Тема 2. Народний епос

Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арістотелем, Лессінгом, Шеллінгом, Г< гелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об’єктивну картину навколишні ої дійсності. В його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок аб цілу історію життя героя чи героїв. Це не значить, що людські настрої, емоції чи пережг вання випадають з поля зору письменника. Вони визначають поведінку героїв, спрямовуют логіку розвитку людських характерів. Епос використовує в повному обсязі весь можливи арсенал зображувальних засобів (вчинки героїв, портрети, прямі характеристики, діалог монологи, полілоги, пейзажі, жести, міміку, інтер’єри, умовність тощо).

= 14 — —

Первісно епос розглядався як твори про подвиги легендарних і міфічних героїв, незвичайні пригоди й подорожі. Витоки такого розуміння епосу лежать в усній народній творчості різних народів.

Одним Із джерел героїчного народного епосу українців є «Слово о полку Ігоревім!» пам’ятка літератури доби Київської Русі. Інші жанри героїчного епосу українського народу -думи та історичні пісні — з’явилися орієнтовно в середині XV ст. Вони уславлювали високий громадянський обов’язок козаків, їх мужність і вірність Батьківщині в умовах боротьби з поневолювачами («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова», «Перемога під Корсунем» та ін.).

2.1. Історичні пісві

«Українська пісня це бездонна душа українського народу, це його слава» (О. Довженко).

Історичні пісні можуть бути визначені як жанр малої епіки. Формуючись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII XVIII ст. в епоху козаччини в Україні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за історичними подіями, за долями конкретних героїв.

Історичні пісні — це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.

Уперше термін «історична пісня» увів в українську фольклористику Микола Гоголь.

Як і думи, історичні пісні відображають історичне минуле українського народу і своїм змістом охоплюють події з XIV ст. до найновіших часів.

Як окремий жанр історичні пісні з’явилися в XIV XV ст., коли Україна опинилася беззахисною перед грабіжницькими набігами татар.

Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий спів.

Основні теми історичних пісень:

змалювання важкого періоду в житті українського народу звитяжної боротьби козаків із турецько-татарськими ордами, наприклад, «Пісня про Байду» («В ЦареградІ на

риночку»);

показ страхітливих спустошень і насильства;

— зображення подій Національно-визвольної війни 1648 — 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького (героїчні постаті: Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Вогун, Данило Нечай, Іван Сірко, Морозенко);

— рух опришків на західноукраїнських землях (XVIII XIX ст.) (Олекса Довбуш);

— повстання проти кріпосницького гніту на Буковині (Лук’ян Кобилиця) та ін.

Серед історичних пісень виділяються балади.

Знаменита пісня періоду Гетьманщини — «Ой на горі та й женці жнуть». Повна бадьорості й гумору, виконувана в ритмі козацького маршу, вона випромінює силу, якою й справді було сповнене козацтво протягом декількох віків. Можливо, саме тому пісенна пам’ятка другої половини XVII ст. є популярною і сьогодні. Той факт, що у пісні поряд опинилися гетьмани Петро Сагайдачний та Петро Дорошенко може видатися історичною недоречністю. Однак це варто розцінювати як цілком припустимий в усній народній поезії, оскільки пісня не відтворює дослівно дійсний похід, а виводить перед нами козаків з їх славними гетьманами так, як вони йшли один по одному в поході історичних подій у споминах українського народу.

Вікопомні перемоги військ Б. Хмельницького під Жовтими Водами знайшли відображення у пісні «Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється»; перемоги М. Перебийноса та Б. Хмельницького під Пилявцями (1648 р.) у пісні «Гей, не дивуйте, добрії люди». Ця пісня виступає як емблема в національно-визвольних рухах в Україні.

«Чи не той то хміль…»

(Пісня про Богдана Хмельницького)

У цій історичній пісні згадуються події національно-визвольної війни 1648 1654 рр.

під проводом Богдана Хмельницького (бій під Жовтими Водами). Народ звеличує свого улюбленого ватажка Богдана Хмельницького. Його змальовано як справжнього народного — — 15 — — — ~

героя, мужнього і відважного воїна, мудрого діяча в політика, захисника поневолених, «козацького батька». У творі уславлений гетьман порівнюється з дужим і буйним хмелем, який швидко росте, набирається сили й оповиває все своїми листками та стеблом:

Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Так і очолювана Хмельницьким національно-визвольна війна ширилася по всій Україні, піднімаючи народ на боротьбу за свободу.

Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!

«Гей, не дивуйтесь, добрії люди»

(Пісня про Максима Кривоноса та Богдана Хмельницького)

У пісні розповідається про спалахи національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У творі протиставляється суворий, спартанський побут запорожців розкішному життю шляхти за рахунок пограбування України («Пивали на тій Вкраїні вина та меди ситнії» ). Показано відчутну радість українського народу, викликану визволенням з-під пансько-польської кормиги ( «Ой чи бач, ляше, як козак пляше», «Загнали панів геть аж за Віслу, Не вернуться і в три роки» ).

У пісні уславлюються видатні національні герої, борці за визволення рідного краю: Пе-ребийніс (Максим Кривоніс), Богдан Хмельницький, яких зображено в певній мірі гіперболізовано, ідеалізовано, наділено надлюдськими можливостями. (Перебийніс «водить чимало — сімсот козаків з собою, рубає мечем голову з плечей, а решту топить водою»; «Ой чи бач, ляше, що наш Хмельницький на Жовтім Піску підбився. Од нас козаків, од нас, юнаків, ні один панок не вкрився»).

«Зажурилась Україна»

У пісні зображено період боротьби українського народу проти турецько-татарських нападників. Україна виступає образом-уособленням. Вона, як мати, оплакує своїх дітей:

Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити,

Витоптала орда кіньми Маленькії діти…

Поряд із тугою в пісні міститься заклик до боротьби:

Годі тобі, пане-брате,

Ґринджоли малювати,

Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати!

Відчуваються незламна воля українського народу до боротьби та віра в перемогу над ворогами:

«…дамо стиха лиха та вражому турку!»

2.2. Народні думи

«Думи — безсмертні пам’ятки, створені генієм самого народу» (І. Франко).

Думи — великі пісенно-розповідні твори переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників). Близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом, дума і билина речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури чи ліри. Дума, на відміну від пісні, має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування; більша за обсягом.

Думи з’явилися приблизно у XV ст. у час виникнення козацтва. У думах народ створив образи мужніх, благородних і сильних духом героїв, які заради своєї свободи готові йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися після якихось важливих подій. Виконавці народних дум кобзарі та лірники, які ходили містами і селами, співали думи під акомпанемент своїх Інструментів. Самі вони називали думи «козацькими піснями», «поважними піснями».

— , _ : 16 ‘

Тематика народних дум:

— страждання невільників у турецькій неволі («Невольницький плач*);

втеча невольників у рідний край («Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі»);

прославляння воїнів-козаків вірних захисників рідного краю, борців проти турецько-татарських загарбників («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку»);

— прославляння героїв національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення («Іван Богун», «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська

перемога») тощо;

порушення проблем моралі, людських взаємин (соціально-побутові) («Бідна вдова і три сини», «Дума про сестру і брата», «Прощання козака з родиною» та ін.).

Структура думи: заспів (зачин, «заплачка»); основна розповідь; закінчення («славословіє»).

Дума ділиться на інтонаційно-смислові тиради,

(Тирада — мовний період обсягом від двох до восьми рядків, об’єднаних римою.)

Урочистий, піднесений стиль дум посилюється прийомом ретардації,

(Ретардація уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз.)

Відомі українські кобзарі: Остап Вересай, Михайло Кравченко, Іван Крюковський, Андрій Шут, Іван Стрічка та ін.

Науковий термін «дума» вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст. Перші публікації дум здійснили М. Цертелєв, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, М. Максимович.

«Хмельницький та Барабаш»

(Народна дума )

У творі протиставляються образи Богдана Хмельницького і Єарабаша: Барабаш думає лише про сите життя і свою вигоду, Хмельницький дбає про волю рідного народу. Хмельницький прагне об’єднати всі сили народу для боротьби за визволення України, захисту її самостійного державного існування. Барабаш прагне зберегти заради власних вигод панування крулевської Польщі на українських землях.

Да вже тоді пан Барабаш, гетьман молодий,

Нехороші мислі собі має…

«Нащо нам королевські листи читати?

Нащо нам, козакам, козацькі порядки давати?

Нащо нам за віру християнську Достойно-праведно стояти?

Лучне нам з ляхами, з мостивими панами,

Хліб-сіль з упокоєм вічний час вживати».

Дослівне повторення наведених останніх шести рядків є в думі широко застосовуваним художнім засобом, метою якого є підсилення основної думки твору.

Головна думка — зрада «своїх» для народної справи страшніша за будь-якого зовнішнього ворога.

У думі виправдовуються жорсткі дії Б. Хмельницького стосовно черкаського полковника Барабаша. (Факт страти істориками не зафіксований, але в думі цілком виправданий, бо, за законами народної моралі, відступництво — непрощенний гріх, за який людина має бути обов’язково покарана).

«Ей, куме, куме Барабашу, гетьмане молодий/

Як будеш мені сими словами досаджати,

Да вже я не зарікаюсь тобі з пліч, як галку,

голову зняти,

Жону твою з дітьми живцем забрати,

~ — : 17 = — ——— — _ ——

Турському салтану в подарунку одіслати».

Як так зговорив, то бардзе добре і вчинив.

У кінці твору прославляння дій Б. Хмельницького, віра у вічність існування християнських законів на українській землі, звільненій від зовнішніх ворогів.

Да вже тоді пан Хмельницький гетьманом став,

Да вже козаки, друзі-молодці, добро дбали, -І стиха словами промовляли:

«Ей, пане, пане Хмельницький Богдане-Зиновію,

Наш батю, полковнику чигиринський!

Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили й

гуляли,

А неприятеля под нозі топтали,

А віри християнської на проталу в вічний час

не подали!»

Да вже тоді вони померли,

А їх слава не помре й не поляже.

2.3. Інші жанри народного епосу

Загадка малий жанр усної народної творчості, для якого властиве метафоричне чи алегоричне зображення якогось предмета або явища, дотепне запитання з метою виявити кмітливість того, хто відгадує.

Прислів’я — короткий, часто віршований крилатий народний вислів, у якому у високохудожній формі виражено повчальний досвід і мудрість народу.

Приказка — стислий крилатий народний вислів, близький до прислів’я, але без властивого йому повчального значення.

Легенда — переказ про якісь події чи людей, оповитий казковістю, фантастичністю. Казка — розповідний твір про вигадані, а часто й фантастичні події.

Переказ — усне народне оповідання про визначні історичні події та їх героїв, за змістом близьке до народних легенд і сказань, але різниться відсутністю казково-фантастичних елементів.

Притча — повчальне алегоричне оповідання з яскраво вираженою мораллю про людське життя; характерною ознакою є можливість різнотлумаченйя та різноманітного застосування.

Літопис — найдавніший вид історико-мемуарної прози, що являв собою розташовані в хронологічному порядку коротенькі замітки й докладні оповідання про історичні події.

2.4. Казки

Специфічні жанрові ознаки:

мають традиційний початок (зачин) і кінцівку;

кінцівка має сатиричну або повчальну спрямованість;

потрійність;

символіка чисел;

типізація персонажів;

діалог — один із засобів типізації персонажів; невизначеність часу і місця дії;

форми звертання: зменшено-пестливі (кумонько, зайчику-побігайчику, лисичко-сест-ричко), згрубілі (вовчище, вовчисько, хвостище-помелище); велика кількість прислів’їв, приказок, загадок, примовок; щасливий кінець: перемога добра над злом;

ритмічні і пісенні частини в монологах героїв («Я Коза-Дереза, півбока луплена…*); формули простору і часу («Вправо підеш — щастя зустрінеш, вліво…», «Чи довго, чи

коротко…»);

обожнювання природи; зображення фантастичних подій;

18

можлива велика кількість епізодів; символічність (калина-дівчина);

♦наявність стилістичних формул:

— тавтології (пили-гуляли); гіперболи (прокинувся через рік); антитези (розколовся світ на свободу і гніт); постійних епітетів (синє море, богатирський кінь).

Основні групи казок.

1. Про тварин.

Характерні особливості:

дійові особи тварини, птахи (найпоширенішими є Лисиця, Вовк, Ведмідь, Зайчик, Кіт, Коза, Пес, Кінь, Сорока);

відображення життєвих конфліктів людей через алегорію;

— чітке окреслення пізнавальної мети;

— наявність малих фольклорних форм.

2. Героїко-фантастичні.

Характерні особливості:

дійові особи — велетні, воїии-визволителі, які втілюють в собі фізичну і духовну силу, сміливість, винахідливість;

негативні герої: Баба Яга, відьми, Змій Горинич тощо; підкреслення соціального походження героя;

головні атрибути позитивних персонажів: зброя, бойовий кінь, стріли;

— доля персонажа змінюється на краще, коли він одержує перемогу над злом; наявність фантастичних епізодів.

3. Соціально-побутові.

Характерні особливості;

дійові особи: селяни, наймити, бурлаки, сироти;

виявлення героїзму персонажів у боротьбі зі злиднями, бідою, горем; характерні образи Кривди, Добра, Зла, Горя, Злиднів, Щастя;

— розкриття соціальних, родинно-побутових конфліктів через взаємини героїв;

— образні засоби: гротеск, іронія, карикатура;

— типове фінальне завершення: бідний — переможець, пан — осміяний.

Літературні казки — казки, що мають автора-письменника. (Наприклад, І. Франко «Фарбований Лис*).

Спільні та відмінні риси народної і літературної казок

Народна:

колективний автор (народ); усна форма існування;

варіативність з метою сильнішого враження; обмежене коло сюжетів;

типізований образ героя, що характеризується за його функцією в казці (визволитель, богатир, нечиста сила та ін.);

виконавці казок — оповідачі-казкарі, що володіють умінням розповідати і доповнювати

почуте;

не чітко визначені час і місце створення.

Літературна:

автор — конкретна особа (письменник); писемна форма;

канонічний текст без можливості внесення довільних змін;

максимально індивідуалізований образ героя;

кількість варіантів будь-яких мотивів сюжету не обмежена;

письменник автор, творець, який відображає життя в художніх образах за допомогою своєї уяви, властивими лише йому засобами і иа відповідному матеріалі;

чітко визначені час і місце створення (за ознаками, прикметами часу в тексті).

— • — — 19 —‘

2.5. Балади

Балада невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом.

У давнину баладами супроводжувалися танці. Пізніше спів відділився від танцю і балада стала самостійним жанром народнопісенної творчості, а згодом літератури.

Характерні ознаки балади: напруженість композиції,

— трагічна розв’язка,

відчутне емоційне напруження,

у центрі сюжету — лише одна подія з життя головного героя, лаконічність оповіді, незначна кількість героїв.

Балади були джерелом художньої літератури, із якого черпали мотиви і настрої Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.

Мотиви балад: туга за нареченою,

— убитий на війні козак,

— почуття дівчини, з яких насміялися,

— зле чарівництво,

— прокльони свекрухи на адресу молодої невістки, зрада і помста.

Серед сюжетів балад виділяють кілька тематичних груп.

1. Міфологічні, пов’язані з легендами про перетворення людей у птахів, рослин (наприклад, добре відомі балади про дочку-пташку, про дівчину-тополю, про сина, заклятого в явора та ін.), алегоричні (про голубку і голуба).

2. Сімейно-побутові з пережитками кровно-родових відносин — на тему інцесту (брат сватається до сестри; про вдову та її женихів — рідних синів).

3. Про сімейні стосунки за часів патріархальних відносин — чоловіків та жінок, батьків та дітей (про чоловіка, котрий убиває жінку за намовою матері; про сина, який проганяє з дому матір-удову; про матір, яка пропиває дочку та ін.).

4. Історичні балади, які щільно стикуються з історичними піснями (про зустрічі рідних в турецькому полоні; про Бондарівну й пана Каньовського; про гайдамаків, котрі вбивають Марусиного сина та ін.).

5. Соціально-побутові (про смерть рекрутів, чумаків, наймитів, емігрантів, січових стрільців).

Українські балади-пісні відображають світобачення й уявлення різних поколінь, їх зв’язок з природою: персонажі балад представлені символами. Син, якого прокляла матір, стає явором, невістка, яку зненавиділа свекруха, — тополею. Дівчина може перетворитися на пташку, а козацька смерть представляється в інших образах: «в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче», є образи ясного сокола, сизого голуба, сивої зозулі.

Трапляються у баладах казкові мотиви, дуже поширена гіпербола, що стосується фізичної сили героїв.

Народні балади:

«Ой не ходи, Грицю», «Ой летіла стріла», «Ой на горі вогонь горить», «Козака несуть», «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», «Бондарівна» та ін.

Українська література 9-10, готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання