УКРАЇНА

КОНЦЕПТИ, ПОНЯТТЯ І ТЕРМІНИ

1 Географічний простір

2 Державна територія

3 Акваторія

4 Аероторія

5 Геоторія

6 Історико-географічні землі

7 Політико-географічні землі

8 Етнографічні землі

9 Титульна нація

10 Геополітичні осі

11 Етногенеза Ментальність

1 3 Націогенеза

14 Глобальний український простір

15 Генетичне ядро

1 б Внутрішній концентр

17 Український вакуум

18 Історична пам’ять

19 Зовнішній концентр

20 Українська діаспора

21 Національна ідея

22 Структурна перебудова (реструктуризація)

23 Адміністративна область

24 Суспільно-географічні реґіони (СГР)

25 Територіальна соціально-економічна система (ТСЕС)

26 Територіально-виробничий комплекс (ТВК)

27 Територіально-господарський комплекс (ТГК)

28 Міжгалузевий територіальний комплекс (МТК)

29 Функціонально-компонентна структура (ФКС)

30 Центральна область

31 Ексцентриситет

32 Суспільно-географічні субреґіони

33 Функціонально-територіальна структура (ФТС)

ЩО ТАКЕ УКРАЇНА

Поняття «Україна»

Термін «Україна» вживається для позначення чотирьох видів географічних реальностей. Ним позначаються: 1) природно-географічний регіон Східної Європи (Україна як географічне поняття);

2) територія, суцільно заселена українцями (українська національна, або етнічна, територія); 3) територія держави Україна; 4) сама ця держава.

Природно-географічний регіон Україну виділяв академік С. Рудницький, проводячи регіоналі-зацію Східної Європи. Тут, крім України, він обґрунтував ще чотири регіони: Уралію, Балтію, Льодомор’я і Московію (Великоросію). Основою такого поділу вчений вважав географічне місцезнаходження території, її геолого-геоморфологічну будову, клімат, рослинний і тваринний світ. Він писав: «…Географічне положення окремих країн (природних. — Авт.) Східної Європи, зокрема стосовно до морів, мусить бути основою природного поділу. Та сам по собі поділ з урахуванням положення не дає ще жодних точних меж всередині суші… Тільки внутрішня будова, рельєф поверхні і тверда сфера можуть дати нам можливість провести внутрішні межі». Тому Є. Рудницький виділяв

«морфологічно самостійний край» Східної Європи Україну, зазначаючи, що «вона є південною, розташованою над Чорним морем, окраїнною областю Східної Європи, що обнімає і опирається на її південні окраїнні гори: Східні Карпати, Яйлу (Кримські гори. — Авт.) і Кавказ з їхніми передгір’ями. Морфологічна самостійність України зумовлена передусім її опертям на південноєвропейську складчатість, далі єдністю української групи плит і поясу низовин, що її оточують довкола. Північна ланка цього поясу — низовина Полісся — це найкраща природна межа на всю Східну Європу».

Отже, «природна» Україна охоплює аж підкав-казькі території, а саме Кубань, а також Крим, тобто все пасмо гір альпійської складчатості як природний південний рубіж і бар’єр. «Таким чином, — пише Є. Рудницький, — одночасно і стратиграфічні, і тектонічні відносини підтверджують дуже чітке визначення України як самостійної географічної одиниці серед інших країв Східної Європи. Дуже інтенсивні молододелювіальні і пізніше вертикальні рухи завершили цю дуже самостійну історію розвитку України. Вони спричинили утворення загальних обрисів української групи плит і її низовинного обрамлення, вони сприяли інтенсивній ерозії, яка змінила значні простори

України в ерозійні горбогір’я чи яркові країни, вони нарешті зосередили українську водну мережу у Чорному морі».

Друге значення терміна «Україна» — це земля, суцільно заселена українцями, або українська національна (етнічна) територія. Великою мірою природно-географічний та етнічний простори збігаються. Про це свого часу писав С. Рудницький: «Україна, зокрема її лісостепова і лісова зони, виховали український народ, що творить цілком самостійну й окремішню антропогеографічну одиницю в Східній Європі. […] Головні політико-географічні риси українського народу характеризують його як народ, що осів споконвіку на окраїні лісів і сусідніх лісостепів, які повільно переходили у степову зону. Там він виріс і укріпився, щоб потім розширити свою територію вздовж рік до берегів Чорного моря. Культурні впливи, що йшли туди від середземноморського культурного круга, дали українському народові основи вищої культури й державне життя. Та близьке сусідство степів дуже спинило нормальний розвиток українському народові… Напір степових народів ослабив українську державу й народ так сильно, що держава дуже скоро впала і народ опинився на надзвичайно звуженій території під кормигою сусідів. Тільки упадок сили кочівників півтора століття тому зняв з українського народу постійне воєнне лихоліття й дозволив мирно відвоювати ціле північне запліччя Чорного моря». Цю думку також підтверджує у своїх багатьох працях видатний географ В. Кубійович.

Таким чином, етнічна українська територія часами розширювалася, часами звужувалася внаслідок відступу українців з освоєних ними земель чи усунення автохтонної людності в результаті воєн і насильства. Межі української етнічної території нестабільні. Існують цілі перехідні смуги — українсько-польське, українсько-російське, українсько-білоруське та інше пограниччя, де проживає мішане населення народів-сусідів.

Третє і четверте значення терміна «Україна» — держава Україна — це передусім велика європейська держава, це територія цієї держави (державна українська територія). Як держава Україна є суб’єктом міжнародного права, а отже самостійною, політичною одиницею у світовій співдружності. Її державна територія обмежена міжнародно визнаними кордонами, які є недоторканними. В історичному процесі державотворення ця територія часто змінювалася. Але головним правилом було наближення державної території за обрисами до української національної території.

Походження назв «Русь» та «Україна»

Слово «Україна» вперше згадується у Київському літописі під 1187 і 1189 роками й у Татарському літописі під 1240 р. Проте аж до початку XX ст. територію, заселену українцями, здебільшого називали Руссю. Ця назва поширювалася також на територію, заселену не лише давніми українцями, а й іншими східноєвропейськими народами — росіянами, білорусами, а також неслов’янськими племенами на північно-східних землях. Ці землі були своєрідними колоніями Русі-України, оскільки у IX—XII ст. вона існувала як своєрідна східноєвропейська імперія.

Вчені по-різному пояснюють походження назв «Русь» та «Україна». Прихильники норманської теорії виводять назву «Русь» зі Скандинавії («ру-отсі» — це фінська назва шведів-норманів). Інші вважають, що слово «Русь» має південно-східне, іранське походження. Нарешті, ще інші дотримуються думки про автохтонні генетичні корені цієї назви — від річок Рось, Роська, Роставиця, на берегах яких проживали племена росів, чи русів. До речі, давні греки Чорне море називали Руським. Проте до сьогодні питання про походження назви «Русь» є дискусійним.

Спочатку назва «Русь» стосувалася не території, а населення. Так називалися племена, що проживали на Середньому Подніпров’ї. Вже пізніше ця назва була закріплена за даною територією і поширилася на захід, північ, схід і південь, сягнувши берегів Чорного, Азовського, Балтійського морів та Верхньої Волги (IX—X ст.). При цьому швидке її просування на схід і північний схід було пов’язане з незначною заселеністю цих земель угро-фінськими племенами, які перебували на нижчому ступені суспільного розвитку. Навіть християнізація північно-східних територій відбулася на два-три століття пізніше, ніж Подніпров’я (988 р.).

У наступні роки руські землі діставали ще додаткові назви за «величиною», «кольором» тощо. Так з’явилися імена «Червона Русь», «Мала Русь», «Велика Русь». В останній парі назв спочатку виникла «Мала Русь» (1335 р.) стосовно Галичини на противагу всій Русі, яка у той час вже розпалася, а Галицько-Волинське князівство (точніше королівство) стало її державним і культурно-історичним спадкоємцем (подібно як існувала Мала Скіфія як залишок «великої» Скіфії).

Проте з того ж таки XIV ст. (1303 р.) Константинопольський патріарх почав вживати назву «Велика Русія» для позначення Московщини, тобто

УКРАЇНА

нової держави, яка з’явилася тоді у межиріччі Оки і Волги і куди невдовзі після навали татаро-мон-голів перебрався митрополит Київський. У свою чергу, термін «Мала Русія» використовувався для власне українських земель. Це зайвий раз свідчить, що вже у ті часи українську територію відрізняли від інших — неукраїнських.

Пізніше російські царі закріпили ці назви вже з імперською метою, щоб розширити межі Московщини. З другої половини XVI ст. території північно-східної лівобережної, а з кінця XVIII ст. і правобережної України іменуються Малоросією, хоч український народ цієї назви не сприйняв і завжди її ігнорував. Таким чином, було здійснено своєрідну інверсію (перестановку) назв: те, що було окраїнним, стало називатися «великим», а те, що стояло у центрі, — «малим». До того ж слова «Русь», «Руссія» (грецький варіант «Русі») було перекручено на «Росія».

У європейських джерелах аж до кінця XIX ст. територію України називали Руссю, а її народ — руським (та й самі українці іменували себе русинами, русичами, руськими), а Росію — Московією чи Московщиною, росіян — москвичами, моско-витами, москалями. Проте вже із XVI—XVII ст., особливо з часу визвольної боротьби українців під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, для позначення наших земель використовуються назви «Україна-Русь» та «Україна». Зокрема, у 1580 р. польський король Стефан Баторій звертався у своєму універсалі «к Україні Руській [тобто Галицькій], Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській». А гетьман України Петро Конаше-вич-Сагайдачний у листі до польського короля (1662 р.) писав про «Україну, власну, предковічну вітчизну нашу», згадував «народ український» і «городи українські». Відомий французький інженер, картограф і письменник Гійом Левассер де Боплан створив «Опис України» (1650 р.), згодом перекладений багатьма мовами.

У XVIII—XIX ст. чим більше зростала самосвідомість українського народу, тим більше закріплювалася за територією його історичного розселення найдавніша назва «Україна». Ця назва спочатку співіснувала з назвою «Русь». Потім назва «Русь» закріпилася тільки за окраїнами колишньої Київської Русі. Такими периферійними назвами-друзками стали «Росія», «Угорська Русь», «Підкарпатська Русь», «Галицька Русь», «Біло

русь». Стосуються вони частково і населення, яке жило чи живе на окраїнних українських чи колонізованих українцями землях (лемківські, підкарпатські русини, югославські русини).

Існують різні думки щодо походження слів «Україна», «українці». Найпростіша та, що вони походять від слова «окраїна». В одних випадках це нібито окраїна Польщі, в інших — Росії, ще в інших — Туреччини. Це найпростіше, але й найбільш невдале і неприйнятне пояснення. Бо, як зазначалося, термін «Україна» вживався ще у 1187 і 1189 роках, коли Росії ще не існувало, а її територія була окраїною Київської держави. А Польща у той час (XII ст.) ше сама думала, щоб не стати окраїною України-Русі (аж у 1349 р. їй удалося анексувати Галичину). Крім того, у літописах вживалися, наприклад, назви «Галицька Україна» (1187 р.), «Забужанська Україна» (1213 р.).

Найбільш прийнятним є пояснення назви «Україна», подане членом-кореспондентом НАН України В. Скляренком. На його думку, в старослов’янській мові було слово край (відрізок, шматок), від якого за допомогою просторового суфікса іна утворився іменник країна у значенні «територія, що належить племені» (подібно до слів «долина» = дол + ина; «низина» = низ + ина). Аналогічно ще у VI ст. виник іменник із просторовим значенням від слова край із суфіксом «іна» — «Україна» («відділена частка території племені»). Таким чином, слово країна стало послідовно означати «територія племені» -> «територія князівства» -» «територія Русі», а слово україна — «відділена частина племені» —» «відділена частина території князівства» -» «відділена частина території Русі». Від початку роздробленості Русі (середина XII ст.), коли стали виділятися окремі князівства, слово україна набуло нового значення — «князівство». Отже, була Переяславська, Галицька, Волинська (Надбужанська), Чернігівська, а згодом і Київська Україна. А коли у XVI ст. вони стали підвладними Литві та Польщі, з’явилися назви Литовська Україна, Польська Україна.

Таке ж давнє, як і україна, слово окраїна (порубіжна, погранична територія племені, а згодом — князівства). Тому зовні подібні слова україна і окраїна мають різний зміст. Перше стало власного назвою великої частини Європи, друге — загальником для позначення периферійної частини певної території.