Узбекистан

Густозаселений Узбекистан (25,7 млн осіб) займає серцевину Туркестану, межуючи з кожною державою у регіоні. Ділячи басейн Аральського моря (разом із його екологічною катастрофою), Узбекистан пережив навіть більше забруднень грунтів і підземних вод і пов’язаний з цим високий рівень дитячої смертності та захворювань на рак, ніж Казахстан.

Аральське море — це солоне озеро на кордоні між Казахстаном і Узбекистаном. За радянського правління дві ріки, що впадали в озеро, — Амудар’я і Сирдар’я, були відведені для іригації земель, унаслідок чого відбулося надзвичайне обміління, показане на цих двох зображеннях. Фото зліва було зняте у 1960-х роках, коли Аральське море покривало територію близько 68 000 кв. км. ЗО років потому озеро скоротилося вдвоє, його рівень опустився на 15 м, і великий острів у теперішньому «Великому морі» (на відміну від «Малого моря» на півночі) загрожує стати ще одним сухопутним мостом. Доля Аральського моря є яскравим прикладом безрозсудного екологічного менеджменту заради підвищення сільськогосподарської продуктивності. Сьогодні казахська та узбецька влада за допомогою міжнародних агенцій прагнуть відновити течії двох живильних річок, але сумнівно, що Арал удасться врятувати остаточно.

Прямолінійні кордони через пустелю характеризують Західний Узбекистан, але східний кордон — це зовсім інша картина. Тут розташовані столиця Ташкент і декілька інших міст, створюючи граничний серцевинний ареал, майже взятий у кільце Киргизстаном і Таджикистаном. Перенаселена Ферганська долина формує важливу частину узбецького серцевинного ареалу, але далі вона заходить у Таджикистан на півдні та у Киргизстан на півночі. Узбекистан вирощує фрукти, овочі, а також бавовник (ще одна радянська спадщина); тут розробляють родовища вугілля, ртуті, сурми, газу й нафти.

Кордони на карті регіону не відповідають реальному етнокультурному поділові. Понад 75 % населення Узбекистану — узбецьке з російською, таджицькою, киргизькою та іншими меншинами, але справжньою проблемою є узбеки за кордонами батьківщини. Близько 25 % населення Таджикистану, 14 % Киргизстану і 10 % Туркменістану є узбецьким. Ба більше, 6 % населення Афганістану також становлять узбеки. Ташкентська влада часто

натякає на «більший Узбекистан» у майбутньому, а коли узбекам щось загрожує у сусідніх країнах, як в Афганістані, з’являються ірредентистські почуття.

Ще однією регіональною проблемою є вах-хабізм — особливо небезпечна форма суннітського фундаменталізму, яка присутня у колишніх радянських республіках Центральної Азії. Ваххабісти походять із пуританського руху XVIII ст., започаткованого арабським теологом Аль-Ваххабом. Він вимагав педантичної віри в Коран і наполягав на створенні суто мусульманських держав на основі ісламського закону. Загалом ваххабісти, можливо, й зникли б із поля зору, якби королівська родина Саудівської Аравії не запровадила їхнє віросповідання. Коли у 1930-х роках було створене королівство Саудівська Аравія, ваххабізм став її релігійним підгрунтям.

Коли у пострадянській Центральній Азії відродився іслам, декілька ісламських сект суперничали між собою. Отож нова влада з колишніми комуністичними босами на чолі сформувала готові

завдання для ваххабістських опонентів, і вони намагалися обмежити ісламських активістів усіх гатунків. Пам’ять про атеїстичне минуле, економічні провали, повсюдна корупція і обмеження свободи слова зробили Туркестан сприятливим ґрунтом для ваххабізму. Цей виклик супроводжуватиме Туркестан і в майбутні роки.