Іран

Іран, сусід Туреччини на сході, також має історію імперських загарбань. У 1971 р. правлячий тоді шах і його родина святкували 2500-ту річницю перської монархії з небаченою пишнотою. Але до 1979 р. революція поглинула Іран, і шиїтські фундаменталісти скинули шаха з трону. Монархію замінила ісламська республіка: настав жахливий час розплати.

Як свідчить рисунок 7-18, Іран також займає важливу територію у цьому турбулентному світі.

Він контролює весь коридор між Каспійським морем і Перською затокою. На заході він межує з Туреччиною та Іраком; обидві країни є його історичними ворогами. На півночі (західніше Каспійського моря) Іран має кордон з Азербайджаном і Вірменією, де мусульмани конфронтують із християнами. На сході Іран є сусідом Пакистану і Афганістану, а на схід від Каспійського моря лежить неспокійний Туркменістан.

У багатьох місцях Іран ніби присутній на території своїх сусідів — це сліди його експансіоністського минулого. Як видно з карти, Азербайджан є назвою іранської провінції, а також незалежної держави, яка була б частиною Ірану сьогодні, якби не російсько-радянська анексія. Подібно до цього існують іранський Белуджистан і пакистанський Белуджистан: кордон позначає іранський відступ під натиском британців, коли вони правили Індією і територією нинішнього Пакистану. Війна 1980 р. з Іраком розпочалася як територіальний конфлікт щодо доступу Іраку до Перської затоки.

Іран, як демонструє рисунок 7-18, є країною гір і пустель. Серцевина країни знаходиться на підвищенні, Іранському нагір’ї, яке оточене ще вищими горами, в тому числі Загросом на заході, Ельбурсом на півночі і горами Хорасан (Копетдаг) на північному сході. Іранське нагір’я фактично є величезним високогірним басейном із засоляною поверхнею та обширними піщаними і скелястими просторами. Височини затримують певну кількість вологи з повітря, але в інших місцях лише оази порушують пустельну монотонність. Ці оази багато століть були зупинками на караванних шляхах.

У Східному Ірані та сусідніх Пакистані й Афганістані люди і сьогодні рухаються зі своїми верблюдами, козами та іншими тваринами по дорогах, шо майже такі ж старі, як і суспільна історія цього світу. Як правило, вони дотримуються сезонних і річних циклів, відвідуючи одні й ті ж пасовища рік за роком і розкладаючи свої намети біля тих самих струмків. Такий кочовий стиль життя особливо асоціюється з цим географічним світом, і він має назву номадизм. В Ірані та інших 20 місцях кочівники (номади) не є безцільними мандрівниками через безмежні рівнини. Вони детально знають свої терени і дбайливо пильнують, на який час зупинятися і коли знову вирушати, використовуючи багатовіковий досвід своїх предків. Кочівники також не є простими скотарями. Нома-дична спільнота має свій поділ праці, за якого хтось вправний у ремеслах виробляє шкіряні або металічні предмети для продажу чи обміну; інші є пастухами; а ще інші — рільниками, які можуть вирощувати врожаї, коли група зупиняється надовго влітку у сприятливому місці. Каравани все ше подорожують по стежинах Південно-Західної Азії та Північної Африки, але їх стає дедалі менше. Сьогодні землі кочівників пронизуються дорогами; кордони, які вони перетинали вільно, тепер стали перешкодами, а довкілля змінюється внаслідок опустелювання степу.

У стародавні часи Персеполіс у Південному Ірані (біля сучасного міста Шіраз) був фокусом потужного перського королівства. Місто сильно залежало від канатів — підземних водогінних тунелів, що пролягали від вологих гірських схилів до посушливих рівнинних місцевостей на багато миль. Сьогодні населення Ірану, яке сягнуло 69,4 млн осіб, на 63 % міське, а столиця Тегеран лежить далеко на півночі, на схилах Ельбурсу. Характерно, що цей швидко зростаючий метрополіє із 7,4 млн жителів та водночас центр сучасного серцевинного ареалу і нині частково залежить від таких самих канатів, які підтримували Персеполіс понад 2000 років тому. Так Тегеран символізує внутрішні суперечності Ірану — країни, у якій модернізація взяла гору в містах, але мало шо змінила в обширній сільській місцевості, де мулли закликали своїх послідовників до революції, яка скине монархію і впровадить теократію.

Останній шах Ірану, Мухаммед Реза Пехлеві, на якого покладали надії як на Ататюрка своєї країни, був новатором і реформатором, котрий використовував величезні прибутки від нафти для прискорення індустріалізації, поновлення аграрного сектора, вдосконалення системи охорони здоров’я, емансипації жінок і створення величезного апарату безпеки. Та, зрештою, Пехлеві не був Ататюрком. Його політика суперечила ісламським традиціям більшості громадян. Поміж мусульманськими лідерами, які йому опонували, був вигнанець аятолла Хомейні. З часом ця фанатична фігура стала символом ісламської революції, яка вибухнула після його повернення до Ірану в 1979 р., і продовжувала панувати в Ірані до його смерті 10 років потому.

Як ілюструє рисунок 7-8, Іран має величезну частку покладів нафти у цій частині світу. На нафту й нафтопродукти припадає понад 90 % надходжень країни. Родовища лежать у зоні вздовж південно-західної периферії Ірану, і Абадан поблизу верхів’їв Перської затоки став його «нафтовою столицею». Але Іран є надто великою і густо-заселеною країною, і багатство від нафти не може трансформувати її шляхом, наміченим останнім шахом. Якби така трансформація відбулася, вона змела б іранську революцію. Модернізація присутня, але косметична: у селах, віддалених від Тегерана з його забрудненим повітрям, святі люди про

довжують визначати життя звичайних іранців. Як і будь-де у мусульманському світі, городяни, селяни і кочівники залишаються заплутаними у павутинні спекуляції, кріпацтва й заборгованості, які завжди характеризували традиційне суспільство. Революція ліквідувала монархію, але ніяк не поліпшила долі мільйонів. Спустошуюча війна з Іраком (1980—1990 роки), у яку Іран безжалісно кинув сотні тисяч молодих людей, послабила як казну, так і енергію держави. Із цієї війни Іран вийшов біднішим, слабшим, позбавленим цілі; його революція виявилася непродуктивним зусиллям.

У 1990-ті роки нові виклики зустріли Іран. Усередині країни ісламські консервативні фракції, які контролювали національні справи після революції, зазнали кілька електоральних невдач. Іранці вимагали ліберальнішої політики і обрали прогресивного Мухаммеда Хатамі на президентську посаду в 1997 р. У Тегерані та інших містах налашто-ваність на суспільні зміни була очевидною. Але до кінця 2000 р. стало зрозуміло, що консервативні ісламісти не допустять жодних реформ: прогресивні журналісти були заарештовані, газети закриті, молодіжні лідери ув’язнені, «небезпечні» книжки конфісковані. Іранське суспільство знову визріло для громадських заворушень.

Зовні Іран також опинився перед низкою проблем. Невідповідне ставлення Іраку до своїх шиїтських громад викликає напруження і спогади про війну 1980-х років. У районі Каспійського моря Іран має інтереси не лише щодо нафти, а й конкурує з Туреччиною, Грузією, Азербайджаном і Росією за розташування планованих експортних трубопроводів. А на сході лежить неспокійний Афганістан, де наприкінці 1990-х років установив свій контроль фундаменталістський суннітський ісламський рух («Талібан»), порівняно з яким тегеранський режим виглядає досить-таки ліберальним. Події в Афганістані вигнали тисячі біженців до Ірану, а самі іранці підтримували сили, опозиційні афганському фундаменталізму. Ніде більше шиїзм чи суннізм не є таким крайнім, як на східних межах цього географічного світу — вздовж кордону між Іраном і Афганістаном.

Революційний Іран відрікся від своїх імперських амбіцій, але це не означає, шо його національні інтереси звузилися до внутрішніх. Тегеран і далі має регіональні цілі та навіть глобальні устремління — від анулювання держави Ізраїль до всесвітньої пропаганди ісламу. Він купує і робить ракети і підозрюється у виробництві зброї масового знищення. Іран залишається потенційною силою у своєму світі і поза ним; його революція зуміла покласти кінець монархії, але не змогла знищити усіх зв’язків з імперським минулим.