За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом “Ост ”» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:

• Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.

• Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.

• Підрив біологічної сили слов’янських народів.

• Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.

• Пограбування культурних цінностей, знищення пам’яток культури.

Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини (схема 6, с. 772).

Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

Схема б

Адміністративно-територіальне розчленування України*

Військова

адміністрація

Східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбасі до узбережжя Азовського моря, південь Кримського півострова

* Закарпаття? 1939 р. еалащалог* під владою Угортані

В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 рр. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького Ьоіосаизіозіз — знищення вогнем, жертвопринесення).

Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., у Дробицькому Яру в Харкові — понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.

Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

Рух Опору

Із перших днів окупації на гери горії України розгорнулася антифашистська бороіг.ба. Існували дві течії руху Опору (табл. 16 ). Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров’ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і і>. 1930-ті рр. було ліквідовано партизанські бази і>. прикордонних районах.

Таблиця 16

Характеристика

Течія

Радянська

Націоналістична

Мета

Визволення від загарбників

Відновлення радянської влади

Відновлення української держави

Організаційне

оформлення

1941 1942 рр. Партизанські загони, з’єднання; радянське підпілля (3500 підпільних організацій і груп)

Похідні і руни (1941 р.). Поліська Січ (1941 р.), Українська повстанська армія (УПА) (листопад 1942 р.) іа інші загони, підпілля ОУН

Кількість, тис. осіб

200 600

50 200 (похідні групи 5)

Командири

С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Український їм габ партизанської о руху очолював Т. Строкач

Командир Поліської Січі — Тарас Бульба (Боровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К. Савур), 1’. Шухевич (Т. Чупринка)

Основні райони дій

Українське Полісся, Чернії івщина, Сумщина

Волинь, Галичина, українське Полісся

Специфіка бойових дій

Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася га узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об’єктах, розвідка, допомої а в переправі через річки гощо. Найбільші

Переважно діяла як самооборона населення — витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини

координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських з’єднань по тилах ворога

продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої території. Напади на воєнні об’єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю

* Українці також брали активну участь в антинацистському русі Опору в країнах Європи (Франція, Італія, Югославія)

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР, створений у червні 1942 р.

У перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з’єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція И. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам’янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області).

Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте, спроба проголошення у Львові ЗО червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою Українська повстанська армія.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України.

Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польськи х військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від ЗО тис. до 100 тис. бійців.

Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х рр. і мала надзвичайно жорстокий характер.

І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни.