ЦЕНТРАЛЬНА АМЕРИКА

У вузькому сегменті сухопутного моста Середньої Америки між Мексикою і Південною Америкою розташовані сім країн, загальна назва яких — центральноамериканські республіки (рис. 5-12). Всі вони є доволі малими за площею. Лише одна з них, Нікарагуа, трохи більша від Куби. Кількість населення у шести іспаномовних республіках коливається від 13,5 млн осіб у Гватемалі до 3 млн у

Панамі. Населення Белізу, який був британською територією, становить лише 280 000 жителів.

По вузькому суходільному мосту між Мексикою і Південною Америкою, де розташовані ці республіки, проходить гірський хребет, до якого і з боку Карібського моря, і з боку Тихого океану прилягають рівнини (рис. 5-1). З найдавніших часів людські поселення зосереджувалися тут у гірській тьєрра темплада (помірній зоні). Високі тропічні температури пом’якшуються в ній через її підвищеність (див. вставку «Висотне зонування»), а дощі є достатніми для вирощування багатьох культур (рис. 5-13). Як вже говорилося раніше, високогірні райони Центральної Америки всіяні вулканами, тому по всьому регіону розкидані ділянки з родючими вулканічними грунтами. Саме в таких місцях були давні індіанські поселення, і такий самий характер розселення зберігся протягом іспанського колоніального періоду.

Розподіл населення в межах Центральної Америки, якшо не брати до уваги високогірні райони, має більшу густоту в Тихоокеанському, ніж у Карібському, регіоні (рис. 1-9). Сальвадор, Беліз і певною мірою Панама є винятками з правила, згідно з якими населення у материковій частині Середньої Америки зосереджується в помірній зоні. Більшість території Сальвадору лежить у тропічній зоні тьєрра калієнте, і більша частина його населення (6,6 млн осіб) скупчилася у міжгірських долинах, розташованих на висоті до 750 м над рівнем моря. Густота населення тут сягає 824 особи на одну квадратну милю і наближається до густоти населення Індії. В Нікарагуа райони, розташовані на узбережжі Тихого океану, також є найбільш населеними. Ранні індіанські поселення розташовувалися тут поблизу озер Манагуа та Нікарагуа, а також у навколишніх гірських районах. Активна вулканічна діяльність у тихоокеанській зоні супроводжується викидами попелу, який осідає в цій місцевості та швидко перетворюється на родючі грунти.

На противагу цьому низини Карібського узбережжя — зі спекотним вологим кліматом та підтопленими лужними грунтами — є пристановищем для порівняно невеликої кількості населення. У найбільш густо населеній з республік — Гватемалі — велике число людей проживає у південних гірських районах. Хоча переважна більшість населення Коста-Ріки зосереджується в Центральній долині навколо Сан-Хосе, головним районом внутрішньої міграції були низовини Тихоокеанського узбережжя через розташування тут бананових плантацій. Навіть у Панамі існує сильна орієнтація на узбережжя Тихого океану. Більше половини всіх панамців (а це близько двох третин сільського населення) проживає на південно-західних низовинах і прилеглих до них схилах гір. Ще 25 %

населення живе і працює в коридорі Панамського каналу, а з решти населення (в основному це нащадки темношкірих іммігрантів) більшість проживає у карібській (окраїнній) частині перешийка.

Невеликі за розміром республіки Центральної Америки мають проблеми, подібні до проблем менш розвинутих районів Мексики, тільки їх набагато більше. Вони також відчувають проблеми, відомі у країнах Карібського басейну. Проте найбільшою з усіх є проблема перенаселення. Демографічний вибух в регіоні розпочався півстоліття тому. Його населення за цей період зросло від 9,3 млн у 1950 р. до 38,9 млн у 2002 р. На відміну від Мексики, яка суттєво скоротила темпи приросту населення, людність країн Центральної Америки (за винятком Коста-Ріки і Панами) має всі шанси подвоїтися від 1980 до 2028 р. і досягнути 78 млн осіб. Це загрожує нічим іншим, як демографічною катастрофою у регіоні, який і так вже не може дати собі ради з більшістю своїх соціальних, економічних та ресурсових проблем. Наприклад,

Гондурас у 1996 р. виробив на 27 % продуктів харчування на одну особу менше, ніж у 1980 р., а це сталося перед тим, як країна була зруйнована страхітливим ураганом Мітч у 1998 р., що відкинув економіку країни далеко назад.

Зароджені бурхливою епохою

Вражаюча соціальна нерівність, репресивні уряди, зовнішні втручання і часті збройні перевороти дес-табілізовували Центральну Америку протягом майже всієї її сучасної історії. Коріння всіх цих дестабілізуючих факторів є старим і глибоким, і сьогодні країни регіону продовжують боротьбу з наслідками періоду безладдя, який тривав протягом 1980-х — першої половини 1990-х років.

Центральна Америка не є великим регіоном, але в плані фізіографії вона має чимало різноманітних, у тому числі ізольованих, порівняно недоступних місцевостей. Даному регіону властиві

конфлікти між індіанським населенням і метисами, а контрасти між багатими і бідними є особливо гострими. На зміну авторитарному правлінню іспанських колонізаторів прийшло диктаторське правління місцевих еліт, і недавні прояви жорсткої конфронтації в регіоні були ще одним доказом стійкої поляризації. Безпрецедентним за своїми наслідками побічним ефектом цих конфліктів стали величезні потоки біженців. Десятки тисяч людей були змушені рятуватися втечею від війни і

терору, часто залишаючи на батьківщині свої сім’ї.

Проте, незважаючи на безліч проблем, які стоять перед зраненими країнами Центральної Америки, в них нарешті з’явилася надія на майбутнє. Розширений огляд можливостей окремих центральноамериканських республік ми подамо дешо нижче. Важливий прорив відбувся і на міжнародному рівні. Новий для регіону дух співробітництва цементує почуття регіональної ідентичності, яке

Висотне зонування

ІЗ

14

15

Континентальна частина Середньої Америки і західна окраїна Південної Америки є районами високого рельєфу і різких локальних контрастів. Люди тут живуть окремими групами і в спекотних тропічних низькодолах, і в міжгірських улоговинах з помірним кліматом, і навіть на високогірних плато під засніженими вершинами Анд у Південній Америці. Кожна з цих зон характеризується своїми кліматичними особливостями, ґрунтами, рослинністю, сільськогосподарськими культурами, домашніми тваринами і укладом життя. Такі висотні зони, схематично представлені на рисунку 5-13, мають свої назви, ніби вони є географічними регіонами з чіткими характеристиками. По суті, вони такими і є.

Найнижча висотна зона — від рівня моря до приблизно 750 м — відома під назвою тьєрра калієнте Це «гаряча земля» прибережних рівнин і низинних внутрішніх басейнів, в яких переважає тропічне сільське господарство (в тому числі бананові плантації). Над цією зоною розташовані тропічні високогір’я тьєрра темплада з помірним кліматом, які досягають висоти 1800 м над рівнем моря. Саме тут проживають найбільш чисельні групи населення Середньої та Пів

денної Америки. Температури тут нижчі, найбільш поширеною культурою є кава, а головними зерновими — кукурудза (маїс) і пшениця. Ще вище, від приблизно 1800 до 3600 м розташована тьєрра фріа — «холод- 16 на земля» високих Анд, де вирощують такі витривалі культури, як картопля і ячмінь. Лише деякі гірські райони Середньої Америки досягають зони фріа, але у Південній Америці вона є набагато більшою в районі Анд. Над тьєрра фріа, яка є верхньою межею лісу, лежить тьєрра влада. Ця четверта зона (від 3600 до 17 4500 м над рівнем моря) є настільки холодною і пустельною, що може використовуватися лише для випасання овець та інших витривалих домашніх тварин. Найвищою зоною є тьєрра невада — зона вічних 18 снігів і льодовиків, яка сягає найвищих вершин Анд.

Ця висотна градація є адекватною для гірських районів, розташованих в екваторіальній зоні. Звичайно, якщо рухатися на північ або на південь у бік полюсів, за межами 15° широти послідовність п’яти вертикальних зон залишається тією ж, але межі між ними проходитимуть на дедалі нижчих висотах.

було майже відсутнє в минулому. Те, що розпочалося в 1993 р. як пробне зусилля з воскресіння міжрегіональної торгівлі в межах Центральноамериканського спільного ринку (утвореного ЗО років тому), незабаром переросло у серію угод зі створення більш солідного економічного союзу. В той же час у країнах регіону відбулися перемовини про вільну торгівлю з кількома нецентральноамери-канськими державами. Всі республіки, за винятком Белізу, працюють у напрямку отримання членства в НАФТА.

Однак для впровадження цих нових ідей у життя необхідно, щоб центральноамериканські республіки спочатку подолали деякі суттєві труднощі. Першою з них є напівзруйнована регіональна інфраструктура, яка вже віддавна гальмує як внутрішні, так і міжнародні переміщення і контакти. Без її відновлення розвиток міжрегіонального співробітництва неможливий. Панамериканська автострада, більша частина якої була споруджена в середині XX ст., проходить через всі центральноамериканські республіки, крім Белізу, але її експлуатація в наші дні часто унеможливлюється через проблеми цих республік. На початку нового тисячоліття сім країн регіону розпочали оновлення своїх траспортних, телекомунікаційних та електроенергетичних мереж, але мине чимало років, перш ніж найбідніші серед них зможуть навіть наблизитися до рівня світових стандартів. Деякі інші перешкоди усуваються легше. Прикладом може бути спрощення процедури переміщення товарів через міжнародні кордони. У будь-якому разі новий дух співробітництва вже дав певні результати, оскільки і регіональна економіка, і експортна торгівля між країнами Центральної Америки почали невпинно зростати з часу повернення до відносно мирного стану під кінець 1990-х років.