дитячі садки. У 1966 р. кардинал Йосип Сліпий заснував у столиці відділ Українського Католицького університету, куди щорічно вступає до 10 студентів. Український інформаційно-видавничий центр публікує іспанською мовою квартальник «Вільна Україна» і «Український бюлетень», а також літературу з новітньої історії України. Діють громадські організації — «Українська центральна репрезентація», «Просвіта», «Відродження», Спілка української молоді, Союз Українок, «Пласт» та ін.

Українці в Парагваї. Приблизно 5—8 тис. осіб українського походження мешкають у південно-східній частині країни, що межує з аргентинською провінцією Формоса, і у самій столиці Асунсьоні. Більшість українців Парагваю зайнята у сільському господарстві. Вирощують бавовник, рис, кукурудзу, чай герба мате і пшеницю на експорт. Частина переходить у міста і працює у промисловості, комерції, управлінні та інших сферах.

Українці Парагваю появилися тут шляхом переселення із сусідньої Аргентини (під час масового безробіття 1930—1932 рр.). Це вихідці з Полісся, Волині, Галичини і Закарпаття. У 1946—1950 рр. сюди приїхали переселенці з таборів переміщених осіб у Німеччині, а також українці з Далекого Сходу. Частина їх пізніше виїхала до Аргентини, С1ІІА і Канади, а деякі до Радянського Союзу.

Більшість українців у Парагваї належать до УАПЦ; приблизно 30 % — греко-католики, невелика кількість — баптисти, штундисти, менноніти. Діють просвітні й громадські організації («Просвіта», Спілка української молоді та ін.). Освітянська діяльність перебуває на початковому рівні (мовні курси при «Просвіті» та церквах).

Українська діаспора в Уругваї. У цій країні проживає 4—5 тис. осіб українського походження. Колись їхня кількість сягала 10 тис., але частина внаслідок безробіття емігрувала до Аргентини, Бразілії та особливо до США і Канади. Приблизно 50 % українців живе у столиці Монтевідео. Решта — у департаменті Сальто й розкидана по всій країні. Більшість працює у промисловості, меншість — у власному бізнесі й торгівлі. Частина зайнята у сільському господарстві.

Перші українські поселенці появилися тут у 1924 р. (з Волині, Полісся, Галичини, Буковини і Закарпаття). Частина емігрувала в Уругвай з Аргентини і Бразілії. Після Другої світової війни сюди приїхали переміщені особи з Німеччини. Було організовано громадське Товариство ім. Тараса Шевченка, товариства «Просвіта» та «Відродження».

Українська діаспора Австралії та Нової Зеландії. Сьогодні в Австралії живуть понад 30 тис. українців. Більшість поселилася тут після Другої світової війни, особливо у 1948—1951 рр. Осіли

українці головно у містах — Сіднеї, Мельбурні, Брісбені, Аделаїді, Перті.

Українці швидко адаптувалися до незвичних умов життя на найвіддаленішому від Європи материку, організувавши господарське, культурне, релігійне і наукове життя. Серед представників різних конфесій переважають греко-католики. Православна церква має 16 парафій, 10 із яких належать Українській Автокефальній Церкві у США (Баунд-Брук).

Освітнє життя в Австралії координується Українською шкільною радою. В українських школах навчається близько тисячі учнів. Ці школи діють лише у вихідні дні. Існують українські видавництва і преса. Серед газет слід назвати «Вільну думку» і «Церква і життя».

Об’єднання «Союз українських організацій Австралії» має у своєму складі понад 25 громадських і громадсько-політичних структур. Зокрема це Українська громада, Союз українок, Спілка української молоді, «Пласт», Союз українських комбатантів Австралії, Рада українських кооперативів, Товариство колишніх вояків Української національної армії, Наукове товариство ім. Шевченка та ін.

Визначити кількість українців у Новій Зеландії дуже важко. Окремі родини (переважно етнічно-мішані) проживають у Веллінгтоні, Окленді та Крайстчерчі. Українська громада як форма організованого життя зареєстрована лише у Веллінгтоні. Найбільше пов’язана вона з українцями Австралії.

Сучасні міграції

В останні 10—13 років в Україні відбулися суттєві зміни в житті суспільства. Ними охоплені всі сфери — економічна, соціальна, етнічна, політична і духовна. Ці зміни прямо чи опосередковано пов’язані з тенденціями світового розвитку, однак мають загальноукраїнські та регіональні особливості. Характерно, що найбільш фундаментальні зрушення спостерігаються у політичній і духовній сферах, що значною мірою визначило трансформаційні процеси в інших субсистемах суспільства.

Етап становлення української самостійної держави характеризується перебудовою національно-господарської системи. Почались економічні перетворення, спрямовані на встановлення ринкових відносин. Міжнародне співтовариство визначило Україну як державу Центрально-Східної Європи з перехідною економікою. Україна поступово стає демократичною державою. Перша стадія цього становлення завершилася прийняттям нової Конституції (1996).

Усі пі зміни характеризують суспільний фон і разом з тим суспільне середовище, в якому

здійснюються просторові переміщення населення, охоплені об’ємним поняттям «міграції».

В Україні існують усі види міграцій — зовнішніх і внутрішніх. В останні сім—десять років міграційні процеси ускладнилися за своїми факторами, причинами та мотивами. Суттєво змінилися геопросторові аспекти міграцій, етнічна, соціальна, вікова і статева структура мігрантів. Повернувся у зворотну сторону вектор міграції по лінії «село—місто». Однак слід зазначити, що тенденції, які намітилися в минулі роки, не зникли, а продовжують існувати в дещо модифікованому вигляді.

Суттєвою рисою зовнішніх міграцій є передусім їх велике кількісне зростання, до якого Україна не готова ні у правовому, ні в інфраструктур-ному аспектах. У тоталітарний час еміграція, імміграція, транзит були мінімальними. Крім того, в системі СРСР виїзд з України в інші республіки та в’їзд із них не вважалися зовнішніми міграціями і класифікувались як міжреспубліканські. Загальна їх величина фіксувалась органами статистики. На сьогоднішній день кордон України щороку перетинають приблизно ЗО млн іноземців із 150 країн світу.

Аналіз офіційних статистичних матеріалів свідчить про те, що сальдо зовнішніх міграцій (еміграцій та імміграцій) має в окремі відтинки часу дві яскраво виражені тенденції. На етапах 1985— 1989 рр. і 1990—1993 рр. сальдо міграції було додатним, сягнувши піку в 1992 р. Його динаміка виглядає таким чином: 44,3 тис. осіб у 1985 р., 79,3 тис. у 1990 р., 148,4 тис. у 1991 р., 288,1 тис. осіб у 1992 р. Після цього сальдо суттєво зменшується (49,4 тис. осіб у 1993 р.) і починаючи з 1994 р. стає від’ємним: 143,2 і 94,8 тис. осіб відповідно у 1994 і 1995 роках. Таким чином, в Україні природна депопуляція населення, яка розпочалася з 1991 р., доповнилася зменшенням загальної кількості населення за рахунок перевищення еміграції над імміграцією. 1993 рік був у цьому плані критичним. Якщо природна депопуляція є в основному інерційною, пов’язаною з демографічною ситуацією минулих періодів, то механічна втрата, точніше мінусове сальдо, має своєю причиною негативні соціально-економічні процеси, зокрема зниження рівня життя більшості населення, а також часткове несприйняття певними категоріями повоєнних іммігрантів факту формування України як незалежної держави.

На першій стадії самостійного розвитку України (1990—1993 рр.) додатне сальдо міграції зумовлювалося такими факторами і мотивами:

1) Україна традиційно мала імідж «привабливої південної республіки». Тому спостерігався процес масового приїзду сюди, особливо в південні області, мігрантів-пенсіонерів з півночі та сходу Росії;

2) почався масовий приїзд в Україну депортованих колись українців — колишніх «буржуазних націоналістів» і членів їхніх родин (перша хвиля спостерігалася ще у другій половині 50-х — на початку 60-х років);

3) сюди частково переїжджала номенклатура старого більшовицько-тоталітарного апарату з інших республік, особливо з Росії, налякана демократичними перетвореннями в них (Україна в початковий період мала ше імідж «заповідника комунізму»).

На другій стадії (1994—2000 рр.) переважання еміграції над імміграцією здійснювалося в умовах спаду виробництва, зростання безробіття. З цим були пов’язані також активізація сезонних переміщень населення, зменшення маятникової міграції. У 1999 р. еміграція переважала імміграцію на 44,8 тис. осіб, у 2002 р. — на 33,8 тис.

Суттєвим чином змінюються географічне поле зовнішніх міграцій, їхнє спрямування. Головними країнами в’їзду—виїзду, як і раніше, залишаються колишні республіки СРСР. У 2002 р. з усіх

42.5 тис. осіб, які прибули в Україну, на країни СНД припадало 35,9 тис. осіб, а з усіх 76,2 тис. осіб, які вибули з України, — 49,4 тис. Це становить 84,6 і 64,8 % усіх мігрантів. Уже порівняння цих цифр показує, що третина емігрантів спрямована в інші країни — переважно Центральної Європи, Америки і Близького Сходу.

Головним міграційним партнером України залишається Російська Федерація. На неї у 1999 р. припадало 70,2 % усіх емігрантів у країни СНД і

76.6 % іммігрантів. Особливо значні міграційні процеси відбуваються між Росією і східними індустріальними і південними рекреаційними районами України (в останньому випадку виділяється Крим, який з 1994 р. має від’ємне сальдо міграції).

Далі йдуть держави-сусіди, в яких проживає багато корінних українців, — Білорусь і Молдова. Після піку міграційних переміщень у 1993 р. тут спостерігається стабільне зменшення названих процесів. У 1995 р. еміграція в ці країни складала відповідно 7,0 і 6,6 тис. осіб, а імміграція з них —

5,4 і 8,4 тис. (на додатне сальдо міграції суттєвий вплив мали воєнні дії у Придністров’ї, де проживає багато корінних українців).

Якісно новими процесами в міграційних переміщеннях населення починають відігравати окремі країни розвинутого капіталізму і (або) країни з давньою українською діаспорою — як західною, так і східною. Серед перших слід назвати США і Німеччину, серед других — Казахстан, Узбекистан, Грузію та ін. Характерно, що в останньому випадку впродовж кількох років утворилося стійке переважання імміграції в Україну над еміграцією.

а серед перших із названих країн (США, Німеччина плюс Ізраїль) — багаторазове переважання еміграції. Тут перше місце займає Ізраїль (у 1993 р. туди виїхали 13,9 тис. осіб, у 1994 р. — 21,7 тис., у 1995 р. — 21,0 тис.). В той же час виїзд до США становив відповідно 16,0, 17,3, 13,8 тис. осіб, а до Німеччини — 8,0, 9,3 і 9,8 тис. осіб. У США та Ізраїль виїжджають передусім євреї, а в Німеччину німці, — як правило, депортовані з України колоністи, які повернулися сюди з Казахстану, але не прижилися в Україні. Нове явище для України — рееміграція. Крім названих реемі-грантів-німців, реемігрантами стала частина іммі-ґрантів-українців, які потрапили в дискомфортні умови перехідного періоду.

В останні п’ять—сім років спостерігається сезонна (часом на кілька років) міграція чоловічої та жіночої людності України у Південну і Південно-Західну Європу. Вона охопила близько 5 млн осіб. Найбільшими країнами тут є Португалія та Іспанія (понад 1 млн осіб), Італія (близько 1 млн осіб), Греція і Туреччина. Португалія та Іспанія найбільше притягують чоловіче населення на сільськогосподарські та будівельні роботи; Італія — переважно жіноче населення у сферу домашніх послуг; Греція — на сезонні збирання субтропічних культур тощо.

В останні роки постало таке явище, як нелегальна міграція. Вона формується людьми, які приїжджають з Афганістану, Центральної Азії, Закавказзя і навіть Африки з метою залишитися в Україні або таємно перебратися до країн Заходу. Точна їхня кількість невідома. Тільки ті, що легалізувалися шляхом звернення до влади з проханням отримати статус біженця, становили у 2001 р. приблизно 3,0 тис. осіб.

Правова база зовнішніх міграцій в Україні на даному етапі регулюється п’ятьма законами. Зокрема це «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», «Про правовий статус іноземців», «Про біженців» та ін. У жодному з них немає підрозділу «Імміграція». Внаслідок цього Україна стала своєрідною «перевалочною базою», «буферною» державою між Сходом і Заходом. Як зазначалося вище, кожного року її кордон перетинають 30 млн іноземців із 150 країн світу. Окремі регіони України мають свої особливості зовнішніх міграцій. Якщо в 1985 р. 16 із 25 областей України характеризувалися додатним сальдо зовнішньорес-публіканських міграцій (від’ємне спостерігалося в аграрних областях), а в 1990 р. це число зросло до 17 областей, то вже в наступні роки, і особливо з 1994 р., всі області (плюс Автономна Республіка Крим) мали перевищення виїзду над в’їздом.

Внутрішньоукраїнські міграції в цілому зберігають західно-східне і північно-південне географічне спрямування. Однак змінилися склад мігрантів, причини і мотиви міграції. Зі сходу, особливо з промислових районів Донбасу і Подніпров’я, вертаються на захід ті люди, яким колись із політичних мотивів не дозволялося жити в рідних місцях. Це переважно українці. В той же час у перші роки незалежності із заходу на схід (частково і за межі України) виїхала та частина людей, родичі яких причетні до злочинів органів радянської влади.

Специфічні риси міграційних процесів спостерігаються у прикордонних районах. За часів тоталітаризму прикордонні райони переважно були зоною економічної депресії (за деякими винятками, коли до кордону примикають обласні центри, як, наприклад, Одеса чи Ужгород). Це призводило до масового виїзду в суміжні внутрішні райони, обласні центри або навіть індустріальні райони СРСР, часом дуже віддалені.

Прикордонні райони поділяються на два типи стосовно характеру міграцій: і) західні, крайні північно- і південно-західні, які лежать на межі з Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією, частково з Білоруссю. Це були депресивні райони з вираженою депопуляцією і деурбанізаиією, обмеженою міграцією у країни Центральної Європи; 2) північні, північно-східні й східні, які лежать на повністю прозорому кордоні з Білоруссю та Росією і давали потоки мігрантів як усередині України, так і за її межі. В цій прикордонній смузі депопуляція набувала крайніх форм (Чорнобильська зона, вимирання населення півночі Чернігівщини і т. д.).

На даний час відносне сальдо міграції прикордонних районів має свої регіональні особливості. Якщо в містах пограниччя спостерігається відплив мігрантів, то в сільській місцевості — їх приплив, хоча додатне відносне сальдо міграції сільського населення тут менше, ніж по Україні в цілому.

Особливо цікаві процеси маятникової та сезонної міграції. З’явився новий вид маятника — шоп-туризм. Цей міграційний рух охопив значну кількість активного населення усіх регіонів України, особливо прикордонних. Головні його гео-просторові вектори — Польща і Туреччина. При цьому географічне поле поступово розширюється: в Азії — до Китаю, Сінгапуру і Об’єднаних Арабських Еміратів. Цей вид міграції можна назвати кон’юнктурним: унаслідок підйому вітчизняної легкої промисловості (а об’єктами шоп-бізнесу є передусім товари народного вжитку) цей вид маятникової міграції затухає. Цьому сприяє і введення сусідами України візового режиму.

Для традиційного виду маятникової міграції — трудової — також характерне падіння інтенсивності. Це пов’язано насамперед зі зростаючим безробіттям серед маятникових мігрантів. Падіння

виробництва майже наполовину, скорочення інвестицій призводило до масового вивільнення робочої сили, передусім так званих «човників», особливо жінок. Намітилося часткове зменшення маятникової міграції в зонах впливу великих міст. Це стосується в першу чергу Києва, Харкова, Донецька, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя і Львова, які мають більше або близько мільйона жителів. Наприклад, якщо в середині 80-х років у Львів щоденно приїжджали на роботу близько 140 тис. осіб, то на сьогоднішній день це число скоротилося до 80—90 тис.

Частина колишніх «човників» пов’язує життя з місцями свого постійного проживання, міняючи рід занять (перехід з промисловості чи будівництва у сільське господарство). Інша частина бере участь у сезонних міграціях, вербуючись на тимчасові роботи в сусідні країни — Росію, Польщу, Словаччину.

До недавнього часу сезонна міграція була характерна насамперед для Західного регіону України. З цього праценадлишкового регіону населення виїжджало на такі види сезонних робіт: сільськогосподарські (в південні області України), будівельні (у східні області країни, центральні та східні області Росії), нафтогазові (Тюменська і Томська області Росії) та лісові (Карелія, Комі, Західний Сибір та ін.) промисли. Зараз ці міграційні потоки теж існують, але з’явився новий вектор — західний: у Польщу, Словаччину, Чехію, Німеччину, Канаду і СІЛА, а в останні роки — на південь Європи — в Італію, Іспанію, Португалію та Грецію. За деякими оцінками, сюди на сезонні або й одно-трирічні роботи виїжджають приблизно 5—7 млн осіб. Сфери прикладення праці: в Італії — домашнє господарство, послуги, у Португалії та Іспанії — сільськогосподарське виробництво та будівництво, у Греції — сільськогосподарські сезонні роботи. Головним регіоном формування міграційних потоків є Західний: Галичина і Волинь орієнтуються на Польщу, Португалію, Іспанію та Італію, Закарпаття — на Словаччину, Угорщину і Чехію; схід України орієнтується на Туреччину й Грецію. Мігранти використовуються переважно в будівництві (чоловіки) і в легкій промисловості, домашньому господарстві (жінки).

В останні роки намітилися негативні тенденції у зовнішніх міграціях України. Серед них виділяються такі:

1) масовий виїзд на постійну або тимчасову роботу в інші країни висококваліфікованих учених. Особливо це помітно в системі Національної Академії наук. За період 1990—1996 рр. кількість зайнятих у НАНУ скоротилася майже вдвічі. Деяка частина найбільш кваліфікованих учених за контрактами виїжджають на заробітки на Захід.

Наприклад, за 1999—2002 рр. з України виїхали 108 докторів наук, у тому числі 17 осіб у Росію, 26 у США, 21 у Німеччину, дві у Канаду. Цей процес охопив усі наукові центри України (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів та ін.);

2) виникла міграція «живого товару» жіночої статі. З кожним роком вона набуває організо-ванішого характеру. Місцями ввозу цього «товару» стали країни Південної (Греція, Кіпр, Італія) і Західної (Німеччина, Нідерланди, Франція) Європи, особливо рекреаційні центри;

3) Україна стала транзитною територією для нелегальних міграцій представників країн Південної та Південно-Східної Азії (В’єтнам, Лаос, Кам

боджа, Індія, Пакистан, Китай та ін.), які прямують на заробітки в Західну і Центральну Європу. Це переважно чоловіки 16—35 років.

Настав час розробляти нову міграційну політику, оскільки стара не годиться ні за своїми методологічними основами, ні за змістом, ні за способами реалізації. По-перше, правове регулювання міграції має враховувати міжнародний досвід та відповідати хартіям і законам, які захищають права людини; по-друге, воно повинно враховувати новий склад мігрантів і нові причини утворення міграційних потоків, частина яких має кримінальний характер; по-третє, воно покликане захищати національні інтереси України.