Тема 13. Панас Мирний (1849 — 1920)

Панас Мирний літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка, якого літературознавці називають корифеєм української прози.

Починав Панас Мирний з поезії, а сповна його талант розкрився у прозі.

Вірші він писав усе життя, кажучи, що вони допомагають Йому краще творити «дзвінку прозу».

Улюбленою темою письменника були життя і праця, мрії і сподівання селянства. Справжнє мистецтво пов’язане з народним життям, стоїть на сторожі інтересів трудівників — такими принципами керувався Панас Мирний у своїй творчості.,

105

Бажали ми народові свободи,

Бажали ми, щоб очі він розкрив,

І, як другі освітнії народи,

Для доступу, для правди й щастя жив.

(Панас Мирниіі)

Біографічні відомості

Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 р. в м. Миргороді на Полтавщині в родині бухгалтера повітового скарбництва. З дитинства захоплювався народними піснями, казками, легендами, які чув від баби Оришки.

Навчався в початкових школах Миргорода та Гадяча (щороку нагороджувався похвальними листами).

З 14 років працює у чиновницькій службі (у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода). Праця була нецікавою. Захоплюється творами Т. Шевченка, В. Шекспіра. У цей період робить перші літературні спроби.

Частина зібраних П. Рудченком зразків усної народної поезії опублікована братом Іваном у збірках «Народні лівденноруські казки» (1869, 1870), «Чумацькі народні пісні» (1874).

У 1870 1880-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори у

зв’язку з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імперії друкувалися переважно за кордоном.

З 1871 р. до самої смерті — живе й працює в Полтаві, обіймаючи посади в губернському скарбництві, а згодом — у казенній палаті.

1874 р. — у журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча» та оповідання « П ’яниця».

1875 р. — у співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але у зв’язку з Емським указом 1976 р. в Росії цей твір не був опублікованим. Уперше вийшов у Женеві 1880 р.

1877 р. — у Женеві виходить друком повість «Лихі люди».

У середині 80-х років XIX ст. твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині (на сторінках альманаху «Рада* з’являються перші дві частини роману «Повія», оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться»), 1886 р. в Києві (збірка творів «Збираниця з рідного поля», комедія «Перемудрив»); у західноукраїнських журналах та збірниках («Лови», «Казка про Правду і Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве»).

1915 р. Панас Мирний знаходиться під постійним наглядом поліції з приводу висловленого письменником протесту проти заборони вшанування Т. Шевченка у 1914 р. Але письменник конспірується.

28 січня 1920 р. помер Панас Мирний. Похований у Полтаві, де тепер знаходиться літературно-меморіальний музей, відкрито пам’ятник письменникові.

Огляд творчості

Оповідання («Лихий попутав», цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», «Пасіч ник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол», «Морозенко»);

повісті («П’яниця», «’Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», «Голодна воля», «За водою»);

— романи («Хіба ревуть воли, як ясла повні?*, «Повія»);

— новела «Лови»;

— п’єса «Лимерівна».

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Жанр: соціально-психологічний роман.

Соціально-психологічний роман — роман, у якому суспільно значущі події і соціальні

процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і

переживань.

— — 106 " —

Основні риси жанру соціально-психологічного роману: і — зображення людини в складних формах життєвого процесу; багатоплановість сюжету; охоплення долі ряду дійових осіб; великий обсяг.

Історія написання

Роман написаний братами Панасом Мирним та Іваном Біликом. Роботу над твором завершено в 1875 р. Уперше був надрукований у 1880 р. в Женеві. При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше він видається під первісним заголовком. Роман засвідчив новий етап розвитку української прози. Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях.

В основу роману лягла почута письменником від візника розповідь про полтавського розбійника Василя Гнидку. Під враженнями від цієї розповіді письменник написав нарис «Гїодоріжжя од Полтави до Гадячого». Це стало важливим етапом у творчій передісторії роману «Хіба ревуть воли…». Безземелля, напівголодне існування, непомірні побори, утиски з боку місцевої влади ось що дошкуляє селянинові, щодня отруює йому життя. Такі соціальні причини зумовили появу в середовищі одвічних хліборобів злодія І бандита.

Нарис невеликий прозовий художньо-публіцистичний твір, у якому автор зображує взяті з життя факти, події, людей.

Тема роману — зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли — символічний образ уярмленого селянства не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.

Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці ЗО розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору.

I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.

II частина присвячена сторічній історії села Піски.

III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.

IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.

Багатоплановість роману

1 — процес закріпачення українського села;

2 — сатиричне викриття козацької старшини;

3 сатиричне викриття царської адміністрації чиновництва, поліцейського апарату, земства.

Проблематика твору:

— народна мораль;

— батьки і діти;

добро і зло;

земля й достаток;

кріпацька неволя;

«пропаща сила»;

жінка в сім’ї;

любов і сімейне щастя.

Образи

Головні: Чіпка Варениченко, Грицько Чупруненко, Максим Ґудзь, Мотря Жуківна (Чіп-чина мати).

____ — —: 107——= — — ——-

Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Галя, Христя, Явдошка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.

У центрі роману образ Чіпки ~ селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, який зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього. Коли багатий Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника…». Надто вразила Чіпку кривда, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара. У цей момент Чіпка втрачає віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, але й до всіх людей. Звідси сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини.

Під впливом лихого товариства Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемагає (проблиски свідомості, намагання оборонити правду, вибори в земство). Та коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагона-дежности», то ця кривда стала останнім поштовхом, і герой свідомо стає на стежку помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.

Грицько найближчий приятель дитячих літ Чіпки обирає інший життєвий шлях Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша — це так само своєрідна трагедія Грицька.

Максим Ґудзь ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої він звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Повернувшись через ЗО років у село з грошима та «заслугами», Максим живе єдиною пристрастю — збагаченням. Тому і стає Максимів хутір пристановищем грабіжників.

Мотря одна з найтрагічніших жіночих постатей в українській літературі. Ця жінка була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову,- не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був.

Сирота змалку, Христя, вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку. На відміну від черствого чоловіка, вона переймається стражданнями інших людей. Усім серцем сприймає Христя схвильовані слова Чіпки про бідняцьку недолю. І тільки вона змогла побачити у своїй уяві Мотриного сина не гультіпакою та волоцюгою, як його всі називали, а доброю людиною, яку зламало лихо. Більше того, вона вже відчула, що її чоловік сам може обійти правду, може легко змиритися з неправдою. І хоч важкі будні селянського життя, щоденні хатні турботи, догляд за малими дітьми втягують Христю в звичайне для мільйонів жінок річище, проте серце її завжди залишається чуйним до людського горя.

Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Ця красуня, «польова царівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім стала його дружиною, зросла в злодійській сім’ї. Та все те зло, що оточувало її з дитинства, не спотворило душу дівчини. Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов. Побачивши всю безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе руки.

В оцінці морального падіння Чіпки автори виходили з позицій народної моралі, керувалися тими критеріями, що добро завжди прекрасне, а зло — потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Криваві злочини заплямовують людину навіки.

— _ _ — — — Ю8___ — =

Весь розвиток сюжету підводить до однозначного висновку: найблагородніші пориви перекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників зробило Чіпку «пропащою силою*.

Стислий переказ твору ЧАСТИНА ПЕРША І

Польова царівна

Одного чудового весняного дня йшов до свого поля молодий парубок літ двадцяти. Відрізнявся він від інших не одягом, не вродою, а палким поглядом темних очей. У ньому відчувались духовна міць і хижа туга.

Він почув чудову пісню якоїсь незнайомої дівчини. Була вона низенька, чорнява, метка й жвава, одягнена в зелене вбрання, заквітчана польовими квітами. Дівчина була схожа на польову царівну.

Після недовгої розмови незнайомка втекла від парубка.

Повернувся хлопець додому. Його хатка стояла на краю села Піски. Була вона хоч і старенька, та чепурна. Поряд виглядали хлівці, повіточки. Не достатки, а тяжка праця кидалась у вічі.

Біля порогу стояла бідно зодягнена жінка, яка стала докоряти своєму синові Чіпці, що той десь блукає, а корова й кобила не наповані.

Увечері, як впоралися з худобою, став Чіпка розпитувати матір про дівчину, яка не йшла йому з думки. Та мати її не знала.

II

Двужон

Літ за двадцять до кріпацької волі у село Піски прийшов невідомий захожий середніх літ. У волості він назвав себе небожем жителя Пісок Карпа Окуня, показав паспорт. Громада прийняла його. Став він піщанський громадянин — козак Остап Макарович Хрущ.

Через рік купив хатку на краю села, землю й одружився з Мотрею, що жила в сусідах зі старою матір’ю Оришкою. Жили тихо, мирно, багато працювали. Та обридло таке життя Остапові, кинув сім’ю й пішов на заробітки. Скоро із Дону прийшла звістка, що Остап Хрущ насправді зветься Вареник, має жінку і трьох дітей, яких покинув. Пішов поголос по селу, не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцем не тикали.

Віддали Остапа в солдати, а в Мотрі народився син, якого назвали Нечипором.

III

Дитячі літа

Не судилося Мотрі щастя. Її і матір стали цуратися люди, обходити їхню хату стороною. Нужда несказанна, злидні невилазні, хоч день і ніч жінка працює і в полі, і дома.

Баба Оришка доглядала онука, розказувала казки, відповідала на його запитання. Тільки з нею спілкувався Чіпка, бо ровесники не приймали хлопця, обзивали «байстрюком» і «виродком», а мати, замордована роботою й нестатками, часто била й лаяла його. За це Чіпка не любив матері, був лютий на неї, міг би — очі б їй видрав, якби не баба.

IV

Жив — жив!

Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. Росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати. Ні Бог, ні люди не страшні йому.

Віддала мати Чіпку в найми до багатія Бородая. Хлопець не слухав хазяїна, і той його побив. Чіпка ледь не спалив хлів Бородая, за що його й вигнали.

На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там хлопець познайомився і подружився зі своїм ровесником Грицьком Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пасли худобу, а коли було нічого робити, видирали горобенят із гнізд, відкручували їм голови, а гільця розбивали ґерлиґами.

Та одного разу зробив Чіпка і добре діло. Він не побоявся вовка, відігнав його від отари і відбив у звіра ягнятко,

__—- ————-Т 109 — ___ : =

V

Тайна-невтайна

Сподобалось Чіпці в діда. Робота легка, хліба заробив, грошей. А тут ще й трішки землі дісталось йому після смерті родича. Аж помолодшала Мотря, весела стала. Та прийшло горе в сім’ю: умерла стара баба Оришка. Чіпка помарнів, похнюпився і все кликав бабу, плакав.

Дід Улас розказав Чіпці про батька, який ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан за непослух часто бив його, і хлопець втік на Дон, де одружився, завів діточок. Але втікач дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим паспортом, одружився з іМотрею. Два роки пожив тут, а потім знову повернувся на Дон, де його арештували, а пан віддав двожона в москалі.

Задумався Чіпка, занемігся. Міркував над долею батька і винуватив його тільки в тому, що він не вирізав, не випалив панів, не помстився їм.

VI

Дізнався

Прийшла зима. Люди дізналися, що їм дали волю, але треба два роки відробити в пана.

У селі крик, гомін.

Навесні вирішив Чіпка йти до громади проситись овець пасти самому, бо діда забрали до панського двору. Громада йому відмовила — чим тяжко образила. Став Чіпка працювати на своєму полі, купив овечок, корову, кобилу. Мати молоко продає, завелися гроші. Купили Чіпці гарний одяг, щоб не соромно у свято до людей вийти.

На своєму долі зустрів Чіпка незнайомку. Вперше почув Чіпка ім’я дівчини Галя. Дізнався він, що вона єдина дочка багатого хуторянина.

VII

Хазяїн

Грицько пішов на заробітки в чужі краї, брався за будь-яку найтяжчу роботу, спав на голій землі, їв на ходу, але настав час, коли він з грошима повернувся додому, купив нову хату, землю. Став на людей поглядати звисока: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда. Посватався до дочки найбагатшого козака, та той не захотів мати зятем колишнього пастуха, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

Довго роздумував Грицько: яку собі жінку брати. Та незчувся, як і коли закохався в сусідню наймичку — веселу, моторну, працьовиту дівчину ХристЮ.

Грицько одружився з Христею і зажив тихим пахарським життям. Ні лайки, ні сварки не чула їх простора, світла хата. Матері радили своїм дітям брати з них приклад: і Гриць, і Христя залишились сиротами, а скільки надбали чесною працею. Отак треба на світі жити!

ЧАСТИНА ДРУГА

* VIII

Січовик

Велике село Піски, а півтори сотні літ тому на цьому місці стояли невеличкі хутірці. Назву отримало через пісок, якого було багато перед самим селом.

Якось оселився тут січовик Мирін Ґудзь немолодий, коренастий, з довгими вусами, з закрученим за вухо оселедцем. Ходив на полювання та й забрів якось на хутір до козака Зайця. Біля копанки зустрів дочку Зайця Марину. Покохав і одружився з нею. З того часу заржавіла січова рушниця, став Мирін Ґудзь поле орати, хліб ростити, а Марина сина Івана колихати.

Коли Івась підріс, то став гратись у війну, про яку часто розказував батько. Тішився Мирін своїм сином-вояком, зате мати не любила ті страшні іграшки. Вона малювала перед сином картини тихого пахарського життя, і Іван переставав воювати. А як повернуло йому на шістнадцятий рік, то став він приглядатися до хазяйства.

Піщани ще були вільні, але кругом розляглась неволя.

Сумно жити стало старому козакові. Син цурався батьківського духу, останні січовики померли. Мирін дивувався новим порядкам, коли свій свого у неволю заганяє, кожен тіль-

по — — — — —

ки про себе дбає, а братове лихо — чуже лихо. Лаявся із односельцями, нагадував їм про лицарство, козаччину, волю. Мирін вирішив оженити сина на Мотрі, дочці козака Кабанця.

Зажив Іван Ґудзь із своєю дружиною тихо та мирно. За три роки народилося в них троє синів: Максим, Василь та Онисько.

Старий Мирін часто брав Максима на коліна та розказував йому грізні повісті про давні чвари. Максим полюбив діда більше батька й матері. Старість побраталася з молодістю. Січовик удмухнув пил своєї душі в молодесеньку душу онука!

IX

Піски в неволі

Життя круто повернуло своїм важким колесом та й закрутило Піски… в неволю! Досталося село панові Польському. Був він небагатий шляхтич, служив у якомусь полку, терся по передніх вельмож. За вірну службу нагородила його цариця великим селом Піски.

Приїхав ясновельможний пан не сам, а з якимсь потертим, обтріпаним жидком Лейбою і об’явив піщанам, що тепер вони вже не козаки, бо Піски повністю належать йому, Люди невдоволено загули, загомоніли. Генерал підскочив до переднього і з усієї сили зацідив його у вухо, штовхнув у повозку жида, вскочив сам і тільки його й бачили. Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, а на другий день у Піски вступала рота москалів. Селяни полякалися і вже мовчали, як генерал ходив із хати в хату та переписував своє добро.

Не сидів без діла й Мирін Ґудзь. Роздобув собі і синові бумаги, що вони козаки. Так його сім’я і ще деякі розумніші залишились вільними, а їхні односельці були переписані генералом і перетворились на кріпаків.

Якось рано-вранці по селу бігав війт та збирав людей на площу. Посходились, гомонять. Трохи згодом приїхав генерал, об’явив своїм кріпакам, що житимуть вони, як самі знають. Тільки йому будуть платити невеликий податок за землю, а віддаватимуть його Лейбі, який залишається у селі на хазяйстві.

Люди спочатку сперечались, а тоді згодились. Генерал сів у візок, востаннє блиснув у очі піщанам його мундир з еполетами, замиготів срібний пояс з китицями. Більше його селяни не бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць приїхала його жінка з десятком жиденят, поставили будиночок та й стали шинкувати.

Пішло все по-старому. Козаки й кріпаки орали землю, засівали, жали, косили, молотили. Генералові платили невеликий чинш.

Звикли піщани до Лейби, стали ходити до нього в шинок, бо в жида горілка була дешевша, ніж у козаків… Став Лейба нужний чоловік на селі. Завів худобу, за якою ходить уже наймичка Гайка.

Піски піднялися, розрослися. Землянки зникли, на їх місці біліли чепурні мазанки.

Миронові нічого того не довелось побачити. Скосила його думка про неволю рідного краю, умер останній січовик.

X

Пани Польські

Пройшло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Прикажчики збудували для панів новий палац, виселивши з того місця, яке вподобали, дві сім’ї. Селянські хати були розвалені, новий палац став кращим за піщанську церкву. І вперше піщани пішли на панщину: будували, мазали папські хороми.

Новий прикажчик Потапович довго муштрував кріпаків, учив зустрічати «гаспажу*.

Аж ось — і сама приїхала…

Збіглись люди подивитись на це диво. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась і не прийняла ні хліба, ні солі. Вона навіть не гля-вула у бік людей. Піщани тільки й побачили свою пані ззаду, високу, суху, як в’ялену тараню.

Діти, два хлопчики десяти і дванадцяти років, повискакували за матір’ю з ридвану і

побігли до гурту наймолодших своїх кріпаків та стали скубти їх за волосся.

— — — 111 = — : :

Незабаром наказали розходитись. Пішли піщани по домівках, несучи в похилених головах сумні думки та передчуття.

А на ранок наказала пані знести всі хати, які стояли насупроти панського палацу і загороджували вид з панських вікон.

Щодень ідуть усе нові й нові накази, нові й нові вигадки, які камінець по камінчику вибивали з людської волі.

Піщани довго не піддавались та не змогли подужати генеральської сили. І тоді стали тікати цілими сім’ями у вільні степи.

А ті, що залишились, покірно працювали на панських нивах. Нагайка у вмілих панських руках швидко перетворила завзятих степовиків у покірних волів.

Незабаром молодих паничів відвезли у науку, а з науки вернулась старша дочка Віра Семенівна. Наступного дня вранці-рано піщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, свою старшу дочку Ганну вродливу, хорошу дівчину, яку брали покоївкою для молодої пані.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя,

Набрали в покої пани селян, які прислуговували і в горницях, і на кухні, і в конюшнях. Ту голодну юрбу треба чимось годувати. А дочок заміж віддавати, скрині придбати? Треба яро все подумати.

Заклекотав генеральський палац… Музика, танці кожного дня. У горницях гостей — ніде просунутись. Усіх треба нагодувати, напоїти. І працювали кріпаки, як ті воли, на панщині вже по чотири дні на тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця…

Відгуляла генеральша й два весілля: Піски зроду-віку не чули, не бачили такого дива. Палац аж ревів, аж стогнав.

Дві старші доньки вийшли заміж за панів, а ось менша прогнівила матір, бо полюбила «хохла» сотниченка Саєнка і побралася з ним без дозволу й благословення генеральші.

Залишилась пані сама на хазяйстві. Будинок великий — а нікого нема! Завела генеральша котів, ціле кошаче царство, бо треба ж біля когось погріти своє одиноке серце. Слугувала хвостатим мишодавам бездітна вдова Мокрина. Годує їх, вичісує, постіль стеле. Та одного разу не доглянула і придавила дверима кошеня. На другий день Мокрина на виду всього села мазала панські кухні, а на шиї в неї на червоній стьожці теліпалось здохле котятко.

Найбільше не любила генеральша горничну Уляну веселу, з щирим серцем, кмітлив, дівчину. Що б не сталося винувата Уляна. Одного разу ні за що наказала жорстоко висікти її. Здалося несамовитій генеральші, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого пані сама жалувала.

Били Уляну так, що насилу підвелась.

А Стьопка не став дожидати своєї черги і втік.

Перетривожилась генеральша, захворіла, а на третій день і померла.

Доїхала-таки її дівка Уляна!

Приїхав у село старший панич — тонкий, цибатий, з рижуватим, як у ведмедя, волоссям.

Перш усього порозганяв котів, відпустив з двору майже всіх чоловіків. Дівчат чомусь залишив. Часто заходив у дівочу: говорить, жартує. Найбільше йому подобалась Уляна.

Через півроку поїхав пан кудись далеко. Перед від’їздом попрощався з Уляною, подарував їй 50 карбованців, убрання, яке мала, та дозволив покинути палац.

Оселилась Уляна у дядини. Через місяць вона вийшла за Петра Вареника, який був лакеєм у генеральші і нашивав їй нову шкуру, виконуючи наказ своєї біснуватої пані. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана.

Через рік приїхали у Піски обидва паничі з молодими жінками, поділили між собою батьківщину і стали дерти з кріпаків уже на дві сім’ї.

Зубожіло село. Стали з’являтись злодії новина в Пісках.

ГІан Василь Семенович злякався, що п?янюги й до нього залізуть, та й переселився в новий палац, який збудував у Красногорськім хуторі. Назвало навколишнє панство той хутір «Меккою*, бо збирались туди пани з цілого повіту, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу.

112

Не забув Василь Семенович Уляну, взяв її сина Івася до панича у горниці. Та й ледащо був Улянин син, а Чіл чин батько… Незабаром утік кудись.

І у Василя Семеновича і у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток дочок. Літа ідуть, дівчата ростуть. У Василя Семеновича доньки були схожі на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самі чорні, як у сажу вимазані. Сидять у батька на шиї, як лід шатром.

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничів, давай на них накидати своїх плащуватих. Розкоренився рід ланів Польських. Потомки «голопузої шляхти» усмоктали з молоком матері думку, що українські селяни годні тільки на те, щоб напихати їх голодні роти смачним і солодким.

З половини двадцятих по шістдесяті роки був на Україні «золотий вік» панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польські, як у себе на царстві. Василь Семенович став предводителем, родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники… Прибрав Василь Семенович до своїх лап цілий повіт.

І все кругом мовчало, слухало, терпіло, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владою.

XI

Махамед

Після смерті останнього січовика Мирона і його жінки Марини їх син Іван із жінкою Мотрею вдвох поралися із хазяйством. Тяжко працювали самі і дітей призвичаювали до хліборобського життя. Найщиріше брався до діла старший Максим, та кидав розпочату справу, якщо проходила охота її робити. І не можна було його ні заставити, ні застрахати. Дідові оповіді про Січ, про волю запали у Максимове сердечко. Йому хотілось самому битись, рубатись, роагардіяшити.

Колись ще малим роздражнив страшного панського бугая, і, коли теє страховище погналося за ним, хлопець стрибнув через тин. Стрибнув і бугай та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку. Пропав бугай. Батько побив Максима, а той переплакав — та й знову за своє. То на баранах їздить, то прив’яже телятам до хвостів дрючки й заливається реготом, як скотина лякалася й несамовито бігала, то з хлопцями навкулачку б’ється або братів за чуби таскає.

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усіма верховодив.

Як же дійшов до літ та убрався в силу, — біда з ним та й годі! Насміхався над парубками, пускав лиху славу про дівчат, заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба, у Тхорихи-вдови вимазав ворота дьогтем.

Стали люди жалітися батькові на «Махамеда», як його прозвали старі баби. Та що батько вдіє з таким гульвісою, шибеником? Хотіли одружити, так на заручинах Максим так напився, що ледь не побив майбутнього тестя. Вернулися свати з гарбузом.

На докори батька і матері Максим не зважав. Пив, гуляв, з дому речі почав носити в шинок.

Мучився з ним батько, мучився та й вирішив віддати в москалі. А Максим як почув про це, то виспівуючи й вигукуючи зразу пішов до прийому. Записали його у гвардію, бо він був високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий.

Не стало Максима, затихла лайка в Івановій хаті, не чуть ніякої шкоди в Пісках. Батько зовсім не згадував його, а як хто нагадає, то сердиться й відповідає, що ніколи не мав третього сина.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Поженились, батько розділив між ними хазяйство, а москалеві зоставив хату та дві десятини поля,

XII

У москалях

Погнали рекрутів з рідного краю аж у Московщину. Дивувались вони життю російських селян: хати в селах були без вікон — чорні, як комори, закурені димом, люди в личаках, у довгих балахонах, з бородами.

Аж ось прийшли у місто. Багатство міське ще більше здивувало новобранців.

— — — 113 — —

Максим і в казармі був заводієм. Товариші душі в ньому не чули. Одне тільки мучило його, що жив у вонючій казармі та їв хліб, що був чорніший землі, та ще й у шаплику ногами мішаний. Капуста, каша — з рота верне.

Взяли його старші москалі з собою на заробітки, на прокорм. Ходили по селах, крали, що погано лежить, та зразу ж і продавали, іноді випрошували у подорожніх, без грошей їли і пили у шинках.

Начальство любило Максима за те, що він до всього здатний, моторний, сильний і розумний, з будь-якого становища знайде вихід.

Незабаром зробили його унтер-офіцером.

XIII

Максим — старшим

Як став Максим старшим, то спершу запишався, почав гордувати нижчими себе. Та скоро стало йому те старшування гірше полину… Ні з ким душу відвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати.

Наткнувся якось Максим на граматку. Став самотужки вчитись читати, вивчився, та й покинув, як нікчемну річ.

А тут виникли різні заворушення. Повів і Максим у бій своїх москалів. В одному із боїв загинув москаль, який перед смертю гукав якихось Мотрю й Хіврю та просив простити його. Максим дізнався, що то знаменосець хохол Хрущов.

За сміливість нагородили Максима орденом та поставили фельдфебелем. А тут і війна закінчилась. Вернулися додому.

Більше старшинування було зручнішим для того, щоб запускав Максим свою п’ятірню в московські достачі. Став він більше про себе дбати, кинув пити, складав гроші, та й задумав одружитися. Запала йому в око Явдошка, яка з дитинства займалась крадіжками, гулянками. Була красивою, знала це і торгувала своєю красою, як жид крамом. На той час, як зустрів її Максим, краса Явдошки вже трохи пом’ялася, і вона задумалась пристати до якогось берега. Так і зійшлись вони, прожили декілька років, звикли один до одного, а потім і побралися. Жили безжурно, не дуже задумуючись про завтрашній день.

Минуло десять років. Безпутне життя витягло з них усі гроші. Схаменулася Явдоха. А тут ще Бог дав щастя — народилася дівчинка Галя, яка перевернула все їхнє життя. Закінчились жарти, гулянки. Стали обоє складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на «прокорм-лєніє* та брав у них гроші, а Явдоха скуповувала та перепродавала награбоване добро.

У війні з турками Максим був легко поранений в руку, домовився з лікарем, і відпустили його із служби, дали «чисту».

Через тридцять років повернувся Максим у Піски до батьківської хати. Потім переїхав на хутір, збудував дім, мов панські хороми, стайню, комори рублені, ворота тесані. Сміялись люди, що москаль фортецю собі будує та дивувались, звідки він гроші на все те бере.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV

Нема землі]

Життя прожити — не поле перейти.

Восени позвозив Чіпка додому хліб і лагодився його молотити. Аж тут приходить десятник з волості і приносить звістку, що прийшов з Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому.

Відібрали у Чіпки землю судом. Та він вирішив боротися, взяв у матері п’ять карбованців і пішов у Гетьманське воювати за свою землю.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до міста. Першим, кого він тут зустрів, був низенький чоловік, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими вусами. На плечах була накинута московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі.

Розповів Чіпка йому про своє горе. Познайомились. Звали чоловіка Василь Порох. Він часто писав піщанам «лрошенія» в суд, набився і до Чіпки в помічники. Послав хлопця в шинок за пляшкою та запросив до себе в хату.

—…..- — — — —- іі4 —— —- — —

Була та хата страшенно неохайна, а чорними, аж цвілими стінами, посеред долівки вибої, повні сміття; вікна темні, чорнувато-зелені.

Українська література 9-10, готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання