Туризм: збуджуюча галузь

Кількість туристів, яких щорічно приваблюють курортні зони, неповторні краєвиди та історичні пам’ятки Карібської Америки, значно перевищує 20 млн осіб, що робить цей регіон одною з найпо-пулярніших зон відпочинку на Землі. Принаймні 10 % усіх туристів вирушає у круїзи на морських лайнерах, приписаних до флорідських портів. Багато з портів і зон відпочинку, що до них прилягають, зазнали з початку 1980-х років суттєвого економічного піднесення (наприклад, райони Порт-Антоніо та Монтеґо-Бей на Ямайці). Частка індустрії туризму Ямайки нині становить приблизно шосту частину ВВП країни і дає роботу понад третині її загальної робочої сили.

Те, що туризм на карібських островах є перспективною галуззю, яка приносить значні валютні

надходження, — факт незаперечний. Проте це має і суттєві недоліки. Прибуття на бідні острови величезної кількості заможних, іноді кричуще багатих, туристів не може не дратувати місцевих жителів. Масовий туризм негативно впливає на місцеву культуру, яка змушена адаптуватися до смаків відпочиваючих. І хоча туризм є важливим джерелом доходу карібських країн і альтернативи йому практично немає, втручання влади і багатонаціональних корпорацій применшують доходи місцевих підприємців на користь світового туристичного бізнесу. Існують докази того, що туризм у регіоні майже вийшов на максимальний рівень розвитку, оскільки в другій половині 1990-х років (період, що вважається економічно благополучним) ця індустрія розвивалася дуже повільно. Це може бути результатом цілого комплексу проблем: негативного іміджу (високий рівень злочинності, часті урагани), недостатньо розвинутої інфраструктури (особливо аеропортів і системи телекомунікації), зростання вартості будівництва і обслуговування та більш ефективного маркетингу курортів-конкурентів.

Таким чином, туризм є досить неоднозначним чинником для басейну Карібського моря. В обмежених економічних умовах регіону він забезпечує багатьом роботу і доходи. Але присутній і негативний ефект: сяючі на сонці вежі готелів поряд із домівками міської бідноти, розкішні лайнери, що пропливають повз уражені злиднями села, вишукані страви, що подаються туристам у місцях, де за рогом діти потерпають від недоїдання. Звичайно, індустрія туризму робить позитивний внесок в економіку островів, але водночас вона напружує відносини з місцевим населенням.

Регіональне співробітництво

Багато з географічних світів і регіонів земної кулі, як ми вже дізналися з розділів про Європу і Північну Америку, шукають нових форм міжнародного співробітництва. Басейн Карібського моря не є винятком, незважаючи на дуже відмінні культурні й політичні умови його острівних країн. Спонукані спільними економічними інтересами і зростаючим почуттям регіональної ідентичності, всі 16 незалежних країн регіону підписали у 1994 р. угоду про створення Асоціації карібських держав (ACS). Дана акція була ініційована Спільним ринком країн Карібського моря (CARICOM) — митним союзом колишніх британських колоній, який на той час проіснував три десятиліття і прийняв ухвалу про розширення шляхом налагодження зв’язків із сусідніми іспаномовними країнами. Ці

нові зв’язки охопили не тільки Домініканську Республіку, Кубу та Гаїті у Карібському морі, а й усі материкові країни цього географічного світу (крім Панами), плюс Венесуелу і Колумбію у Південній Америці. Загалом членами ACS стали 25 країн. До організації не ввійшли тільки острови, залежні від Франції, Голландії, Великої Британії та Сполучених Штатів.

Поява ACS була викликана також низкою безпосередньо регіональних подій. Найважливішою з них було підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА), яка поставила під загрозу існування безмитного для країн басейну доступу на ринки Сполучених Штатів. Особливо це стосувалося експорту до США готового одягу. Такі привілеї були надані цим країнам у рамках Ініціативи Карібського басейну (СВІ) після повалення Сполученими Штатами комуністичного режиму Гренади у 1983 р. В результаті цієї домовленості суттєво збільшився попит на робочу силу в ряді країн Карібського басейну, оскільки їхній експорт до США зріс. Вступивши до НАФТА у 1994 р., Мексика стала набагато сильнішим конкурентом на ринку Сполучених Штатів для цих карібських товарів, оскільки тарифи на мексиканську торгівлю були встановлені на понижуючий курс із перспективою повної ліквідації. На початку нового тисячоліття ця порівняльна перевага почала зростати, і дедалі більше інвестиційних проектів почало надходити до Мексики, оминаючи країни Карібського басейну. Зібраним під прапором ACS країнам спочатку вдавалося чинити колективний тиск на США з метою отримання більшого «паритету НАФТА». Але під кінець 1990-х років Конгрес став щоразу відкидати їхні вимоги, змушуючи країни—члени ACS самим вирішувати свої економічні проблеми. Водночас останні з привілеїв, отриманих згідно з угодою СВІ, було відмінено.

Із розширенням економічної організації країн Карібського басейну нові можливості постають і на національному рівні. Найбільш яскравим прикладом може слугувати Трінідад і Тобаґо — держава, розташована у південно-східному куточку регіону. Індустріалізація, яка базується на значних родовищах природного газу, перетворює цю країну, що складається з двох островів, на економічного «тигра», подібного до азійських. Трінідад віддавна був виробником нафти, але хронічно низькі світові ціни на цю сировину і скорочення її місцевих запасів примусили його переглянути своє ставлення до газової проблеми. За останні 10 років розвідані запаси природного газу в країні зросли втроє. Це спричинило не тільки місцевий газовий

бум (газ можна зріджувати і експортувати супертанкерами), а й приплив на ринок Трінідаду і То-баґо енергетичних, хімічних та сталеварних компаній зі Західної Європи, Канади і навіть Індії. Багато нових промислових підприємств вивели Трінідад у число провідних експортерів аміаку та метанолу. Оскільки Трінідад лежить лише в декількох милях від північного узбережжя Венесуели, це дає йому доступ до обширних покладів залізної руди та бокситів, які добувають у сусідніх країнах Південної Америки, особливо в басейні Амазонки у Бразілії.

У решті країн регіону, як було показано, можливості економічного розвитку є набагато обме-женішими. Єдиною світлою плямою, крім Трінідаду, є Домініканська Республіка, економіка якої зростала найбільшими темпами у Середній та Південній Америці між 1995 та 2000 роками. Приваблені приватизацією державних підприємств, сюди кинулися зарубіжні інвестори, що сприяло швидкій диверсифікації економічної бази. Головним бенефіціарієм став первинний сектор: сільське господарство доповнило вирощування і експорт традиційних культур (цукру, бананів, какао) такими високоприбутковими товарами, як фрукти, овочі та свіжі квіти; новим провідним продуктом експорту став нікель. Ще більше значення для економіки країни мали розвиток туризму і сфери послуг, а також створення постіндустріального сектора, до якого ввійшли телекомунікаційні та Інтернет-компанії, вже не кажучи про цілу низку високотехнологічних фірм у 43 зонах вільної торгівлі країни. Але попри всі ці здобутки дуже мало змінилося у житті двох третин населення, яке продовжує борсатися в жахливих злиднях.