§ 34—35. країни Середнього та близького Сходу

За Цим Параграфом Ви Зможете: характеризувати розвиток кра- їн Середнього та Близького Сходу в 1920—1930-ті рр.; розповідати про видатні історичні постаті: К. Ататюрка і реза-шаха Пехлеві; визначати зміст палестинської проблеми.
ПригаДайте
1. Які фронти Першої світової вій- ни існували на Близькому Сході?
2. Між якими державами були розпо- ділені володіння Османської імперії на Близькому Сході?
і

Документи роЗПоВіДають із виступу м. кемаля
Працюйте в межах наших на-
ціональних кордонів, спираючись насамперед на нашу власну силу й охороняючи наше існування в ім’я щастя народу і країни. У жодному разі не слід відволі- кати народ нездійсненними ілю- зіями і не слід шкодити йому цим.
? Чим керувався М. Кемаль у здійсненні реформ?

СтВорення наЦіональної туреЦької ДержаВи. Перша світова війна, розвал Російської та Османської імперій при- звели до значних змін у співвідношенні сил на Близькому й Се- редньому Сході. Цією ситуацією вирішила скористатися Англія, що залишилася єдиною впливовою силою в регіоні. Здавалося, що вона зуміє реалізувати свої давні прагнення: створити безпе- рервні колоніальні володіння від Близького до Далекого Сходу. Досягти цього планувалося шляхом підпорядкування арабських володінь Османської імперії, повної колонізації Ірану, встанов- лення контролю над колишнім російським Закавказзям і Серед- ньою Азією та ліквідації незалежності Афганістану. Проте цим планам не судилося здійснитися. Англії довелося зіткнутися з могутнім національно-визвольним рухом, протидією радян-
ської Росії та прагненням США проникнути в цей регіон.
Поразка в Першій світовій війні призвела до краху Осман- ської імперії. Країни Антанти прагнули поділу її спадку. Розді- ливши арабські володіння Османської імперії‚ Англія й Франція мали намір зробити те саме з областями із власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над чорно- морськими протоками, Франція окупувала Кілікію, Англія — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська в Малій Азії. У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження ці- лісності країни як національної держави. Його очолив генерал мустафа кемаль. На неокупованій частині Туреччини в місті Анкара було скликано меджліс — великі національні збори. 23 квітня 1920 р. меджліс утворив уряд і почав формування армії. 10 серпня 1920 р. маріонетковий султанський уряд підписав
із країнами Антанти Севрський мирний договір‚ який закріпив
поділ країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. До Греції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини була створена Вірменська держава. На території Туреччини було за- проваджено режим капітуляції, що фактично перетворювало її на напівколонію. Уряд М. Кемаля відкинув такий договір.

Мустафа Кемаль
136

§ 34—35. Країни Середнього та Близького Сходу

Тоді грецькі війська за підтримки Англії почали наступ у глиб країни, що призвело до греко-турецької війни (1920—1921 рр.). Першим зовнішньополітичним актом нової влади стало звернення до радянської Росії. М. Кемаль відправив до Москви на ім’я В. Леніна лист із пропозицією встановити між двома країнами дипломатичні відносини й проханням надати Туреч-
чині допомогу в боротьбі проти імперіалізму.
В особі радянської Росії Туреччина знайшла союзника в бо- ротьбі проти країн Антанти. Причиною зближення двох країн стало неприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами був підписаний договір про дружбу й бра- терство. За його умовами було визначено радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, що раніше належали Росії (Карська область), а потім Вірменії, яку в такий спосіб було розділено і ліквідовано. Туреччина також отримала фінансову й військову допомогу від РСФРР. У жовтні того са- мого року аналогічний договір був укладений із радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М. Фрунзе. Останній допоміг М. Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.
У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Ан- танта змушена була підписати з урядом М. Кемаля перемир’я й цим визнати його. Положення Севрського договору було пере- глянуто. У 1923 р. було підписано Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави.
Зовнішньополітична стабілізація створила умови для прове- дення внутрішніх реформ, які в народі були названі «революцією Шапки». Головним напрямком стала європеїзація країни. Туреч- чину було проголошено республікою (1923 р.), а її президентом обрано М. Кемаля. Церкву відділили від держави, а школу — від церкви. У 1924 р. було скасовано халіфат. Було введено латин- ський алфавіт. Усіх турків зобов’язали взяти собі прізвища.
У 1934 р. Великі національні збори Туреччини присвоїли першому президенту країни генералу Мустафі Кемалю ім’я (фак- тично прізвище) Ататюрк, що в перекладі означає «батько турків». За часів Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні. Він став прикладом для
націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії.

арабСький СВіт. Наприкінці XIX ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої пів- нічноафриканські володіння, що стали колоніями європейських
держав.
Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява пан-ісламізму — політичної течії, спрямованої на створен- ня єдиної ісламської держави як противаги європейській екс- пансії. Цей рух знаходив підтримку в традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження своєї влади й протидіяли будь-яким внутрішнім змінам у країнах ісламського світу.

Монумент республіки
на майдані таксім у Стамбулі, що був встановлений у 1928 р. Він прославляє Ататюрка, армію-визволительку
та проголошення республіки

137

розділ V. держави Азії та Латинської Америки

томас едуард Лоуренс
(відомий як «Лоуренс Аравійський»)

Король ібн Сауд. 1927 р.
138

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відстало- сті та іноземної залежності вбачався у створенні сильної націо- нальної держави. Такі ідеї суперечили традиційним політичним ідеям, коли держава вважалася не національною, а ісламською, що давало можливість співіснувати в межах однієї держави кільком народам. Ідеї націоналізму підривали стабільне стано- вище в країнах ісламського світу. Цим скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Велику роль в організації повстан- ня відіграв один із найвідоміших англійських шпигунів Томас Едуард Лоуренс («Лоуренс Аравійський»). Араби виступали за створення власної держави. Проте реалізувати це прагнення їм не вдалося. Після закінчення війни арабські землі, які вхо- дили до складу Османської імперії‚ було поділено між Францією та Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною та Трансйорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.).
В арабських володіннях Велика Британія створила два фор- мально незалежні королівства — Ірак (1930 р.) та Йорданію (1932 р.). Вона дозволила євреям переселятися на територію Палестини для створення їхнього національного осередку, що призвело до конфронтації переселенців із місцевими арабами.
Перша невдала спроба створити єдину арабську державу надала арабському націоналізму антианглійської та антифран- цузької спрямованості. Як результат у 1930-ті рр., а особливо під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

ПалеСтинСька Проблема. Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. ця ідея отримала обґрунтування. Виріше- но було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. км2 передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього світу. Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого перебувала Палестина, продати ці землі, але він відмовився. Незважаючи на це, єв- рейське населення почало таємно переселятися до Палестини.
Там вони створювали замкнуті громади, які вели натуральне господарство.
Під час Першої світової війни султан почав виселяти єврей- ське населення, звинувативши його в прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни в 1917 р. Англія та Франція про- голосили «декларацію Бальфура», у якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започатку- вала нову хвилю переселення. У Палестині почали виникати єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною. Це викликало повстання арабів проти англійців і євреїв (на той час

§ 34—35. Країни Середнього та Близького Сходу

євреї складали 18 % населення Палестини). Хоча повстання було придушено, напруженість у відносинах між арабською та єврей- ською громадами й колоніальною адміністрацією збереглася.
До кінця 1930-х рр. Англія сприяла переселенню єврейства. Коли співвідношення єврейського та арабського населення поча- ло загрожувати стабільності Британської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. У Палестині створювали єврейські «тіньові» політичні структу- ри — уряд, місцеву владу, збройні формування, що готувалися проголосити державу Ізраїль.
Арабське населення виступило категорично проти створен- ня єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині.

іран (ПерСія) у міжВоєнний ПеріоД. Перша світова війна та революція на землях колишньої Російської імперії мали значний вплив на розвиток Ірану (Персії). Розвал Османської та Російської імперій створили передумови, які уряд Великої Британії оцінив як можливість завершити колонізацію Персії,
Закавказзя та Середньої Азії.
У 1918 р. англійські війська розпочали окупацію всього Ірану, узяли під контроль Баку (Азербайджан) та проникли в Середню Азію. У Тегерані, столиці Персії, було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом ед-Доуле. Порушивши конституцію, без відома меджлісу він підписав англо-іранську угоду, яка передавала під контроль англійських радників та ін- структорів армію, фінанси, будівництво доріг, зовнішню торгів- лю та інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.
Англійський уряд негайно взявся за реалізацію цієї угоди. Іранські фінанси було підпорядковано англійському фінансово- му раднику Е. Сміту. Англійські офіцери та інструктори гос- подарювали в іранській армії. Англо-іранська митна конвенція передбачала низькі тарифи для англійських товарів і забороня- ла торгівлю з радянською Росією. Із країни вивозили хліб, що призвело до зростання цін на продовольство.

Міністр закордонних справ Великої Британії Артур Бальфур

Полонені арабські повстанці під конвоєм англійського офіцера

нАЦіОнАЛьні реВОЛЮЦії В тУреЧЧині тА ірАні

Країна Туреччина Іран (Персія)
Роки революції 1920—1923 1919—1922

Мета Створення національної турецької держави.
Ліквідація умов Севрського договору.
Здійснення модернізації країни Відновлення державного суверенітету. Ліквідація напівколоніальної залежності від Англії. Здійснення модернізації країни
Характер національно-визвольний національно-визвольний, антиколоніальний
Лідери Мустафа Кемаль реза-хан
Зовнішня підтримка радянська росія радянська росія, США

Результати, наслідки Створення національної турецької держави. Укладення Лозаннського договору. Початок модернізації туреччини на європейський зразок (реформи Ататюрка) Відновлення суверенітету. Встановлення нової династії Пехлеві (1925 р.).
Початок модернізації країни

139

розділ V. держави Азії та Латинської Америки

реза-шах Пехлеві на тлі вавилонського лева.
Художник С. дж. Вульф

140

Жорсткий контроль було встановлено над суспільно-полі- тичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушували силою.
Окупація викликала антианглійський рух. 7 квітня 1920 р.
в Тебризі (Іранський Азербайджан) спалахнуло повстання проти шахської та англійської влади. Його очолив лідер азербайджан- ських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної неза- лежності, проголошення Ірану республікою, проведення демо- кратичних реформ та автономії для Азербайджану. Повсталі захопили владу в Тебризі та інших містах і районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушене англійськими і шахськими військами. У північній провінції Ірану Гіляні 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську респуб- ліку й тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і со- ціальних груп. Суперечності між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, які вони представляли, зумовили вну- трішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан відкидав аграрну реформу, на якій наполягали комуністи й представники національних меншин, зокрема курди.
Проанглійська політика зазнала поразки, і уряд Восуга ед- Доуме пішов у відставку.
У країні панувало безладдя. На півночі країни влади прагну- ли комуністи, на півдні панували англійці, населення потерпало від банд грабіжників та озброєних загонів кочівників.
За такої ситуації, коли під загрозою було існування дер- жави, син селянина, офіцер дивізії перських козаків (створена в роки Першої світової війни російським урядом) Реза-хан очо- лив похід 4-тисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. на ви- могу заколотників було створено новий уряд, у якому Реза- хан отримав посаду військового міністра. Через три місяці він усунув від влади прем’єр-міністра й вислав його з країни. Уся влада опинилася в руках Реза-хана, що спирався на вірну йому козацьку дивізію.
Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці краї- ни: було ліквідовано політичну залежність від Великої Британії. Він змусив її вивести війська з Ірану. Одночасно було налаго- джено відносини з радянською Росією (угода 1921 р.).
Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і на- вів лад у країні. Його опорою став Національний блок, створений у 1922 р. різними партіями. Реза-хан домігся призначення його прем’єр-міністром. На виборах до меджлісу, заручившись під- тримкою республіканців, його блок отримав більшість голосів. У 1925 р. меджліс під тиском військових призначив Реза- хана верховним головнокомандувачем із необмеженими повно- важеннями, ухвалив рішення про зречення Каджарської ди- настії, про передачу тимчасової влади Реза-хану, а також про скликання Установчих зборів, які мали визначити подальшу форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем’єр-міністра Установчі збори проголосили

§ 34—35. Країни Середнього та Близького Сходу

Реза-хана спадкоємним шахом Ірану під іменем реза-шаха Пех- леві. В Ірані утвердилася нова династія Пехлеві, яка правила до 1979 р.
Події в Ірані 1919—1922 рр. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколо- ніальної залежності, збереження єдності країни та проведення в ній модернізації.
Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини та американ- ських радників, почав проводити реформи, спрямовані на мо- дернізацію країни. Фінансові реформи забезпечувалися при- бутками від продажу нафти. Основою економічної самостійності країни мала стати індустріалізація.
У зовнішній політиці в 1930-ті рр. Реза-шах пішов на збли- ження з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великій Британії.
У 1937 р. Іран підписав задуманий з антирадянською метою
Садабадський пакт. У 1938 р. країна відмовилася укласти новий торговельний договір із СРСР, що призвело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того станови- ла майже 40 % зовнішньоторговельного обігу Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалася використати Німеччина.

ЗДобуття неЗалежноСті афганіСтаном. Просування анг- лійських військ в Ірані та Середній Азії (1918 р.) створило,
на їхню думку, умови для ліквідації незалежності Афганістану (дві попередні війни з Афганістаном у другій половині ХІХ ст. Велика Британія програла).
Англійський уряд використовував режим еміра хабібулли (1901—1919 рр.) в Афганістані для придушення антиколоні- альних виступів‚ а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. Проанглійська політика режиму Хабібулли викликала глибоке невдоволення в країні. В опозиції до цієї політики перебували діячі, які відстоювали молодоафганські ідеї (модернізація країни), та деякі впливові представники консервативної орієнтації. Останніх підтримували й так звані староафганці, які виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами «захисту мусульманської старовини», недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилилися в умовах зрос- тання економічних труднощів, пов’язаних із погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надхо- джень влада еміра намагалася компенсувати новими податками, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії викликало зменшення платні офіцерам і солдатам.
У лютому 1919 р. еміра Хабібуллу було вбито. Після ко- роткої сутички за владу трон дістався сину Хабібулли аманул- ла-хану, який був тісно пов’язаний із рухом молодоафганців і якого підтримували населення Кабула та армія. Аманулла намагався досягти незалежності країни та провести деякі вну- трішні реформи.
28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність
Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено Хабібулла-хан
141

розділ V. держави Азії та Латинської Америки

Аманулла-хан

Вторгнення англійських військ в Афганістан. 1919 р.

відкупи на збір державних податків‚ ліквідовано внутрішні мит- ниці. Владу нового еміра було визнано в усій країні.
Уряд Афганістану звернувся до британської влади в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські відносини на осно- ві рівноправності сторін. Відповідь‚ яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови ста- рих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.
Радянська Росія підтримала національно-визвольну бороть- бу Афганістану та першою оголосила про визнання його суве- ренітету.
У травні 1919 р. Велика Британія розв’язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки кількісній перевазі та кра- щій технічній забезпеченості англійські війська вдерлися на те- риторію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул. Афганська армія чинила завзятий опір. Активну підтрим-
ку афганським військам надали пуштунські племена‚ які про- живали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на терито- рію Індії.
Англія змушена була піти на перемир’я. 8 серпня 1919 р. у Равалпінді було укладено англо-афганський попередній мир- ний договір, у додатку до якого Англія визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встанови- ла дипломатичні відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв’язки, Афганістан установив дипломатичні від- носини і з іншими державами Європи та Азії.
Договори про дружбу було підписано між Афганістаном і су- сіднім Іраном (1921 і 1927 рр.)‚ Туреччиною (1921 та 1928 рр.). У 1926 р. Аманулла прийняв титул падишаха (короля).
Король Аманулла розпочав здійснення реформ‚ спрямованих на модернізацію країни. Це викликало сильний опір із боку ду- ховенства і племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Амануллу зректися трону. Проте в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто‚ і королем обрано Надір-шаха‚ дво- юрідного брата Аманулли. У 1931 р. Надір-шах прийняв консти- туцію‚ яка закріплювала в країні пануючий режим. У 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зо- внішню і внутрішню політику.

 Визначними подіями цього періоду стали національні революції в туреччині та ірані, арабське національно-ви- звольне повстання тощо. Хоча останнє зазнало поразки, англійський та французький уряди змушені були рахува- тися з національними прагненнями населення. на терито- рії, заселеній арабами, було створено кілька держав: ірак, трансйорданія, Палестина — на англійській підмандатній території; Сирія, Ліван — на французькій.
 національно-визвольна боротьба народів Серед- ньої Азії та Близького Сходу не дала закріпитися владі

142

колонізаторів. туреччина, іран, Афганістан, Єгипет від- стояли свою незалежність. Англія й Франція були зму- шені пообіцяти незалежність своїм підмандатним тери- торіям.
 1920—1930-ті рр. стали періодом виникнення палес- тинської проблеми. Прагнення єврейського народу по- вернутися на свою історичну батьківщину (Палестину) викликало опір арабського населення, яке вважало цю землю своєю. Жодна зі сторін не бажала шукати прийнятні умови для співіснування.