Іберійські загарбники

У Південній Америці, як і у Середній, напрям ударів європейських колонізаторів визначався місцем розселення тубільного індіанського населення. Інки, як і майя та ацтеки у Мексиці, нагромадили в своїх адміністративних центрах велику кількість золота і срібла, володіли родючими грунтами і мали кваліфіковану робочу силу. Минуло не так багато часу після поразки ацтеків у 1521 р., коли іспанські конкістадори перейшли Панамський перешийок і почали досліджувати північно-західне узбережжя континенту. Під час своєї першої подорожі 1527 року Франціско Пісарро почув про існу

вання імперії інків і незабаром повернувся до Іспанії, щоб організувати її захоплення. Через чотири роки він з’явився на узбережжі Перу, маючи у своєму розпорядженні 183 вояки і два десятки коней. У цей час інки були захоплені проблемами престолонаслідництва та придушення повстання у північних районах. Події, які сталися потому, добре відомі. У 1533 р. загін Пісарро переможно в’їхав до Куско.

Спочатку іспанці залишили структуру імперії інків без змін, давши згоду на коронування імператора, який по суті перебував під їхнім контролем. Але незабаром ласі до земель і золота загарбники почали битися між собою, і це стало почат-

РИСУНОК 6-2

ПОСЛІДОВНІСТЬ ПОКОЛІНЬ 349

«З цієї точки мені відкривалася чудова перспектива долини в перуанських Андах неподалік Куско. Тоді, коли іспанці прибули завойовувати імперію, це була територія інків, але тераси, які ви тут бачите, були споруджені ще у доінкський період. Історія розселення людей у цій гірській місцевості дуже давня, тому немає сумніву, що фізіографія місцевості з часом зазнавала змін. У наші дні ці пагорби — сухі і безплідні; вижило лише декілька найбільш витривалих дерев. Струмок на дні долини є єдиним джерелом води на багато кілометрів. Але в часи, коли будівничі створювали ці тераси, клімат, мабуть, був більш вологим, а місцевість — зеленою».

ком руйнування старих порядків. Новий порядок, який врешті-решт був запроваджений у західній частині Південної Америки, відводив тубільному населенню роль кріпаків на службі в іспанців. З 2 відчужених земель (відібраних у індіанців) були утворені величезні гасієнди; було введено податки та систему примусової праці для максимізації прибутків від експлуатації. Статус більшості іспанських загарбників у себе на батьківщині не був дуже високим, і у своїх нових володіннях вони на всю силу запровадили іберійські феодальні цінності: земля означала владу і престиж, золото і срібло — багатство.

Ліма, штаб-квартира іспанських завойовників на західному узбережжі, була заснована Пісарро у 1535 р. на відстані приблизно 600 км на північний захід від андського центру Куско. Не пройшло дуже багато часу, і Ліма стала одним із найбагат-ших міст на Землі. Основою її багатства були розробки величезних покладів андського срібла. Місто швидко стало резиденцією королівського намісника в Перу, оскільки Іспанія зробила ці нові володіння частиною своєї колоніальної імперії (рис. 6-2). З часом, коли Іспанія взяла під свій контроль Колумбію і Венесуелу і коли почалася іспанська колонізація району гирла Ла-Плати, де незабаром постали Аргентина і Уругвай, на карті з’явилися два нових віце-королівства — Нова Гранада на півночі й Ла-Плата на півдні.

Тим часом інший загін іберійців почав проникати у східно-центральну частину континенту — прибережні райони сучасної Бразілії. Ці землі стали сферою впливу Португалії, оскільки згідно з договором 1494 р. Іспанія і Португалія домовилися про розмежування сфер впливу в Новому Світі по лінії північ—південь, позначеній на карті Папою римським Александром VI. Ця межа проходила приблизно по 50-му меридіану західної довготи, і згідно з нею чимала територія східної частини Південної Америки відходила до Португалії (рис. 6-2).

Якщо глянути на політичну карту Південної Америки (рис. 6-3), стає зрозуміло, що договір 1494 р. не зміг обмежити східні кордони португальської колоніальної території домовленим 50-м меридіаном. Кордони між Бразілією та її північним і південним сусідами по узбережжю (Французькою Гвіаною та Уругваєм) справді виходять до океану на лінію 50° західної довготи, але з цих крайніх точок вони вигинаються далеко вглиб материка і охоплюють майже весь басейн Амазонки, а також значну частину басейну річок Парани і Парагваю на півдні. Таким чином, розміри Бразілії є лише ненабагато меншими від розмірів усіх південноамериканських країн разом узятих. У наш час на цю країну також припадає майже половина усього населення Південноамериканського світу. Надзвичайно успішне просування колонізаторів на захід континенту відбулося завдяки сукупності багатьох чинників, головним з яких є активна місіонерська робота з навернення тубільного населення до християнської релігії, а також дослідження нових земель мандрівниками у пошуках швидкого збагачення. Однак жодна група не зробила більшого внеску в цю справу, ніж так звані паулістас — перші поселенці Сан-Паулу, яким для функціонування високоприбуткових плантацій була потрібна рабська праця американських індіанців.

ПІВДЕННА АМЕРИКА: СУЧАСНІ ДЕРЖАВИ і РЕҐІОНИ

НАСЕЛЕННЯ РЕҐІОНИ

• до 50 000

• 50 000-250 000

• 250 000-1 000 000

• 1 000 000-5 000 000 ф понад 5 000 000 Столиці країн підкреслено

0 400 800

_j Бразілія

! Північ

ГН Захід

□ Південний конус

1200 1600 км

—ч-1

200 400 600 800 1000 миль

РИСУНОК 6-3

Африканці

Як показано на рисунку 6-2, спочатку іспанці досягнули найбільших успіхів у територіальному поділі Південної Америки не тільки в кількісних, а й у якісних показниках. Але на схід від Анд не існувало багатих індіанських держав, які можна було б пограбувати. Не було там і родючих сільськогосподарських земель, придатних для обробітку. Відносно малочисельні індіанські народи східної частини не були робочою силою, яку можна було б використовувати тривалий час. Підраховано, що на всій території сучасної Бразілії на час приходу сюди європейців проживало не більше мільйона тубільців.

Коли португальці нарешті взялися за розвиток своєї колонії в Новому Світі, вони розгорнули ту

ж саму прибуткову діяльність, що й їхні іспанські конкуренти на островах Карібського моря, — вирощування цукрової тростини на плантаціях для європейського ринку. З цією метою вони почали використовувати те ж саме джерело робочої сили. Мільйони африканців були привезені як раби на тропічне узбережжя Бразілії північніше Ріо-де-Жанейро. Отож не дивно, що Бразілія має тепер найбільшу кількість темношкірого населення- у Південній Америці, яке й досі головно зосереджується в уражених бідністю північно-східних штатах. На сьогодні населення Бразілії, тобто 175 млн, має 6 % (понад 10,5 млн) «чисто» темношкірих громадян і ще 38 % (67 млн) осіб афри-кано-біло-індіанського походження. Отже виходить, що африканці становлять третину всього населення, яке прибуло до Південної Америки.