Туреччина

Хто ж такі турки — людність, яка перетворила свій осьовий півострів на сучасну світську державу?

Історико-географи стверджують, що китайці ще у III ст. називали Тюкю (або Тюку) розрізнених кочівників, які жили тоді у степах сибірської окраїни. До VI ст. ця «тюркська» спільнота створила колосальне об’єднане володіння, що простягалося від Монголії до Чорного моря. Розширюючись на захід і південь, тюрки надихалися своїми контактами з ісламом. Одна з тюркських народностей, огузи, вступили в Афганістан та Іран та воювали зі східною частиною Візантійської імперії — Ана-толією (сучасна Туреччина) і Грецією. У вирішальній битві наприкінці XI ст. вони розбили візантійську армію, відкривши шлях масовій міграції тюрків в Анатолію. Там вони стали засновниками турецької нації, а один із їхніх правителів, султан Осман І, започаткував династію, яка

загарбала значну частину Східної Європи під стягом Оттоманської імперії.

Після тюркської експансії в Азії настала монгольська, і багато тюрків були завойовані або перебралися у віддалені місця: уйгури, казахи, киргизи, узбеки, туркмени та ін. їхнє тюркське походження було послаблене, але тюркська культура не згасла, як і їхня відданість ісламові.

Раніше у цьому розділі ми коротко розглянули історичну географію Оттоманської імперії, періоди її експансії, домінування та розпаду. До початку XX ст. країна, котру ми знаємо як Туреччину, знаходилася у центрі цієї занепадаючої та корумпованої держави, готової для революції та відродження. Це сталося у 1920-ті роки, прославивши родоначальника сучасної Туреччини — Мустафу Кемаля,

відомого в історії як Ататюрк, що означає «батько турків».

Стародавньою столицею Туреччини був Константинополь (тепер Стамбул), розташований на Босфорі — частині стратегічної протоки, що поєднує Чорне і Середземне моря. Але боротьба за виживання Туреччини велася із глибини країни — Анатолійського плоскогір’я, і саме тут Ататюрк вирішив розмістити резиденцію свого уряду. Анкара, нова столиця, володіє певними перевагами: вона нагадує туркам, що вони були і є передусім ана-толійцями; вона лежить ближче до центру країни, ніж Стамбул, і тому може слугувати сильнішим об’єднуючим чинником. Стамбул же лежить на порозі Європи, і мінарети й мечеті цього найбільшого турецького міста височіють над ландшафтом, що нагадує скоріше європейський.

Хоча Ататюрк перемістив столицю на схід і всередину країни, його орієнтація була про-західною і зовнішньою. Щоб упровадити свої плани модернізації Туреччини, він ініціював реформи майже у кожній сфері життя країни. Іслам, раніше державна релігія, втратив свій офіційний статус. Держава взяла шефство майже над усіма релігійними школами, шо забезпечило контроль над освітою. Арабський алфавіт було замінено латинським. Модифіковане західне законодавство доповнило ісламські закони. Символи всього старого — довгі бороди, носіння фески — заборонялися. Моногамія стала законом, було проголошено емансипацію жінок. Нова влада взяла курс на відокремлення Туреччини від арабського світу, на нейтральність щодо справ, у які втягнуті інші ісламські держави.

Зрозуміло, що нововведення Ататюрка викликали спротив релігійних лідерів, особливо у сільській місцевості. Туреччина була і залишається переважно аграрною країною з десятками мільйонів селян, які живуть у віддалених районах, де існує опір будь-яким змінам. Але були й інші спірні питання. Одне з них продовжує турбувати Туреччину і сьогодні: її національні меншини. Незабаром після початку Першої світової війни імперський режим вирішив виселити усіх вірменів, які проживали на турецькій території, переважно на північному сході. Отож майже 2 млн вірменів було брутально виселено, а 600 000 вирізано в ан-тивірменській кампанії, яку вірмени пам’ятають і

Поділений Кіпр

У північно-східному куті Середземного моря, лише за 80 км (50 миль) від Туреччини, але за 440 км (275 миль) від найближчої грецької території, лежить острів Кіпр. Грецький зі стародавніх часів, він був завойований оттоманами у 1571 р. Теперішнє населення Кіпру — до 900 000 осіб, із яких греки становлять 80 %. Протягом британського колоніального періоду (1878—1960 рр.) греки і турки жили впереміж по всьому острову, але після здобуття незалежності їхні відносини погіршилися, і у 1974 р. громадянська війна завершилася поділом. Північні 40 % Кіпру стали майже виключно турецькою власністю, а південь залишився грецьким. У 1983 р. турецька громада проголосила себе Турецькою республікою Північного Кіпру (ТРПК).

Міжнародна спільнота продовжує визнавати владу грецької сторони Кіпру як єдину леґітимну. При цьому грецький південь набагато економічно розви

нутіший. Бідніша північ дуже залежить від турецьких субсидій, і відмінності між двома секторами поглиблюються. Подорож по Кіпру не залишить сумніву, що межа географічних світів лежить саме тут: процвітаючий, комунікабельний, відкритий для туризму Південний Кіпр являє собою разючий контраст до ізольованої та стаґнуючої ТРПК. На мусульманській півночі грецькі православні церкви зруйновані, а на християнському півдні мечеті або використовуються не за призначенням, або покинуті руйнуватися. На півночі інфраструктура розвалюється, доходи низькі; на півдні ж триває модернізація, а доходи високі.

За допомогою світової громадськості поки не вдалося змусити кіпріотських греків і турків до реінте-ґрації, хоча опитування показують, що багато людей з обох боків розподільної «зеленої лінії» прагнуть цього. Але час лише ускладнює, а не пом’якшує відмінності між північчю і півднем.

досі. Багато вірмен втекли до Росії, де пізніше комуністичний режим заснував Вірменську республіку. Сьогодні це незалежна держава — християнський сусід Туреччини.

У сучасних умовах Туреччина стикнулася зі ше однією етнічною проблемою — її великим і регіонально сконцентрованим курдським населенням (рис. 7-13). Понад п’яту частину людності Туреччини із сукупних 67,3 млн осіб становлять курди, і загалом успішна влада ніяк не може дати собі раду з цією нацією. Намагаючись побороти невелику, але жорстоку екстремістську групу поміж курдами, турки порушують людські права всієї меншини. Ця проблема не лише дратує національну політику, а й впливає на місце Туреччини у спільноті націй. Турецькі намагання приєднатися до Європейського Союзу стримуються питаннями прав людини, які стосуються курдів.

Туреччина є гірською країною загалом помірно пересіченого рельєфу і, як показує рисунок 1-8, великого розмаїття довкілля — від степів до високогір’їв. На посушливому Анатолійському плоскогір’ї селяни, що ведуть натуральне господарство, впрошують злаки і відгодовують худобу. Прибережні долини невеликі, але продуктивні та густо-заселені. Текстиль (із власної бавовни) і сільськогосподарська продукція переважають в експорті. Туреччина має значні мінеральні ресурси, трохи нафти на південному сході, потужні греблі на ріках Тігр і Євфрат, а також невелику за обсягом сталеплавильну промисловість на основі вітчизняної сировини. Достатньо самозабезпечена предметами широкого вжитку, Туреччина, як видається, має бути впевнена у своєму майбутньому.

Але на початку століття Туреччина стоїть перед досить серйозними викликами. Потенційно най-небезпечнішим є піднесення ісламського фунда-менталізму як частковий результат курдської проблеми. У злиденних містечках навколо Стамбула і Анкари кілька мільйонів переселенців-курдів стали просто знахідкою для фундаменталістів, які рекрутують їх на свої антисвітські, антизахідні виступи. Надаючи бездомним і безробітним міським курдам хліб і якесь житло, політична партія, що називала себе Партією добробуту, виграла місцеві вибори у Стамбулі й Анкарі, закликаючи до ліквідації емансипації жінок, відновлення поділу за статтю в освіті та навіть у громадському транспорті. Військові, які завжди представляють силу в турецькій політиці, розглядаючи себе як провідників політики Ататюрка, почали вимагати заборони Партії добробуту, і у 1998 р. ця партія була проголошена незаконною. Правочинність цього акту оспорювалася: зокрема вона була поставлена під сумнів в ісламському світі, а також у Європі.

Ще одне болюче питання у сучасній Туреччині стосується однієї з багатьох ісламських сект — у даному випадку секти алевітів. Більшість турецьких мусульман є суннітами, і деякі з них ортодоксальні й непоступливі. Щодо алевітів, яких аж понад 15 млн (близько 20 % населення), то вони є шиїтами, причому сповідують досить байдужу версію віри. Тоді як ортодоксальні сунніти моляться у мечетях, живуть за ісламськими правилами і постять під час Рамадану, алевіти майже усього цього не роблять. Конфлікти між ортодоксами й сектантами іноді дуже серйозні — включно з убивствами і підпалами. Історичний центр алевітів Туреччини знаходиться у Сівасі — на північний захід від курдської зони. Подібно до курдів багато алевітів під тиском суннітів полишили свою культурну базу і перебралися до більш космополітичних міст.

Пов’язані з небажанням Європи зробити перші кроки щодо прийому Туреччини до Європейського Союзу, ці проблеми покривають зловісною завісою майбутнє країни і, у ширшому плані, майбутнє ареалу, в якому вона знаходиться. Туреччина дала зрозуміти своє прагнення вступити до ЄЄ, але, як зазначалося, питання прав людини і заперечення Греції погіршують її перспективи. Однак потенційні переваги членства Туреччини у європейській економічній системі можуть перевершити ці перешкоди; по-перше, вступ Туреччини доведе, що Європа не є виключно «християнським клубом». Ісламські фундаменталісти в Туреччині сподіваються, що процедура вступу буде достатньо тривалою, щоб вони встигли перебрати владу в Анкарі. У будь-якому випадку відволікання, на їхню думку, лише доведуть, що Європа є ан-тиісламською. Якщо Європа зачинить двері перед Туреччиною, то ісламські екстремісти тільки виграють. Якщо Туреччина повторить досвід сусіднього Ірану 1970-х років і пізніше Алжиру, наслідки будуть катастрофічними.

Порівняно з цими проблемами інші негаразди Туреччини видаються незначними: питання Кіпру (див. вставку «Поділений Кіпр»); відносини з Іраком і Сірією щодо будівництва греблі та нафтопроводів; спірний кордон з Сірією і суперечки з Грецією стосовно морських кордонів на західному узбережжі. Відносне положення Туреччини надає їй набагато більші переваги, ніж її розміри, кількість населення, економіка чи суспільна структура. Тут неспокійна Східна Європа зустрічається зі світом ісламу; тут Чорне море сполучається із Середземним; звідси витікають річки, які є «дорогами життя» сусідів; зрештою, країна є брамою до Транскавказзя і Туркестану. У цьому світі етнічної та культурної напруженості Туреччина розташована на найважливіших перехрестях.