ЕКОНОМІЧНА СИТУАЦІЯ

Сучасні риси національного господарства

Сучасне національне господарство України перебуває у стадії поступового підйому після глибокої економічної кризи, яка досягла апогею у 1995— 1998 рр. Можна говорити про три складові економічної кризи. Це спад (рецесія) виробництва, криза неплатежів та зовнішній борг.

Спад виробництва у 90-х роках XX cm. та його поступове зростання на початку XXI cm. У 1998 р. обсяг валового внутрішнього продукту становив трохи більше 40 % до рівня 1990 р. Від цього часу починається поступове зростання економіки (у 2002 р. обсяги ВВП вже досягай половини 1990 р.). У 2003 р. зростання, наприклад, досягло 109,3 % до рівня 2002 р.

Різкий спад виробництва у попередні роки був зумовлений усіма соціально-економічними процесами радянського періоду та назагал є їхнім логічним продовженням і поглибленням. Проте існували специфічні чинники як зовнішнього, так і внутрішнього характеру.

До зовнішніх належали: розпад так званого єдиного народногосподарського комплексу (ЄНГК) СРСР, зосередження у Росії головної інформаційної інфраструктури колишнього Союзу РСР і його паливно-енергетичних (нафтових) баз, дискримінаційна економічна політика Росії стосовно молодої України, особливо у сфері постачання енергоносіїв.

Вплив розпаду ЄНГК на кризу в національному господарстві України багатоаспектний. Частково розірвались усталені зв’язки у сфері виробницт

ва, особливо кооперативні, що, як правило, не були раціональними (тобто були внутрішньовідомчими, далекими, зустрічними чи повторними). Однак вплив цього фактора порівняно незначний (десь до четвертої—п’ятої частини).

Гірше інше. Зокрема те, що в умовах СРСР Україна мала надзвичайно слабку внутрішню інтеграцію. Вона виробляла лише 15—17 % кінцевої продукції. Решта — це були сировина, напівпродукти, матеріали, заготівки тошо. За одночасної економічної кризи в інших республіках колишнього СРСР це призвело до втрати ринків збуту «неготової» продукції та особливо до кризи зовнішніх платежів головного партнера — Росії, що боляче вдарило по виживанню українських підприємств.

Після розпаду СРСР у Росії залишилися головні центри науково-технічної та економічної інформації, стратегічні запаси дорогоцінних металів і матеріалів (зокрема весь золотий і алмазний фонд), управлінські центри (комунікацій, зовнішньої торгівлі, оборони і т. п.). Так звану політично-державну, економічну, соціальну та ін-ституційну (управлінську) інфраструктуру Україні доводиться не лише перебудовувати і пристосовувати до своїх потреб, а й створювати заново без належних для цього досвіду і коштів.

Крім того, Росія, дбаючи передусім про свої власні інтереси, різко підняла ціни на основні енергоносії — нафту і газ (вона була головним їх постачальником в Україну). Це призвело до різкого зростання цін в усіх секторах національного господарства України. Багато галузей і виробництв, особливо енергомістких, стали збитковими, скоротили випуск продукції, втратили як внутрішній, так і зовнішній ринок. Росія на урядовому рівні ввела непомірне мито на ряд товарів, що вивозяться в Україну чи вивозяться з неї.

Але головні чинники економічної кризи в Україні не зовнішні, а внутрішні. Полягають вони передусім у загальній суспільній та економічній політиці. З самого початку самостійності не була чітко визначена суспільна модель держави. Три основні риси цієї моделі такі: держава має бути національною, економіка — ринковою з соціальним спрямуванням і з національно-українською специфікою, а суспьгьство — громадянським. Ідеологічною основою цієї моделі 21 мала б стати національна ідея, суть якої в тому, що Україна є державою українського народу, а економіка — лише засобом розвитку і розквіту української нації. Перефарбована комуністична номенклатура оголосила національну ідею неефективною і, утримуючи важелі управління економічними процесами, гальмувала економічні реформи, особливо у базовій сфері — сільському господарстві. Лише у 1998—2000 рр. урядові вдалося зупинити спад економіки.

Криза неплатежів і зовнішньоекономічний борг.

У 2002 р. державний борг України досяг 10 млрд дол. США (в т. ч. зовнішній борг становить половину цієї суми). Як відомо, Україна відмовилася від зовнішніх активів і пасивів СРСР, що в принципі було не обдуманим до кінця кроком (усі країни мають борги, але й їм багато хто винен). Отже, ці борги нажиті вже у період самостійності. В основному кошти йдуть від МВФ, деяких країн-кредиторів (Німеччина, США та ін.). Віддавати необхідно не лише вартість кредитів, а й проценти на них. Тому кредити слід якнайбільш ефективно використовувати. Як свідчить практика, левова їхня частка йде не в інвестування, а на оплату енергоносіїв із Росії. Водночас тіньова економіка України, яка нині контролює половину усього національно-господарського обороту, за 1991—

1995 рр. нелегально вивезла за кордон 15—20 млрд дол. США (сьогодні ця цифра мало не подвоїлася), а тіньовий експорт капіталу в 1995 р. становив

2.6 млрд дол. (приблизно п’яту частину вартості сукупного експорту товарів і послуг).

Намітилися перші ознаки виходу із кризи: зупинився обвальний інфляційний процес, іде стабілізація у багатьох галузях національного господарства внаслідок посилення ролі приватного сектора, зростають обсяги зовнішньої торгівлі, у

1996 р. здійснено грошову реформу.

Важливим засобом подолання економічної

кризи стала активізація інвестиційної діяльності. До 1 жовтня 2000 р. прямі закордонні інвестиції у різні сфери національного комплексу становили

3.7 млрд дол. США, в тому числі половина — у промислове виробництво (переважно у харчову — 20,0 % — у машинобудівну та металообробну —

9,2 % — галузі). Дуже малий обсяг капіталовкладень іде в аграрну сферу (приблизно 2 %). Водночас великий потік спрямований у сферу послуг: у внутрішню торгівлю — 18,5 %, фінанси, кредит і страхування — 6,1 %, транспорт і зв’язок — 5,9 %. Майже дві третини інвестицій зосереджуються у розвитку спільних підприємств.

На 1 січня 2004 р. загальний обсяг іноземних інвестицій в Україну вже становив 6,7 млрд дол. Із них майже три чверті припадало на країни помірного і субтропічного поясів Північної півкулі (в т. ч. США — 16 %, Велика Британія — 10,3 %, Нідерланди — 7,0 %, Німеччина — 6,6 %). Майже п’ята частина інвестицій іде із офшорних зон Кіпру та Вірґінських островів (це переважно російський та український капітал).

Для швидкого розвитку української економіки потрібний інноваційний технологічний прорив.

Структурна перебудова

Важливою умовою виходу із кризи є структурна пе- 22 ребудова (реструктуризація) національного комплексу України. Аналіз цієї структури показує, що вона дуже невдала: у ній мала частка соціально зорієнтованих виробництв, велика питома вага галузей важкої, особливо видобувної промисловості, військово-промислового комплексу (ВПК) тощо. Економічна криза в Україні є великою мірою кризою структурною.

Головні напрямки цієї перебудови такі:

а) активізація, посилення зростання і збільшення питомої ваги галузей агропромислового комплексу (АПК) — сільського господарства, переробних ланок харчової і легкої промисловості, сфер їх обслуговування (наука, проектування, ринкова інфраструктура, транспорт, маркетинг, інвестиції тощо). Внаслідок зміни форм власності в аграрному секторі економіки (особливо приватизація землі), розвитку агробізнесу Україна, володіючи третиною чорноземів планети, може розв’язати не лише внутрішні продовольчі та сировинні проблеми, а й стати великим експортером сільськогосподарської продукції у світі;

б) розвиток галузей інвестиційного сектора — машинобудування та будівельної індустрії, де створюються засоби для всіх інших галузей і сфер національного господарства. У машинобудуванні важливими є посилення як внутрішньо-, так і міжгалузевої кооперації, створення нових видів виробництв, які б доповнювали наявні до появи замкнутих технологічних циклів (особливо розвиток приладо- і моторобудування). У 2002 р. майже десята частина іноземних інвестицій в Україні йшла в машинобудування й металообробку.

У будівельно-індустріальному комплексі структурна перебудова має зосередитися на прискоре-

ному розвитку промисловості мінеральних будівельних матеріалів, для чого Україна має потужну сировинну базу (граніти, базальти, каоліни, цегельні глини, цементна сировина тощо). Розвиток інвестиційних галузей зумовить не лише активізацію інших сфер і секторів, а й дасть скарбниці прибутки від експорту продукції машинобудування і будівельних матеріалів;

в) зменшення питомої ваги галузей металургійного комплексу (у 2002 р. чорна металургія виробляла понад п’яту частину промислової продукції). Хоч як це парадоксально, комплекс тепер дає до чотирьох десятків усього прибутку від експорту, але саме він і є найбільш енергомістким. Вивозиться передусім залізна руда, а український метал часто продається на зовнішньому ринку по демпінгових (нижчих від собівартості) цінах, що призводить до великих загальнонаціональних втрат. Реструктуризація має здійснюватися шляхом упровадження найновіших технологій виплавлення металів, виробництва високосортних видів прокату, ферросплавів, зменшення видобутку залізної руди для експорту, шляхом економії металу;

г) реструктуризація паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). У 2002 р. він давав майже п’яту частину продукції промисловості. Україна видобуває 3,7 млн т нафти і 85,2 млн т вугілля (2002 р.). Водночас вона споживає 62,9 млн т вугілля і 21,9 млн т нафти. Потреба у нафті й нафтопродуктах покривається на 83 % імпортом — переважно з Росії. Введення нафтопроводу Одеса — Броди має диверсифікувати постачальників цього виду палива (воно надходитиме із Казахстану та Близького Сходу). Особливо складною для реструктуризації та реконструкції є вугільна промисловість. Закриття нерентабельних шахт (а більшість з них є саме такими) може призвести до масового безробіття у цілих регіонах (Донбас, Придніпров’я) і соціального вибуху.

Проблематичним залишається в Україні розвиток атомної енергетики (АЕС виробляють майже половину усієї електроенергії країни). Тут дві го

ловні проблеми: безпека та економічна ефективність. У грудні 2000 р. найбільш небезпечну АЕС — Чорнобильську — закрито. Що ж стосується економічності виробництва електроенергії, то вона дешевша на АЕС тільки з першого погляду, коли не брати до уваги весь цикл виробництва — від видобутку уранової руди до утилізації відходів діяльності. В Україні атомне пальне поки що не виробляється, хоч уранову руду видобувають. Доцільно організувати його виробництво обсягом 250 т у рік (це потреби АЕС країни) з можливим розширенням для експорту атомного палива у сусідні країни (Угорщину, Чехію, Словаччину, Болгарію). Однак утилізацію відпрацьованого палива слід здійснювати у Великій Британії, Франції чи Росії, де вона вже широко практикується. Створення нових переробних потужностей економічно доцільне лише при сумарній потужності АЕС не менше 50 млн кВт (в Україні всі електроенергетичні потужності, в тому числі ГЕС, не набагато перевищують цей показник).

Основні шляхи реструктуризації ПЕК: зменшення енерго- і електромісткості галузей-спожи-вачів енергії-палива; розвиток нетрадиційних видів енергетики (виробництво біогазу, використання вітрової, гео- та геліоенергії) тощо;

г) розвиток комплексу виробництв конструкційних матеріалів, які заміняють традиційні дерево і метал. Це ж стосується стимулювання створення потужностей з петрургії (виплавлення і формування деталей машин із базальту), композиційних матеріалів, пластмас, а також будматеріалів з відходів лісової, деревообробної, хімічної, металургійної та інших галузей промисловості;

д) суттєве зменшення у структурі національного господарства частки ВПК. Ідеться передусім про скорочення виробництва озброєння (і витрат матеріалів для цього у суміжних галузях — металургії, хімії тощо). Головним шляхом має стати конверсія ВПК, тобто еволюційний перехід його на виробництво мирної продукції, особливо предметів споживання.