У КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

14 Глобальний український простір — це простір усієї Землі, об’єднуючим чинником якого є українці — незалежно від того, де вони проживають. Тут беруть до уваги вже не стільки територію, скільки земну поверхню — арену розвитку

людської цивілізації, складовим елементом якої є українство.

Зрозуміло, що ядром цього простору є українство в межах державної території нашої країни. Тут найвища густота українського населення на одиницю площі (приблизно 80 осіб на км2), найбільша інтенсивність інформаційних, духовних та соціально-економічних зв’язків у середовищі українства. Ця земля і є генетичним ядром 15 українців.

Просторовим, майже неперервним внутрішнім 16 концентром навколо ядра є ті українські етнічні землі, які не увійшли до складу державної території України. Внаслідок етноциду густота українського населення місцями доходить тут до нуля. Отже, цей концентр створює своєрідний український вакуум у глобальному українському 17 просторі, що зберігся головним чином завдяки історичній пам’яті. Тут існують не стільки українці, 18 скільки історико-культурні ознаки колишньої їх присутності: поселення зі своєрідною архітектурою і планувальною структурою, церкви і цвинтарі (правда, дуже зруйновані) тощо.

У майбутньому належність цих земель до глобального українського простору підтверджуватиметься у таких формах: а) ці землі стають місцем масового паломництва колишніх мешканців і

членів їхніх сімей, що були у свій час депортовані (це стосується особливо південно-східних земель теперішньої Польщі); б) тут поступово відродиться українське суспільно-культурне життя тих людей, які за тоталітарних режимів були винародовлені або не сміли виявити своє українство. Іншими словами, територіальний масив українства завдяки внутрішньому концентру буде зростати.

Нарешті, третім компонентом глобального ‘ 9 українського простору є зовнішній концентр. Він охоплює всю територію земної кулі поза межами етнічних українських земель. Формували його різні чинники: економічні, політичні, соціально-родинні.

Економічні чинники. Більшість українців, що поселилися у Євразії та Америці до і після Першої світової війни, виїхали сюди у пошуках кращого життя. Це були так звані трудові емігранти — на Середню Волгу і Південний Урал, у Північний Казахстан, Південно-Західний і Східний Сибір та Алтай («Сірий клин»), у Киргизстан (Чуйська долина і Приіссиккулля), на південь Далекого Сходу («Зелений клин»). Усе це в Азії. А в Америці — у Канаду, США, Аргентину, Бразілію та ін.

Політичні чинники. Вони діяли у двох формах: а) примусового виселення більшовицьким режимом сотень тисяч в’язнів — українців і членів їхніх родин — у північні та східні райони колишнього СРСР; б) політичної еміграції на захід — у Європу й Америку — після 1917 р. і Другої світової війни.

Соціально-родинні чинники. Частина українців виїхала поза етнічні межі батьківщини до родичів і близьких з метою з’єднання родин, на лікування, для отримання спадщини тощо.

Густота і розміщення українства у зовнішньому концентрі нерівномірні. Більшість українців розселились у помірній зоні Північної та частково Південної півкуль, де природні умови і тип соціально-економічного життя подібні до корінних українських. Відбулися значна арктизація українства (ҐУЛАҐ був фактором заселення арктичної зони Росії — Карелії, Біломор’я, Комі, Печори, Таймиру, Якутії, Камчатки) і часткова його ариди-зація (просування у засушливу зону Середньої Азії та Казахстану).

У зовнішньому концентрі виділяються українські «локуси» — згущення українців поза їхніми етнічними землями у вигляді смуг і ареалів. Це:

1) кількатисячна вузька смуга у Лісостепу і частково у Степу від Донбасу до «Зеленого клину» на Далекому Сході; 2) ареал південного сходу Канади і північного сходу США (між Філаделфією, Чікаго, Оттавою і Монреалем); 3) ареал південно-західної Канади (смуга Вінніпег — Саскатун — Едмонтон);

4) ареал південно-східної Бразілії (Курітіба — Сан-Паулу); 5) ареал центру і північного сходу Аргентини (від Буенос-Айреса на північ); 6) три малі ареали на півдні та південному сході Австралії у районах Сіднея, Мельбурна й Аделаїди. Всі ці ареали — «малі України», або «мікро-України» (бразільська, аргентинська, «Зелена», «Сіра» і т. д.).

РОЗСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ у СВІТІ

РИСУНОК 2-14

«Малі України» характеризуються двома рисами: а) внутрішня зв’язаність кожної з них надзвичайно велика (крім «російських» «Зеленого» та «Сірого» клинів). Особливо важливу роль тут відіграють українські церкви, школи, українські засоби масової інформації, родинні зв’язки; б) до недавнього часу зв’язки між «мікроукраїнами» були тісніші, ніж між кожною з них і «материковою» Україною. Тепер же українці інтенсивно організувалися на території колишнього СРСР (т. зв. східна діаспора), зростає тяжіння західної діаспори «малих Україн» до «материкової», внаслідок чого українство дедалі більше формує свою «світову систему». Ця система стане реальністю тільки тоді, коли буде організована глобальна геоінформаційна мережа українства.

Українська діаспора

В етнічно-культурному розумінні Україна — це простір, де живуть українці чи їхні спадкоємці, які не втратили усвідомлення своєї належності до українського народу. Вже зазначалося, що та частина простору, яка знаходиться поза межами держави Україна, називається відповідно внутрішнім і зовнішнім концентрами. Перший з них становлять українські етнічні землі, що внаслідок певних історичних подій залишилися поза межами української держави. Другий — це простір поза межами української етнічної території.

Ті українці, які опинилися поза своїми етніч-20 ними землями, називаються українською діаспорою (діаспора старогрецькою означає «розсіяння»). Це, по суті, стосується лише українців та їхніх нащадків у межах зовнішнього концентру розселення українського народу. Хоч тепер, після утворення у 1991 р. незалежної України, частина авторів до діаспори відносять усіх українців, що постійно живуть чи жили поза кордонами цієї держави. Такий підхід недоречний. Але він дає можливість більш-менш точно визначати кількість українців в окремих державах, на континентах і у світі загалом.

Кількість українців у діаспорі точно невідома. За даними Енциклопедії Українознавства (ЕУ) вона становить 14,5 млн осіб. За даними В. Наулка — приблизно 8,6 млн осіб. Найбільшу цифру подає Ганна Ленцик-Павлічко зі США — приблизно 21,3 млн осіб (дані на кінець 80-х років XX ст.).

Розбіжність показників у 2,5 раза свідчить про різну методику обчислення цієї кількості. Особливо великі розбіжності щодо оцінки кількості українців у Російській Федерації та у США. За одними оцінками, у Росії проживало 4,4 млн українців і осіб українського походження, за іншими — 8,0 млн осіб (відповідно у США — 0,5 млн і

1,35 млн осіб). Водночас ці країни є найбільшими (разом з Канадою) щодо кількості української діаспори.

Перше наукове дослідження географії української діаспори здійснив Володимир Кубійович ще у 30-х роках XX ст. Це було відображено ним в «Атласі України й сумежних країв» (1937 р.) та «Географії українських й сумежних земель» (1938 р.). Після війни студії продовжили в еміграції Іван Тесля (Канада), Володимир Бандера та Роман Шпорлюк (США), сам В. Кубійович (Франція) при виданні Енциклопедії Українознавства, а також Енциклопедії Української Діаспори за редакцією Василя Маркуся. Вагомим досягненням стала підготовка і видання книги «Ukraine and Ukrainians throughout the World» («Україна та українці у світі») за редакцією Ганни Ленцик-Павлічко (1994 р.). В Україні географію української діаспори у 90-х роках XX ст. вивчали В. Євтух, В. Наулко, І. Винниченко та Ф. Заставний.

Історико-географічно українську діаспору ділять на дві групи — західну і східну. Східна — це діаспора на території колишнього СРСР. Причому сам термін появився порівняно недавно — після того як Україна стала незалежною державою. Східна діаспора найменш вивчена, бо в СРСР за політики «злиття» націй ця проблема була заборонена для наукових досліджень. Головним була міграція робочої сили, особливо на «великі будови комунізму» (це вже у 60—80-х роках XX ст.). А перед тим ішов процес брутальних депортацій українців, кримських татар, німців, поляків, греків, болгар та інших націй з території України на схід і північ Радянського Союзу.

Найповніше досліджена так звана західна діаспора (поза межами колишнього СРСР). Зокрема в історичному аспекті виділяється чотири великі хвилі у її формуванні. Тут чітко простежуються і причини формування діаспори у кожний період. Це такі хвилі:

1) кінець XIX — початок XX ст. (до Першої світової війни). Діаспора формувалася головним чином із вихідців з Галичини, Закарпаття і Буковини, частково Західної Волині. Це була заробітчанська («трудова») хвиля діаспори. Йшла вона головно до Північної та Південної Америки;

2) міжвоєнний період (1920—1930-ті роки). На початку це була політична хвиля діаспори зі Східної України, а далі — заробітчанська із Західної України;

3) воєнний і повоєнний період (1943—1950). Майже виключно політична хвиля з усіх регіонів України особливо у Західну Європу (з кінця 40-х — початку 50-х років — рееміграція у Північну Америку);

У

Таблиця 2-3

РОЗПОДІЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ЗА ГРУПАМИ КРАЇН на кінець 80-х років XX ст.

Країни та їх окремі групи

Оцінка ЕУ

За радянською статистикою

ТИС.

осіб

%

тис.

осіб

%

Східна діаспора

11060

76,5

6806

79,4

в т.ч. Російська Федерація

8000

55,3

4400

51,3

Інші країни колишнього СРСР

3060

21,2

2406

28,1

Західна діаспора

3404

23,5

1765

20,6

В т.ч. т. зв.

соц. країни Європи

760

5,3

452

5,3

Західна Європа

93

0,6

93

U

Північна Америка

2100

14,5

1030

12,0

Південна Америка

416

2,9

170

1,9

Австралія

35

0,2

20

0,3

Разом

14464

100,0

8571

100,0

4) велика хвиля заробітчанської діаспори 90-х років після розпаду СРСР, яка не закінчилася і досі. Головний потік мігрантів, у тому числі на постійне місце проживання, — у Центральну (Польща, Чехія), Західну і Південну (Італія, Португалія, Греція) Європу, а також до Канади і США.

Розподіл української діаспори за групами країн у світі перед четвертою хвилею відображає таблиця 2-3.

Східна українська діаспора

Східна діаспора (СД) — це українці та їхні нащадки, що проживають поза межами держави Україна на території колишніх радянських республік, які у 1991 р. стали суверенними країнами. Найбільша СД знаходиться у Російській Федеративній Республіці, на другому місці — Білорусь (оцінка ЕУ), на третьому — Молдова. У Молдові найбільше українців живуть на пограниччі з Україною (Придністров’ї). За статистикою Росії та Білорусі їхня кількість на пограниччі цих держав з Україною мінімальна. Це не відповідає правді, бо саме пограниччя (Берестейщина, Пінщина, Гомель-щина у Білорусі, Бєлгородщина, Воронєжчина, Кубань в Росії) — це переважно українські етнічні землі, де за радянський період здійснено брутальну русифікацію етнічних українців.

Про останнє свідчить визнання українцями прикордонних теренів РФР рідною мовою ук

раїнську: у Центрально-Чорноземному районі ця частка становить лише 29,3 % (1989 р.), тоді як, наприклад, у Західносибірському — 52,0 %, Східносибірському районі — 48,5 %. У Во-ронєжській області (Північна Слобожанщина) цей показник досягає лише 14,2 %.

Українці у Росії становлять майже дві третини усієї СД. Оцінка їхньої кількості дуже різниться — від 4.4 до 8,6, а то й 10 млн осіб. Максимальні цифри враховують українців за походженням, тобто етнікосів.

Українська діаспора у Росії почала формуватися досить давно, ще з післяхмельницьких часів. Потім, у кінці XVII ст. — на початку і в середині XVIII ст., зокрема у часи гетьмана І. Мазепи, до Московії масово мігрували представники українського духовенства і культури (згадаймо хоча б постаті Феофана Прокоповича та Стефана Яворсь-кого). Ця діаспора осіла переважно у великих містах, зокрема у Москві.

Вже у часи Руїни (кінець XVII ст.) і особливо після поразки І. Мазепи царизм розпочав депортацію українців на європейську північ і у Сибір. Це була перша велика хвиля політичної діаспори. З того часу починається вже згадувана арктизація СД, яка, по суті, закінчилася лише у 80-ті роки XX ст.

Після ліквідації царизмом Запорізької та інших Січей формується українська діаспора на Кубані (кінець XVIII — початок XIX ст.). Кубань стає етнічною українською землею, але після комуністичного перевороту 1917 р. вона була введена до складу Російської Федерації.