. Це тест на спроможність Китаю до компромісу та примирення. У теперішні деволюційні часи доля Тайваню буде провісником світового порядку XXI ст.

ЗО’

135′

105° на схід від Грінвіча

120°

фути

метри

‘І

16400

5000

13100

V

4000

9850

3000

6550

2000

3300

1000

1650

500

650

0

200

650

0

3300

200

1000

6550

N

2000

9850

-N

3000

13100

4000

16400

5000

23000

«N

7000