ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ

Перед тим як розглянемо суспільну географію Сполучених Штатів та Канади, потрібно з’ясувати природну обстановку, в якій вони виникли.

Північноамериканський континент простягається від Північного Льодовитого океану до Панами (рис. 4-1), але тут ми обмежимося територією, що лежить на північ від Мексики. Цей географічний світ розташовується від тропічних широт південних частин Флоріди й Техасу до субполярної Аляски та обширної північної периферії Канади. Решта Північноамериканського континенту являє собою окремий світ — Середню Америку.

Фізична географія Північної Америки характеризується чітким поділом на природно однорідні

регіони, шо звуться фізико-географічними. Кожний 2 регіон визначається переважною однаковістю рельєфу, клімату, рослинності, ґрунтів та інших умов довкілля. Результатом цього є певна мальовнича одноманітність, яку легко запам’ятати. Приміром, ми ясно уявляємо собі відмінність таких регіонів, як Скелясті гори, Великі рівнини чи Аппалацька гірська система. Проте не всі фізико-географічні регіони Північної Америки можна так легко виокремити.

Рисунок 4-2 зображує повну схему природничої географії континенту, в тому числі поперечний профіль території уздовж 40-ї паралелі. Найбільш очевидним у цій карті є лінійне розташування з півночі на південь великого гірського хребта — Скелястих гір, масивна топографія яких переважає

на західній частині континенту від Аляски до штату Нью-Мексико. Основною особливістю східної частини Північної Америки є ще одне, значно нижче пасмо гірських кряжів, що має назву Аппалацької системи, яка також простягається майже у північно-південному напрямі й пролягає від провінцій Атлантичного узбережжя Канади до Алабами. Напрям Скелястих і Аппалацьких гір має важливе значення, бо на противагу європейським Альпам вони не утворюють топографічного бар’єру для полярних чи тропічних повітряних мас, що рухаються відповідно на південь чи північ через внутрішню частину континенту.

Між Скелястими горами і Аппалачами розкинулися обширні внутрішні рівнини Північної Америки, які простягаються від дельти ріки Маккензі на узбережжі Північного Льодовитого океану до Мексиканської затоки. Ми можемо поділити їх на декілька регіонів: 1) обширний Канадський щит, який є геологічною серцевиною, що містить найстаріші гірські породи Північної Америки; 2) Внутрішні низовини, здебільшого вкриті ґляці-альними наносами, які були покриті кригою, та-лими водами і обдувалися вітрами під час плейсто-ценського зледеніння; 3) Великі рівнини — об-ширна поверхня, складена осадовими породами, що повільно піднімається на захід у напрямі до Скелястих гір. Уздовж південного краю ні внутрішні безлісі рівнини переходять у 4) Приатлан-тичні рівнини, що простягаються від Південного Техасу вздовж спрямованого до моря краю Аппалацької системи та сусіднього Підмонту (передгір’я) і закінчуються аж біля о. Лонг-Айленд східніше Нью-Йорка.

На захід від Скелястих гір лежить зона Внутрішніх басейнів і плато. У Сполучених Штатах цей фізико-географічний регіон охоплює: 1) плато Колорадо на півдні, з його щільними осадовими породами та величавим Великим Каньйоном; 2) покрите лавою плато Колумбія на півночі, яке утворює басейн ріки Колумбія; 3) центральна територія басейнів та гірських кряжів (Великий Басейн) штатів Невада та Юта, де знаходяться декілька зниклих озер льодовикового періоду, а також уціліле Велике Солоне озеро. Цю зону також звуть міжгірською через її розташування між Скелястими горами на сході та гірською системою Тихоокеанського узбережжя на заході.

Від півострова Аляска до Південної Каліфорнії на західному узбережжі Північної Америки переважає майже неперервний коридор високих гірських масивів, що утворилися від зіткнення між північноамериканською і тихоокеанською плат

формами (рис. 1-4). Головними складовими цього берегового гірського поясу є гори Сьєрра-Невада у штаті Каліфорнія, Каскадні гори у штатах Орегон та Вашингтон і довге пасмо високогірних масивів, які облямовують узбережжя Британської Колумбії та південної частини Аляски. Три обширні густо-населені долини є єдиними вартими уваги розривами цього поясу: Центральна долина Каліфорнії (Сан Джоакін — Сакраменто); низовина Каулітц-П’юджет-Саунд у штаті Вашингтон, яка переходить на південь у долину західної частини Оре-гону — Вілламет; і нижча долина Фрейзер, яка розсікає південний береговий кряж Британської Колумбії.

Клімат

Кліматична карта світу (рис. 1-8) ясно зображає різні кліматичні режими та регіони Північної Америки. Загалом коливання температури мають широтний характер (що далі на північ, то холодніше), однак різниця у нагріванні суші й води у регіонах викривляє цю загальну схему. Через те що поверхня суші нагрівається і охолоджується набагато швидше, ніж водні маси, річні температурні коливання набагато значніші там, де більша континентальність (віддаленість внутрішніх частин від моря).

Випадання опадів загалом має тенденцію до зменшення у західному напрямі (окрім самої смужки Тихоокеанського узбережжя), що є результатом так званого дощово-тіньового ефекту. Це З відбувається тому, що тихоокеанські повітряні маси, які рухаються під дією переважаючих вітрів, несуть свою вологу на материк, але невдовзі зіштовхуються зі стіною Сьєрра-Невади і Каскадних гір, які змушують їх підніматися і охолоджуватися, вінчаючи гребені цих гірських кряжів. Таке охолодження супроводжується значною конденсацією та випаданням опадів; отже, доки ці повітряні маси опустяться і нагріються на східних схилах гір, щоб почати свою мандрівку через внутрішні частини континенту, вони уже віддадуть значну частину своєї вологи. Таким чином, ці гори утворюють підвітряну суху «тінь», яка посилюється щоразу, коли повітря, що рухається на схід, мусить долати інші кряжі у глибині материка, особливо масивні Скелясті гори. Це посушливе (місцями дуже посушливе) довкілля простягається так глибоко в центральну частину Сполучених Штатів, що можна зробити загальний поділ між арид-ною (західною) і гумідною (східною) Америкою, що розташовані одна навпроти іншої вздовж

ПРИРОДНІ ЛАНДШАФТИ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ

0 500 1000 1500 км

0 300 600 900 миль

Примітка. Висоти на карті подано у футах

Поперечний профіль суходолу уздовж 40° широти

120° на захід від Грінвіч;

РИСУНОК 4-2

невиразного розмежування, яке краще розглядати у вигляді широкої перехідної зони. Хоча можна легко картографувати розмежувальний критерій — 20 дюймів (50 см) річної кількості опадів (див. рис. 1-7). У загальному північно-південна ізогієта (лінія, що з’єднує місця, де випадає точно 20 дюймів опадів за рік) може коливатися (і рік за роком справді коливається) по території схильних до посухи Великих рівнин, бо дощі, що приходять з Мексиканської затоки, дуже мінливі.

З іншого боку, випадання опадів у гумідній частині Америки є значно більш сталим. Переважаючі західні вітри (ті, що дмуть із заходу на схід, а вітри завжди дістають назву за тим напрямом, звідки вони приходять), які звичайно є сухими у великій зоні західніше 100-го меридіану, набирають значної вологи над внутрішніми низовинами і розподіляють її по всій східній частині Північної Америки. Тут формуються численні урагани у зоні високоактивного погодного фронту, що утворюється між тропічними повітряними масами Мексиканської затоки на півдні та полярним повітрям півночі. Навіть якщо більшість ураганів не відбувається, місцеві погодні збурення, утворені різкими перепадами температур, завжди небезпечні. Кожного року в центральній частині Сполучених Штатів проноситься більша кількість торнадо (найнесамовитіша погода у природі), ніж у будь-якому іншому місці на Землі. А взимку у північній частині цього регіону випадає велика кількість снігу, особливо навколо Великих Озер.

Рисунок 1-8 ілюструє відсутність помірно вологого клімату (С) у Канаді (окрім вузької тихоокеанської прибережної зони) і переважання холодної погоди у канадському довкіллі. На схід від Скелястих гір найбільш помірний клімат Канади відповідає найхолоднішому клімату Сполучених Штатів. Утім Південна Канада має такі умови довкілля, які характерні для верхнього Середнього Заходу і Великих Озер. Таким чином, продуктивність сільськогосподарського виробництва у провінціях Прерій і в Онтаріо висока. Канада, як і Сполучені Штати, є провідним експортером продовольчих продуктів (здебільшого пшениці), незважаючи на відносно короткий вегетаційний період.

Загальний природний поділ на гумідну та аридну Америку відображається також у поділі грунтів і рослинності цього світу. Для сільськогосподарських потреб звичайно достатньою є волога у грунті для вирощування культур там, де річне випадання опадів перевищує критичну позначку 500 мм; там, де річна загальна кількість опадів менша, грунти все ще родючі (особливо на Великих рівнинах). Але для досягнення їхнього повного сільськогосподарського потенціалу необхідно час

то проводити зрошування. Щодо рослинності, то поділ на гумідну й аридну Америку є знову ж таки вагомим узагальненням: природну рослинність територій, які отримують більше 500 мм опадів на рік, становлять ліси, в той час як сухіший клімат є джерелом трав ’яного покриву.

Гідрографія

У структурі поверхневих вод Північної Америки переважають дві основні дренувальні системи, що лежать між Скелястими горами та Аппалачами:

1) п’ять Великих Озер (Верхнє, Мічіган, Гурон, Ері, Онтаріо), які стікають у ріку Св. Лаврентія, і

2) могутня система рік Міссісіпі—Міссурі, що живляться такими головними притоками, як ріки Огайо, Теннессі та Арканзас. Обидві системи є результатом останнього періоду зледеніння — плейстоцену — і разом вони становлять найкращу природну материкову водну систему у світі. Втручання людини ще більше вдосконалило цю систему судноплавства, головно завдяки будівництву каналів, що з’єднують ці дві системи, а також судноплавну ріку Св. Лаврентія.

Для потреб прибережних районів північного сходу цього континенту чудово слугує ціла низка коротких річок Атлантичного узбережжя. Багато з головних прибережних міст, таких як Вашингтон, Балтімор і Філаделфія, розташовані на водоспадах, які позначають межу навігаційного простору, що зазнає припливів і відпливів (звідси їхня назва — міста Лінії водоспадів). Ріки на південному сході та на заході Скелястих гір спершу не мали великої практичної цінності через їхні напрями й труднощі судноплавства. Однак на крайньому заході ріки Колорадо та Колумбія стали надзвичайно важливими як джерела постачання питної та іригаційної води, а також гідроелектроенергії.