Ізраїль

Ізраїль лежить у серцевині арабського світу (рис. 7-9). Його сусідами є Ліван і Сірія на півночі та північному сході, Йорданія на сході та Єгипет на південному заході — усі вони й донині виступають проти існування поміж ними єврейської дер

жави. Від 1948 р., коли за рекомендацією ООН було створено Ізраїль, арабо-ізраїльський конфлікт затьмарив усе інше на Близькому Сході.

Опосередковано Ізраїль був наслідком розпаду Оттоманської імперії. Британці захопили контроль над Палестиною, і британська політика підтримувала прагнення європейських євреїв батьківщини на Близькому Сході, втілені в концепті сіонізму — повернення до Сіону, тобто стародавнього Ізраїлю. У 1946 р. британці надали незалежність території на схід від ріки Йордан; так постала Транс-йорданія (тепер держава Йорданія). Незабаром після цього територія на захід від ріки Йордан була поділена ООН, і євреї отримали трохи більше її

близький схід 425

половини, яка довгий час була зайнята арабами. Євреї фактично заволоділи лише близько 8 % палестинської землі, але там мешкало більше третини її населення.

Одразу після проголошення незалежної держави Ізраїль нову країну піддали атакам арабські сусіди, які відмовляли їй у праві на існування. У подальшій боротьбі Ізраїль не лише утримав свою власну, але й завоював значну територію у Центральній та Північній Палестині та у пустелі Негев на південь (рис. 7-14). Наприкінці цієї арабо-ізраїльської війни у 1949 р. єврейське населення контролювало 80 % колишньої палестинської території на захід від Йордану.

Палестинська дилема

Після створення Ізраїлю у 1948 р. на тій території, яка була британським мандатом Палестини, араби, які століттями називали Палестину своєю батьківщиною, були змушені жити як біженці у сусідніх країнах. Багато асимілювалися у спільноти сусідів Ізраїлю, але інші й далі живуть у таборах біженців. Ізраїлеві тепер понад півстоліття, і більшість палестинців народилися також після поділу Палестини у 1948 р.

Палестинці називають себе нацією без держави (як євреї до утворення Ізраїлю), хоча вони та їхні нащадки сьогодні становлять більшість населення Йорданії. Вони вимагають, щоб їхні прагнення були почуті та була створена палестинська держава. Перші кроки у цьому напрямку вже зроблені як частина арабо-ізраїльського мирного процесу, і переговори тривають.

Сучасні оцінки палестинського населення у цьому географічному світі такі:

Ізраїль та окуповані території

4 715 000

Ізраїль

1 240 000

Західний берег

2 270 000

Сектор Ґаза

1 205 000

Йорданія

2 540 000

Ліван

500 000

Сірія

443 000

Саудівська Аравія

334 000

Ірак

87 000

Єгипет

72 000

Кувейт

35 000

Лівія

31 000

Інші арабські держави

570 000

Усього

9 327 000

Як видно з рисунка 7-14, Ізраїль тепер володіє не лише територією, наданою йому ООН, а й додатковою — з виходом на Єгипет, Ліван і Західний берег. Під час конфлікту війська Трансйорданії окупували Західний берег, і в 1950 р. король формально анексував її своїй країні, яка була перейменована на Йорданію.

Цей початковий конфлікт був лише першим у низці воєн між Ізраїлем та його арабськими сусідами. У 1967 р. тижневий військовий конфлікт завершився головною ізраїльською перемогою: Ізраїль захопив Голанські висоти у Сірії, Західний берег у Йорданії та Сінайський півострів (аж до самого Суецького каналу) у Єгипту. У 1973 р. ще одна нетривала війна привела до відходу Ізраїлю від Суецького каналу до лінії перемир’я на Сінай-ському півострові. У 1978 р. Ізраїль підписав мир за умовами Сполучених Штатів і пізніше повернув увесь завойований Сінайський півострів Єгиптові.

З того часу існує доволі крихкий мир, а в 1990-х роках було досягнуто певного прогресу у відносинах між Ізраїлем та його арабськими сусідами, а також між Ізраїлем та палестинцями, які перебували під його контролем у секторі Газа й на Західному березі. Угоди, шо нормалізують відносини з Єгиптом та Йорданією, були важливими кроками на цьому важкому шляху, а створення Палестинської адміністрації (ПА) для управління Ґазою і кількома містами Західного берега стало ще одним досягненням. Однак на цьому шляху стоять багато перешкод, у тому числі такі.

1. Голанські висоти. Повернення Ґоланських висот

Сірії може стати передумовою для нормалізації

відносин з нею, але політичний клімат у самому Ізраїлі може не допустити цього.

2. Західний берег. Навіть після захоплення Ізраїлем у 1967 р. Західний берег може стати палестинською батьківщиною (і, можливо, державою), але єврейські іммігранти на цій території можуть зробити таке майбутнє неможливим. У 1977 р. лише 5000 євреїв жили на Західному березі; до 2000 р. їх було вже 200 000 осіб, що становило 10 % населення і створювало заплутану «мереживну структуру» єврейських та арабських поселень (рис. 7-15).

3. Палестинці. Хоча палестинські проблеми зосереджуються на секторі Газа і Західному березі, а також на арабах, які називають себе палестинцями у країнах, шо межують з Ізраїлем (головно у Йорданії), понад 1 млн палестинських арабів живуть у самому Ізраїлі (див. вставку «Палестинська дилема»),

4. Єрусалим. Священне місто для євреїв, християн і мусульман, Єрусалим мав стати мультинаціональним містом за планом ООН для Палестини. Але його захопив Ізраїль разом із Західним берегом у війні 1967 р. і вважає своєю столицею, незважаючи на заперечення арабів. Це місто настільки важливе для майбутньої долі регіону, що ми зупинимося на ньому в наступному підрозділі.

Виклик для XXI століття

Єврейська віра була заснована Авраамом і впроваджена на Сінайській території під час виходу

євреїв з Єгипту до «землі обітованої» між рікою

ҐОЛАНСЬКІ

висоти

Хайфа

Тінеріалське) SS озеро У

^Наззрет

Хадера

Нетанья,

Єрусалим

Мертве

море

Беер-Шева

ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ

РІЧКИ ЙОРДАН

Міста під повним

палестинським

контролем Території ізраїльсько-палестинського контролю Території повного ізраїльського контролю

Водоносні підземні пласти

Палестинські

поселення

Головні ізраїльські поселення

Державні водогони

Шосе

Залізниці

Столиці країн підкреслено

9

5 10 15 км

6

5 10 миль

Йордан і Середземним морем, де тоді мешкали філістімляни, від яких, мабуть, і пішла назва Палестина. Тут євреї створили державу, і Єрусалим був її столицею. Заселений протягом майже 40 століть, Єрусалим був місцем Першого храму, де віра набула канонічних форм. Після правління царя Соломона царство розпалося і було завойоване спершу ассірійцями, а тоді вавілонцями, персами і греками. Перший храм було знищено вавілонцями (586 р. до Р. Хр.), але його відбудували як Другий храм за перського правління. Єврейська держава відродилася за часів повстання проти греків, але римляни побороли її. За римських часів на єврейських землях виникло християнство — месіанська релігія на основі вчення Ісуса Христа. Коли євреї повстали проти римлян, римська армія знищила Другий храм у 70 р. по Р. Хр., залишивши лише частину його західної стіни. Сьогодні це найбільш шановане місце для євреїв, і до нього плине нескінченний потік вірних, оплакуючи втрату храму.

За римської влади Єрусалим і Палестина стали осередком християнської віри, і в місті постало

багато християнських церков. У VII ст. поширення ісламу з Мекки надало Єрусалимові, який мусульмани називали Аль-Кудс (Святий), ще одного духовного напряму. Незважаючи на періодичні розорення, сьогодні Єрусалим залишається містом святинь — Західної стіни; Церкви Гробу Господнього, де був похований Ісус Христос; мечетей Ель-Акса і Омара на Храмовій горі, з якої пророк Мугаммад, як вірять, вознісся на небеса.

Коли 00Н делімітувала сучасну державу Ізраїль, Єрусалимові відводилася особлива роль. Ще раз подивіться на рисунок 7-14, і ви побачите, що ця делімітація (коричневий колір) не охоплювала Єрусалима. За Резолюцією про поділ Палестини, згідно з якою було створено Ізраїль, Єрусалим визначався як міжнародне місто, однаково відкрите для євреїв, мусульман і християн. Як свідчить рисунок, наступна війна збільшила єврейську державу далеко поза розміри, визначені їй ООН, відсунувши на схід межі Західного берега, контрольованого арабами, і створюючи коридор, що прив’язує Єрусалим до ізраїльської території.

Рамаллах.

ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ

межИліста Єрусалима, які визначив Ізраїль у 1967 р.

к ЛІНІЯ перемир Я МІЖ

^Ізраїлем і Йорданією, 1967 р.

і ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ

міські межі Східного Єрусалима до 1967 р.

ЄРУСАЛИМ

ПЕРЕВАЖНО

АРАБСЬКИЙ

ПЕРЕВАЖНО

ЄВРЕЙСЬКИЙ

Східний Єрусалим | | Єрусалим

Західний берег р.Йордан ВИ Буферні зони

а Єврейські _ Шосе

° поселення шосе

0 2 4 6 8 км

1 —1-1—1-Ч-1

до Йорданії

РИСУНОК 7-16

БЛИЗЬКИЙ СХІД 429

«Культурні контрасти пронизують увесь міський ландшафт Єрусалима; суспільне напруження очевидне. Майже з кожного висотного пункту ви можете побачити місця поклоніння і Святу землю, яка так багато означає для єврея, християнина і мусульманина: синагоги, церкви і мечеті, обгороджені цвинтарі, історичні місця, сакральні святині, — усе розташоване поряд, як на цій панорамі. На деякій відстані можна побачити Йорданську долину: Єрусалим стоїть там, де Західний берег зустрічається з Ізраїлем. Коли ізраїльська влада вирішила перетворити Єрусалим на свою політичну штаб-квартиру, це було відкрите проголошення того, що Єрусалим не стане міжнародним містом. Сьогодні воно є ще одним прикладом передової столиці — авангарду держави на потенційно спірній території».

ООН визначила столицею Ізраїлю Тель-Авів, але територіальні завоювання цієї країни під час війни 1948—1949 рр. дали їй змогу перенести свої владні органи до Єрусалима. У 1950 р., незважаючи на шалений спротив арабів, Ізраїль проголосив своєю столицею Єрусалим, роблячи її фактично передовою столицею у вершині клина Західного берега.

Щоправда, Ізраїль захопив тоді не весь Єрусалим. Як свідчить рисунок 7-16, лінія припинення вогню, що фактично була визнана кордоном Західного берега, перетинала серцевину міста. Старе місто з його святинями, включно із Західною стіною, залишилося у Йорданії, як і Східний Єрусалим. Нове місто на заході дісталося ізраїльтянам, які розширили модернізацію цього сектора і заселили його євреями. Однак тепер євреї не могли дістатися Західної стіни, втративши най-святіше місце свого паломництва.

Війна 1967 р. та її наслідки змінили цю ситуацію. Ізраїль захопив Західний берег, у тому числі весь Єрусалим, і Старе місто з’єдналося з Новим. Невдовзі Ізраїль розширив муніципальні межі Єрусалима далеко на північ, південь і схід від того, шо було раніше Східним Єрусалимом (рис. 7-16). Це ще більше ускладнило будь-яке майбутнє розв’язання питання Західного берега.

До цього часу Західний Єрусалим був переважно єврейським, а східний — здебільшого арабським. ООН і міжнародна спільнота продовжували сподіватися, що такий поділ може з часом сформувати умови, за яких Східний Єрусалим стане частиною держави Палестина, а Західний Єрусалим залишиться частиною Ізраїлю; при цьому Старе місто буде інтернаціоналізовано. Але Ізраїль мав інші плани. У 1980 р. він знову підтвердив, шо

Єрусалим є його столицею, і закликав усі держави, які мали з ним дипломатичні відносини, перенести свої посольства з Тель-Авіва (де більшість із них була і є далі) до Святого міста. Тим часом Ізраїль почав будувати своїм громадянам житло у зоні муніципального розширення. Ця програма мала на меті створити дугу єврейських кварталів навколо старого Східного Єрусалима, яка б покінчила з відмінністю між арабським сходом і єврейським заходом. Понад це вважалося, що присутність аж 200 000 єврейських жителів у районах за межами Старого міста створить буферну зону між окраїнами арабського Західного берега і арабськими частинами внутрішнього міста.

До 1993 р. будівництво єврейських поселень на території, показаній на рисунку 7-16, можна було інтерпретувати як матеріалізований символ перемоги, здобутої у війні. Але мирні погодженості в Осло у 1993 р. мали на меті покінчити з експропріацією земель Ізраїлем і подальшим будівництвом поселень. Попри це у 1997 р. ізраїльський уряд пішов ще далі, розробивши плани будівництва у південно-східному куті Єрусалима. Це розлютило палестинців, чий головний представник в Єрусалимі назвав ці плани «декларацією війни». Проте у 1998 р. єрусалимські муніципальні межі знову були розширені через втягнення кількох єврейських спільнот на заході міста, далі порушуючи його етнічний баланс.

Будь-яке погодження між Ізраїлем, палестин-цями та арабськими сусідами Ізраїлю неминуче має враховувати проблему Єрусалима. У середині 2000 р. тодішній президент США Клінтон зібрав сторони у Кемп-Дейвіді поблизу Вашингтона, щоб знайти розв’язок дилеми, але переговори провалилися. Незабаром після цього Клінтон оголосив про

свою підтримку переміщення американського посольства з Тель-Авіва до Єрусалима. За словами президента, ізраїльські учасники переговорів показали більше гнучкості, ніж арабська сторона, і це його рішення слід розцінювати як дипломатичну винагороду за ізраїльську позицію.

Які варіанти вибору пропонувалися для Єрусалима? Один із них — це інтернаціоналізація всього міста під наглядом ООН, що навряд чи буде прийнятне як для арабів, так і для євреїв. Інший варіант — це інтернаціоналізація Старого міста, щось на кшталт ватиканізації історичного центру. Третій — це розширення Єрусалима на схід за рахунок Західного берега і призначення його столицею Палестини. Але події після переговорів у Кемп-Дейвіді порушили всі ці плани. Розпочалися вуличні баталії між палестинцями та ізраїльтянами, спричиняючи сотні смертельних випадків і відкидаючи назад мирний процес у цілому.

Майбутнє Ізраїлю

Завдяки широкомасштабній іноземній допомозі (переважно зі США), великим надходженням від євреїв з інших частин світу та енергії своїх громадян Ізраїль став багатим суспільством серед відносної навколишньої бідності (ВНП на одну особу в Ізраїлі майже в 15 разів перевищує показник Йорданії та більш ніж у 12 разів — Єгипту). Площі зрошуваних земель розширено, з допомогою передових технологій успішно проводиться культивація посушливих земель, нафту купують в Єгипту за нормалізаційною угодою, виробництво заліза і сталі у Тель-Авіві здійснюється зі стратегічною метою, і країна стала технополісом світового класу на основі поєднання наукового таланту та обладнання понад 2000 високотехнологічних компаній. 6,4-мільйонне населення Ізраїлю високоурбанізо-ване, 90 % його живе у таких містах, як Тель-Авів, Яффа, Хайфа і Єрусалим. Серцевинний ареал, шо охоплює Тель-Авів, Хайфу і прибережну зону між ними, населює понад три чверті людності країни; він являє собою набагато модернізованіше гео-просторове зосередження, ніж у будь-якій іншій країні цього географічного світу, що не видобуває нафту.

У міру просування мирного процесу постійно з’являються нові перешкоди. Одна з них — вода. Понад 30 % постачання води Ізраїлю іде з водоносних пластів, які лежать під Західним берегом. Із цього приблизно п’ята частина призначається для 2,3 млн палестинців, які живуть на Західному березі, а менший обсяг — для 200 000 єврейських поселенців. Решта споживається у самому Ізраїлі, переважно в Тель-Авіві та Єрусалимі. Якщо відбудеться наступна стадія передання територій від

Ізраїлю під контроль ПА, деякі з найважливіших водонакачувальних станцій перейдуть під палестинську юрисдикцію. Ізраїльтяни ж не хочуть змінювати існуючі системи використання води і вимагають, щоб палестинці пообіцяли, що не будуть бурити нові свердловини чи відбирати воду з критичних пластів. Сучасні спільноти, такі як ізраїльська, споживають великі обсяги води — у середньому вчетверо більше, ніж палестинці, а останні не бажають і далі підтримувати таку нерівність. Зі свого боку ізраїльтяни заявляють, що без окремої угоди щодо використання води вони не підтримають майбутню автономію для палестинських територій на Західному березі.

Майбутнє Ізраїлю залежить від досягнення сприятливих домовленостей зі своїми палестинськими сусідами, а також нормалізації відносин зі світськими і поміркованими арабськими державами. Розташований у серцевині географічного світу, Ізраїль водночас є епіцентром ворожнечі, що має 13-вікову історію. Сьогодні, в епоху глобалізації, невміння Ізраїлю знайти порозуміння зі своїми сусідами виглядає анахронізмом.