ЯЛТА

У будь-якого моря характер мінливий. Ось так і з Чорним морем. Коли вийдеш тихої літньої днини на його берег, то здається, що воно ласкаве-ласкаве, добре-добре, найспокійніше море на землі. Та недарма називали греки Чорне море «понтос Аксинос», що означає «негостинне море». Коли збунтується воно, коли з’явиться сильний вітер, то лихо тому, хто

Ялтинська набережна не встигне сховатися де-небудь у

тихій гавані.

Так і сталось одного разу, коли пливло грецьке судно з Константинополя в пошуках нових родючих земель. «Понтос Аксинос» розлютився як завжди несподівано. Здавалось, що от-от програє судно нерівну сутичку зі стихією й

ЯЛТА

Історична довідка

піде на дно. Але й люди, і корабель вистояли.

Однак на цьому лихо сміливих моряків не закінчилось. Море оповив густий туман, крізь який не було видно ні берега, ні зір на небі. Зневірились моряки: де вони, куди їх несе і чи прийде спасіння? Найстрашніше, що закінчувалась прісна вода та харчі, і ніхто не міг сказати, коли вже з’явиться можливість їх поповнити. А туман щодень густішав. Штиль, що запав після бурі, виявився мало не страшнішим за бурю.

Аж якось уранці повіяв легкий вітерець, швидко розігнавши туман. Визирнуло сонце, і дозорець побачив зовсім неподалік такий жаданий берег, зелені дерева та невисокі гори.

— Ялос! Ялос! Берег! Берег! — понеслось по судну.

Корабель пристав до берега. За якийсь час на цьому місці виникло поселення, назване на честь рятівного ялоса-берега — Ялтою…

У наш вік скептицизму й загальної недовіри ми не звикли вірити легендам. Справді, в давні часи на південному узбережжі Кримського півострова існували грецькі поселення, про що, до речі, свідчать численні археологічні знахідки. Але варто завважити, що слово «ялос» з’явилося тільки в сучасній грецькій мові, і, відповідно, давні греки знати його ніяк не могли. Так що все, що

ми оце розповіли, — не більше ніж вигадка, красива казка, яка не має нічого спільного з реальністю. Та хіба це щось змінює? Адже легенди про героїв та їхні пригоди для того й живуть, щоб ними насолоджуватися, а не для того, щоб у них безоглядно вірити.

Ось так і Ялта. Звісно, в перлини Південного берега Криму є своя офіційна, перевірена й підтверджена найдосвідченішими спеціалістами, історія. Але Ялта — це теж легенда, Ялта — це пригода, реальна й водночас казкова…

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Уперше назва «Ялта» з’являється в творі арабського історика Аль-Ідрисі «Розвага змореного в мандрах по землях», що побачив світ у 1145 році. Щоправда, тоді Ялта була «Джалітою» — так кримські татари називали невеличке сільце на березі Чорного моря, надійно захищене від бур і вітрів пасмом гір.

У 1475 році до берегів південного Криму підійшов флот турецького султана. Генуезці, чиї колонії були розкидані по кримському узбережжю, здались яничарам практично без опору, після чого підданці султана ступили на землі, що належали грецькому князівству Феодоро. Наслідок бо-

ротьби було зрозуміло ще до того, як супротивні сторони зійшлись на бойовищі, надто вже турецька армія переважала сили грецького війська. Однак греки опирались відчайдушно, довше за всіх трималась столиця грецького князівства. Та боротьба закінчилася тим, чим і мала закінчитись — Османська імперія повністю підкорила собі кримське узбережжя.

Новий етап у житті Ялти, як і всього Криму, почався в другій половині XVIII століття, коли Крим потрапив до сфери впливу й інтересів Російської імперії. У 1771 році війська під командуванням О. В. Суворова отаборилися в Ялті й збудували тут редут. За 12 років, у 1783 році, Ялта, як і весь Крим, повністю перейшла під контроль російських військ. Кілька десятків років Ялта перебувала у досить жалюгідному стані, тому землі в Ялті й навколишніх районах імператорським указом були передані поміщикам «для розведення лимонних, апельсинових, оливкових та інших дерев». Однак нові землевласники не збиралися вкладати сили та кошти в розвиток містечка, до того ж давалася взнаки відсутність доріг. Тільки коли в 1820-х роках Ялту поєднали шосейною дорогою з Сімферополем, ав1830-х — з Севастополем, місто

дістало можливість розвиватись. Власне, до 1838 року поселення, що колись входило до складу особистих володінь турецького султана, не вважалося містом. Тільки після імператорського рескрипту й спеціального указу Сенату Ялта дістала відповідний статус.

У 1860 році маєток Лівадія, розміщений неподалік від Ялти, став царською резиденцією, після чого слідом за царською сім’єю до Ялти потяглись вершки суспільства. У Криму почався будівельний бум. Але будували і їхали до Ялти не тільки для того, щоб відпочивати й лікуватись, але й для того, щоб, як то кажуть, на інших подивитись і себе показати. Ялта стала модною: коли раніше весь петербурзький та московський бомонд волів відпочивати за кордоном, де-небудь на Лазурному березі або ж неподалік від Женевського озера, то тепер «російська Рив’єра» приваблювала до себе цвіт суспільства.

За радянських часів Ялта перетворилась «на оздоров-ницю для трудящих і творчої інтелігенції». У1920 році В. Ленін підписав декрет «Про використання Криму для лікування трудящих», а керувати кримськими курортами призначив свого брата Дмитра Ульянова, який за фахом був лікарем.

Ялту в 1921 році перейменували в Червоноармійськ, щоправда, невдовзі цю дурницю виправили — повернули

місту колишню назву.

Історична довідка

Лівадійський палац

Сьогодні Ялта — місто республіканського підпорядкування з населенням близько 80 тисяч мешканців. Місто є адміністративним центром Великої Ялти — курортного регіону, до якого, крім Ялти, входять Алуп-ка, Гаспра, Гурзуф, Кореїз, Лівадія, Массандра, Симеїз, Форос та інші населені пункти (2 міста, 21 селище міського типу й 2 села).

ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ

Воронцовський палац, м. Алупка

«Ластівчине гніздо».

Лівадійський палац, слоті Лівадія.

Массандрівський палац, слоті Массандра.

Нікітський ботанічний сад, слоті Нікіта.

Відпочивати на вихідних у Ялті можна по-різному. Можна день присвятити сонцю та морю (коли, звісно, йдеться про літо), а ввечері здійснити променад по відомій ялтинській набережній. Можна походити по вуличках Ялти, оглянути

Воронцовський палац

старовинні храми, помилуватися з пагорба на Чорне море, як сонце заходить. А можна присвятити два-три дні визначним місцям Великої Ялти, до яких, на нашу думку, цілком доречно буде вжити епітет «всесвітньо відомі». Справді, Воронцовський палац в Алупці, «Ластівчине гніздо», Лівадійський палац, Массандрівський палац, Нікітський ботанічний сад — це, якщо говорити офіційною, об’єкти не тільки українського, але світового історико-культурного значення. А ми скажемо: поганий той турист, який був у Криму й не бачив цих чудес Великої Ялти.

Почнімо наш маршрут з Алуп-ки, найвіддаленішого від Ялти на

селеного пункту. Якщо ви прибули до Алупки морем, то одразу ж потрапите до Алупкинського парку. Тут на площі понад 40 та вільно росте близько 200 видів дерев і кущів, а посередині розкинулась головна пам’ятка Алупки — побудований із сіро-зеленого діориту Воронцовський палац.

У 1823 році графа М.С. Воронцова царським указом було призначено генерал-губернатором Новоросійського краю — величезної території Півдня Російської імперії від Дону до Дунаю. За п’ять років граф почав будівництво в Криму своєї літньої резиденції. Один з найбагатших людей імперії, власник земель у 17 губерніях

країни і майже 100 тисяч кріпаків, вирішив уразити сучасників розкішшю й багатством.

Проект палацу виконав відомий англійський архітектор Еду-ард Блор (за його участі створено Букінгемський палац у Лондоні й шотландський замок Вальтера Скотта). Безпосередньо будівництвом керував інший відомий англійський архітектор В. Гунт, а парк оформлювався під керівництвом німецького садівника К. Кебаха.

Велич і монументальність — цими двома словами можна схарактеризувати архітектурний стиль Воронцовського палацу. У цій грандіозній споруді виразно відчуваються мотиви англійської палацової архітектури XVI століття. Потужні камінні стіни грубого мурування, вікна, більше схожі на бійниці, трикутні виступи надають палацу вигляду неприступної середньовічної фортеці. Однак коли потрапляєш до внутрішнього двору й оглядаєш обладнання палацу (всього в ньому 150 кімнат), перше враження змінюється, і Воронцовський палац постає скоріше дворянською садибою, хоча й дуже розкішною й монументальною.

Наступна наша зупинка — «Ластівчине гніздо». Навіть ті, хто жодного разу не був у Криму, напевно впізнають розтиражований на мільйонах листівок та особистих фотографій мініатюрний

замок, навислий над Чорним морем. Хтось може сказати, що «Ластівчине гніздо» — це туристична зобов’язалівка. Що ж, можливо, це так. Та це аж ніяк не значить, що ми маємо пройти повз цей символ Криму.

Коли вірити одній напівле-гендарній історії, першим це місце на східній частині мису Ай-Тодор, на скелі, названій на честь богині ранкової зоряниці Аврори, уподобав якийсь російський генерал. Утомившись від безупинних походів і битв, він під кінець життя вирішив кинути якір де-небудь у відлюдному місці на березі Чорного моря. Особливо вразило генерала дерево на скелі, яке ніби самотній лицар протистояло натиску каменю й солоного вітру. Невдовзі на цьому місці для старого генерала побудували дерев’яну дачу.

Пізніше, десь у середині 50-х років XIX століття, цей маєток перейшов до придворного лікаря імператорського палацу в Лівадії Адальберта Карловича Тобіна. Після А. К. Тобіна маєток успадкувала його дружина, а від неї він перейшов до московської купчихи (за іншими даними — акторки) Рахманової. Вона ж і дала маєтку назву, що нині стала одним із символів Криму й усієї України — «Ластівчине гніздо».

Треба зауважити, що ні дерев’яна дача російського генерала (ім’я якого історія не зберегла), ні дім царського лікаря

нічим особливим від сотень інших кримських дач не відрізнялися, хіба що цікавим, можна сказати, романтичним розташуванням. Так було до 1911 року, коли маєток на мисі Ай-Тодор придбав великий німецький нафтопромисловець барон ПІтейнгель. Він успішно торгував каспійською нафтою, але відпочивати волів не біля Каспійського, а біля Чорного моря. Одразу ж після купівлі ПІтейнгель зніс стару будівлю й запросив відомого московського архітектора О. В. Шервуда для будівництва нової.

Публіку здивувати можна по-різному. Можна побудувати щось величезне, що перевищує все довкола своїми розмірами. Частіше

такі витвори, зведені, тільки щоб удовольнити марнославство, мають геть недоладний вигляд, коли не сказати бридкий. Зате їх, так би мовити, «багато». Ось публіка й дивується, а комусь вони навіть подобаються. Та є й інший спосіб. Не перевищуючи розмірами, можна здивувати всіх польотом фантазії. І «Ластівчине гніздо» — типовий приклад цього. Маленька, загалом, будівля — завдовжки 20, завширшки 10 і заввишки 12 метрів. Та хіба думаєш про розміри, дивлячись на готичний замок у мініатюрі, що височить на скелі сорокаметрово!’ висоти?

Цікаво, що деякі фахівці вважають архітектурне рішення «Ластівчиного гнізда» не дуже вда-

«Італійський дворик» у Лівадії лим, стверджуючи, що частини будівлі поєднані механічно й не мають вигляду єдиної завершеної композиції, не відповідають класичним архітектурним нормам розміри дверних та віконних отворів. І взагалі збоку здається, що вся ця нестійка конструкція від найменшого подиху кримського вітерця от-от упаде в море.

Та навіть ті, хто критикував О. В. Шервуда та його творіння, визнавали — «Ластівчине гніздо» неповторне і вражає уяву, нічого подібного в Росії, та й, мабуть, у світі, ще не бачили й навряд чи коли-небудь побачать, тобто повторити ще можна, а ось перевершити — ні.

Нині в «Ластівчиному гнізді» розміщується фешенебельний ресторан. Так що ви, якщо маєте велике бажання й відповідні кошти, можете побачити «Ластівчине гніздо» не тільки ззовні, але і зсередини. Розпис стін, старовинний камін, затишний інтер’єр і чудовий вид на море — усе це напевно зробить відвідини «Ластівчиного гнізда» одним із найяскравіших ваших кримських вражень.

Оглянувши чи навіть пообідавши в «Ластівчиному гнізді», рушимо далі. Нас чекає Лівадія та її головна пам’ятка — славетний тамтешній палац, літня резиденція російських царів і місце, де на-

прикінці Другої світової війни вирішувалась доля світу.

У 1834 році маєток Лівадія, що за три кілометри від Ялти, придбав польський граф Лев Потоцький. За проектом молодого ялтинського архітектора К. І. Ешлімана побудували дім, навколо якого відомий садівник Е. Делінгер заклав парк. По смерті графа Потоцького в 1860 році його дочки продали маєток крайовому відомству, що вело справи царської сім’ї. За імператорським указом маєток Лівадія перейшов у володіння імператриці Марії Олександрівни.

У 1861 році лівадійський маєток уперше відвідала імператорська родина, після чого міністру двору В. Ф. Адлербергу було дано розпорядження про докорінну реконструкцію Лівадії та будівництво нових службових споруд. Керував проектом реконструкції колишнього маєтку графів Потоцьких придворний архітектор Іполит Матвійович Монігетті. Восени 1862 року було побудовано Малий палац для спадкоємців, зведено господарчі споруди, казарми для вояків охорони, кухні, телеграфне приміщення, а також церкву Воздвижения Чесного Хреста, єдину будівлю, споруджену за проектом Монігетті й уцілілу до наших днів.

На початку 1904 року спеціальна комісія рекомендувала зробити капітальний ремонт старого палацу. Погодження проектів та обсягів робіт ішло кілька років, поки у вересні 1909 року не було прийнято рішення — старий палац не ремонтувати, а повністю розібрати і на його місці звести новий.

За місяць Микола II відправився з візитом до Італії. Король Віктор-Еммануїл III приймав російського царя в своїй заміській резиденції Раконіджі поблизу Турина. Миколі II дуже сподобався один із палаців, вибудуваний у стилі італійського ренесансу. Повернувшись до Росії, імператор захотів, щоб у Лівадії побудували палац у такому самому стилі.

У березні 1910 року старий палац було повністю розібрано, а 23 квітня, у день іменин імператриці Олександри Федорівни, урочисто заклали перший камінь Лівадійського палацу. Автором проекту палацу й керівником його будівництва був талановитий архітектор Микола Петрович Краснов.

Офіційно Великий Лівадійський палац було здано 14 вересня 1911 року. Найясніші замовники були дуже задоволені роботою. «Ми не знаходимо слів, щоб висловити нашу радість і за-

У1860 році лівадійський маєток із землями та спорудами коштував державі 350 тисяч рублів сріблом.

доволення мати дім, побудований саме так, як хотіли. Архітектор Краснов надзвичайний молодчина — треба ж, за 16 місяців він побудував палац, великий світський будинок і нову кухню. Крім того, він прекрасно облаштував і прикрасив сад з усіх боків нових будівель разом з нашим чудовим садівником, так що ця частина Лівадії дуже виграла…» — так Микола II відгукувався про новий палац у листі до своєї матері Марії Федорівни. Після завершення будівництва головний архітектор Микола Петрович Краснов за Лівадійський палац був відзначений, крім іншого, званням академіка архітектури.

«Лівадія — маєток Його імператорської Величності» — ця вивіска декілька років зустрічала всіх гостей Лівадії. У 1925 році стару вивіску змінила нова: «Селянський курорт — Лівадія». У Великому Лівадійському палаці та двох будівлях, призначених для царського почту, розмістився перший у світі селянський санаторій (у 1931 році його було перетворено на «кліматичний лікувальний комбінат» з «оригінальною» на ті роки назвою — імені Й. В. Сталіна). Лівадія вважалась одним із кращих санаторіїв у Радянському Союзі. Кількість відпочивальників постійно зростала — у передвоєнний 1940 рік Лівадія приймала до 1,5 тисячі людей одночасно.

Історія, як і наше життя, нерідко рухається по синусоїді: угору — вниз, угору — вниз. У певному розумінні це стосується й Лівадії. Колишня царська резиденція, що стала селянським курортом, наприкінці Другої світової війни знов прийняла поважних гостей. Напевно, найповажніших на ту мить у світі. Глави трьох союзницьких держав — Великобританії, СІЛА, Радянського Союзу — домовилися зустрітися в Лівадії, щоб обговорити питання повоєнного влаштування світу. Ця славетна зустріч, яка відбулася 4— 11 лютого 1945 року, увійшла в історію як Ялтинська (Кримська) конференція.

Після завершення Ялтинської конференції Лівадія на декілька років стала державною дачею, поки в 1953 році знов не перетворилась на санаторій загально-терапевтичного й кардіологічного профілю. У 1974 році у Великому Лівадійському палаці відкрився історико-меморіальний комплекс, присвячений Ялтинській конференції 1945 року.

Коли ви опинились у Лівадійському палаці, то наша вам порада — скористайтеся послугами екскурсоводів. За свідченням очевидців, лівадійські екскурсоводи — це люди, які за багато років не втратили інтересу до своєї роботи, тому їхні екскурсії дуже пізнавальні.

Отже, ми рухаємося із заходу на схід уздовж Південного узбереж-

Масандрівський палац жя Криму. Позаду Алупка й Во-ронцовський палац, «Ластівчине гніздо», Лівадія. А попереду нас чекають ще два кримські дива — Массандра й Нікітський ботанічний сад.

Напевно, у більшості з нас при слові «Массандра» виникають цілком певні й дуже приємні асоціації. «Массандра» — це вино, прекрасне й досконале. І все ж не тільки вином славиться селище Массандра. Тут розбито чудовий парк і побудовано палац, що вважається одним із шедеврів палацової архітектури XIX століття. І з них ми й почнемо наше знайомство з Массандрою, а вже наостанок…

Отже, Массандрівський парк закладено в першій половині XIX століття. Нині він займає площу майже 42 гектари. Тут росте понад 250 видів дерев і кущів, причому це не тільки представники типово кримської флори, але й екзотичні рослини.

У цьому благодатному місці в 1881 році князь С. М. Воронцов — спадкоємець генерал-губернатора Новоросії М. С. Воронцова — почав будівництво палацу. Проектував будівлю, що нагадує за стилем архітектуру часів Людовіка XIII, відомий французький архітектор Бушар.

На жаль, за рік після початку будівництва князь Воронцов помер, і зводити палац припинили. Массандра була в запустінні, поки в 1889 році маєток не придбало крайове відомство імператорського двору. У 1892 році спорудження палацового ансамблю було продовжено. Професор М. Є. Месмахер вніс серйозні зміни до початкового проекту, а керував будівництвом архітектор О. Е. Вегенер.

Звичайно, князь Воронцов та його спадкоємці немало зробили для Криму. Та не менше, а мабуть, навіть більше зробив інший князь і нащадок стародавнього

Квітники Массандрівського палацу

роду — Лев Сергійович Голіцин. Він, коли можна так висловитися, був не зовсім звичайним князем. «Скільки коштуватиме людина, яка створила вино, — стільки коштуватиме й вино, нею створене», — сказав якось Лев Сергійович. Але, попри свої слова, продавав своє прекрасне вино украй дешево. Москвичі прекрасно знали голіцинську крамницю на Тверській, де будь-яке вино з маєтків князя продавалося за фіксованою ціною — 25 копійок за пляшку. І все тому, що князя цікавило вино, а не комерція та золоті круглячки.

Саме Лев Голіцин був організатором будівництва в царському маєтку Массандра першого в Росії підземного заводу тунельного

типу для виробництва й витримки столових і десертних вин. І саме завдяки йому такі назви вин, як «Масандра» або «Лівадія», стали відомі й поціновані в усьому світі.

Небагато хто наважувався висувати царям умови, а князь Голіцин зробив це. Коли в 1892 році імператор Олександр III запропонував Леву Сергійовичу посісти пост головного винороба крайового відомства, князь погодився за таких умов: мати можливість не носити придворного мундира й відзнак («Я пишаюсь тим, — казав Голіцин, — що не осоромлений ніякими чинами й орденами») і мати в кримських маєтках царської сім’ї повну свободу в царині винарства.

Парадна їдальня Массандрівського палацу

Розарій

Окрім Массандри й Ай-Даніля під владу Льва Голіцина перейшли імператорські маєтки в Абрау-Дюрсо, Кахетії, Кизлярі та інших місцях. Та основну увагу новопризначений головний винороб приділяв усе-таки Криму й улюбленій Массандрі.

У 1894 році в Массандрі за безпосереднього керівництва князя почалось будівництво Головного винного підвалу крайового відомства. Щоправда, слово «підвал» не відбиває повністю грандіозності задуму Льва Голіцина — це був (і є) цілий підземний завод, величезний комплекс, сім тунелів по 150 метрів завдовжки і 5 метрів завширшки кожний. У величезних бочках витримувалось

350 тисяч декалітрів вина. Уся система тунелів була повністю електрифікована й обладнана спеціальними підйомниками. При заводі була побудована прекрасно обладнана лабораторія.

І досі Массандрівські підвали вважаються еталоном подібних приміщень, а в кінці XIX століття захвату сучасників князя Голіцина не було меж. Лишився задоволений і головний замовник будівництва. У щоденнику імператора Миколи II є такий запис: «28.08.1898. О третій усім товариством поїхали до Массандри, де докладно оглянули новий винний погріб. Влаштовано все за останніми вимогами винарства — надійно, широко й прак-

У Нікітському ботанічному саду

тично». У 1957 році поряд зі старим підвалом побудували новий, у якому можна помістити ціле море вина — 1 млн декалітрів. А в 1975 році два підвали з’єднали тунелем, який збільшив потужності Массандрівських підземних сховищ ще на півмільйона декалітрів.

Розповідати про Масандру, так би мовити, «розтікатись мислію по виноградній лозі», можна ще дуже довго. Однак краще один раз побачити, аніж сто разів почути. А ще краще — скуштувати. Певно, просто безглуздо буде намагатися розповідати читачеві про смак кримських вин. Ви самі можете приїхати до Массандри, побачити унікальний завод і продегустува-ти кримські вина. Мінімальна ці

на екскурсії (без дегустації) по заводу — близько 20 грн, екскурсія з дегустацією — 40 грн, екскурсії з дегустацією й відвіданням енотеки (сховища колекційних вин) — близько 80 грн. Купувати продукцію «Массандри» краще за все в магазині на нижній прохідній заводу (вул. Винороба Єгорова, 9).

Уявіть собі, що ви опинилися в Криму взимку й що випав сніг (вельми, слід сказати, рідкісне для Криму явище). А коли таке сталося, то ви мусите, що називається, кинути все і відвідати Нікітський ботанічний сад. Укриті шапками снігу екзотичні пальми, магнолії та кедри — видовище просто фантастичне. Але навіть коли надворі

Царівна-жаба

літо, таки відвідайте Нікітський ботанічний сад — повірте, він гарний у будь-яку пору року.

Історія цього кримського дива почалась 10 червня 1811 року, коли імператор Олександр І підписав «Його імператорської Величності указ про заснування в Криму казенного ботанічного саду». Директором нового саду, територію якого виділили поблизу села Нікіта (заснованого, до речі, ще грецькими поселенцями), було призначено Християна Хри-стияновича Стевена.

Напевно, призначення уродженця північних країв (шведа родом із Фінляндії) на посаду управителя Нікітського ботанічного саду здавалось не зовсім логічним. До того ж умови, в яких довелось працювати вченому, були зовсім не райськими. На утримання саду виділялось 10 000 рублів на рік. Сума, прямо скажемо, не дуже велика. Адже, наприклад, на утри

мання підмосковного ботанічного саду витрачалося до 150 тисяч рублів на рік. Не надто вдало були вибрані земельні угіддя для ново-створеного закладу — з 375 десятин землі лише третина була придатна для обробітку, а решту займали каменясті схили й зарослі байраки. Але Християн Стевен був молодий і повний бажання зробити Нікітський ботанічний сад кращим в імперії.

Плани планами, а без робочих рук мало що можна зробити. У 1813 році в штаті Нікітського ботанічного саду, окрім самого Стевена, були 22 робітники, садівник, його помічник, двоє столярів, три робітниці й перекладач із татарської мови. Але невтомний Християн Стевен, якого колеги прозвали «Нестором

Пам’ятникX. X. Стевену

Де зупинитись

російських ботаніків», настільки вдатно організував справу, що вже за три роки після свого заснування Нікітський ботанічний сад став цілком успішним підприємством. Сад у 1816 році пропонував своїм клієнтам 95 сортів яблунь, 58 сортів груш, 15 декоративних порід дерев. Але не тільки прибуток цікавив Християна Стевена. Завдяки його старанням на території Нікітсько-го ботанічного саду побудували бібліотеку й музей, сад поступово перетворився на серйозний науковий заклад, пов’язаний діловими та науковими відносинами з багатьма університетами й ботанічними садами Європи.

Вельми корисним для Нікіт-ського ботанічного саду стало відвідання його в 1818 році імператором Олександром І. Річ у тому, що після цього найяснішого візиту сад дістав право називатись імператорським і, що набагато важливіше, його фінансування перейшло у відання «Власного Його Величності Кабінету». Відтоді Нікітський ботанічний сад став одним з провідних у країні закладів подібного роду.

А щодо дня сьогоднішнього, то тепер колекція Нікітського ботанічного саду налічує понад

28 000 різновидів рослин, причому складена вона з рослин, привезених з усіх п’яти континентів. Через величезне загальнодержавне значення та всесвітню відомість саду у січні 2000 року Нікітський ботанічний сад дістав статус національного наукового центру. Безумовно, ця надзвичайно висока оцінка діяльності кримських науковців позитивно позначилась на стані справ у Нікітському ботанічному саду.

Телефон екскурсійного бюро Нікітського ботанічного саду: (0654)335528.