ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ АФРИКИ

Африка є колискою людства. Археологічні дослідження визначили 7 млн років переходу від австралопітеків до гомінідів, а потім до Homo sapiens. Річ у тім, що ми порівняно мало знаємо про Африканську Субсахару у період від 5000 до 500 років тому, тобто до початку європейського колоніалізму. Протягом колоніальної епохи африканська історія була забута, багато решток матеріальної культури знищено, натомість укоріни-лися численні хибні уявлення про африканські традиції. Це є також результатом відсутності писемної історії на більшій частині Африки південніше Сахари до XVI ст., а подекуди й значно пізніше. Найкращі історичні пам’ятки походять із поясу савани, де зв’язки з північноафрикансь-кими народами були тіснішими і куди найбільше проникла мусульманська релігія.

Відсутність писемної історії не означає відсутності історії, що передувала ісламові та християнству, як стверджують деякі вчені. Це також не означає, що не існувало правил суспільної поведінки, правових кодексів чи організованої економіки. Сучасні історики, заохочені глибокою зацікавленістю африканців, намагаються реконструювати минуле Африки не лише з небагатьох письмових пам’яток, а також із фольклору, поезії, мистецтва та інших джерел. Та все ж чимало втрачено назавжди. Майже нічого не відомо про землеробські народності, які спорудили добре спроектовані тераси на схилах гір північно-східної частини Нігерії та у Східній Африці, про спільноти, які проклали зрошувальні канали і збудували камінні колодязі у Кенії, про людей, які, можливо, тисячу

років тому звели великі мури у Зімбабве. Тут і в інших місцях Африки знайдено порцеляну та монети з Китаю, намисто з Індії та інші товари з далеких земель. Але торговельні шляхи всередині самої Африки, не кажучи вже про речі, які переходили від рук до рук, а також про людей, які розпоряджалися ними, — все це залишається предметом здогадок.

Генеза Африки

На зорі колоніалізму Африка була континентом перехідного періоду. Впродовж кількох століть природне довкілля всередині і навкруги однієї з найбільш продуктивних в культурному та економічному сенсі зон континенту — Західної Африки — змінювалося. Дві або й більше тисяч років поспіль Африка сама запроваджувала нове та сприймала ідеї ззовні. У Західній Африці міста розвивалися вражаючими масштабами. У Центральній і Південній Африці народи переміщувалися та реорганізовувалися, а інколи й воювали один з одним за території. Римляни вторгайся у південну частину Судану, північноафриканські народи торгували із західними африканцями, а арабські човни плавали вздовж східних берегів, привозячи азійські товари в обмін на золото, мідь та порівняно невелику кількість рабів.

Розгляньмо ситуацію з природним довкіллям у Західній Африці відносно минулого. Як показано на рисунках 1-7 та 1-8, регіони природного довкілля в цій частині континенту виявляють незаперечну східно-західну орієнтацію. Ізогієти (лінії однакових показників опадів) пролягають паралельно до південного узбережжя (рис. 1-7); кліматичні райони сьогодні мають дещо відмінне розміщення, ніж два тисячоліття тому, однак дотримуються вказаної орієнтації (рис. 1-8). Структура рослинності також відображає цю ситуацію: пояс прибережних лісів переходить у савану (високі трави з поодинокими деревами на півдні та нижчі трави на півночі), яка в свою чергу змінюється степом і пустелею.

Відомо, що африканські культури виникли в цих природних умовах тисячі літ тому. Одна з них, культура Нок, панувала впродовж восьми століть у районі плато Бенуе (північніше місця злиття річок Нігер та Бенуе у теперішній Нігерії) приблизно від 500 р. перед Р. Хр. до III ст. по Р. Хр. Народність нок виготовляла як камінні, так і залізні знаряддя та залишила по собі витвори мистецтва у вигляді глиняних фігурок людей і тварин. У нас немає свідчень того, що ці люди торгували з далекими народами. Можливості, створені природним довкіллям і технологіями, все ще були попереду.

Рання торгівля

Західна Африка протяжністю в кілька сотень миль із півночі на південь демонструвала величезний контраст природного довкілля, економічних можливостей, способів життя і виробництва. Народи тропічних лісів виробляли продукти і потребували товарів, які відрізнялися від продуктів і потреб народів посушливої півночі. Приміром, сіль дуже цінується у лісах, де волога перешкоджає її утворенню, але її надзвичайно багато в пустелі й степу. Це давало можливість жителям пустелі продавати сіль жителям лісів в обмін на слонову кістку, прянощі, сухі продукти. Таким чином, виник певний ступінь регіональної комплементарності між народами лісів і народами посушливих земель. А народи савани — ті, що мешкали між ними — опинилися у становищі, яке давало змогу спрямовувати торгівлю і керувати нею (що завжди економічно вигідно).

Ринки, на яких обмінювалися ці товари, процвітали, і в поясі саван Західної Африки постали міста. Одне з таких старих міст тепер є уособленням ізоляції, а колись воно було центром торгівлі й науки; це Тімбукту (Томбукту). Багато попередників, а також наступників Тімбукту занепало, деякі з них зовсім пішли в небуття. Інші ж міста савани, такі як Кано у північній частині Нігерії, не втратили свого значення.

Ранні держави

Сильні й довговічні держави виникли у західноаф-риканському осередку культури (див. рис. 7-3). Найстарішою державою, про яку нам нічого не відомо, є Гана. Стародавня Гана розміщувалася на північному заході сучасної Гани. Вона охоплювала частини території теперішніх Малі, Маврітанії та прилеглі землі, в тому числі верхню течію ріки Нігер разом із багатими на золото струмками, що течуть із плато Фута-Джаллон, де Нігер бере свій початок. За тисячу років, а може й більше, старожитній Гані вдалося об’єднати різноманітні спільноти у стійку державу. В ній було велике столичне місто зі всіма його характерними особливостями — ринками, передмістями для іноземних купців, релігійними святинями тощо, а за декілька миль від центру існувало укріплене сховище для королівської родини. З підданих стягувалися податки, а на периферії Гани від поневолених народів збирали данину; на товари, які довозилися в країну, накладалося мито, а армія здійснювала повсюдний контроль. Мусульмани з північних посушливих районів вторглися в Гану близько 1062 р., коли вона, мабуть, уже занепадала. І все ж

столицю захищали протягом 14 років. Тим часом завойовники понищили сільськогосподарські землі та зруйнували торговельні зв’язки з північчю. Гана не могла вціліти і зрештою розпалася на дрібніші частини.

У наступних століттях центр політико-тери-торіальної організації у західноафриканському осередку культури переміщувався на схід — спершу до наступника стародавньої Гани — держави Малі з центром у Тімбукту, а згодом до держави Сонгаї, столицею якої було Ґао — місто на річці Нігер, яке збереглося до наших днів. Цей східний напрям міг бути результатом зростаючого впливу ісламу. Стародавня Гана ще жила традиційними віруваннями, проте Малі та її наступники висилали прочан до Мекки через теперішні Хартум та Каїр. Із тих десятків тисяч, які брали участь у таких прощах, дехто осідав по дорозі. З тих пір багато суданців простежують своє походження від королівств Західної Африки.

Західноафриканський регіон савани не один був свідком важливих періодів культурного, технічного та економічного розвитку. Ранні держави постали також у нинішніх Судані, Ерітреї та Ефіопії. Перебуваючи під впливом нововведень єгипетського осередка культури, ці королівства були міцними й довгочасними: найдавніше, Куш, існувало 23 століття (рис. 8-5). Кушити будували складні іригаційні системи, кували залізні знаряддя й зводили вражаючі споруди, про що свідчать руїни їхнього столичного міста й промислового центру Мерое. Нубія, розташована на південний схід від Кушу, була християнською країною, доки хвиля ісламу не затопила її у VIII ст. Аксум був найбагатшим ринком у Північно-Східній Африці, могутнім християнським королівством, що здійснювало контроль над торгівлею в районі Червоного моря та проіснувало шість століть. Правителі Аксуму стримали наступ ісламу й дали початок християнській династії, яка зрештою сформувала сучасну Ефіопію.

Процес формування держав поширився по 11 всій Африці і все ше тривав, коли були встановлені перші зв’язки з Європою наприкінці XV ст. Великі й потужні держави розвинулися на екваторіальному західному узбережжі (зокрема Конго) та на південних плато від сучасної Демократичної Республіки Конго до Зімбабве. У Східній Африці розвинулося кілька міст-держав, у тому числі Моґадішо, Кілва, Момбаса та Софала (рис. 8-5).

Та ось вирішальна подія вразила по суті всю Екваторіальну, Західну та Південну Африку — велика міграція народів банту із сучасних Нігерії та Камеруну в південному та східному напрямах через увесь континент. Вона відбувалася хвилями,

конґо

РАННІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ в АФРИЦІ

• Міста-держави

_ _w Велика міграція г банту

□1 Стародавні

держави

KVV Держави, утворені пізніше

0 400 800 1200 км

1 -Н—1

0 200 400 600 миль

Південний тропік

ПІВДЕННЕ

СОТІ

ХОСАх

ЗУЛУ

на захід від Грінвіча 0° на схід від Грінвіча

РИСУНОК 8-5

заселяючи територію Великих озер і проникаючи у сучасну Південноафриканську Республіку, де зумовила становлення могутньої імперії Зулу в XIX ст. (рис. 8-5).

Усе де доводить, що перед початком європейської колонізації Африка була світом багатих і розмаїтих культур, іншого способу життя, технологічного прогресу та зовнішньої торгівлі. Однак європейська інтервенція мала назавжди змінити становлення її політичної карти.

Колоніальні перетворення

Проникнення європейців в Африканську Субсаха-ру почалося у XV ст. Воно перервало природний розвиток Африки і незворотно змінило усю куль

турну, економічну, політичну та суспільну структуру цього континенту. Спочатку це була несмілива поява португальських кораблів у районі західного узбережжя та навколо мису Доброї Надії. їхньою метою було знайти морські шляхи для здобування скарбів та прянощів Сходу. Незабаром інші країни теж вислали свої кораблі до африканських берегів, де утворилася ціла низка стоянок та фортів. У Західній Африці — найближчій до європейських сфер у Центральній та Південній Америці — початковий вплив був найсильнішим. У своїх берегових контрольних пунктах європейці купували рабів для роботи на плантаціях Нового Світу, а також золото, слонову кістку та прянощі.

Отож виявилося, що центри активності перенеслися від міст савани до чужинських стоянок

Атлантичного узбережжя. Тоді як внутрішні частини континенту занепадали, народи, що проживали вздовж узбережжя, почали процвітати. Маленькі держави, розташовані в лісистих районах, нажили величезні багатства, доставляючи і продаючи рабів, захоплених силою у глибині континенту, для європейських торгівців. Дагомея (тепер Бенін) і Бенін (тепер частина прилеглої Нігерії) — це держави, що постали завдяки торгівлі рабами. Коли рабство врешті-решт почали критикувати в Європі, ті, хто успадкував на його базі владу та багатство, завзято виступали проти його скасування на обох континентах.

Хоча рабство не являло собою щось нове для Західної Африки, проте європейський спосіб полювання на рабів та їх продажу був, безперечно, новим. У савані королі, вожді та видатні родини за традицією тримали кілька рабів, але їхнє становище докорінно відрізнялося від того, що чекало на рабів, яких перевозили через Атлантичний океан. Фактично работоргівлю у великих масштабах було запроваджено у Східній Африці задовго до того як європейці ввели її у Західній Африці. Місцеві посередники здійснювали облави на міцних, здорових чоловіків та жінок і вели їх у кайданах на

рабські ринки узбережжя (відомим таким ринком був Занзібар). Там, на переповнених човнах їх відвозили в Аравію, Персію та Індію. Проте коли работоргівлю у Західній Африці розпочали європейці, її обсяги стали значно більшими. Європейці, араби та африканці, що з ними співпрацювали, просто спустошили континент, силою перетворюючи на рабів майже ЗО млн люду далеко від їхніх домівок (рис. 8-6). Руйнувалися цілі села та навіть культури, а ті, хто вижив у рабському полоні, зазнали незмірних страждань.

Присутність європейців на Західноафрикансь-кому узбережжі повністю змінила торговельні шляхи, оскільки ініціювала занепад держав савани всередині континенту і зміцнила приморські держави. Крім того, невситимий попит європейців на рабів майже знелюднив внутрішні райони. Та все ж він не привів до якогось значного просування європейців углиб континенту або до швидкого утворення колоній. Африканські посередники були сильні та добре організовані, і вони стримували своїх європейських партнерів цілими століттями. Хоча в Західній Африці європейці вперше з’явилися у XV ст., шлях через неї вони проклали лише

близько 400 років потому, а в деяких районах аж після 1900 р.

Єдине місце в усій Африканській Субсахарі, де проникнення європейців було раннім і значним, знаходилося на її крайньому півдні, на мисі Доброї Надії. Там голландці заснували Кейптаун — проміжний пункт на шляху до своєї розквітаючої імперії в Ост-Індії. Вони осіли у запліччі міста і мігрували далеко вглиб континенту. Сюди вони привезли тисячі рабів із Південно-Східної Азії, і шлюб між людьми різних рас став звичним явищем. Сьогодні переважну частину населення Кейптауна складають люди змішаного походження. Згодом британці перебрали контроль не лише над Капською провінцією, а й над розширенням межі просування, і ввезли десятки тисяч жителів Південної Азії для роботи на своїх плантаціях. Мультирасова Південноафриканська Республіка переживала тоді процес становлення.

В інших місцях Африканської Субсахари присутність європейців залишилася майже цілком обмеженою прибережними торговельними пунктами, економічний вплив яких був доволі значним. Окремим мандрівникам, місіонерам, дослідникам та торгівцям удавалося просунутись у глиб континенту, але ніде у Субсахарі не відбулося такого масового вторгнення білих (і жовтих) поселенців, як на крайньому півдні.

Колонізація

У другій половині XIX ст., після більш як чотирьохсот років контактів, європейські держави врешті-решт висунули претензії фактично на всю Африку. Частини континенту вже були «досліджені», а сфери впливу — встановлені, однак останні почали витісняти одна одну. Конкуренція ставала дедалі гострішою. Назрів час для переговорів, і наприкінці 1884 р. в Берліні відбулася конференція, що мала на меті вирішити цю проблему. Конференція заклала основи добре знайомої нам тепер політико-географічної карти Африки (див. вставку «Берлінська конференція»).

Рисунок 8-7 ілюструє результат. Французи заволоділи більшою частиною Західної Африки, а британці — Східною і Південною. Бельгія здобула величезну територію, яка стала нині Демократичною Республікою Конго. Німеччина отримала чотири колонії, по одній у кожному регіоні Африканської Субсахари. Португалія здобула одну невелику колонію в Західній Африці та дві великі у Південній (див. карту, датовану 1910 р.).

У європейських колоніальних держав була одна спільна мета — експлуатація. Але у методах керування підлеглими країнами вони виявляли відмінності. Деякі з колоніальних держав були демократичними (Велика Британія, Франція),

Берлінська конференція

У листопаді 1884 р. канцлер та архітектор Німецької імперії Отто фон Бісмарк скликав конференцію представників 14 держав (разом зі Сполученими Штатами) для вирішення питання політичного поділу Африки. Бісмарк хотів не лише розширити сфери впливу Німеччини в Африці, а й нацькувати один на одного колоніальних суперників Німеччини на її користь. Головними конкурентами колонізації Африки були: 1) британці, які мали вигідні території уздовж західного, південного та східного африканського узбережжя; 2) французи, чиєю головною сферою діяльності були район ріки Сенегал і північна частина басейну Конґо; 3) португальці, що хотіли розширити свої прибережні стоянки в Анголі та Мозамбіку вглиб континенту; 4) король Бельгії Леопольд II, який нагромаджував особистий маєток у басейні Конґо, і 5) сама Німеччина, котра була активною в зонах, де плани інших колоніальних сил могли би стати їй на перешкоді, як, приміром, у Того (об’єкті британських інтересів), Камеруні (на який зазіхали французи), Південно-Західній Африці (яку Німеччина забрала з-під носа британців швидким стратегічним ходом) і Східній Африці (де німецька Танганьїка розладнала плани Британії на добрячий «коридор» від Капської провінції аж до Каїра).

На час проведення конференції понад 80 % Африки залишалося під традиційним африканським правлінням. І все ж таки представники колоніальних держав накреслили по всій карті лінії своїх кордонів. Ці лінії були проведені як через відомі, так і через невідомі регіони. Стосовно деяких земель велися суперечки, кордони стиралися та перекреслювалися, африканські народи розділялися, суцільні території роз’єднувалися, ворогуючі спільноти збивалися докупи, запліччя розривалися, а шляхи міграцій руйнувалися. Не все проявилося одразу, але це були лише деякі з наслідків того, що колоніальні держави почали консолідувати свої набуті володіння і кордони на папері стали бар’єрами на африканському ландшафті (рис. 8-7)

Берлінська конференція стала причиною занепаду Африки у багатьох аспектах. Головне те, що коли Африка знову здобула незалежність наприкінці 1950-х років, цей географічний світ отримав у спадок політичну роздробленість, яку не можна було ні усунути, ані належним чином розв’язати. Тому політико-гео-графічна карта Африки є постійною проблемою, що виникла після трьох берлінських місяців жадібної корисливості, коли пошуки Європою мінеральних ресурсів та ринків стали вкрай невгамовними.

інші — диктаторськими (Португалія, Іспанія). Британія встановила систему непрямого правління більшістю своїх володінь, зберігаючи африканські владні структури і зробивши місцевих правителів представниками Британської корони. Про таке не було й гадки у португальських колоніях, шо управлялися за допомогою прямої жорсткої влади. Французи намагалися створити місцеву культурну еліту, яка представляла б у колоніях французькі ідеали. Однак у бельгійському Конго король Лео-польд II вдавався до немилосердної експлуатації. Його підлеглі мобілізували майже все населення Конго для збирання каучуку, масово нищили слонів заради слонової кістки та організовували виснажливі громадські роботи. Якщо виробнича норма не виконувалася, знищувалися цілі спільноти. Вбивства і калічення людей стали буденним явищем, а жах — постійним відчуттям. Після удару, якого завдала Африці работоргівля, правління Леопольда стало для неї справжнім демографічним лихом: унаслідок королівського терору було винищено 10 млн конголезців! У 1908 р. владу перебрав бельгійський уряд, і Конго почало поступово віддзеркалювати вибір самої Бельгії: корпорації, урядові адміністратори та Католицька церква дбали про свої, інколи конкуруючі, інтереси. Але ніхто не подумав змінити назву столиці цієї колонії: вона залишалася Леопольдвілем до часів, коли бельгійське Конго здобуло незалежність.

12 Колоніалізм істотно змінив Африку, проте у своєму постберлінському вигляді вона залишалася недовго. Приміром, у Гані королівство Ашанті все ще воювало з британцями у перші роки XX ст., а у 1957 р. Гана повернула собі незалежність. За кілька років більша частина Африканської Субсахари стає незалежною, а колоніалізм — радше проміжним, ніж основним, періодом у новітній історії Африки.

Спадщина

Та все ж деякі сліди колоніальної спадщини залишилися на карті і перейдуть у майбутні століття. Структура кордонів змінилася у кількох місцях, але за політико-географічною аксіомою кордони, встановлені одного разу, як правило, стають непорушними. Транспортні системи були прокладені головно для переміщення сировини із внутрішніх районів до прибережних виходів на ринки збуту. Внутрішній зв’язок був лише другорядною метою, і більшість африканських країн до сьогодні не сполучені одна з одною. Крім того, колонізатори заснували у Субсахарі чимало великих міст або збудували їх на місці маленьких містечок чи сіл.

У багатьох країнах еліта, яка здобула переваги й визнання впродовж колоніального періоду, зберегла своє становище. Це, зокрема, призвело до авторитаризму в одних постколоніальних державах і до насильства та громадянських конфліктів в інших. Військові перевороти і зміни урядів є побічним продуктом деколонізації, і надії на демократію в боротьбі проти колоніалізму часто не справджувалися. Та все ж дедалі більше африканських країн, у тому числі Гана, Танзанія, Ботсвана, ПАР, а недавно й Нігерія, подолали політичні незгоди і добилися рівноважного представництва у своїх урядах.

Слід згадати також про вплив на країни Африки «холодної війни» (1945—1990 рр.), хоч він не є колоніальним спадком. У трьох країнах — Ефіопії, Сомалі та Анголі — змагання великих держав у постачанні зброї, делегуванні військових радників тощо спричиняли громадянські війни, яких, імовірно, можна було уникнути. В інших країнах ідеологічна відданість іноземним догмам призвела до політичних і суспільних експериментів (наприклад, однопартійні марксистські режими і колективізація селянських господарств), які коштували Африці дуже дорого. Нині виснаженій боргами Африці знову наказують, що вона повинна робити: цього разу впроваджувати іноземні фінансові установи. Період злиднів, шо настав після колоніалізму, постійно вимагає високої ціни від африканського суспільства. Щодо перспектив розвитку, то невигідне периферійне положення продовжує перешкоджати Африканській Субсахарі.