ІНДІЯ: ПОНАД 50 РОКІВ ФЕДЕРАЦІЇ

Близько трьох чвертей величезного сухопутного трикутника Південної Азії займає одна країна — Індія, найбільш густонаселена світова демократія і чисельно найбільша світова федерація. Уявіть собі: Індія має приблизно стільки мешканців, скільки проживає в усіх країнах Африканської Субсахари плюс Північна Африка/Південно-Західна Азія. За сьогоднішніх темпів приросту населення Індія не лише кількісно перевершить ці два географічні світи до кінця нашого століття, а й набагато раніше пережене навіть Китай. Якщо Індія утримається як єдина держава, вона стане найбільш населеною країною на Землі.

Те, що Індія вижила як цілісна країна, є політико-географічним дивом. Індія є культурною мозаїкою величезного етнічного, релігійного, лінгвістичного і економічного розмаїття і контрастів; це держава багатьох націй. Період британського колоніалізму забезпечив Індії підгрунтя єдності: єдиний капітал, міжрегіональна транспортна мережа, мова міжнаціонального спілкування, державна служба. Зі здобуттям незалежності в 1947 р. Індія запровадила федеральну систему влади, що забезпечила регіонам і національностям певну автономію та ідентичність і дала змогу іншим домагатися такого статусу. На відміну від Африки, де федеральна система провалилася і її замінила військова диктатура, Індія залишилася порівняно демократичною і зберегла федеральну систему, у якій штати мають значну місцеву автономію.

Цей політичний успіх отриманий, незважаючи на присутність владних відцентрових сил у цій об-ширній і культурно диверсифікованій країні. Відносини між індуїстською більшістю і мусульманською меншістю у деяких штатах кращі, ніж в інших, загрожують дестабілізувати усю федерацію. Місцеві заворушення, претензії деяких меншин на свої власні штати, війни за кордони, навіть втягування в іноземні, але недалекі громадянські війни (у Шрі-Ланці) завдають ударів системі, яка похитнулася, але не розпалася. Індія втримує успіх там, де інші на постколоніальному просторі зазнають краху.

Однак цей успіх не супроводжувався прогресом економіки. Після більш ніж 50 років незалежності Індія залишається дуже бідною країною, і не все можна списати на колоніальний період або на приріст населення, хоча перенаселеність усе ще є великою перешкодою для підвищення рівня життя. Багато з цього сталося внаслідок слабкого і непослідовного економічного планування, завеликої частки державної власності неефективних

«Нас поставили в док у порту Мумбаї (Бомбей), і ми були буквально оточені військовим флотом, у тому числі авіаносцями (на передньому плані) та півдюжиною субмарин. Індію часто показують у новинах із причини тривалого конфлікту з Пакистаном, але тут було свідчення іншого порядку: демонстрації її регіональної потуги в Індійському океані». Зверніть увагу: після того як було зроблене це фото, Індія, так само як і Пакистан, успішно випробувала атомні бомби, і потенціал спустошуючого конфлікту зріс.

галузей, надмірного державного контролю над економічною діяльністю, бюрократичного придушення ініціативи, корупції та обмежень іноземних інвестицій. Як ми побачимо далі, безліч яскравих плям у деяких індійських штатах дуже контрастують зі всеохоплюючою бідністю сотень мільйонів.

Штати та їхнє населення

Карта політичної географії Індії показує федерацію із 28 штатів, шести союзних територій (СТ) і однієї національної столичної території (НСТ) (рис. 9-9). Федеральний уряд має прямі повноваження над СТ; усі вони малі як територіально, так і за кількістю населення. НСТ містить Делі й столицю Нью-Делі та налічує понад 13 млн жителів.

Геопросторова політична організація, показана на рисунку 9-9, є здебільшого продуктом реформування Індії після здобуття незалежності. Кордони її штатів відображають культурну мозаїку країни: наскільки можливо, система визнає мови, релігії та культурні традиції. Індійці розмовляють 14-ма основними та багатьма іншими мовами. Хінді є офіційною мовою (а англійська — мовою міжнаціонального спілкування), яка, без сумніву, універсальна. Ця карта є продуктом нескінченного компромісу; нескінченного, оскільки вимоги її модифікації лунають до сьогодні. Наприкінці 2000 р. федеральний уряд узаконив створення трьох нових штатів. На північному сході лежать дуже малі штати, створені для захисту традицій малих народів; зі свого боку групи меншин у більших штатах запитують, чому б і їм не отримати подібного визнання.

Декілька індійських штатів містять більше людності, ніж багато країн на Землі (табл. 9-1). Як показує рисунок 9-9, територіально найбільші штати лежать у серцевині країни і на великому, спрямованому на південь півострові. Уттар-Пра-деш (понад 160 млн жителів) і Біхар (близько 77 млн) займають більшу частину басейну ріки Ганг і є серцевинним ареалом сучасної Індії (див. вставку «Втіха і хвороби від священного Гангу»), Махараштра (майже 98 млн) з великим прибережним містом Бомбей (з 1996 р. — Мумбаї) також має населення більше, ніж багато країн. Західна Бенгалія — штат, який межує з Бангладешем, має понад 84 млн жителів, 13,5 млн з яких живуть у його урбаністичному центрі, Калькутті (перейменованій у Колкату в 2000 р.).

Це приголомшливі цифри, і вони суттєво не знижуються у напрямі на південь. Південна Індія складається з чотирьох штатів, пов’язаних історично, а також своїми окремішніми дравідськими

мовами. З виходом до Бенгальської затоки лежать Андхра-Прадеш (82 мли) і Тамілнад (64 мли); обидва містять частини запліччя мегаміста Мадрас (перейменованого на Ченнаї у 1997 р.) і мають спільне узбережжя. До Аравійського моря виходять Карнатака (54 мли) і Керала (33 мли). Штат Керала, який часто не ладить з федеральним урядом у Нью-Делі, довгий час демонструє найвищий рівень грамотності в Індії та один із найнижчих

рівнів приросту населення завдяки сильній місцевій владі та жорсткій політиці.

Як свідчить рисунок 9-9, менші штати Індії лежать переважно на північному сході, у далекій стороні Банґладешу, а також на північному заході, у напрямі Джамму і Кашміру. На північ від Делі Індія межує з Китаєм і Пакистаном, а природні та культурні ландшафти змінюються від рівнин Гангу до вершин Гімалаїв. У штаті Хімачал-Прадеш

ІНДІЯ: ПОНАД 5 0 РОКІВ ФЕДЕРАЦІЇ 521

Таблиця 9-1

ІНДІЯ: НАСЕЛЕННЯ ПО ШТАТАХ

Штат

Перепис

Прогноз

1991 р.

на 2002 р.

Андхра-Прадеш

66 508 000

81 891 000

Аруначал-Прадеш

865 000

1 129 000

Ассам

22 414 000

76 866 000

Біхар

86 374 000

76 499 000

Чхаттісґарх

17 600 000

Гоа

1 170 000

1 343 000

Ґуджарат

41 310 000

49 878 000

Хар’яна

16 464 000

20 800 000

Хімачал-Прадеш

5 171 000

6 086 000

Джамму і Кашмір

7 719 000

9 855 000

Джхаркханд

29 900 000

Карнатака

44 977 000

53 833 000

Керала

29 099 000

32 911 000

Мадх’я-Прадеш

66 181 000

64 916 000

Махараштра

78 937 000

97 876 000

Маніпур

1 837 000

2 298 000

Мегхалая

1 775 000

2 365 000

Мізорам

690 000

917 000

Наґаленд

1 210 000

1 855 000

Орісса

31 660 000

37 815 000

Пенджаб

20 282 000

24 034 000

Раджастхан

44 006 000

55 875 000

Сіккім

406 000

505 000

Тамілнад

55 859 000

63 943 000

Тріпура

2 757 000

3 557 000

Утгаранчал

10 400 000

Уттар-Прадеш

139 112 000

161 916 000

Західна Бенгалія

68 078 000

84 355 000

Національна столична територія

13 585 000

Союзні території

1 998 000

2 697 000

гірські схили вкриті лісами; такий рельєф зменшує життєвий простір; і лише 6 млн люду мешкає тут, переважно малими ізольованими групами. Колоніальна влада називала цю місцевість «Горбистими штатами».

На далекому північному сході вздовж вузького коридору між Бутаном і Бангладешем картина стає ще складнішою. Головним штатом тут є Ассам, відомий своїми чайними плантаціями; але головне його значення в іншому: обсяги видобування у

штаті нафти й газу становлять понад 40 % загальних обсягів Індії. Ассам отримав повний статус штату в 1972 р., після того як Бангладеш став незалежним. Більша частина його 28 мільйонів мешканців живе у низинах ріки Брахмапутри, угору за течією від Банґладешу. Нелегальна міграція з Бангладешу до Ассаму час від часу напружувала відносини між Індією та її східним мусульманським сусідом.

У долині Брахмапутри Ассам нагадує Індію біля Ґанґу. Але майже в усіх напрямах від Ассаму все змінюється. На північ, у рідко заселеному Ару-начал-Прадеші (1,1 млн), ми потрапляємо у гімалайські відгалуження. На схід, у Наґаленді (1,9 млн), Маніпурі (2,3 млн) і Мізорамі (0,9 млн) побачимо вкриті лісом терасовані гірські схили, які відділяють Індію від М’янми (Бірми). Це територія численних етнічних груп (більше дюжини лише у Наґаленді), часто налаштованих проти влади Делі. На південь штати Мегхалая (2,4 млн) і Тріпура (3,6 млн), горбисті та заліснені, межують із багатолюдними рівнинами Банґладешу. Тут, на північному сході країни, де люди здавна норовливі та вперті, а приріст населення швидко зростає, Індія має одну з найгостріших регіональних проблем.

Зміна карти Індії

Як ми вже зазначали, сьогоднішня карта індійських штатів і СТ (рис. 9-9) — це вже не та, з якою Індія постала як незалежна держава у 1947 р. Після здобуття незалежності влада спочатку мала боротися з кількома сотнями «королівських штатів» — феодальних вотчин, права яких британці захищали впродовж колоніального періоду. Вони були введені до нових штатів, але привілейований «королівський устрій» поетапно ліквідовували аж до 1972 р.

Далі: індійська влада реорганізувала країну на основі її головних регіональних мов (див. рис. 9-5). Хінді, якою розмовляла більш ніж третина населення, була проголошена офіційною мовою; разом із тим 13-ти іншим головним мовам також було надано національний статус згідно з індійською конституцією, в тому числі чотирьом дравідським мовам Півдня. Англійська, як і очікувалося, залишилася спільною мовою Індії, мовою міжнаціонального спілкування на владному, адміністративному та бізнесовому рівнях у зростаючій урбаністичній країні. Вона була ключем до кращих посад, фінансового успіху й особистого вдосконалення, а також загальним підгрунтям системи вищої освіти.

Втіха і хвороби від священного Ґанґу

Погляньте на берег ріки Ґанґ у Варанасі — найсвятішому місті індуїстів, — і ви побачите людей, що купаються у священній воді, п’ють її та моляться у ній, — у той час як поблизу стічні води великого міста впадають у неї, а частково кремовані трупи людей і тварин пропливають мимо. Це одне з найбільш хвилюючих видовищ на Землі.

Ґанґ (Ґанґа, як його називають індуси) є священною рікою індуїзму. її невпинний рух і духовна сила є земними проявами всемогутнього Бога. Завдяки цьому, як мовить традиція, вода ріки чиста і ніщо не може ЇЇ забруднити. Простий доторк до води може змити будь-який гріх віруючого.

У Варанасі, Аллахабаді та інших містах і містечках уздовж Ґанґу береги вкриті індуїстськими храмами, напівроз-валеними орнаментованими палацами і широкими кам’яними сходами. Такі ступінчасті платформи ведуть вниз до води, допомагаючи тисячам купальників заходити в неї. Вони приходять зблизу і здалека — ці прочани за цілющою і духовною силою Ґанґу. Підраховано, що більш ніж мільйон людей щодня вступають у ріку протягом її 1600-мильного (2600-кілометрового) шляху. Під час релігійних свят ця кількість може збільшуватися разів у десять.

За будь-якими стандартами Ґанґ є однією з най-брудніших світових водойм, і тисячі з тих, хто заходять у неї, починають хворіти на діарею та інші недуги; багато помирає. У 1986 р. тодішній прем’єр-міністр Раджив Ґанді схвалив масштабний проект зниження забруднення ріки та десятирічну програму будівництва очисних споруд, оскільки, за тодішніми даними, у Ґанґ спускалося 400 млн галонів стічних вод та інших відходів кожного дня. План передбачав також відкриття майже 40 підприємств із переробки нечистот у містах і містечках уздовж течії ріки.

Однак багато індусів були проти цієї дорогої програми. Для них важила лише духовна чистота священної ріки. Фізичне захворювання їм видавалося чимось зовсім несуттєвим порівняно з цілющою силою, що міститься у краплі води Ґанґу.

Проте нова мовна модель не задовольняла багато громад в Індії. Передовсім в ужитку використовувалося набагато більше, ніж 14 мов, які були офіційно визнані. Незабаром пролунали вимоги створення нових штатів. Ще у 1960 р. штат Бомбей був поділений на два штати на мовній основі — Ґуджарат і Махараштра. І тиск був не просто лінгвістичним. Лише у 2000 р. три основні зміни знову трансформували карту Індії.

них районів штату Біхар отримали статус штату під назвою Джхаркханд. У ньому випадку головними мотивами були економічні: племінні народи в ураженому бідністю Південному Біхарі почували себе нещасливими та експлуатованими. Не маючи ефективного голосу у біхарських владних органах, вони розпочали кампанію за визнання на федеральному рівні та виграли.

Інший новий штат було створено поблизу — у східній частині Мадх’я-Прадешу. Тут вимоги щодо визнання розпочалися ше в колоніальні часи, у 1930-ті роки. Отож у 2000 р. на карті з’явився штат

Після тривалої боротьби, яка супроводжувалася блокадами залізниць, страйками, а також політичними маніпуляціями, у 2000 р. 18 півден

Чхаттісгарх (рис. 9-9) із населенням майже 18 млн і значною, але нерозвиненою ресурсовою базою. За суспільними показниками Чхаттісгарх є одним із найбідніших штатів Індії. Більш ніж дві чверті його домогосподарств не мають електрики, більш ніж половина населення неписьменна, дитяча смертність значно вища, ніж у середньому по країні, а становище жінок набагато важче. Однак із прямим представництвом на федеральному рівні з’явилася надія на покращання становища.

Ще одним штатом, створеним у 2000 р., є Ут-таранчал, який вийшов із найбільш густонаселено-го штату серцевинного ареалу Індії — Уттар-Пра-дешу. Його можна кваліфікувати так, як колоніальна влада називала територію «Горбистих штатів»: він лежить на височині понад густонасе-леною низовиною Гангу, між Непалом на південному сході та Хімачал-Прадешем на північному заході (рис. 9-9). Цей штат було визнано з огляду на його довкілля і стиль життя, цілком відмінні від тих, які переважали у долині Гангу.

Протягом багатьох років Індія стикалася з низкою культурно-географічних проблем на своєму північному сході, де численні етнічні групи зайняли свої власні ніші у різноманітному, вкритому лісами ландшафті. Наґа — група народностей, чиєю метою було входження у штат Ассам, незабаром після здобуття Індією незалежності повстала. Затяжна війна зумовила прихід федеральних військ на цю територію: після важких переговорів у 1961 р. було проголошено штат Нагаленд. Це проклало шлях для інших політико-географічних змін на проблематичному північно-східному крилі.

Інша дилема стосується сікхійського населення Індії. Сікхи (слово означає «послідовники») твердо дотримувалися сікхізму — релігії, яка була створена понад п’ять століть тому для об’єднання ворогуючих індуїстів і мусульман. Принципи цієї релігії відкидали негативні аспекти як індуїзму, так і ісламу, і вона мала мільйони послідовників у Пенджабі та прилеглих територіях. За колоніального періоду багато сікхів підтримували британську адміністрацію Індії, тому їм довіряли британці, які наймали десятки тисяч сікхів у солдати й поліцію. До 1947 р. в Пенджабі існував великий сікхійський середній клас. З приходом незалежності багато сікхів покинули свої сільські домівки й переїхали до міст, щоб отримати сучасні професії. Сьогодні сікхи все ще відчутно впливають на індійські справи, що, втім, не відповідає їхній частці населення — менше 2 % (понад 19 млн).

Після здобуття незалежності сікхи вимагали, аби штат Пенджаб був поділений на північно-західний сектор, із переважанням сікхів, і південно-східний з індуїстською більшістю. Уряд пішов

на це, тому Пенджаб сьогодні є твердинею сікхів Індії, тоді як сусідній штат Хар’яна — переважно індуїстський (рис. 9-9). На жаль, така акція не зменшила напруження у цьому ареалі. Сікхійські активісти зажадали більшої автономії сікхійського сектора в Пенджабі — Халістану. У1984 р. ситуація ускладнилася до такої міри, шо федеральному урядові довелося направити туди свої війська. Це призвело до кривавої сутички біля Золотого храму в місті Амрітсарі — найбільшої сікхійської святині. Невдовзі прем’єр-міністр Індіра Ганді була вбита двома своїми сікхійськими охоронцями, і криза поглибилася. До сьогоднішнього дня відносини між сікхами і несікхами неспокійні; періоди протистояння все ще визначають життя у порівняно благополучному Пенджабі.

Ці етнічні, культурні та релігійні проблеми слугують прикладами тиску на індійську федеральну систему. В Індії немає власне мусульманського штату, однак у межах її кордонів проживає понад 127 млн мусульман — найбільша культурна меншина на Землі. Як видно з рисунка 9-6, відсоток мусульман виший у віддаленому Джаммі й Кашмірі, але він також значний у таких широко розкинутих штатах, як Керала, Ассам і Уттар-Прадеш. Більше того, мусульманське населення Індії сьогодні становить більший відсоток (приблизно 12 %), ніж після поділу колонії (9,9 %). Ісламська меншина належить до найшвидше зростаючих груп населення; вона також дуже урбанізована — близько третини жителів найбільшого індійського міста Мумбаї (Бомбею) є мусульманами.

Відцентрові сили: від Індії до Індостану?

У розділі 1 ми ввели концепт відцентрових і доцентрових сил, які сприяють поділу чи, навпаки, згуртуванню тієї чи іншої держави. Жодна країна у світі не демонструє більшої етнокультурної строкатості, ніж Індія. Таке розмаїття спричинює потужні відцентрові сили, хоча, як ми побачимо, Індія також має сильні консолідуючі зв’язки.

З-поміж відцентрових сил розшарування суспільства на касти було й залишається домінуючим. Згідно з індуїзмом касти є сталими суспільними засадами, що базуються на походженні, родинних зв’язках та заняттях. Кастова система 12 має свої витоки у давньому суспільному поділі на священиків і воїнів, купців і селян, ремісників і слуг; вона також має расову основу, оскільки санскритське слово каста означає колір. Протягом століть ця система ускладнювалася, і каст налічувалося вже тисячі: деякі охоплювали кілька сотень

людей, а інші — мільйони. У містах і селах громади були поділені відповідно до каст — від найвищої (священики, принци) до найнижчої (недоторканні). Поняття недоторканності має таке негативне значення, що деякі вчені виступили проти його використання. Альтернативами є пригноблені (даліти) — термін, поширений у штаті Махарашт-ра, який стає загальновживаним; діти бога (харі-джани), введений Ганді та широко використовуваний у штаті Біхар; офіційна назва звучить як заплановані касти (Scheduled Castes).

Особа народжується, вже належачи до певної касти, що зумовлене її попереднім життям. Через це не є можливим змінювати своє кастове призначення. Члени конкретної касти можуть обіймати лише певні посади, носити лише певний одяг, поводитися певним чином у конкретному місці. Вони та їхні діти не мають права їсти ба навіть іти поряд із людьми вищого статусу. Недоторканні, які займають найнижчий щабель, були найзнедо-ленішими у цій жорстокій соціальній системі. Хоча британці покінчили з її найгіршими наслідками, а постколоніальні індійські державці, включно з Махатмою Ганді (великим духовним лідером, який започаткував рух за незалежність) і Джава-харлалом Неру (першим прем’єр-міністром), працювали над її модифікацією, лише кілька десятиліть не можуть стерти століть кастового поділу. У традиційній Індії касти забезпечували стабільність і послідовність; у модернізованій Індії вони є болючою і важкою спадщиною.

Сьогодні ми можемо зрозуміти географію касти. Географи культури підрахували, що понад 15 % усіх індійців належать до нижчих каст, понад 40 % — до так званих відсталих каст і десь 18 % — до вищих каст, на вершині яких перебувають брахмани — представники духовенства. (Кастова система в Індії не поширювалася на мусульман, сікхів та інших неіндусів, ось чому сума цих відсотків не дорівнює 100.) Колоніальна влада і наступні індійські уряди намагалися допомогти найнижчим кастам. Ці спроби мали більший ефект у міських, ніж у сільських місцевостях. В ізольованих селах недоторканні повинні були сидіти у шкільних класах на підлозі (якщо вони взагалі ходили до школи); їм не можна було брати воду з колодязя, бо вони могли її забруднити; вони мали знімати своє взуття, якщо воно у них було, коли проходили повз будинків членів виших каст і т. д. Але у містах для недоторканних резервували спеціальні місця у школах, для них установлювали фіксований відсоток федеральних та штатівських державних посад і квоту місць у національній та штатівських законодавчих органах. Махатма Ганді, який особливо опікувався харіджанами, здійснив значну частину цих реформ.

Кастова система залишається потужною відцентровою силою не лише тому, що ділить суспільство, а й тому, що спроби послабити її часто закінчуються подальшим поділом. Ганді був убитий через кілька місяців після здобуття незалежності індуїстським фанатиком, який був противником його діяльності на захист найзнедоленіших. Сьогодні Індію затопила хвиля індуїстського фун-даменталізму, який, зокрема, опирається намаганням допомогти найбіднішим. Вищі касти почуваються ображеними і мріють про повернення традиційних індуїстських цінностей.

Радикалізація індуїзму та вплив індуїстського націоналізму на державну політику є нині двома однаковими загрозами для єдності країни. Індуїстські націоналістичні політичні партії поляризують електорат на рівні як штатів, так і федерації; у Махараштрі радикальним індуїстським політичним лідерам удалося перейменувати Бомбей, надаючи цьому величезному поліетнічному місту старий топонім — Мумбаї. Якщо індійська політика розмежується з релігійних причин, то диво індійської єдності може розвіятися.

Доцентрові СИЛИ

Так які зв’язки усе ж так довго об’єднують Індію? Без сумніву, домінуючою тут є культурна сила індуїзму, його сакральні письмена, священні ріки та вплив на індійське суспільство. Для більшості індусів індуїзм є не тільки вірою, але способом життя, а його поширення практично по всій країні (незважаючи на меншини мусульман, сікхів і християн) забезпечує національну взаємопов’яза-ність, яка виступає могутнім антидотом регіонального поділу. Однак, попри те, що протягом тривалого часу головними складовими індуїзму були шляхетність та самозаглиблення, траплялися і радикальні зриви. Сьогодні індуїстський фанатизм загрожує цим важливим перевагам.

Ще однією доцентровою силою є демократичні інституції Індії. У такій культурно розмежованій і густонаселеній країні опора на них після здобуття незалежності була і залишається непохитною, а виживання демократії — часом брутальної, корумпованої, але завжди вільної — є визначальним об’єднувальним чинником.

Тепер про комунікації. У багатьох частинах Індії вони кращі, ніж в інших країнах глобальної периферії, і неперервний рух людей, ідей і товарів допомагає об’єднати таку мозаїчну державу в одне ціле. За колоніальних часів опозиція британському пануванню була спільною філософією і впливовою доцентровою силою. Після здобуття незалежності

«Вулиці індійських міст часто нагадують один нескінченний ринок із людьми, які роблять бізнес біля входу в крамницю, під стінами будинків або просто на тротуарах. Тут формальний і неформальний сектори індійської економіки переплітаються. Я ходив цією дорогою у Делі кожного ранку, і крамниця з продажу матросів та подушок була завжди відчиненою. Зате жінки на передньому плані, які продавали хустинки та інші дрібні товари, часом були тут, а часом в іншому місці; якось я наштовхнувся на них понад півмилі звідси. Як мені стало відомо одного прекрасного дня, щоразу, як тільки влада намагається встановити певний контроль над вуличними рознощиками і тротуарними торгівцями, виникає масова опозиція і врешті-решт — хаос. Але через кілька днів усе стає таким, як і раніше. Тут зміни настають дуже повільно».

спільною метою стало збереження федерації, а державне планування зробило його можливим.

Спроможність Індії сприймати головні зміни та її гнучкість перед линем регіональних та місцевих потреб також належать до доцентрових сил. Зміщено кордони; створено, переміщено або ще якимось чином модифіковано суб’єкти політичних відносин; а заклики до сепаратизму подолані спільними зусиллями федеральної та місцевої влади. Іншими словами, індійці у Південній Азії домоглися того, чого не змогли зробити європейці у Югославії. Отож історія Індії вже сама по собі слугує доцентровою силою.

Жодний розгляд індійських об’єднувальних сил не буде повним без посилання на сильне керівництво. Ганді, Неру та їхні наступники чимало зробили для об’єднання Індії, і це були сильні особистості. Упродовж багатьох років лідерство було сімейною справою: дочка Неру Індіра Ґанді два рази перебирала владу (у 1966 і 1980 роках) після слабких урядів, а її син Раджив Ґанді став прем’єр-міністром у кінці 1980-х років. Після його загибелі у 1991 р. питання керівництва Індією зависло у невідомості.

Дилема населення

Населення семи країн Південної Азії сьогодні налічує близько 1,4 млрд осіб — більш ніж п’яту

частину всього людства. Саму Індію замешкують 1,039 млрд люду, серед усіх країн світу вона друга після Китаю і має всі шанси перегнати його. Таке швидке зростання населення становить загрозу національному розвиткові. Федеральна і місцева влада Індії розробила законодавство і впровадила відповідні програми з метою зниження темпів приросту населення. Хоча ці ініціативи мали певні наслідки, населення Індії на межі XXI ст. продовжувало зростати щорічно на 1,8 % (географічний світ у цілому мав приріст 1,9%).

Зростання населення Індії таке динамічне, що час, необхідний для його подвоєння, становить лише 39 років. Економічні здобутки перекриваються цими величезними кількостями людей, що створює проблеми й ризики для держави. Розрив між потребами у продовольстві та сільськогосподарським виробництвом зменшився у часи «зеленої революції», але сотні мільйонів дітей усе ж не отримують збалансованого харчування та достатніх калорій.

Демографічний виклик Індії

Раніше ми знайомили читача зі сферою географії населення (демогеографією). Один із напрямків цієї сфери охоплює дослідження глобального розподілу приросту населення та його наслідків.

Порівняння карти світового господарства (рис. 1-11) з темпами приросту населення у таблиці 1-2 виявляє чітку залежність: значний приріст населення відбувається в економіках із низькими прибутками. У багатьох високоприбуткових економіках приріст населення малий, знижується або навіть має від’ємний приріст. Ці економіки пережили так

13 званий перехідний період природного руху населення. Він складається з чотирьох стадій, у результаті чого суспільства послідовно перейшли від високих коефіцієнтів народжуваності й смертності у до індустріальний період до дуже низьких темпів приросту населення та малих коефіцієнтів смертності у теперішній час (рис. 9-Ю). Стадії 2 і 3 у цій

14 моделі означають демографічний вибух — визна

чальну віху XX ст.: коефіцієнти смертності в індустріальних урбанізованих країнах різко впали, зате коефіцієнти народжуваності зменшувалися повільніше. У 1900 р. населення Землі становило 1,5 млрд; до 2000 р. воно перевищило 6 млрд.

Коли британці правили Індією протягом XIX ст., країна все ще перебувала на першій стадії — з високими коефіцієнтами народжуваності та смертності; високий коефіцієнт смертності зумовлювався не лише значною дитячою смертністю, а й також голодом та епідеміями. Як видно з рисунка 9-10, населення на першій стадії суттєво ні зростало, ні зменшувалося і було нестабільним. Голод та хвороби й надалі перекривали здобутки, яких досягали за кращих часів. Але тоді Індія пе-

усього

(млн осіб) ІНДІЯ: ЗРОСТАННЯ НАСЕЛЕННЯ, 1921-2001 рр.

рейшла до другої стадії. Коефіцієнт народжуваності залишався високим, але коефіцієнт смертності знизився, оскільки поліпшилося медичне обслуговування (зокрема почали широко користуватися милом), система розподілу продовольства стала ефективнішою, зросли обсяги сільськогосподарського виробництва і розвивалася урбанізація. У 1920-х роках приріст населення Індії становив лише 1,04 %, але до 1970-х років він різко зріс до 2,22 % за рік (рис. 9-11). Зверніть увагу, що населення Індії збільшилося на 28 млн за 1920-ті роки, а за 1970-ті — аж на 135 млн.

Чи вступила Індія на третю стадію, коли коефіцієнт смертності знижується, а коефіцієнт народжуваності суттєво падає, звужуючи розрив між ними? Темп приросту на це вказує: від 2,22 % протягом 1970-х років він упав до 2,11 % у 1980-х роках і до 1,88 % упродовж 1990-х років (рис. 9-11). Проте Індія натрапила на іншу проблему. В період демографічного вибуху її населення настільки зросло, що навіть зниження темпів приросту продовжувало додавати найбільші за всі часи прирости до загальної кількості. На рисунку 9-11 ми бачимо, що тоді як темп приросту за 1970—1990 рр. знизився від 2,22 до 2,11 %, додані мільйони зросли від 135 у 1970-х роках до 161 у 1980-х. Темпи

приросту за 1990-ті роки — 1,88 % — додали ще більшу кількість: 175 млн, унаслідок чого загальна чисельність населення перевищила 1 млрд у 1999 р. Якби Індія насправді вступила у третю стадію перехідного періоду природного руху населення, картина була б не такою невтішною.

Деякі демогеографи стверджують, що населення усіх країн на певний момент стабілізується на якомусь рівні, як у Європі. Деякі уряди, наприклад китайський, здійснюють регулювання з метою обмеження розмірів сім’ї, але така політика більше личить диктатурі, але не демократії. І навіть якби така стабілізація привела до втрати одного періоду подвоєння населення в Індії, країна все одно матиме астрономічну загальну кількість понад 2 млрд мешканців.

Демогеографія

Стосовно такої великої країни, як Індія, статистика втрачає своє значення, аж поки вона не розглядається у географічному контексті. Для демографії, і не тільки для неї, не існує однієї Індії, а є декілька регіонально відмінних особливих Індій. Рисунок 9-12 показує темпи приросту населення

на рівні штатів протягом двох періодів — 1971 — 1981 та 1981-1991 рр.

За 1971—1981 рр. найвищі темпи приросту спостерігалися у північно-східних та північно-західних штатах, і лише три штати мали темпи, менші від 2 %. Але за 1981—1991 рр. десь вісім штатів, у тому числі Гоа, мали темпи приросту, нижчі від 2 %. Порівнюючи ці дві карти, можна побачити незначні зміни в індійській серцевині, де густонаселені штати Уттар-Прадеш і Біхар демонструють слабке зниження темпів приросту, так само як Західна Бенгалія та Мадх’я-Прадеш. Найвагоміше зниження темпів спостерігається на північному заході, заході та півдні. На краю півострова — у штатах Керала і Тамілнаді — темпи приросту можна порівняти з тими, що характерні для провідної країни регіону — Шрі-Ланки.

Рисунок 9-12 також засвідчує разючий контраст між Східною і Західною Індією. Незабаром ми побачимо, що це проблема не лише демографії.

Урбанізація

Коли люди мігрують у міста, вони мають здебільшого малі родини. Мотивів, які спонукають сільські подружжя мати багато дітей, у місті не існує, оскільки життєвий простір там дуже обмежений. Тому урбанізація вносить свою частку в зниження темпів природного приросту населення.

Індія ще не є високоурбанізованим суспільством, але ми не повинні ігнорувати тенденцій. Лише 28 % населення Індії було урбанізованим у 2002 р., але цей відсоток представляв понад 290 млн люду, — це більше, ніж загальна кількість населення Сполучених Штатів.

Темпи урбанізації Індії перебувають на піднесенні. Сотнями тисяч люди приїздять до перенаселених міст, збільшуючи урбанізовану Індію на 5 % щорічно — майже втроє швидше, ніж приростає все населення. Але, як і всюди, не лише міста приваблюють людей: багато селян відривається від землі, не витримавши нестерпних умов сільської

«Разючі соціальні контрасти характерні для перенаселених міст Індії. Навіть у Мумбаї — найбільш процвітаючому місті — сотні тисяч людей живуть так, як ці. За лічені секунди нас оточила юрба людей, від дуже молодих до дуже старих, випрошуючи будь-яку милостиню. Ця сцена видавалася більш шокуючою тут, у благополучному Мумбаї, ніж у Колкаті або Ченнаї, але загалом вона є типовою міською проблемою у будь-якій частині Індії».