Тривала ізоляція

Незважаючи на спільну культурну традицію (принаймні це стосується європейсько-метиського походження), сусідство на одному континенті, спільну мову та подібні проблеми, країни, які утворилися з іспанських віце-королівств Південної Америки, тривалий час існували у значній ізоляції одна від одної. Великі відстані та природно-географічні бар’єри посилили це роз’єднання, тому найбільші агломерації населення цього світу продовжують залишатися поблизу океану, переважно на східному і північному узбережжях (рис. 1-9). Порівняно з іншими географічними світами Південну Америку можна вважати недонаселеною — не тільки через скромну загальну кількість її жителів (375 млн) у порівнянні з площею земель, а й через наявні запаси природних ресурсів, які ще тільки чекають на свою розробку. Цей континент ніколи не приваблював таку велику кількість іммігрантів із Європи, як Північна Америка. Іберійський півострів не міг забезпечити такого припливу людності, як Західна і Північно-Західна Європа. Окрім цього, іспанська колоніальна політика обмежувала в’їзд іммігрантів-неіспанців.

Віце-королівства Нового Світу були створені головним чином з метою експлуатації південноамериканських багатств, якими наповнювалася іспанська казна. Правителі Іспанії та Португалії були дуже мало зацікавлені у розвитку американських земель. Лише після того як іммігранти з Іберійського півострова зробили Америку своїм домом і повстали проти іберійських правителів, ситуація почала поволі змінюватися. Проте Південна Америка була обтяженою цінностями, економічним світоглядом і соціальними відносинами Піренейського півострова XVIII ст., що було не найкращим початком для створення сучасних національних держав.

Незалежність

Деякі ізоляціоністські чинники спрацьовували навіть під час війни за незалежність. Іспанські військові сили завжди зосереджувалися в Лімі, отож першими незалежність від Іспанії здобули території, найбільш віддалені від центру влади — Аргентина і Чілі (відповідно у 1816 і 1818 роках). На півночі провідником зростаючого руху за незалежність був Сімон Болівар. У 1824 р. дві вирішальні поразки урядових військ у цьому районі стали кінцем іспанського владарювання у Південній Америці. Таким чином, за трохи більше десяти років іспанські колонії вибороли свою незалежність. Але ця спільна боротьба не створила

«Прогулюючись вузькими вуличками старовинного міста Салвадор — одного з найстарших у Бразілії, яке довгий час було її столицею, а тепер є місцем засідань уряду штату Баїя, можна побачити шкоду, заподіяну йому тропічним середовищем. Величні церкви, урядові будинки і розкішні особняки були збудовані в той час, коли це місто було важливим населеним пунктом у Південній півкулі. Завдяки работоргівлі, китобійному промислу і казково прибутковим плантаціям у ньому було нагромаджено величезні багатства. Але успіх не буває постійним, тому Салвадор утратив свою політичну першість, а також основні джерела доходу, і місто занепало. У другій половині XX ст., однак, розпочалося його відродження. Організація Об’єднаних Націй оголосила стару частину міста частиною світової спадщини, завдяки чому Салвадор може розраховувати на додаткові кошти для його реставрації. Цей особняк, який був сфотографований у 1980-ті роки, тепер відновлено, як і сотні інших будинків історичної частини міста».

єдності: на місці трьох віце-королівств постало не менше дев’яти нових країн.

Не важко зрозуміти, чому відбулася ця фрагментація. Оскільки Аргентина і Чілі розділені Андами, а Чілі і Перу — пустелею Атакама, відстані по суходолу здавалися навіть більшими, ніж вони були насправді. Ці перешкоди, що стояли на шляху контактів, виявилися достатньо суттєвими. Таким чином, країни Південної Америки стали розвиватися окремо одна від одної. Роз’єднавчим процесам сприяли і сутички на кордонах. Тертя і навіть війни між цими країнами були тут звичним явищем, і десятки прикордонних суперечок залишаються нерозв’язаними до цього дня.

Бразілія домоглася незалежності від Португалії приблизно тоді, коли іспанські володіння у Південній Америці намагалися покласти край домінуванню метрополії в її заморських колоніях, але послідовність подій була іншою. У Бразілії також спалахували повстання проти португальців. Але на початку 1800-х років замість скинення португальської влади стався… переїзд уряду Португалії,

очолюваного принц-реґентом Домом Жоао, з Лісабона до Ріо-де-Жанейро! Неймовірно, але в 1808 р. статус Бразілії змінився з колоніального на майже імперський. Уся справа в тому, що Бразілія мала завдячувати своїм новим становищем загрозі захоплення Португалії (яка в той час була союзницею Великої Британії) військами Наполеона. Хоча дехто висловлював надію на початок нової ери у житті Бразілії, насправді цього не відбулося. У 1821 р., коли наполеонівська загроза минула, Португалія вирішила понизити Бразілію до її попереднього статусу. Але Дом Педро, син Дома Жоао і новий регент, виступив проти батька і повів успішну боротьбу за незалежність Бразілії.

Після здобуття незалежності відносини між Бразілією та її іспаномовними сусідами нагадували обмежені контакти між самими колишніми іспанськими колоніями. Значні відстані, природні перепони і культурні відмінності ускладнювали взаємодію. Тому орієнтація Бразілії, як і інших південноамериканських республік, на Європу, виявилася сильнішою, ніж її зв’язки з сусідами на власному континенті. Лише протягом останніх 10 років країни Південноамериканського світу нарешті визнали взаємну вигоду від співробітництва, розпочавши тим самим нову еру у своїх відносинах.