Тема 20. Михайло Коцюбинський (1864 — 1913)

Біографічні відомості

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім’ї дрібного службовця. Потяг до художнього слова, до творчості у Коцюбинського виявився дуже рано, але його перші спроби пера не збереглися.

Початкову освіту здобув удома.

З 1875 р. навчання в барській початковій школі.

1882 1892 рр. — після закінчення Шаргородського духовного училища впродовж де

сяти років М. Коцюбинський займається репетиторством у сім’ях чиновників у м. Вінниці та навколишніх селах.

V середині 80-х років XIX ст. дише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», яке через істотні художні прорахунки не було навіть опубліковане.

Тільки у 1890 р. у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка».

1891 р. з’являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового «письменника».

З 1892 р. працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах.

З 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі.

З 1900 по 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства.

У 1903 р. М. Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття пам’ятника І, Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, М. Старицьким, Лесею Українкою, В. Стефаником, Оленою Пчілкою.

Останні роки життя М. Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горь-ким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі приїздив на лікування.

1910 р. — повертаючись з Італії, заїхав у с. Криворівню, де вивчав побут гуцулів.

25 квітня 1913 р. помер. Похований на Балдіній горі в Чернігові.

Огляд творчості

Не випадково М. Коцюбинського називають «Великим Сонцепоклонником», адже вся його творчість наснажена сонячним оптимізмом, вірою у високе призначення людини на Землі. Як талановитий письменник-новатор він звертався до різних жанрів літератури:

— дитячі оповідання («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»);

казки («Хо»);

— оповідання для дорослих («П’ятизлотник», «Для загального добра», «Дорогою ціною», «Сміх», «Persona grata», «В дорозі»);

— новели («Лялечка», «Intermezzo», «На камені», «Сон»);

— етюди («Цвіт яблуні», «Невідомий»);

повісті («Fata morgana», «Тіні забутих предків»);

— нариси («Хвала життю!» та ін.);

— цикл мініатюр «На острові».

«Intermezzo»

Жанр

Новела розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних дійових осіб (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Intermezzo» не драматичний, а епічний твір.

Історія написання

М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов’язків виснажився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область). Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з’явилася новела «Intermezzo».

176

Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Музичний термін означає невелику інструментальну п’єску, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі, М. Коцюбинський вклав глибокий філософський смисл у назву своєї новели. Образом intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв’язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором.

Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв’язок людини і природи. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шматками згуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти». Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо-виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам [ісловам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.

М, Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.

Імпресіонізм (від франц. враження) художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Новела один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.

Стислий переказ твору

Присвячую кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома Ниви у червні Сонце

Три білих вівчарки Зозуля Жайворонки Залізйа рука города Людське горе

t «Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних ‘‘треба”, які мене так утомили і не давали спати»,- так починається твір. Це «треба» автор порівнює з «мно-гоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього мЬжна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег».

Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».

Це прагнення спокою .і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь-який спосіб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.

jj? ***

Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «залізної руки города».

Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».

—— — — ~ 177 — — —

***

Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…»

Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут ліричний герой відчуває, як у його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше.

І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до болю і більше не реагує на нього. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже краплі гарячої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… ПроходьтеІ Я утомився*.

І раптом… Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін ку-куі ку-ку І і сіє тишу по травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!

Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі*. Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».

***

«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, Інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ… На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду, Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий вій гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса».

Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого, Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов грворять: так буде вічно…: in saecula saeculorum (на віки вічні)».

***

Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.

Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнилось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».

***

За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів хто знає, що вийде з того насіння?»

П’ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для кома—- — — ~ ~ ~ : 178 —— .Т — "

риного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».

Разом із вівчарками він блукає поляни, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості із самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар»,

***

; Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі прекрасне. Особливе молоко — «я знав, що го вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки».

Особливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою людиною. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».

Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці Напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно», і ***

г «Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленок» землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде/’» Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.

Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти…

«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

І Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натягнися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»

Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш між людьми, як між вовками… Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусід у сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»

«Говори, говори»,- повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…»

***

«Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,- так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він повертається? «Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…».

• —179 — —г-. — — . . — — , :

«Тіні забутих предків» (1911)

Жанр; повість

Історія написання

У 1910 р., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатю-ка).

Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.

Тема

Зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і світу природи.

Ідея

Гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Проблеми:

гармонія між людиною та світом природи; життя і смерть, добро і зло; язичництво і християнство;

сила кохання і неможливість існування без нього; вплив мистецтва на людину; роль праці в житті людей;

— стосунки батьків і дітей.

Конфлікт твору (складний, багатоплановий); між родами (Палійчуки — Гутенкжи) — Іван — кохання — Марічка; людини з дикою гірською природою (Іван — Чугайстир); людини із власним «я* (роздвоєність Гвана);

— побутовий (Іван ,Палагна);

людини з людським буттям (Іван — смерть).

Сюжет повісті перегукується з трагедією Щекспіра «Ромео і Джульєтта». У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають один одного, — Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть.

Стислий переказ твору

«Іван був дев’ятнадцятою дитиною у гуцульській родині Палійчуків». Ще дитиною він відрізнявся від інших: ‘…Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі*.

Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому…» Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс, де йому було затишно, де усе було зрозуміле й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не підмінили ЇЇ дитину: «Не “сокопилася” баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Бо син краще почувався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, «повного чудес, таємничою, цікавою і страшною». Іван семи років «умів знаходити помічне зілля — одалеп, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня [рід коршуна], з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?» Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зрозумілі. «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир [міфічна лісова істота}, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а до скелях ховається щезник».

Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його — у ньому жили інші — ———— — — 180 — — —-

мелодії, «неясні і невловимі». Це була чарівна музика рідної природи: «З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І яй трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась».

Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: «На камені, верхи, сидів •“той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру». Іван хотів тікати і не зміг; хотів закричати голоса нема. Але ось голос з’явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потім прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась. Проте хлопець починав ще і ще. І нарешті «лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він… закружився у танці». Душа і серце співали у хлопця. «На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю». У лісі знайшов Іван те, чого шукав.

«Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За Його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіїцаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями».

Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.

Насправді сім’я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п’ять, а «решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці». Всі в родині любили ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і «пустити кров» Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали коней і гірськими стежками відправлялись до церкви. І плаї нібито розцвітали червоними маками: то йшли святочно прибрані гуцули.

Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись, і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, як упав його батько, «як підтята смерека», кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, «що тряслось з жаху біля самого воза». Іван здогадався, що це «Гутенюкова дівка». Та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

Нічьо… В мене е другі… Май ліпші».

Так зав’язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він завагався, але узяв. «Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки… а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці)… а погляд ЇЇ чорних макових очей м’яко поринав у Іванове серце…»

На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але в пам’яті Івана не смерть батька жила, а зустріч із дівчинкою, що, скривджена ним безвинно, «повним довір’я рухом» дала йому половинку цукерки. Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.

«Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину

. — : —- — — ~ і8і — — — —. ——

потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей».

Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але дитинство минуло, і Іван «був уже леґінь, стрункий І міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись». Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. «Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки», І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: «в зеленій земля, в блакитній — небо». І серед цього зелено-блакитного світу лише вони двоє. «Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах… Марічка і сама вміла складати пісні».

Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччипих коломийок. Вони покохали один одного. «Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім’ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запрошував її відверто і «наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались».

Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. «Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував він заздалегідь». Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках:

«Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину. А я тебе ізгадаю сім раз на годину».

Вона втішала сама себе, що обов’язково буде дивитися на гори, то може, й побачить його: «Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков тому бачить Іванко… Тільки співати залишу*. ч

Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ навколо нього бринить її піснями. «Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля…»

***

Українська література 9-10, готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання