УРБАНІЗАЦІЯ

Як і в більшості слаборозвинутих країн, жителі південноамериканських республік покидають сільську місцевість і переселяються у міста. Урбанізація,

процес якої різко посилився в середині минулого століття, почала зростати такими темпами, що відсоток міського населення Південної Америки дорівнює відсотку жителів міст Європи та Сполучених Штатів. У 1925 р. в містах жила третина всіх південноамериканців, а в 1950 р. частка міських жителів уже зросла до більш ніж 40 %. У 1975 р. ця цифра в межах усього континенту сягнула 60 %, а сьогодні 78 % населення Південної Америки проживає в урбанізованих районах. Звичайно, наве-

«Подивіться в один бік між хмарочосами, що височіють на узбережжі Ріо-де-Жанейро, і ви побачите один із най-відоміших на землі пляжів. Подивіться в інший — і розкішний краєвид зміниться на злиденну картину. Нетрі Ріо численні й дуже бідні. Та все ж представлене фото вселяє надію на краще. Десять років тому на цьому місці було жалюгідне поселення з бараків, які слугували притулком для численних жителів Ріо. Більшість цих халуп тепер замінені на більш постійне житло. Санітарні умови тут може, і не на висоті, але вже проведено світло, будинки — цегляні, мають вікна і двері. Деякі мешканці нетрів стали на ноги достатньо, щоби збудувати собі пристойні будинки. Це дає надію на майбутнє: стабільність і ріст доходів жителів нетрів колись можуть перетворити ці поселення на сучасне передмістя».

дені цифри не відображають реальної картини, яка є навіть більш драматичною. Між 1925 і 1950 роками міське населення цього географічного світу зросло приблизно на 40 млн, у той час як відсоток урбанізації збільшився від 33 до 42. Між 1950 і 1975 роками понад 125 млн нових людей прибуло до переповнених міст. Ця кількість більш ніж утричі перевищувала кількість прибулих за попередню чверть століття, а наступні 140 млн, які переїхали до міст після 1975 р., збільшили загальну кількість міського населення континенту до її теперішньої цифри — 277,5 млн осіб.

Населення Південної Америки, яке становить 357 млн осіб (на 28 % перевищує населення США), ніде не зростає такими темпами, як у містах. Часто вважається, що населення сільських районів зростає більш швидкими темпами, ніж населення міст, оскільки сільські сім’ї традиційно мають більше дітей. Та все ж починаючи з 1950 р. темпи зростання міського населення Південної Америки становили 5 % на рік, у той час як темпи зростання в сільській місцевості не перевищували 9 2 %. Дані цифри підкреслюють масштаби міграції «село—місто» — ще одного міграційного процесу, який сильно впливає на модернізацію суспільства на всій земній кулі.

Узагальнена просторова схема урбанізації Південної Америки, на якій представлено картограму* населення континенту, показана на рисунку 6-6. Завдяки їй ми можемо порівняти не тільки населення 13 країн цього географічного світу, а й людність окремих великих міст відносно загального населення їх країн.

Найвищий відсоток міського населення у цьому географічному світі припадає на південні райони континенту. Сьогодні в Аргентині, Чілі та Уругваї принаймні 85 % усієї людності проживає у великих і малих містах (що статистично відповідає показникові найбільш урбанізованих міст Європи). Далі за рівнем урбанізації йде Бразілія (кількість її міських жителів становить 78 %, що на З % більше, ніж у Сполучених Штатах), яка розвивається настільки швидко, що її населення щороку зростає на 1 %. Це може здаватися не надто великою цифрою, поки не перевести відсотки у реальні величини. При населенні 175 млн 1 % приросту означає, що в і без того перенаселені міста щороку якимось чином треба додати ще 1,75 млн осіб.

Наступна група країн, міське населення яких у середньому становить 76 %, розташована на

^Картограма є спеціально трансформованою мапою, на якій країни і міста представлені пропорційно до величини їхнього населення. Країни і міста з великою кількістю жителів на карті є «роздутими», а з малою — відповідно «стисненими». Дана методика застосована до карти країн світу на рисунку 1-10.

півночі, на узбережжі Карібського моря. Лідером серед них є Венесуела (86 %), за якою іде Колумбія (71 %). Не дивно, шо андські країни, в яких переважає індіанське населення і домінує натуральне господарство, належать до зони з найменшим ступенем урбанізації. Перу через сильні іспанські впливи значно випереджає інші країни регіону за кількістю городян: 72 % його населення скупчено у міських районах. З іншого боку, Еквадор, Болівія і перехідний Парагвай суттєво відстають від решти континенту за ступенем урбанізації. В цих трьох країнах частка міського населення коливається в межах від 52 до 63 %. З рисунка 6-6 можна також багато довідатися про відносне положення головних мегаполісів у країнах, де вони знаходяться. Шість із них — Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро у Бразілії, Буенос-Айрес в Аргентині, Ліма в Перу, Богота в Колумбії та Сантьяго в Чілі — належать до числа найбільших мегаміст на Землі, населення яких перевищує 10 5 млн осіб.

У Південній Америці, як і в Середній Америці, Африці й Азії, жителі сільських районів тікають від бідності і перебираються у міста. Тут спрацьовують як притягальні, так і виштовхувальні чинники. Земельна реформа ніяк не може розпочатися, тому щороку десятки тисяч фермерів, не бачачи перспектив економічного зростання, залишають село. Міста приваблюють їх можливістю заробляти постійну платню. Мрії про освіту для дітей, краще медичне обслуговування, просування по соціальній драбині та інші переваги притягують маси людей до таких міст, як Сан-Паулу та Каракас. Автомобільний і залізничний зв’язок невпинно поліпшується, тому неважко зробити попередні ознайомлювальні поїздки. До того ж міські радіо-й телестанції інформують слухачів і глядачів про можливості працевлаштування.

І все ж переїзд може стати психологічною травмою. Міста в країнах, що розвиваються, часто оточені злиденними нетрями, і саме в них мігранти з сільської місцевості найчастіше знаходять перший і у більшості випадків постійний притулок. Тут відсутні навіть елементарні вигоди і санітарні норми. Багато хто селиться у своїх родичів, які переїхали раніше, але їхнє житло часто непридатне для прийому стількох людей. Рівень безробіття, який у містах завжди був високим, часто сягає тут 25 % наявної робочої сили. Особливо важко знайти працю некваліфікованим робітникам, яким платять найменшу зарплату. Незважаючи на все це, люди продовжують мігрувати, перенаселеність барачних нетрів постійно збільшується, а загроза виникнення епідемій зростає. Підраховано, що в деяких неблагополучних країнах з міграцією «село—місто» пов’язано понад 50 % приросту міського населення, а в Південній

Америці найбідніше міське населення і без того має найвищі темпи приросту.

Модель «латиноамериканського» міста

Попри те, що досвід урбанізації у Південній і Середній Америках є різним у різних країнах через багатоманітність історичних, культурних і еко

номічних впливів, існує багато спільних рис, які дають можливість географам робити певні узагальнення. Одним із них є модель «латиноамерикансь- 11 кого» міста, запропонована Ернстом Гріффіном і Ларрі Фордом (рис. 6-7). Цю модель можна також застосувати до міст у країнах, що розвиваються, з інших географічних світів.

Базова просторова структура міста, яка поєднує в собі традиційні елементи південно- та се-

редньоамериканських культур з тими силами модернізації, які змінюють обличчя сучасних міст, складається з радіальних секторів і концентричних зон. У центрі моделі — процвітаючий діловий район, котрий, як і його європейський аналог, є осередком підприємництва, працевлаштування і розваг навколишньої міської агломерації. Пейзаж ДДР милує око великою кількістю висотних будівель, одночасно віддзеркалюючи колоніальне минуле країни. Як показано на рисунку 5-3, коли іспанські колонізатори проектували свої міста в Новому Світі, у центрі вони завжди планували центральну площу, або плазу, над якою домінувала церква і по краях якої будувалися імпозантні урядові споруди. Класичними прикладами можуть слугувати Плаза де Армас у Сантьяго, Плаза Болівар у Боготі й Плаза де Майо у Буенос-Айресі. Коли латиноамериканські міста ще тільки зароджувалися, плаза, від якої відходили вулиці й пасажі з крамницями, була діловим і культурним центром міста. З часом місто виростало, і нові комерційні райони з’являлися в інших дільницях ЦДР, залишаючи плазі в основному церемоніальні функції.

Із серцевини міста, вздовж найбільш престижної в місті осі проходить комерційний стрижень, оточений з боків елітним житловим сектором (на рис. 6-7 позначений зеленим кольором). Цей коридор є нічим іншим, як розширенням ЦДР, характерними рисами якого є офіси компаній, дорогі магазини, високоякісні житлові будівлі для представників вищого класу і багатших представників середнього класу, ресторани, театри і такі життєві принади, як парки, зоопарки й майданчики для гри у гольф. Далі починається багате передмістя, яке є продовженням елітного сектора за межами міста.

Решта три концентричні зони є місцем розселення менш удачливих жителів міста, які становлять переважну більшість його населення. Рівень їхніх доходів і якість житла помітно зменшуються із зростанням відстані від центральної частини міста. В зоні зрілості у внутрішній частині міста зосереджуються найкращі житлові будинки за межами серцевинного сектора. Ця зона приваблює міський середній клас, який заробляє достатньо, щоб уберегти своє солідно збудоване, але старіюче житло від псування. Суміжна з нею зона приросту є зоною набагато більш скромного житла, яке перемежовується занедбаними ділянками, і є перехідною від внутрішніх багатих дільниць до зовнішніх бідних окраїн. Густота заселення цієї зони, як правило, досить висока, що відображає нерівномірність асиміляції її жителів у соціальну й економічну структуру міста.

Найвіддаленіша від центру зона периферійного розселення є домівкою для найбідніших неквалі-

фікованих мас населення, які нещодавно мігрували до міста з сільських районів. Хоча основними спорудами тут є переповнені бараки, їхні мешканці дивовижно оптимістичні щодо пошуків роботи і кінцевого поліпшення своїх житлових умов. Багатьом із них удається досягнути свого першого економічного успіху, ставши частиною неформаль- 12 ного сектора. Ця примітивна форма капіталізму є тепер звичайною у багатьох країнах з низьким рівнем доходу. Будь-який контроль уряду, особливо стягнення податків, у таких умовах неможли-

«Коли дивитися на Плаза де Армас у Сантьяґо з цього підвищення, стає зрозуміло, чому такі площі стали центрами колоніальної та історичної архітектури у містах. Як і в інших місцях іспанської Південної Америки, ця плаза оточена з усіх боків релігійними та урядовими будівлями. На передньому плані видно (зліва направо) будинки муніципальних офісів, Національний історичний музей і головпоштамт. За ними розташовані митрополича кафедра та бібліотека, а також видніється Музей мистецтв. На деякій відстані від них можна побачити сучасні висотні будинки, подібні до тих, які заполонили центральні райони північноамериканських міст. На дистанції їх утримують закони, що захищають недоторканність плаз».

УЗАГАЛЬНЕНА МОДЕЛЬ СТРУКТУРИ ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКОГО МІСТА

Торговельний/

промисловий район

I І Елітний житловий

сектор Зона зрілості

‘ Зона приросту

Периферійна зона розселення

ІІДР Центральний діловий район

РИСУНОК 6-7

вий. Учасниками сектора є продавці товарів домашнього виробництва (предмети ремесел, одяг, їжа) і послуг (ремонт автомашин, випадкова робота і т. п.), діяльність яких не ліцензована. їхнє бажання виконувати будь-яку найтяжчу роботу перетворило багато міських нетрів на людські вулики, в яких праця просто кипить. Завдяки їй підприємливі люди часто розпочинають своє зростання і згодом забезпечують собі середній рівень достатку в інших районах мегалополісу.

Останнім структурним елементом багатьох південноамериканських міст є неблагополучний сектор, який містить відносно незмінні нетрі, відомі

тут під назвами барріос чи фавелас. Найгірші з цих 13 уражених нужденністю районів слугують притулком для великої кількості людей, які настільки бідні, що буквально змушені жити на вулиці. Таким чином, міста цього географічного світу являють собою різкий контраст між бідністю і достатком, злиднями і комфортом — різке зіставлення двох світів, яке дуже часто спостерігається в міських пейзажах.

Як і більшість інших географічних моделей, дана схема має певні недоліки. Деякі критики хотіли б бачити чіткіше розмежування секторів і більш сильний часовий елемент, що передбачає багатоступінчастий підхід. З іншого боку, багато вчених розглядають цю модель як успішну абстракцію не тільки «латиноамериканського» міста, а й будь-якого іншого міста у менш розвинутих країнах. У відповідь на критичні зауваги і з метою збереження актуальності своєї моделі Ларрі Форд нещодавно запропонував доповнення до неї.

Ці зміни виходять за межі просторової складності, тому вони не були враховані на рисунку 6-7. Багато з них навіяні елементами сучасної субур-банізації США, які обговорюються в розділі 4. Це такі елементи: зародження ділової частини передмість, розташованої зовні комерційного стрижня з великим торговельним центром, оточеним з усіх боків новими житловими будинками середнього класу; промисловий парк на протилежному кінці міста, з’єднаний з діловою частиною передмістя кільцевою автострадою, тощо. Крім цього, Форд видозмінив деякі внутрішні райони міста, розділивши ЦДР на традиційний і сучасний компоненти. Він запровадив вузький виробничий коридор, що сполучає ЦДР із промисловим парком, і доповнив зону зрілості невеликим районом джентрифікації (перепланованим і перебудованим старим житловим районом).