Узбережжя та внутрішня частина Нігерії

Нігерія є однією з 17 держав (ураховуючи Чад і Кабо-Верде), які утворюють регіон Західна Африка. Чотири з них є внутрішніми державами: Малі, Буркіна, Нігер і Чад. Рисунок 1-8 є виразною ілюстрацією того, як умови степу та пустелі домінують у природному довкіллі цих держав. Рисунок 1-9 зображує концентрацію населення степової зони, а також зони уздовж вузької смужки води, яку постачає ріка Нігер. Розкидані оази утворюють сталі поселення і центри регіональної торгівлі. Навіть прибережні країни не уникають потужного впливу пустелі на Західну Африку. Природне довкілля Маврітанії є майже повністю пустелею. Сенегал (рис. 8-10) лежить у зоні Са-хель; і не лише Північна Нігерія, а й Північні Бенін, Того і Гана містять степові зони. Утрата пасовищ внаслідок опустелювання є постійною тривогою тутешніх пастухів.

Держави Західної Африки відчувають наслідки зонування природного довкілля, зображеного на рисунках 1-7 та 1-8, але в них є також виразні регіональні географічні особливості. Бенін — сусідня з Нігерією країна — має плідні культурні та економічні зв’язки з бразільським штатом Баїя, куди багато люду забрали колись у рабство і де збереглися елементи західноафриканської культури. Гана, раніше відома як Золотий Берег, була першою державою Західної Африки, яка здобула незалежність (1957 р.). Вона має стійку економіку, засновану на експорті какао. На її карті можна побачити два грандіозні проекти, здійснені за роки незалежності: це порт Тема, який мав обслуговувати величезне запліччя Західної Африки, та озеро Вольта, що виникло внаслідок будівництва найбільшої в регіоні греблі. Коли жоден із проектів не виправдав сподівань, економіка Гани занепала. У 1990-ті роки поява стабільного демократичного уряду (наступника військового режиму) викликала деяке пожвавлення.

Кот-д’Івуар (Берег Слонової Кістки) перетворив три десятиліття диктаторського, але стабільного правління в економічний прогрес, який приніс країні статус суспільства з низькими і середніми доходами — головно від продажу какао і кави. Тривале втручання Франції у справи країни долучилося до цього процвітання; столиця Абіджан відображала доволі відносний добробут. Довічний президент Кот-д’Івуару в чисто сімейному дусі затіяв перенести столицю до свого рідного містечка Ямусукро, а потім витратив цілу прірву доларів, спорудивши там католицьку базиліку — суперницю римського собору Св. Петра. Вона була посвячена саме тоді, коли економіка країни занепадала, а соціальні умови погіршились. До кінця 1990-х років Кот-д’Івуар знову опинився в категорії країн з низькими прибутками (рис. 1-11). Політичні проблеми з регіональним присмаком, розбуркували спільноту країни у 2000 р., коли роздратування відносно етнічного походження кандидата в президенти переросло у всенародну боротьбу проти іммігрантів із Буркіна, що зміцнили присутність мусульман на півночі. Тисячі людей були змушені тікати, тим самим поглиблюючи мусульмано-християнський розкол у цій давно стабільній країні з 16,7 млн населення.

Всю Західну Африку хвилювало те, що трапилося в Ліберії та Сьєрра-Леоне. Ліберією, країною, заснованою у 1822 р. звільненими рабами, які повернулися до Африки з допомогою американських товариств, що виступали проти колоніалізму, правили їхні нащадки впродовж шести поколінь. Каучукові плантації та копальні залізної руди робили життя «америко-ліберійців» спокійним, але серед місцевих жителів кипіло обурення. За військовим переворотом 1980 р., в якому було вбито президента, у 1989 р. настала повномасштабна громадянська війна, що нацькувала одні етнічні групи на інші та вигнала сотні тисяч біженців у сусідні країни, зокрема у Кот-дТвуар, Сьєрра-Леоне та Гвінею. Столиця Монровія (названа на честь президента США Джеймса Монро) була зруйнована; згідно з приблизними підрахунками, загинуло 230 000 осіб — майже 10 % населення. У 1997 р. один із повстанських ватажків, Чарльз Тейлор, став президентом, але його репутація була вже зіпсована брутальними заявами під час війни.

Однією з країн, якій ці події завдали шкоди, була Сьєрра-Леоне — прибережна сусідка Ліберії. Вона теж була заснована як притулок для звільнених рабів, цього разу британцями у 1787 р. Здобувши незалежність у 1961 р., Сьєрра-Леоне пройшла знайомий усім шлях від учасниці Британської Співдружності, республіки, однопартійної держави до військової диктатури. В 1990-ті роки громадянська війна принесла нечуваний жах цій маленькій країні, куди ще й прибували біженці з Ліберії. Повстанська організація «Революційний об’єднаний фронт» і ті, хто підтримував законний уряд, зійшлися у борні, що зруйнувала як міста, так і сільські райони. Повстанці не вбивали, а

калічили цивільне населення разом із дітьми, а їхні лідери вимінювали алмази на зброю. Нігерійські сили під егідою регіональної організації ECOWAS (Економічний союз західноафрикансь-ких держав) втрутилися в цю війну в 1998 р., але повстанці продовжували воєнні дії. Наступними були зусилля ООН щодо стабілізації ситуації та підтримання порядку у столиці Фрітаун з допомогою британських спеціальних загонів. Лідерам повстанців — тим, кого звинувачували у найбільш жахливих злочинах, запропонували посади в майбутньому уряді в обмін на припинення війни. Згідно з наближеними даними ООН, за кілька років близько 500 000 біженців перейшли кордон з Гвінеєю. У 2000 р. Сьєрра-Леоне посіла останнє місце у світі за матеріальним добробутом своїх громадян.

Чому саме ця частина Західної Африки стала жертвою такого насильства? Причин багато: етнічна ворожнеча, зосередження матеріальних цінностей та влади в руках меншості, суперництво узбережжя з внутрішніми районами, роль «національних» армій та місцевої поліції у можливостях придбання зброї кожним тощо. Але це ще справа розмірів та розташування країн. Такі маленькі країни, як Ліберія та Сьєрра-Леоне, стають реальними мішенями для заколотників: їх можна порівняно легко взяти під контроль, чого не можна зробити з Кот-д’Івуаром чи Ганою. А якщо маленькі країни мають ізольовані та роз’єднані меншини, які не є дійовими учасниками національного життя, ці меншини стають заручниками у боротьбі між озброєними фракціями. Треба зауважити, шо Кот-д’Івуар на сході та Сенегал на північному заході були зачеплені щойно згаданими подіями, але не дестабілізовані ними повністю.

Сенегал мав перевагу розташування: він відокремлений від Сьєрра-Леоне Гвінеєю — ще однією франкомовною країною Західноафриканського узбережжя. Незважаючи на проблеми Сенегалу з са-хельським природним довкіллям, йому вдалося втілити свою колоніальну перевагу (столиця країни Дакар була штаб-квартирою французької Західноафриканської імперії) у тривалий прогрес. Сенегал, у жодному разі не багата країна, залежить від прибутків, які отримує від експорту сільськогосподарської продукції (головно арахісу), рибальства (головне джерело прибутків), продажу фосфатів та видобутку залізної руди. Однак його найбільшим благом є демократичні традиції, які зберігаються вже понад чотири десятиліття. Це дало змогу Сенегалу витримати такі шторми, як невдалий союз зі своїм англомовним анклавом

Гамбією та сепаратистський рух у південно-західному куті країни (рис. 8-10).

Більш ніж 90 % жителів Сенегалу — мусульмани. Найбільшою етнічною групою є волоф (близько 37 % усього населення), за нею ідуть фулані та серер (по 17 % кожна). Народність волоф зосереджена у столиці та навколо неї і тримає у своїх руках майже всю владу. Правителі Сенегалу підтримують тісні відносини з Францією, яка все ще залишається найбільшим торговим партнером своєї колишньої колонії та фінансово підживлює її, коли це необхідно. Сенегал, не маючи нафти, алмазів та інших вигідних джерел прибутку, все ж домігся досягти рівнів ВНП, найвищих у цьому регіоні (див. табл. 1-2). Це є доказом того, що нормальний представницький уряд і стабільність є більшим благом, ніж золото, пальне чи щось подібне.

Багатолюдна, багатокультурна, роздроблена Західна Африка переважно залишається регіоном фермерів та пастухів (останні мандрують по савані та степах півночі), територією швидкозмінного довкілля між океаном і пустелею. Місцеві сільські ринки керують традиційною економікою, а 14 періодичні ринки, які відкриті не щодня, а працюють кожних три, чотири або більше днів, забезпечують участь усіх сіл у системі обміну. Такі традиції діють по сьогодні, навіть при тому, що великі міста приваблюють селян і самі тріщать по швах. Найбільшими проблемами регіону є економічне виживання та розбудова держав, утруднена існуючою мережею кордонів. І ці проблеми дуже обтяжливі, як і будь-що інше в Африці.