ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Мова — неоціненний скарб народу, найголовніший літопис його життя. У її глибинах — філософський розум, витончений естетичний смак, справді поетичне чуття, праця зосередженої думки, надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної мови. Уже немовля пізнає таємничу красу звуків, слово допомагає дитині освоювати світ, учить її думати, а школа формує, кладе на твердий підмурівок знання про «мову в людині» і «людину в мові». І в зрілому віці ця наука триває, бо, як висловлюються мудреці, «нерозумний той, хто думає, що свою мову добре знає».

Мовна культура людини — поняття надзвичайно складне й об’ємне. Адже йдеться про силу прив’язаності до мови, розвинуте почуття відповідальності за її долю, повагу до неї та її багатовікових традицій, про любов до рідного слова. Важливу роль відіграє і діяльність суспільства, спрямована на те, щоб якнайкраще пізнати її багатство і красу. У багатьох державах усе роблять для того, щоб слово рідної мови було мудрим і прекрасним. У Франції, наприклад, працює спеціальна комісія, яка накладає великі штрафи на установи, підприємства за зловживання запозиченими словами.

Українська мова, що є невіддільною ознакою самої нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим показником її життєздатності й духовності, упродовж століть жила в імперському світі заборон і принижень. її офіційно не визнавали, оголошували придуманою австрійцями, вважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на «хлопську», призначену тільки для «домашнього

6

вжитку». її не допускали у сферу науки, техніки, виробництва, викидали зі школи, з армії, спорту — тобто з усіх сфер, що важливі для повноцінного життя національного організму. Планово проводили політику лінгвоциду (мововбивства), ослаблювали імунну систему збереження стійкості норм, вводили неприродні слова та форми, свідомо руйнуючи мову навіть зсередини. Юрій Шевельов мав усі підстави стверджувати: «Урядове втручання у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як і не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску… Радянська система встановлює контроль над структурою української мови, забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови… Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові»1.

На догоду такій політиці з нашого орфографічного кодексу — «Українського правопису» було викинуто літеру ї, позбавлено кличний відмінок природного права бути в системі іменникової відміни, узаконено як паралельні (без будь-яких застережень) закінчення -у, -ю та -ові, -вві (-єві) в давальному відмінку іменників чоловічого роду, що призвело до засилля форм з -у (-ю). Багато небажаних лексичних запозичень і розмовних конструкцій уже потрапило в сучасні лексикографічні джерела і з часом почали витісняти питомо українські слова і форми. В умовах тоталітарного більшовицького диктату негативна семантична і граматична інтерференція у багатьох випадках деформувала структуру української мови.

Українська мова не тільки вистояла, зберігши свою неповторність, притаманні їй особливості, коріння яких сягають глибокої давнини, а й одержала в демократичному світі визнання за свою красу. Її фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, величезні словотворчі можливості, синтаксична гнучкість ще до війни забезпечили їй призове місце на престижному світовому конкурсі мов у Парижі. Соборну українську

1 Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941). Стан і статус.— Сучасність, 1987.— С. 263—264.

мову дбайливо оберігали і плекали мільйонні маси українців — селяни, робітники, письменники, вчителі, священики, правники, лікарі, інженери, а світочі національної культури записували її «нестертий слід … самостійно між культурні мови».

Сьогодні, коли українська мова, одержавши статус державної, розширює сферу свого функціонування, зростає увага до культури усного та писемного мовлення. Стає престижно розмовляти гарною українською мовою, приходить розуміння того, що добре знання мови — важлива професіограма людей різних спеціальностей. Основи вмілого користування мовою закладаються з дитинства, тому так важливо прищепити дітям ще в школі почуття відповідального ставлення до мови як найважливішого засобу людського спілкування, навчити їх трактувати мову як «енергію», «діяльність», «духовну силу», виробити в них навички не лише правильного, а й майстерного вживання мовних засобів відповідно до конкретної комунікативної ситуації, навчити їх виявляти помилки і очищати своє усне та писемне мовлення від тих елементів, що спотворюють його.

Як свідчить практика, в учнів часто виникають труднощі, пов’язані з правильним уживанням слова, його написанням, наголошуванням, утворенням граматичних форм, лексичною і синтаксичною сполучуваністю тощо. Потрібно постійно мати під рукою відповідні словники, в яких можна знайти відповідь на те чи інше питання. Однак справа ускладнюється тим, що, по-перше, наші школи погано забезпечені потрібною довідковою літературою, по-друге, маємо дуже мало лексикографічних праць, призначених саме для шкільного вжитку. До того ж кожен словник подає якусь одну характеристику слова, тому доводиться звертатися до кількох словників, що створює під час уроку певні незручності і для учня, і для вчителя. Очевидно, давно назріла потреба мати компактний довідник, у якому були б зібрані і в доступній формі прокоментовані складні мовні факти та явища, які найчастіше трапляються в усному та писемному мовленні учнів. Частково задовольнити таку потребу міг би, на думку авторів, пропонований «Словник-довідник з культури української мови», в якому можна знайти відповідь на найрізноманітніші питання, що виникають у практиці користування рідною мовою.

8

Проаналізувавши шкільні підручники з української мови, літератури та інших дисциплін, автори внесли у реєстр довідника слова:

1) зміст яких може бути незрозумілий учням;

2) які вживають у невластивому їм значенні;

3) на позначення понять християнської науки, що впродовж десятиліть були вилучені з активного вжитку;

4) зловживання якими породжує штампи, трафаретні вислови;

5) складні щодо написання; подано, зокрема, нове написання окремих слів відповідно до четвертого видання «Українського правопису», окреслено групу слів, у яких треба писати літеру ї;

6) у яких найчастіше трапляються помилки в наголошуванні;

7) у яких неправильно визначають граматичне значення роду;

8) у яких неправильно утворюють граматичні форми того чи іншого відмінка, числа, ступенів порівняння, особи, способу;

9) що відбивають складні випадки узгодження і керування в українській мові;

10) уживання яких пов’язане з тими чи іншими розділовими знаками на письмі.

У довіднику подано особливості вживання в українській мові низки синонімічних прийменникових і безприйменникових конструкцій, а також стійких висловів — форм звертання, формул ввічливості, часових зворотів та ін.

Коментуючи особливості українського слововживання, слово- і формотворення, автори користуються методом «анти-диктанту», який визнаний у світовій дидактиці і сконденсовано відтворений у фразеологізмі «на помилках вчаться». З цією метою в довіднику використано заборонну ремарку «не» при окремих словах та їх формах. Докладніше пояснення подано також після слова «неправильно». Це допоможе очистити усне та писемне мовлення учнів від ненормативних слів і словосполучень.

Матеріали словника покликані активізувати природні для української мови форми, які через довготривалий лінгвоцид частково втратили свою життєздатність. Це — закінчення -ові,

-еві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду в назвах осіб, що становить одну з характерних рис української мови. З цією ж метою подано пестливі форми чоловічих та жіночих імен (Василько, Івась, Івасик, Наталка, Наталочка, Петрик, Петрусь), поширення яких на українській мовній території впродовж останніх десятиліть зменшилося, а також форми кличного відмінка (мамо, мамусю, Олю, Іване, Василю Петровичу, Пане Президенте).

Складними для з’ясування виявилися деякі правописні питання (написання слів іншомовного походження, вживання літери ґ, закінчення -у, -а в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду та ін.), які сьогодні є предметом обговорення Орфографічної комісії і ще не знайшли свого задовільного розв’язання. Автори, виходячи з настанови, що соборна українська літературна мова має мати й єдиний правопис, який повинен відбивати наші традиції, враховувати мовну практику і зберігати при цьому суворо науковий підхід до оцінки мовних явищ, намагалися не вносити суттєвого різнобою в написання слів, хоча в окремих випадках уникнути цього не вдалося. Слова, написання яких досі не регламентовано, позначені в словнику зірочкою.

Матеріали довідника можна використовувати на уроках української мови, виконуючи з учнями різноманітні вправи; словникові статті дають змогу розробити систему домашніх завдань для вивчення окремих тем шкільного курсу.

Автори свідомі того, що не на всі питання вдалося дати вичерпну відповідь. На нашу думку, праця над посібником повинна стимулювати читача до дальших пошуків і постійного вдосконалення свого мовлення, виховувати в нього любов до мови, почуття відповідальності за її долю. Адже, як підкреслював Олесь Гончар, мовою нації визначається моральне здоров’я народу, його розвиненість, культурність. І кожний із нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього.