ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ мови

Термін «культура мови» вживають у кількох значеннях. По-перше, культура мови — це окремий розділ мовознавчої науки, в якому розглядаються питання мовних норм і доцільності вживання мовних засобів у залежності від мети спілкування. По-друге, культура мови — це досконале володіння літературними нормами на всіх рівнях мовної системи в її усному і писемному різновидах, вміння користуватися мовними засобами, ясно, чітко і логічно переконливо висловлювати свою думку.

Одним із центральних понять культури мови як лінгвістичної дисципліни є поняття мовної норми. Мовна норма — це той мовний варіант у сфері вимови, слововживання, словозміни, який закріплений практикою і рекомендований до вжитку як обов’язковий. Мовна норма нерозривно пов’язана з поняттям літературної мови. Для того, щоб мова повноцінно задовольняла комунікативні потреби суспільства, вона повинна мати сталий правопис, унормовані наголос і вимову, загальновживані граматичні форми. Норма стоїть на сторожі цілісності і загальнозрозумілості літературної мови. Вона виконує роль своєрідного «мовного фільтра» і визначає, що правильно, а що неправильно, рекомендує одні мовні засоби і відкидає інші. Літературна мова — це найдосконаліша форма загальнонародної мови, яка відзначається високим ступенем нормативності і має розгалужену систему функціональних стилів. Цим літературна мова протиставляється іншим різновидам національної мови —діалектам, жаргонам, просторіччю, які мають обмежену сферу вживання.

Є такі різновиди мовних норм:

1) фонетичні; це норми вимови голосних і приголосних звуків, а також норми наголошування слів;

2) лексико-фразеологічні; це норми вживання слів і фразеологізмів у властивому їм значенні і норми сполучуваності слів і фразеологізмів з іншими словами в реченні;

3) морфологічні; це норми словозміни самостійних частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієс-лів);

4) синтаксичні; це норми побудови синтаксичних конструкцій — словосполучень і речень;

5) стилістичні; це норми вживання в тому чи іншому функціональному стилі властивих йому мовних засобів;

6) орфографічні; це система загальноприйнятих правил написання слів і їх значущих частин, правил написання слів окремо, разом чи через дефіс, правил уживання великої літери;

7) пунктуаційні; це система загальноприйнятих правил уживання розділових знаків.

Порушення тих чи інших мовних норм спричинює появу в усному і писемному мовленні різного роду помилок. З огляду на можливі відхилення від норми розрізняють помилки:

1) фонетичні — неправильна вимова окремих звуків чи звукових комплексів: «акання» (вимова звука [а] на місці нена-голошеного [о]), м’яка вимова шиплячих, неправильна вимова звуків [дж], [д5] ([хожу], [ікукуруза], [кинжал] замість [ходжу], [кукурудза], [киндЫсал]); неправильне наголошування слів: одинадцять, чотирнадцять, черговий, вимова замість одинадцять, чотирнадцять, черговий, вимова;

2) лексико-фразеологічні — уживання слів у невластивому їм значенні: вірна відповідь, музикальна освіта, воєнна форма, тактична поведінка замість правильна відповідь, музична освіта, військова форма, тактовна поведінка; змішування компонентів у близьких за значенням фразеологізмах: відіграє велике значення замість має велике значення, але відіграє роль; уживання ненормативних слів і фразеологічних сполучень на зразок столова, обіжатися, остановка, приймати участь, кидатися в очі замість їдальня, ображатися, зупинка, брати участь, впадати У вічі;

3) морфологічні — неправильне утворення відмінкових форм іменників: п’ять кілограм, працює столярем, доїхати до Центра міста замість п’ять кілограмів, працює столяром, доїхати до центру міста; неправильне визначення граматичного

роду іменників: гостра біль, учена ступінь, біла тюль замість гострий біль, учений ступінь, білий тюль; неправильне утворення ступенів порівняння прикметників: більш зручніший замість зручніший або більш зручний; неправильне утворення відмінкових форм числівників: Пятидесяти, семистами, трьохстами замість п’ятдесяти (п’яМдесятьох), сьомастами (сімомастами), трьомастами; неправильне утворення особових дієслівних форм: полять, мелять, колять, боряться, ходімте замість полють, мелють, колють, борються, ходім;

4) синтаксичні — порушення синтаксичних зв’язків між словами (норм керування і узгодження): екзамен по математиці, згідно наказу, властивий для нього замість екзамен з математики, згідно з наказом, властивий йому; неправильне вживання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів: Проїжджаючи повз висоту 805, увагу Шури привернула могила, що видніла-ся здалеку замість Коли Шура проїжджала повз висоту 805, її увагу привернула могила, що виднілася здалеку; неправильна побудова речень з однорідними членами: горджуся і люблю свою школу замість я люблю свою школу і горджуся нею; порушення порядку слів у реченні; порушення порядку розташування частин складного речення; змішування прямої і непрямої мови тощо;

5) стилістичні — невмотивоване використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю,— зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю ( так звані «канцеляризми») або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру; невмотивоване вживання нелітературної лексики (діалектизмів, просторічних слів); стилістично невиправдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність;

6) орфографічні — помилки, пов’язані з порушенням чинних норм щодо написання складних слів, вживання апострофа, м’якого знака, правопису слів іншомовного походження та ін.;

7) пунктуаційні — помилки, зумовлені порушенням чинних правил уживання розділових знаків (коми в простому та складному реченні, двокрапки, тире, крапки з комою).

Мовна норма — категорія історична. З одного боку, вона, як регулятор правильності літературної мови, відзначається стабільністю, незмінністю. На сторожі цієї стабільності стоять

школа, громадськість, спеціальні наукові установи. Мовні норми зафіксовані у словниках та навчальних посібниках, їх пропагують у спеціальних теле- і радіопередачах, на сторінках преси. Усвідомлення суспільної важливості літературної мови і тривога за її долю відбивається в цілеспрямованій мовній політиці. З другого боку, мова становить собою живий організм, що постійно змінюється. Ці зміни дуже повільні і часом непомітні — їх інколи образно порівнюють із непомітним для ока рухом годинникової стрілки. Проте із зміною мови змінюються з часом і її норми. Цей процес є природним, об’єктивним і закономірним. Змінюється написання окремих слів, їх наголошування, закріплюються у вжитку нові граматичні форми і синтаксичні конструкції. Зміни в характері норми відбуваються внаслідок існування в мові паралельних, варіантних засобів вираження однієї і тієї ж форми, одного й того ж значення тощо. Власне, проблема норми і виникає саме тоді, коли існує ймовірність вибору мовної одиниці з кількох можливих (напр.: каменя чи каменю?, компостирувати талон чи компостувати?, каталог чи каталог і т.п.).

У мові існують фонетичні варіанти (завжди і завжди, помилка і помилка), морфологічні (легень і легенів, штаньми, штанами і штанями) і синтаксичні (дорогий мені і дорогий для мене, пасти коней і пасти коні). Причини появи мовних варіантів різні. Найчастіше вони зумовлені самою структурою мови і діянням закону аналогії, коли слово змінює свій наголос, певну граматичну форму або ж характер сполучуваності за аналогією до інших слів —структурно подібних чи семантично близьких. Варіантність у мові може розвинутися і під впливом діалектного оточення чи близькоспорідненої мови.

Варіанти завжди є перехідною ланкою від старої норми до нової; вони дають змогу побачити співіснування старої і нової норми, допомагають звикнути до нової форми, роблять зміну норми менш відчутною і болісною.

У процесі розвитку літературної мови кількість варіантних форм і їх якість змінюються. Один із дублетних варіантів може з часом виходити з ужитку, переходити в розряд архаїчних. Наприклад, «Словник української мови» за ред. Б. Грінченка фіксує такі варіантні форми, як прапір і прапор, подарити і подарувати. Сьгодні ж перші форми сприймаються вже як ненормативні. Цей же словник подає слово вугілля з наголосом на першому

складі, а сучасні словники фіксують два наголоси: вугілля і вугілля, хоча останній починає поступово виходити з ужитку.

Деякі варіанти можуть з часом поглиблювати свої відмінності і розходитися у своїх значеннях: пояса ( у знач, «пасок») і поясу (у знач, «смуга, зона»), ладу і ладу, але тільки ладу, коли йдеться про суспільний устрій тощо.

Наявність у мові варіантних одиниць і необхідність вибору однієї з них робить проблему норми особливо актуальною, бо поряд із варіантами, що допускаються нормою, існує і багато таких, які є відхиленням від рекомендованої норми і вважаються мовними помилками. Відрізнити правильне від неправильного не завжди буває легко. У зв’язку з цим виникає потреба пошуків критеріїв мовної норми, згідно з якими можна оцінити правильність чи помилковість уживаних слів, їх форм, синтаксичних конструкцій тощо. На практиці дуже часто послуговуються таким сумнівним критерієм, як «у нас так не кажуть», «народ так говорить (не говорить)» і т.п. Проте при оцінюванні того чи іншого мовного факту потрібен комплексний підхід.

Мовний варіант можна вважати нормативним, якщо він:

1) регулярно вживається (статистичний критерій);

2) відповідає можливостям системи літературної мови у певний історичний період;

3) зустрічає громадське схвалення (естетичний критерій).

Необхідно враховувати й такі чинники нормативності, як

мовна традиція, ступінь уживання мовного явища у творах авторитетних письменників-класиків тощо.

Строге дотримання літературних норм (правильність мови) — це тільки перша сходинка до оволодіння літературною мовою. Справді, можна правильно писати і наголошувати слова, правильно їх змінювати і сполучувати між собою, але це ще не буде ознакою високої культури нашого мовлення, бо вона передбачає не тільки правильне, а й майстерне використання мовних засобів. Кожна освічена людина повинна розвивати в собі мовне чуття, щоб уміти вибрати з кількох можливих варіантів найбільш точний, стилістично доречний і виразний, який найліпше б надавався для конкретної ситуації спілкування. Потрібно широко використовувати синонімічні багатства української мови, ревно дбати про її чистоту, уникати невиправда

них іншомовних запозичень і позалітературних мовних елементів (діалектизмів, жаргонізмів, просторічних і лайливих слів).

Мова людини — це своєрідний лакмусовий папірець, який виявляє рівень її загальної культури, освіченості, внутрішньої інтелігентності. Плекання високої культури мови — це свідчення нашої любові і прив’язаності до рідного слова, поваги до свого народу і його багатовікових традицій. Кожна нація повинна берегти і розвивати мову як унікальний феномен своєї культури. А стан мови, її здоров’я і визначається якраз рівнем мовної культури суспільства на певному етапі його життя. Ось чому удосконалення мовної культури суспільства повинне стати загальнодержавною справою.