У другій половині XIX — на початку XX ст. відбулося масове переселення українців на Середнє Поволжя, Південний Урал, у Північний Казахстан, на степовий Алтай, південь Східного Сибіру і Далекого Сходу. Це було аграрне освоєння українцями величезної вузької лісостепової (частково північно-степової) смуги від Кубанщини до Охотського моря. Так сформувалися українські колонії у Євразії та культурні осередки українства у найвіддаленіших поселеннях сходу Азії (Харбін, Благовєщєнськ-на-Амурі та ін.). Після революції була навіть створена громадсько-політична основа Далекосхідної української республіки, жорстоко розчавлена більшовиками.

У радянський період українська діаспора у Росії формувалася трьома шляхами: а) депортація українців на Північ, у Сибір і на Далекий Схід, у тому числі через систему ҐУЛАҐу, створення так званих «трудових поселень» із «ворогів народу» і членів їхніх родин; б) оргнабір робочої сили на «великі будови комунізму», зокрема після розвінчання у середині 50-х років культу особи Сталіна; в) переміщення фахівців високої кваліфікації —

учених, митців, організаторів виробництва тощо — на вигідні посади у великі, зокрема столичні, міста. Саме з останнім пов’язане те, що українців у Москві й Санкт-Петербурзі налічується сотні тисяч у кожному. В результаті цих процесів маємо таку картину розподілу української діаспори у Російській Федерації.

На першому місці — Центральний район (за переписом 1989 р. тут проживає майже 700 тис. українців, більшість із них у Москві — 553 тис. осіб). Це переважно люди, що оселилися тут у радянський час. Друге місце належить Далекому Сходу (понад 620 тис. осіб, що становить майже 8 % усього населення регіону). Якщо врахувати, що українці у Приморському і Хабаровському краях піддалися значній русифікації, то, зрозуміло, їхня частка за переписом у цих краях невелика (8,2 і

6.2 %). Зате у малозаселених регіонах півночі Далекого Сходу — у Чукотському автономному окрузі, у Магаданській області — ця частка перевищує 15—16 %.

На третьому місці стоїть Західносибірський район, де проживають 583,8 тис. українців, частка яких тут сягає майже 4 % усієї людності (у Ханти-Мансійському автономному окрузі вона становить 11,6 %, а в Ямало-Ненеиькому — ще більше:

17.2 %). Українська діаспора у Західному і Східному Сибіру давня. До того ж, у ЗО — 50-х роках XX ст. у період масових репресій сюди було переселено десятки і навіть сотні тисяч селян із Наддніпрянщини. Багато людей тікали сюди, рятуючись від голодоморів, особливо 1932—1933 рр. Велика хвиля емігрантів у ці регіони спостерігалася у 60 — 70-х роках, пов’язана з освоєнням нафтогазових і лісових ресурсів. Недарма у порівняно невеликих нафтовидобувних містах Тюменської області проживають: у Сургуті — 50 тис. українців, у Ніжнєвартовську — 31 тис., у Ноябрьську — 26 тис.

Чим далі на схід, тим кількісний склад української діаспори по областях і автономіях Росії меншає. У Східному Сибіру їх уже приблизно 280 тис. осіб. При цьому чим північніше, тим більше зберігають вони українську мову як рідну, що свідчить про молодість цієї діаспори за Полярним колом.

Арктизація українства в Росії яскраво проявляється у великій його зосередженості на Європейській Півночі — у республіках Комі та Карелії, Мурманській і Ленінградській областях. Великою мірою це залишки гулагівської системи. Високою територіальною зосередженістю тут виділяється Санкт-Петербург (понад 150 тис. українців у 1989 р.). Зрозуміло, що тепер ця цифра дещо знизилася, бо частина повернулася в Україну, а частина емігрувала на Захід.

Відчутно зменшилася кількість українців Росії у тих регіонах, які належать до українських етнічних земель. Це Північна Слобожанщина (південь Воронєжської та Бєлгородської областей) і Кубань. Багато українців звідси виїхали під час і після колективізації та голодоморів. Щоб уникнути репресій, частина записалася росіянами, частину депортували, а на їхнє місце поселили вихідців із центру Росії. Ще перед Першою світовою війною (1914 р.), наприклад, на Кубані проживало майже 1,8 млн українців (60,0 % усього населення краю), а у 1959 р. — приблизно 146 тис. (3,87 %) і у 1989 р. — 196 тис. осіб (3,88 %).

В останнє десятиліття пожвавилося національно-культурне життя українців Російської Федерації. У 1999 р. створена їхня національно-культурна автономія. Діє низка громадських інституцій: Організація українців Росії (ОУР), Український історичний клуб (У1К), Товариство української культури «Славутич» (Москва), Об’єднання українців Москви. Виникли українські організації у Тюменській та Мурманській областях, у Татарстані, Башкортостані та Карелії, на Далекому Сході. Однак вони не мають державної підтримки. Нема українських шкіл, радіо і церков у місцях компактного проживання українців. Правда, місцями спорадично виходять українські газети, діють недільні школи. Але цього явно недостатньо.

Українці в інших країнах колишнього СРСР. Майже мільйон українців проживають у Казахстані (896 тис. осіб у 1989 р.). Сюди вони прибули кількома великими хвилями: а) у кінці XIX — на початку XX ст. Це була землеробська хвиля освоєння степів Північного Казахстану, півдня Західного Сибіру та Алтаю (т.зв. «Сірий клин»); б) у 30—40-ві роки XX ст. до Казахстану масово депортували українців спочатку зі сходу, а згодом і заходу України; в) у 50—60-ті роки — період освоєння цілинних земель Північного Казахстану. Тоді з усієї України, особливо Західної, сюди переселилися десятки тисяч молодих українців, частина яких осіла у Казахстані назавжди. Нині найбільша кількість українців проживає у північних областях — Карагандинській та Костанайській.

Серед інших країв Центральної Азії українці живуть найбільше в Узбекистані (153 тис. осіб), Киргизстані (108 тис. осіб), значно менше — у Таджикистані (41 тис. осіб). На останньому місці Туркменістан (36 тис. осіб). Від половини (Таджикистан) до третини українців проживають у столицях цих держав.

Що стосується великої української діаспори Молдови (600 тис. осіб) та Білорусі (291 тис. осіб), то більшість її представників — це українці, що живуть на своїх етнічних землях: у Білорусі — на Берестейщині, Пінщині та етнічно мішаній

території Гомельїцини; у Молдові — на лівобережжі Дністра. Разом із тим велика частина українців живе у столичних містах: Мінську (53 тис. осіб) та Кишиневі (98 тис. осіб).

У малих країнах Балтії — Литві, Латвії та Естонії — українська діаспора сформувалася у радянський час і нині має досить організовані форми життя. Тут мешкають загалом близько 200 тис. українців (185 тис. осіб у 1989 р.), в тому числі у Латвії — майже половина (92 тис. осіб), Литві — 45 тис. осіб та Естонії — 48 тис. осіб. Більшість їх — це міське населення. Лише у Ризі 44 тис. українців (майже половина українців Латвії), у Таллінні — 24 тис. (теж половина) і Вільнюсі — 13 тис. Традиційно, ще з міжвоєнних часів, чимало українців живе у тодішній столиці Литви Каунасі.

У країнах Закавказзя — Грузії, Азербайджані та Вірменії — українців відносно небагато. Найбільше їх тут у морській сусідці України — Грузії (52 тис. осіб, у т. ч. у Тбілісі — 16 тис. осіб); менше — в Азербайджані — 32 тис. осіб (в т.ч. 18 тис. у Баку) та Вірменії — 8,3 тис. осіб (більшість із них проживають у столиці Єревані). Внаслідок загострення в останні два десятиріччя міжетнічних суперечностей на Кавказі значна частина українців виїхала (особливо з Абхазії).

Підбиваючи підсумки характеристиці географії східної української діаспори, зазначимо:

1) багато українців, що були насильно вивезені в арктичні, напівпустельні та гірські місцевості азійської частини СРСР, тепер повертаються в Україну;

2) культурно-духовне і соціально-економічне життя українців СД набирає організованих форм;

3) СД поступово входить в єдиний глобальний український соціум. Особливо це єднання здійснюється через розвиток зв’язків з Україною.

Західна українська діаспора

Ця діаспора досить різнорідна за своєю локалізацією і походженням. Географічно у ній можна виділити такі фрагменти: діаспора Центральної, Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії. Найстаршою є діаспора Центральної Європи, наймолодшою — Австралії.

Українці у Центральній Європі. Сюди належать українці, що живуть на своїх етнічних землях у країнах-сусідах та в інших місцях Польщі, Словаччини, Румунії, а також у країнах, куди вони переселилися у XVIII—XIX ст. (країни колишньої Югославії).

Українці у Польщі. Після депортацій у воєнний і повоєнний період (операція «Вісла» у 1947 р.) кількість українців на споконвічних українських землях — Надсянні (Перемищина, Ярославщина), Холмшині, Підляшші та Лемківщині — зменшилася до мінімуму. Більшість українців у 1944— 1946 рр. звідси була переселена у західні області України, особливо у Галичину (близько 483 тис. осіб), а частина у 1947 р. — на захід Польщі та на Балтику (приблизно 141 тис. осіб). Мала частина тепер повертається на свої землі.

Таким чином, сьогодні українці ніби обрамляють вузьким дисперсним поясом усю територію Польщі. Але на початку акції «Вісла» українцям заборонялося жити ближче 50 км до західного кордону Польщі і ближче ЗО км до морського узбережжя. Тепер цей принцип не діє. Найбільша концентрація українців — у столиці Варшаві (до 10 тис. осіб) та Кракові (до 3 тис. осіб), у містах Пшемисль (Перемишль). Ярослав, Ніско, Санок (Сянок), Горліце (Надсяння і Лемківщина), Бельско-Бяла (Підляшшя), Зельона-Гура, Вроц-лав, Гданськ, Легніца, Щецін, Ольштин, Кошалін та ін. За оцінками, у Польщі проживає 300— 600 тис. українців. Фактично це число десь удвоє більше, якщо врахувати тих, що переїхали у Польщу в останні десять років. Заробітчани працюють головно на будівництві, у сільському господарстві, у легкій та харчовій промисловості.

Суспільно-культурне життя українців у Польщі досить розвинене. Ще з 1956 р. існує Українське суспільно-культурне товариство, видаються «Український календар» та газета «Наше слово». Організовано українські ліцеї, діють заклади з підготовки українських учителів, відкрито українські кафедри у Варшавському, Краківському та Люблінському університетах. Українське культурне життя регулюється Літературно-мистецьким об’єднанням. У церковному житті помітно переважає Греко-католицька церква, що переслідувалася комуністичною владою і тепер, відродившись, безпосередньо підпорядкована Ватикану. Функціонує громадське християнське товариство «Фундація Св. Володимира Великого», діють декілька чоловічих і жіночих монастирів ордену святих Ва-силіян.

Українці у Словаччині та Чехії. За оцінками ЕУ, в Чехії та Словаччині живуть до 150 тис. українців. Етнічний район українців у Словаччині — це Південна Лемківщина. Правда, тут вони не називаються лемками, а русинами (рутенцями), лише деяка частина — українцями. Ці українці дуже пословачені. За даними 1990 р., їх тут приблизно 31 тис. осіб. Найбільше скупчення українців-русинів у Прешові (Пряшеві), де діє український відділ Кошицького університету і виходить журнал

«Дукля». Поза цим центрами українства є Кошиці та Братислава.

У Словаччині деякий розвиток отримало так зване політичне русинство, прихильники якого не вважають русинів українцями. Вони видають двотижневик «Народні новини» і місячник «Русин».

Нова хвиля українських заробітчан накотилася на Словаччину починаючи з 1991 р. Це переважно вихідці із Закарпаття і Галичини, які працюють у будівництві. Між Україною і Словаччиною введено візовий режим.

Чисельність українців Чехії значно менша (за різними даними — від 17 до 50 тис.). Особливо вона зросла в останнє десятиліття за рахунок будівельників із Закарпаття та Галичини.

Великий приплив українців до Чехії спостерігався у міжвоєнний період, — переважно інтелігенції зі сходу України і Галичини. За підтримки президента країни Томаша Масарика (до речі, дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка) тут постали: Український вільний університет (1921—1945 рр.), Українська господарська академія (1922 р.), Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (1923), Музей визвольної боротьби України, гімназії, наукові й культурні товариства та ін. Після Другої світової війни всі ці заклади були ліквідовані чи перемістилися в інші країни. Поруч з цими осередками українства до війни українська діаспора концентрувалася у містах Пльзень, Пардубіце, Ческе-Будейовіце і Градец-Кралове.

Українці в Чехії мають ряд суспільно-культурних організацій. Це, зокрема, Громадянський форум українців. Об’єднання україністів. Товариство українських лікарів, Спілка студентів україністики. Організовується релігійне життя, особливо серед новоприбулих емігрантів.

Українці в Угорщині та Румунії. В Угорщині кількість українців невелика (понад 11 тис. осіб). Осередками є лівобережжя Тиси (вздовж кордону з Україною), Будапешт та інші міста. Доказом значної кількості українців у прикордонні є наявність у селах греко-католицьких парафій. Останнім часом пожвавлюється громадсько-культурне життя українців, хоч нема ні початкових, ні середніх шкіл. Існує вивчення української мови і літератури у Будапешті, Дебрецені, Печі та Ньїредьгазі. Утворено Угорсько-українське товариство (1990 р.).

Чисельність українців у Румунії за різними джерелами коливається від 55 тис. до 200 тис. осіб. Вони живуть у чотирьох територіальних згустках: на пограниччі із Закарпаттям у Мармарощині (українські етнічні землі, 50 українських сіл), у Південній Буковині — на Сучавщині (39 сіл), у Добруджі (37 сіл) та у Банаті (11 сіл).

Після війни значна кількість українців концентрувалися у містах: Бухарест (2 тис. осіб), Констанца (1,5 тис.), Сучава (3 тис.), Радівці (2,5 тис.), Сігету-Мармацієй (6 тис.) та ін.

Українці Добруджі та дельти Дунаю є нащадками запорізьких козаків, які оселилися тут після ліквідації Запорізької Січі. А українці Банату — це нащадки вихідців із Закарпаття, Галичини і Буковини другої половини XIX ст.

Нині відроджується національна свідомість українців Румунії. Відновлені Греко-католицька й Православна церкви, що були ліквідовані по війні режимом Чаушеску. Створено товариство «Союз українців Румунії».

Українці у країнах колишньої Югославії. Українська діаспора тут становить 24—36 тис. осіб. Дві третини її усвідомлює себе як русини (руснаки), решта — як українці. Дещо більше двох третин проживає у Сербії, зокрема в автономному краї Воєводіна, 16,2 % — у Хорватії (м. Вуковар), 12,8 % — у Боснії та Герцеговині, 2,7 % — у Сербії. Решта — менше 1% — у Словенії, Македонії, Чорногорії та Косово. Великим осередком українців-русинів є село Руський Керестур у Воє-водіні. Тут мешкають понад 6 тис. жителів, існує велика парафія Греко-католицької церкви. Храм Св. Миколая діє від 1745 р., коли сюди вперше прибули вихідці із Закарпаття і Пряшівшини. Пізніше вони розселилися в інші місця. У кінці XIX — на початку XX ст. до Боснії та Славонії прибули вихідці з Галичини.

Живуть українці-русини переважно у селах. Але великими осередками є і міста: Вуковар, Нові-Сад, Белград, Загреб та ін.

Віддавна для українців-русинів Югославії характерне інтенсивне релігійне життя. Тепер переважає Греко-католицька церква (13 тис. русинів і 15 тис. українців), представлена 54 парафіями. Діють чоловічі та жіночі монастирі переважно ордену святих Василіян.

Розвинена освіта рідною мовою (дошкільні заклади і школи). Відкрита кафедра русинської мови і літератури в університеті Нові-Сада. Організовано культурно-освітні товариства. Кодифіковано русинську мову, яка відрізняється від української літературної. Нею видаються газети і журнали, здійснюється навчання. У Воєводіні вона прийнята як офіційна поряд із сербською, угорською, словацькою та румунською.

Українці у Болгарії. Болгарія була країною, де знаходили притулок українські демократи і революціонери. Згадаймо Михайла Драгоманова і Михайла Парашука (одного з авторів пам’ятника Міцкєвичу уЛьвові). Після перевороту 1917 р. туди переселилося багато українців, щоб уберегтися від більшовицьких репресій. Тоді була організова

на «Українська громада» (1920). Українці (їх нині близько 2 тис.) живуть у великих містах — Софії, Пловдиві, Варні, Бургасі, Русе та ін. Діють Товариство українців Болгарії та організація студентів.

Українська діаспора у Західній Європі. У широкому розумінні це територія, до якої входять власне Західна Європа, а також Північна і Південна Європа. Традиційними країнами західноєвропейської діаспори, куди емігрували українці ще до Першої світової війни, були Австрія, Німеччина та Франція. Після війни ними стали також Бельгія і Велика Британія, а на півночі Європи — Швеція і частково Норвегія. Тепер зоною в’їзду українських заробітчан є південь Європи: Португалія, Іспанія, Італія і Греція.

Українці у Німеччині та Австрії. Здавалося б, у цих країнах мала б бути найбільша українська діаспора. Насправді у ФРН проживає близько 20 тис. українців, а в Австрії — лише 5 тис. До Першої світової війни тут жило багато галичан, а під час неї — також емігрантів зі Східної України. Після війни тут виник (січень 1921 р.) Український вільний університет, який через кілька місяців було перенесено до Праги.

Під час Другої світової війни до Німеччини і частково до Австрії було вивезено 2,5—3,0 млн українців — остарбайтерів. По війні вони у більшості були депортовані в СРСР.

Українська політична еміграція зосередилася в Австрії та Німеччині (особливо у Баварії) у період 1945—1950 рр., коли тут були створені табори так званих діпістів — переміщених осіб. З кінця 40-х — початку 50-х років більшість політемігрантів виїхали за океан чи в інші європейські країни (29 % з усіх 126 тис. осіб — до США, 8 % — до Канади, З % — до Бразілії, 18 % — до Великої Британії, 13 % — до Бельгії).

Тепер близько 44 % українців Німеччини живе у Баварії, 18 % — у Баден-Вюртемберзі, 16 % — у Гессе, 7 % — у Північному Рейні—Вестфалії та Нижній Саксонії. Найінтенсивнішим є громадсько-культурне і релігійне життя українців у Баварії. За конфесійною належністю українці Німеччини поділяються так: 65 % — греко-католики, 30 % — православні, 5 % — інші (переважно євангелісти). Зокрема, у Мюнхені є одна греко-католицька і одна православна церкви.

В освітньо-культурній сфері українців діють дитячі садки і суботні школи. З 1945 р. до Мюнхена перенісся з Праги Український вільний університет (у міжвоєнний період у Берліні працював Український науковий інститут, фундований Павлом Скоропадським). По війні деякий час функціонував Український науково-технічний інститут. Тут у 1947 р. було відроджене Наукове

товариство ім. Шевченка, генеральним секретарем якого довгий час був професор Володимир Кубійович (пізніше він очолив Європейський відділ НТШ). У мюнхенському видавництві «Нове життя» була видрукована україномовна Енциклопедія Українознавства за редакцією В. Кубійовича.

У сфері громадсько-політичного життя українців діяли Центральне представництво української еміграції в Німеччині, Братство колишніх вояків Української повстанської армії, Товариство українських політичних в’язнів та ін.

У 1947 р. українське політичне життя активізувалося завдяки створенню Української Національної Ради (уряду в екзилі), під егідою якої діяло багато українських політичних партій. Саме в Мюнхені десять років потому радянським терористом було вбито активного націоналістичного діяча Льва Ребета, а ще через два роки — Степана Бандеру.

Українців у Бельгії небагато — 2,3 тис. Вони почали появлятися тут після Другої світової війни як політичні біженці. У міжвоєнний період тут постав Національний союз українських студентів, що існує понині. Студенти з Галичини навчалися у Левені й ставали священиками. Після війни сюди масово переселилися українські жінки-остарбай-тери. Збільшилося і число українських студентів в університетах Левена. Новоприбулі робітники переважно стали вуглекопами на шахтах країни.

Українці Бельгії — переважно греко-католики. У місті Льєж існує невелика православна спільнота. Діють громадські організації: Національний союз українських студентів. Український допомого-вий комітет, Союз українців у Бельгії, Спілка українських робітників, молодіжні, жіночі, освітні товариства. Українці Бельгії часто одружені з представниками місцевих національностей. Тому українське життя тут поступово втрачає свою інтенсивність.

Українська діаспора у Франції та Великій Британії. У Франції проживає 25—30 тис. українців, у Великій Британії — 30—35 тис.

У Франції українці найбільш зосереджені у Парижі та його околицях. Зокрема в 17 км північніше столиці розташоване містечко Сарсель, де з 1951 р. діяв Європейський відділ НТШ на чолі з В. Кубійовичем. Далі іде Східна Франція (міста Нансі, Седан, Мец та ін.). Значні скупчення також у Північній Франції у вугільному басейні поблизу Бельгії (Лілль, Ам’єн), на її північному заході (Ру-ан, Кан та ін.). Визначається зосередженням української діаспори південно-східна (Ліон, Сент-Етьєн, Діжон, Ґренобль) і південно-західна (Тулуза, Бордо, Лурд та ін.) Франція.

Початки української діаспори сягають часів Київської Русі, коли дочка Ярослава Мудрого вийшла заміж за французького короля Анрі І

і царювала деякий час (з 1060 р.). У першій половині XVIII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син Григорій навіть організував окремий підрозділ з українських козаків у французькій армії (за його прізвищем названо місцевість під Парижем, де знаходиться аеропорт Орлі).

Друга хвиля еміграції настала після революції 1905 р. у Росії. Третя хвиля (теж політична) почалася після Першої світової війни (серед емігрантів були письменник і діяч Центральної Ради Володимир Винниченко, а також голова Директорії Си-мон Петлюра, вбитий радянським терористом у Парижі в 1926 р.). У 30-х роках ця хвиля зменшується. Робітники осідають головно на півночі країни у вугільній, металургійній та текстильній галузях, частково у сільському господарстві.

Четверта хвиля — це знову політична рееміграція після Другої світової війни (з Німеччини й Австрії). Але значна її частина у 50-х роках виїхала за океан.

Громадське, політичне і релігійне життя української діаспори у Франції перебуває на високому рівні ще з міжвоєнного періоду. Серед конфесій переважає Греко-католицька церква (тепер, із новою хвилею заробітчанської еміграції зі сходу України зростає роль Православної церкви). Функціонують початкові суботні школи. Українські мовно-літературні курси відкриті у Парижі (університет Сен-Дені), а також в університеті Бордо. У Сарселі досі працює Інститут Енциклопедії Українознавства — центр НТШ у Європі. Діють громадські організації, зокрема Товариство колишніх вояків армії У HP, Український народний союз, Організація української молоді та ін.

Українська діаспора у Великій Британії сформувалася після Другої світової війни, коли сюди прибули реемігранти з Німеччини й Австрії, колишні вояки дивізії «Галичина» та Другої польської дивізії. Більшість українців проживають в індустріальному ареалі Півночі та Середньої Англії. Приблизно 30 % мешкає — у Ланкаширі, переважно у текстильному Манчестері; 20 % — у Йоркширі (Бредфорд), 26 % — у Ноттінгемі, Ковентрі та інших містах Середньої Англії; 12 % — у Лондоні та на півночі; 4 % — у Шотландії (Едінбург, Данді); 2 % — в Уельсі (Кардіфф, Свонсі).

Більшість українців — греко-католики (приблизно 25 тис.). У Лондоні відкрито коледж Українського Католицького університету. Українська Автокефальна Православна Церква існує тут від 1948 р. Найбільшою громадською організацією є Союз українців Великої Британії з 52 підрозділами і секціями, розкиданими від Північної Ірландії до Уельса. Функціонують також Об’єднання ук

раїнців у Великій Британії, Українська юнацька організація та ін.

Українці у Північній Європі, зокрема у Швеції та Норвегії. Тут їх небагато: 2 тис. осіб у Швеції і 50— 100 у Норвегії. У Швеції українці живуть на її півдні (Мальме, Лунд, Ґетеборг) і у центрі (Стокгольм), а у Норвегії — майже виключно на півдні (Осло, Берген). Відомим українцем, що довгий час жив і працював як співак Королівської опери у Стокгольмі, був Модест Менцінський (пом. 1935 р.).

Перша політична діаспора у Швеції виникла після поразки І. Мазепи у спільній зі шведами боротьбі проти Московії. Син гетьмана Пилипа Орлика Григорій учився в Лундському університеті. Велика хвиля переселення спостерігалася перед Другої світовою війною (сюди втікали з Карелії українські в’язні) і під час неї («розкуркулені» та виселені до Карелії українські селяни). Після війни сюди частково переселилися українці з німецьких таборів переміщених осіб.

Українці Швеції поділені більш-менш порівну між греко-католицькою і православною конфесіями. Освітніх закладів немає. Найстаршою (1947 р.) організацією є Українська громада Швеції. Інші організації: Українсько-шведське культурне об’єднання, Українсько-шведська культурна спілка. Виходить часопис «Скандинавські вісті».

Українці у Південній Європі — Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Ще з часів Середньовіччя відомі малочисельні еміграції українців у ці країни. Невеликий потік політичної еміграції спостерігався після Другої світової війни (табір вояків дивізії «Галичина» біля Ріміні у Центральній Італії). Але дійсно значна хвиля заробітчанської еміграції появилася в останнє десятиліття. У Греції, Іспанії та Португалії українці працюють у сільському господарстві та будівництві (це переважно чоловіки), в Італії — у домашній обслузі (жінки). За різними даними туди виїхали 2—6 млн українців.

Українська діаспора в Італії особливо зростала після церковної унії 1596 р. У Ватикані зосередилося керівництво УГК.Ц після ліквідації унії у Радянському Союзі в 1946 р. Після звільнення з радянської в’язниці тут довгий час працював кардинал УГКЦ Йосип Сліпий. Серед релігійних організацій слід назвати Генеральну курію чину святих отців Василіян (а також святих сестер Ва-силіянок), Монастир святого Теодора та ін. Відкрито Український Католицький університет Папи святого Клемента, організований кардиналом Й. Сліпим у 1962 р., коледж святої Софії, Український коледж святого понтифіка Йосафата, Українську Малу семінарію та ін.