Перша інформація про арготичний словник з’являється в «Ис-тории славного вора, разбойника и бьівшего московского сьпци-ка Ваньки Каина… писанная им самим при Балтийском порте в 1764 году». Але найбільше поширення в російській мові мало умовно-професійне арго корпоративних груп ремісників та торгівців. Найбільш відомі серед них офені Володимирської губернії, історія яких розпочалась у XV ст. і тривала аж до кінця XIX ст. Вперше за наказом Катерини II ґрунтовно описав мову офенів П. Паллас («Сравнительньїе словари всех язьїков и наречий, собранньїх десницею вьісочайшей особьі», 100 слів, 1787 р.). Тоді офенську мову помилково визнали особливим «суздальським наріччям», але скоро з’ясувався її штучний характер. Крім того, були виявлені подібні умовні арготичні системи: кравців, шаповалів («шерстобитьі»), лимарів («шорники»), богомазів-іконописців, пічників, склярів, бондарів, коновалів тощо. Територіально вони були віддалені від офенів і часто-густо мали інші назви: матрайське, понатське, латинське, жгонське арго, — але за словниковим складом були дуже схожі. Протягом XIX—XX ст. був зібраний величезний етнографічний матеріал — і велика заслуга у цьому В. Даля.

В історії української мови перші достовірні дані про існування арго відносяться до XVI—XVII ст. Як свідчить дослідник українського арго Олекса Горбач, це були «часи панщини, коли дідами перебирались здорові селяни, що втікали від панів» (із записів К. Студинського)1. За версією самого Кирила Студинського, арго постало за часів Хмельниччини, коли лірники як політичні емісари організовували повстання і для взаємного порозуміння вигадували свій словник.

У XVII ст. виникають бурсацько-семінарські та школярські арго, що пов’язані з постанням братських шкіл та бурс. Суворий внутрішній режим, інтернатське відособлення вихованців бурси спричинили до значної диференціації всередині учнівських та студентських колективів, що зокрема виражалось у створенні власного мовного коду. Сліди школярського арго можна віднайти у великодніх і різдвяних віршах, інтермедіях (записи В. Перетца, М. Возняка), поетичній збірці К. Зинов’єва і, безперечно, — «Ене’іді» І. Котляревського. Переважна частина арготичного лексикону школярів та бурсаків збереглась у мові й активно функціонує в сучасному розмовному мовленні.

Проте на сьогодні складно відтворити цілісну картину арготичних систем в історії української мови: існує відносно невелика кількість розвідок, але і з відомих не всі збереглись до нашого часу.

У XX ст. арго розформовується як мовне явище, але, за свідченнями В. Д. Бондалєтова, у деяких російських областях (Костромська, Брянська, Владимирська) вони зберігались аж до середини століття.

1 Горбач О. Арго лірників // Наукові записки Українського Вільного університету. — Ч. 1. — С. 10.

12

Отже, арго із самих початків асоціювалось з вульгарною, зіпсованою мовою. Пізніше, у XVII ст., арго фіксується зі значенням «корпорація жебраків та волоцюг», «злодійське угруповання»1, «жебрацтво»1 2; до кінця XVII ст. починає використовуватись зі значенням «злодійський жаргон», «таємна мова»3. Мова злочинного світу заслуговує окремої уваги, але про це далі. Таким чином, можемо сказати, що загалом арго — це мова тих угруповань, що знаходились поза суспільством, були протиставлені йому, тобто кваліфікувались суспільною думкою як низи, відщепенці.

Сема «відмежування», «відщеплення» прояснюється й етимологічним екскурсом4. Так, за Доза, слово «арго» пов’язане зі старофранцузьким Ьагі§о1ег — «рвати», «шматувати», їіаг^оіег — «сварити», «журити» від Ііагщої: Ьаг§оІ — «лахміття», «шмаття», «дірка»5.

Функціонуючи в таких невеликих закритих групах, мова арго мала езотеричний характер, тобто була відома лише членам даного колективу і слугувала своєрідним соціальним маркером. Як влучно зазначає В. М. Жирмунський, «арго — своєрідний пароль, за яким пізнають один одного декласовані, і потужний засіб професійної організації в умовах гострої соціальної боротьби»6.

Отже, найголовнішим диференційним елементом виступає те, що мова є засобом дистанціювання, протиставлення певної соціальної групи, на що і вказує багато дослідників: «Арго — вияв бунту проти будь-якої мовної норми як однієї з основних форм соціального поневолення»7.

В арго найсильніше виявляється соціально-символічна функція мови: з одного боку, володіння лексичним кодом арго протиставляє представників тієї чи іншої корпорації, ставить їх в опозицію до іншої частини соціуму; з другого — слугує міцним об’єднувальним чинником всередині даної групи, внутрішнім інтегратором для її членів.

Із закритим характером соціальної групи й відповідно — лексичної системи арго тісно пов’язане питання про «таємність» арготичного мовлення. Ця проблема викликала дискусію серед лінгвістів і виділила дві основні думки з цього приводу:

1 Черньос И. Я. Историко-зтимологический словарь русского язьїка. — М., 1999. — Т. 1. — С. 51.

2Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М., Таранен-ко О. О., Зяблюк М. П. та ін. — К.: Укр. Енциклопедія, 2000. — С. 31.

3 Черньїх И. Я. Зазн. праця.

4 Власне, етимологічних довідок на дане слово досить мало. У найбільш авторитетних вітчизняних етимологічних словниках слово взагалі відсутнє. Словникову статтю містить лише «Историко-зтимологический словарь русского язьїка» И.П.Черних, який, як і переважна більшість французьких дослідників, послуговується етимологічними даними Доза (Оаигаї), одного з найбільших авторитетів у французькій етимології.

5 Черньїх И. Я. Зазн. праця.

6 Жирмунский В. М. Национальньїе язьїки и социальная диалектология. — Л., 1936. -С. 119.

7 Вахек Й. Лингвистический словарь пражской школьї. — М.: Прогресе, 1964. — С. 36.

із

— арго має таємний характер (така характеристика приписується арго і в багатьох сучасних словниках);

— арго не має таємного характеру, а є чинником індивідуального та групового самоствердження, протиставлення та власного вивищення над «непосвяченими» (Д.С.Лихачов, О. Горбач).

Щоб краще усвідомити таємну сутність арго, необхідно визначитись, що ми вкладаємо у поняття «таємний». Сема «таємності, втаємничення» простежується у цілому ряді слів: криптолалічний, езотеричний, корпоративний, — але не всі вони відповідають глибинному значенню арго. Утаємниченість арго є відносною величиною — це цікаво угледів Л.І.Скворцов1, який, даючи характеристику арготичним системам, бере «таємність» у лапки, чим вказує на умовність цієї ознаки.

Багато лінгвістів говорять про криптолалічний характер арго, але це твердження є досить необгрунтованим. Якщо зашифровування власної мови у певній корпорації і мало місце, то лише від почат-ків, коли це випливало з міркувань власної безпеки. З часом арго втрачають цю властивість, оскільки зникає насущна потреба. Крім того, якби арго насамперед виконувало криптолалічну функцію, то ми не мали б записів арготичного мовлення: творів Франсуа Війона, збірок середньовічних пісень, переказів, мандрівних оповідок тощо. З цього можна зробити висновок про те, що криптолалічна функція є другорядною для арготичних систем, натомість правомірно говорити про езотеричну сутність арго.

Езотеричний у перекладі з грецької означає «той, що містить внутрішній, глибинний або прихований смисл, відомий лише вузькому колу обраних осіб». Це слово набагато більше відповідає «таємному» характеру арго, тому що відбиває не стільки приховування, скільки відмежування, відсторонення (рос. «отстранение»), самоствердження у корпорації і ствердження ідеї корпорації через дії її конкретного представника. Арго є ілюстрацією одвічного прагнення людини до таємного знання, вибраності, що споріднене з масонством і подібними формами таємної організації. Мова власної корпорації є фетишем її представника, засобом ініціації, паролем, за яким людину допускають до групи. Загалом, питання про езотеричний, ініціаційний характер арго варте пильнішої уваги до себе, оскільки приховує чимало підтекстів, насамперед міфологічний світогляд. У такому контексті прекрасний початок дав Д. Лихачов, який заговорив про арго як «магічне світовідчуття»1 2.

З часом відповідно до соціально-економічних та громадсько-політичних умов у суспільстві потреба в такій мовній відособленості зникає, як зникають, або «розчиняються», у соціумі і носії відповідних мовно-знакових систем. Відбувається «розгерметизація» арго і розширення його лексикону. Деякі арготизми проникають і в літературну мову3.

1 Скворцов Л. И. Арго // Русский язьїк. Знциклопедия. — М.: Дрофа, 1997. — С. 36.

2 Лихачев Д. С. Статьи ранних лет (сборник). — Тверь, 1993.

3 Дослідники арго визначають хронологічні рамки цього процесу серединою — другою половиною XIX ст. (Сиігаисі Р. / Цитата за: Долинин К.А. Стилистика французского язика. — Л., 1978. — С. 321).

14

До кінця XIX ст. значення арго звужується до «мови злочинців». Так, в енциклопедичному словнику Ф.Брокгауза та І.Ефрона тлумачення арго відсутнє, натомість автори відсилають до статті «Воровской язьік»1. Це пов’язано з тим, що в цей час відхожі промисли, як і арготичні системи їх представників, починають згортатись, а лексикон арго проникає у мову злочинного світу. Подібні записи, що засвідчують це явище, з’являються вже з середини XIX ст. Підтверджує генетичну спорідненість давніх арго та злочинної мови й етимологія слова «феня» («мова, якою розмовляють злодії») — найімовірніше, від мови офенів. Надалі словосполучення «злочинне арго» міцно закріплюється у мові і в лексикографічних працях фіксується як ілюстративний матеріал до словникової статті «арго». Почасти таке значення «арго» використовується і в сучасній лінгвістиці, що не можна вважати цілком коректним.

Мова злочинців є складним і неоднозначним явищем і утворює проміжну ланку між поняттями «арго» та «жаргон», наближаючись до останнього. Тому характеристика мови злочинців як «злодійський жаргон» більш повно та адекватно відображає сутність цього явища, особливо в контексті сучасності. Особливий статус цього типу жаргонів тонко відчув відомий російський дослідник арго В. Д. Бондалє-тов, виділяючи його у своїй класифікації із загального жаргонного ряду. Запропонована дослідником класифікація виглядає так:

— власне професійні діалекти;

— групові жаргони (студентський, спортивний, солдатський тощо);

— злодійський жаргон («блатная музика»);

— таємні мови (арго)1 2.

Отже, узагальнивши сказане, зупинимось на такому варіанті визначення арго: мова малих, соціально замкнутих груп, яка є їх соціальним маркером і слугує засобом відмежування, протиставлення членів даної групи іншій частині суспільства. Поняття «арго» особливо набуває свого значення на історичному зрізі мови, оскільки у сучасних мовних реаліях не знаходить вияву.

Так в основних рисах окреслюється термінологічне поле арго. Зауважимо, що таке розуміння склалось у вітчизняній лінгвістиці, а також лінгвістиці англійської мови та ін. Але у французькому мовознавстві, з якого і відбулось запозичення даного терміна, значення арго значно відрізняється, тому що відбулась помітна його еволюція з часу виникнення і до сьогодні.

Як і значення сленгу в англійській мові, арго — первісно «мова низів суспільства», «мова соціально закритих груп» — на сьогодні використовується для загальної характеристики експресивно-емоційного розмовного мовлення французької мови. Така тенденція у використанні йде ще від ПІ. Баллі, який так означив арго: «Арго —

1 Знциклопедический словарь / Издатели: Ф. А. Брокгаузь (Лейпцигь), И. А. Ефронь (С.-Петербургь). — С.-Петербургь. — Т. VII. — Волапкжь-Вьіговскіе. — С. 201.

2 Бондалетов В. Д. Типология и генезис русских арго: Учеб. пособие по спецкурсу / Рязанский пед. ин-т. — Рязань, 1987. — С. 4.

15

це крайня форма фамільярного мовлення; воно відрізняється від останнього тільки більшою яскравістю соціального забарвлення та ще тим, що перебуває у суспільстві під забороною… Арго має бути зрозуміле всім»1. Цю лінію продовжує тлумачний словник французької мови Ьагоиззе: «Арго — загальновживана мова»2. А. Р. Семів, досліджуючи структурні та семантико-стилістичні особливості лексики арго у мові сучасної французької преси, говорить про арго не як про закриту систему, а як про «експресивну лексичну підсистему розмовного мовлення, яка характеризується великим експресивним потенціалом, швидкими змінами словникового складу, що сприяє її проникненню в норму»3.

Наведені приклади показують, що сучасне розуміння арго у французькій лінгвістиці синонімічне до тлумачення сленгу в англійській мові. Отже, можемо лише констатувати прикрий факт різночитання терміна «арго»: така ситуацій склалась історично, тому корекція видається малоймовірною. Незважаючи на небажаність омонімії у термінології, мусимо констатувати наявність діаметрально протилежного смислового наповнення одного терміна і наголосити на необхідності контекстуального уточнення у використанні цього слова. Тобто в дослідженні арго в українській мові з метою уникнення суперечностей доречним є дотримання власної лінгвістичної традиції і потрактування арго як лексикону малих, соціально замкнутих груп, що використовується у мовленні з метою соціального протиставлення, дистанціювання.

Жаргон

З терміном «жаргон» проблем виникає найменше, власне, їх не виникає зовсім, що має дуже просте пояснення: «жаргон» є своєрідним термінологічним еталоном, від якого відштовхуються у визначенні арго та сленгу. Найбільший відсоток у загальній кількості досліджень нелітературної лексики припадає на тлумачення саме цього мовного явища. Інтенсивний розвиток соціолінгвістики значно посприяв всесторонньому аналізу цієї групи лексичних засобів розмовного мовлення. Крім того, серед досліджуваних мовних засобів вираження експресії жаргон найбільш повно відображає соціальну стратифікацію мови та найбільш точно відповідає поняттю соціолекту.

Засадничою властивістю жаргону є його соціальна обумовленість. Жаргон — це мовне утворення, засноване насамперед на соціальній організації людей. Але його значення значно ширше, аніж соціальна основа формування: соціальність жаргону є скоріше формоокрес-лювальним, ніж визначальним чинником. Доказом цьому є те, що мовці обов’язково володіють будь-якою іншою підсистемою, тобто

1 Балли Ш. Французская стилистика. — М.: Изд. иностр. лит., 1961. — С. 279.

2 «Ьап§ие рориіаіге еп §епега1» Ьагоиьзе сіісііоппаіге сіє Ггап9аіз. — Вегііп: Согпєібоп, 1992. — С. 63.

3 Семів А.Р. Структурні та семантико-стилістичні особливості лексики арго у сучасній французькій мові (на матеріалі мови преси) / Автореферат на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук. — К., 2001. — С. 5.

їв

вони диглосні1. Використання жаргонізмів зумовлюється стилістичною метою: мовним контекстом, ситуацією, співрозмовниками.

У жаргоні з-поміж тріади взаємопов’язаних лексичних засобів (жаргон—арго—сленг) найрівномірніше реалізуються дві функції:

— соціально-символічна;

— експресивна.

Якщо в арго найяскравіше виявляється перша функція — арготизм насамперед є соціальним маркером, сленг має найбільший потенціал для вияву мовної експресії, то жаргон акумулює в собі обидві ознаки й урівноважує їх. Будь-яка жаргонна система є лексичним засобом вираження експресії, вербального самоствердження, одночасно й вказуючи на приналежність до певної соціальної групи, об’єднаної чи то за професійною ознакою, чи за спільністю інтересів. Жаргон, як форма мовної організації, представляє функціональний синтез: соціальна функція жаргону не є домінантною, а реалізується у взаємодії з виражальністю.

Вивчення жаргонів було започатковане на підґрунті вивчення арготичної лексики. Такий контекст визначив і загальне спрямування дослідження жаргонізмів, тобто орієнтацію на соціальне значення цих мовних знаків. Але саме слово з’явилось у мові задовго до надання йому термінологічного смислу і мало дещо іншу семантику, яка ще раз переконує у пріоритетності стилістичної функції.

Саме слово «жаргон», як і «арго», є запозиченням із французької мови. У мові-джерелі фіксується з XV ст. Етимологія нечітка. Найімовірніше, французьке іащоп пов’язане із старофранцузьким §аі£0-пе — «базікання» (Фасмер, т. II, с. 35), «пташина мова, цвірінькання» (УМЕ, с. .167), що має той же корінь, що й §аг§оиі11ег — «булькати, урчати» (Шанський, т. II, с. 277) (пор. із старофр. §аг§а1е — «горло, глотка»). У російській мові слово «жаргон» з’являється у середині XIX ст. і вперше фіксується у записах лекцій І. Срезневського з історії російської мови, здійснених М.Чернишевським у 1849— 1850 рр.: «Все інше — жаргон, ламана мова»1 2. За словниками відоме з початку 60-х років: «Полньїй словарь иностранньїх слов» (1861) та словником В. Даля (на відміну від арго, якого у словнику немає) (1863). Так, у «Толковом словаре живого великорусского язьїка» подається така дефініція слова: «Жаргон — місцева говірка, наріччя»3. Тобто у мовному вжитку другої половини XIX ст. слово «жаргон» не позначає мову того чи іншого угруповання, а є синонімом до поняття «суржику» (у сучасному розумінні терміна). Наприклад, М. Коцюбинський пише в одному зі своїх листів: «Годі називати жаргоном мову, на котрій перекладено Біблію, твори Гомера, Дайте, Шекспіра…» (лист до Василя Лукича, вересень 1892 р.). С.Смаль-Стоцький використовує «жаргон» як еквівалент до «зросійщеної

1 На це не раз вказували такі науковці, як Л.П.Крисін, Д.С.Лихачов та ін.

2Лингвистический знциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. —• М.: Сов. Знциклопедия, 1990. — С. 461.

3 Хомяков В. А. Три лекции о слзнге: Пособие для студ. англ. отдел. по спец. «Нелит. лексика и фразеология в совр. англ. яз.» — Вологда, 1970. — С. 7.

17

мови»1. Таке значення особливо активно розвинулось в українській мові. Сучасної семантики лексема набирає лише з початку XX ст. з появою праць російських дослідників про мову злочинного світу (В.Трахтенберг, В. Попов, С.Потапов та ін.). Остаточно наявні семантичні варіанти слова були узагальнені та підсумовані в «Тол-ковом словаре русского язьїка» за редакцією Д. Ушакова, дефініція якого стала еталоном для лексикографів пізнішого часу.

Тож зупиняємось на класичній дефініції: жаргон — це розмовне, експресивно забарвлене мовлення окремих соціальних груп, об’єднаних за професійною, віковою кримінальністю або за ознакою інтересів.

Отже, ми можемо схарактеризувати жаргон за кількома основними ознаками:

— жаргон належить до нелітературного усного розмовного мовлення;

— жаргонізми виражають емоційне, гумористично-іронічне ставлення до предмета мовлення;

— жаргон свідчить про соціальну приналежність мовця.

Сленг

Слово «сленг» має найкоротшу історію в лексикології української та російської мов і є запозиченням з англійської мови. Тривалий час лексема і використовувалась на позначення лексико-стиліс-тичних засобів англійської мови: «Сленг — в англійській мові — слова або…» («Словарь иностранньїх слов», М., 1983).

Дослідження сленгу в радянській лінгвістиці розпочинається з вивчення стилістики англійської мови ще у 60-х роках. У 90-х роках з пожвавленням у вивченні ненормативної лексики починають практикувати подібні дослідження в російській мові. Деякою мірою цьому прислужився й загальний вплив англомовної культури, що сприяв активізації у лексиконі мови англіцизмів та активному залученні досвіду іноземних лінгвістів.

Отже, значення сленгу було розширене та інтегроване до термінологічного апарату лексикології російської та української мов. Але більш ніж столітня різниця у функціонуванні термінів «арго», «жаргон» та «сленг» і особливості мовознавчого погляду на дослідження цих явищ зумовили перехід останнього до пасивного мовного вжитку. Цьому сприяла і нечаста фіксація у лексикографічних джерелах: на 1991 р., заданими «Сводного словаря современной русской лексики» (М., 1991), лексема «сленг» входить до реєстру лише семи словників. У найпопулярніших академічних лінгвістичних словниках та енциклопедіях «сленг» згадується тричі: в «Словаре лингвисти-ческих терминов» за ред. О.С.Ахманової (М., 1969), «Словаре-спра-вочнике лингвистических терминов» Д. Е. Розенталя, М. О.Теленко-вої (М., 1976) та «Лингвистическом знциклопедическом словаре» (М., 1990). Такі авторитетні сучасні видання, як «Русский язьїк. Знциклопедия» (М., 1997) та «Українська мова. Енциклопедія» (К., 2001), а також етимологічні словники східнослов’янських мов

1 Хомяков В. А. Три лекции о слзнге. — С. 8.

18

обходять сленг своєю увагою. Хоча практика засвідчує посилене використання слова (іноді недоречне), значне розширення його термінологічного функціонування.*

Термін запозичений з англійської мови, у якій має загальне значення «неформальна мова»1. Але така семантика є порівняно недавньою — уявлення про сленг зазнали значних змін з часу появи слова. Так, перша письмова згадка слова датована 1756 р. і супроводжується таким поясненням: «сленг — мова низького або вульгарного типу»1 2.

Етимологія слова не з’ясована і має безліч гіпотез3. Так, існують такі пояснення походження цього слова. Однією з перших є «циганська» гіпотеза (Ф.Гроуз)4, за якою слово зводиться до циганського 5Іап$ — «мова». Таке трактування протрималось до XIX ст. Дж. Хоттен пов’язав «сленг» зі значенням «пута, кайдани», з якого пізніше розвинулось значення «мова арештантів»5. З кінця XIX ст. з’являється «скандинавське» пояснення слова (В.Скіт). Німецький лінгвіст О. Ріттер дав цікаве пояснення 8Іап§ як аглютинації сполуки слів Ь姧аг’8 (Ніієуєз’, §ур8ІЄ8’) 1ап§иа£е, але воно видається малоймовірним. Найприйнятнішою і найбільш популярною версією є пояснення Е. Партріджа, який виводить 8Іап§ від Разі Рагіісіріе дієслова Ю 8Ііп§ («81ап§ із 1ап£ца§е 8Іип§ аЬоиі»), підтверджуючи свою думку наявними у літературній мові висловами Іо 8Ііп£ ^огсіз, Іо $1іп§ Ніе Ьаі6.

У процесі семантичного розвитку слово ототожнювалось із такими поняттями, як арго (аг§оІ), жаргон (іагвоп), мова циган (Ііп^о, §іЬЬегі8Їі), злодійська мова (сапі)7. Сучасне значення з’являється з 20-х років XIX ст., і на сьогодні під словом «сленг» розуміють «не-літературну лексику, що складається зі слів та значень з відтінком особливої неформальності та не обмежені за сферою поширення певним регіоном»8.

Вже наведена класична для лінгвістики англійської мови дефініція слова показує, що поняття соціолекту як гіперонімічне до

1 “81апв — іпїогтаї зреесЬ”. Оісііопагу Киззіап-Еп^ІізЬ, Англо-русский сло-варь. — Соїііпз, 2000. — 564 с.

2 “Іап^иаве оГ Іош ог уи1§аг Іуре”. Хомяков Я А. Введение в изучение слзн-га — основного компонента английского просторечия. — Вологда, 1971. — С. 29.

3 Жоден з вітчизняних словників не має даних про походження слова. Найкраще про етимологію слова викладено у В. Хом’якова.

4 Г. Сго5е. А сіаззісаі сіісііопагу оГ іЬе уиі§аг Іоп^ие. — Ьопсіоп, 1796.

5 “81ап£ шаз сієгіуєсІ їгош іЬе 8Іап£8 оГ Геїіегз ж>гп Ьу ргізопеге, Ьауіпв ас^иігесі іЬаі паше Ггош іЬе шаппег іп дуЬісЬ іЬеу шеге шогп, аз іЬеу ^иігесі а зііпв оГ 8ІГІП8 іо кеер іЬет оіТ іЬе вгоипсГ. /. Нопеп. А Оісііопагу оГ Мосіегп Зіапв, Сапі апд Уиіваг ^огсІ8. — ЬопсІоп. 1860. — Р. 51.

6 Маковский М. М. Английскис социальнме диалектьі (онтология, структура, зтимология): Учеб. пособие. — М.: Вьісш. шк., 1982. — С. 13.

7Хомяков В.А. Введение в изучение слзнга… — Вологда, 1971. — С. 29—30.

8 “КозіапсІагсІ УОсаЬиІагу сошрозесі оГ шогсіз ог зепсез сЬагасІегігесі ргітагіїу Ьу соппоіаііопз оГ ехігете іпГогтаїііу апб изиаііу Ьу а сиггепсу поі Іітіїесі іо а рагіісиїаг ге^іоп” (Вгії., уоі. 10, р. 871). ТЬе Ие* Епсусіораесііа Вгіїаппіса. — Уоі. 10. — ТЬе ипіуегеііу оГ СЬіса^о, 1986.

19

сленгу не підходить, адже на перший план виступає саме неліте-ратурний, неофіційний характер цієй групи лексики. Натомість у вітчизняних словниках-довідниках та енциклопедіях все ж простежується прагнення пояснити це явище на основі соціолекту. Так, в «Лингвистическом знциклопедическом словаре» сленг дефініціюєть-ся таким чином:

1. Те саме, що і жаргон.

2. Сукупність жаргонізмів, які утворюють прошарок розмовної лексики, що відображає грубувато-фамільярне, іноді гумористичне ставлення до предмета мовлення1.

Відкинувши перший пункт як такий, що зовсім не виявляє сутності явища, зупинимось на другому поясненні. Справді, значну частку з-поміж сленгового лексикону складають жаргонізми, які перетворились на загальновживані й перейшли до системи сленгу. Але трансформація жаргонізмів є лише одним із шляхів поповнення сленгу і зовсім не охоплює весь лексикон як такий. Тому таке пояснення є надто умовним і не може бути достатнім для визначення сленгу. Саме відмовившись від соціолінгвістичного підходу до визначення сутності сленгу, можна адекватно пояснити це мовне явище. Поняття «жаргон» та «арго» вказують на визначеність кола їх носіїв, а отже, на функціональну вузькість семантики лексичних одиниць. Якщо розглядати всі три явища на соціальній вісі координат, то сленг є найбільш «розгерметизованою» структурою, тобто мінімально залежить від вікового цензу, соціальної приналежності і перебуває у вільному русі в розмовному мовленні. Натомість, сленг набагато сильніше виявляє семантичний потенціал слова-експре-сива, можливість варіювання лексеми в контексті та залучення до мовної гри.

Хотілося б звернутися до фундаментальних напрацювань російських та українських англістів, у роботах яких окреслено і глибоко пояснено суть сленгу. Власне, потреби у «винайденні велосипеда», тобто повторному тлумаченні сленгу, не існує. Слід лише узагальнити і систематизувати напрацювання таких лінгвістів, як В.О.Хом’яков, І.Р.Гальперін, І.В.Арнольд та ін.

Так, дуже вдалою і сьогодні видається характеристика сленгу у В. О. Хом’якова. Він визначає сленг як «особливий периферійний пласт нелітературної лексики і фразеології, що знаходиться як поза межами літературно-розмовної мови, так і поза діалектами загальнонаціональної [англійської] мови»1 2. Далі дослідник структурує сленг на загальний та спеціальний. Спеціальний сленг, за термінологією В. Хом’якова, співвідноситься із системою жаргонів та арго, тому використання цього терміна є надлишковим. А от визначення «загального сленгу» є дуже доречним і адекватно висвітлює сутність сленгу як мовного явища. Тому, опускаючи атрибутив «загальний», можемо цілком прийняти дефініцію В. Хом’якова: «Загальний сленг — від

1 Лингвистический знциклопедический словарь/ Гл. ред. В.Н.Ярцева. — М.: Сов. Знциклопедия, 1990. — С. 461.

2Хомяков В. А. Три лекции о слзнге. — С. 7.

20

носно стабільний для певного періоду, широко розповсюджений та загальнозрозумілий пласт нелітературної лексики і фразеології у середовищі живої розмовної мови, вельми неоднорідний за своїм генетичним складом та ступенем наближення до літературної мови; має яскраво виражений емоційно-експресивний оціночний характер, що часто є протестом-насмішкою над соціальними, етичними, естетичними, мовними та іншими умовностями й авторитетами»1.

Отже, відійшовши від поняття соціолекту, зупиняємось на тлумаченні сленгу як основної складової частини усного розмовного (нелітературного) мовлення та приймаємо дефініцію, подану В. О. Хом’яковим, як одну з найбільш точних.

Експресивні засоби розмовного мовлення.

* Функціонально-стилістичний аспект.

Стилістичний потенціал слешу в сучасному мовному дискурсі (на прикладі розмовного мовлення, текстів засобів масової інформації та художньої літератури)

Аналізуючи місце сленгу в сучасному мовному дискурсі, ми насамперед звертаємось до таких функціонально-стилістичних сфер мовлення, як засоби масової інформації, художні тексти та живе розмовне мовлення. Такий принцип відбору аргументований ось так: зазначені стилі — це ті мовні простори, в яких реалізується суб’єктивне начало, творча потенція, найповніше вимальовується психологічний портрет, або краще сказати, психологічна ситуація як знімок психології групи/субкультури/мас. Проте найголовніший інтеграційний чинник для зазначених стилів — це свобода вербального прояву, неупередженість мовленнєвої ситуації, розкутість мовлення, що протистоїть будь-якій формальності, шаблонності тексту.

Ще зо два-три десятки років тому не те що не доводилось говорити про подібні проблеми, сама постановка питання про використання сленгу в різних мовно-функціональних стилях викликала б подив. Про яке стилістичне поле можна говорити, якщо сам сленг позиціонувався в мові як явище маргінальне та функціонально обмежене — а отже, путь на територію літературної мови закрита за сімома замками. За нормами культури мовлення сленг із системою різноманітних жаргонів являє мовний субстрат, нонстандарт, що відштовхується на маргінес, а то й зовсім визнається раковою пухлиною на мовному тілі, яку чимшвидше треба видалити.

Що ж, норми культури мови і на сьогодні не зазнали особливих змін, проте мова у своєму сучасному вигляді вочевидь їх ігнорує. Навіть побіжний погляд на сучасне мовлення виявляє засилля експресивної лексики і — що головне — значно виходить за межі усного мовлення.

Звичайно, можна відкараскатись від неграмотних писак-авто-рів і зайвий раз пожуритися над зниженням загальнокультурного

1Хомяков В. А. Три лекции о елзнге. — С. 8.

21

рівня та зокрема пошани до мови, але чи не буде це занадто поверхове тлумачення мовної ситуації? Подібне негативне сприйняття в контексті сьогодення очевидно виглядає анахронічно і вимагає перегляду. Широкий загал відверто проявляє інтерес до нестандартного мовлення. Досить лише зайти в мережу і задати в пошук слова «сленг», «жаргон», «ненормативна лексика», щоб зрозуміти ступінь зацікавлення таким мовно-культурним феноменом — результати пошуку часто-густо відраховуються тисячами сторінок. Звичайно, рівень багатьох міні-словничків або дослідницьких статей вимагає кращого: найчастіше, створені аматорами, вони виглядають надто примітивно, та показовим є інтерес — не лише споживацький, але й мінімальні аматорські спроби осмислення і тлумачення.

Очевидно, що коріння проблеми набагато глибше і розгалужені-ше, аніж то може здатись на перший погляд: до літературної мови сленгу доводиться пробиватись крізь асфальтну товщу норми. Не агітуючи за поширення нестандартної лексики, вважаємо цей факт дуже показовим, адже він свідчить про надзвичайну потужність нелі-тературної лексики — особливо в сучасних соціокультурних умовах. Крім того, додатковим аргументом є те, що мову не можна зліпити за власним бажанням, вона живий механізм, що дуже тонко відчуває (навіть передчуває!) зміни у нашій свідомості, сприйнятті світу та загальній культурній орієнтації. Тож, напевне, зачатки нашої проблеми слід не лише шукати в мовній сфері, а й розширити свій погляд на загальнокультурний контекст і на мовному матеріалі спостерегти світоглядне прямування суспільства.

Формування мовного смаку на межі століть

Активізація та розширення стилістичних функцій розмовної лексики, серед якої провідну роль відіграє сленг, експліцитно виявляє основні пріоритети сучасного мовного розвитку. У контексті сучасного мовного дискурсу доцільно говорити про посилення вияву мовної особистості в тексті. Слово, як одиниця мовної картини світу людини, містить не лише інформаційний компонент, що передається в ході повсякденної комунікації, а й соціально-політичне, історичне, культурологічне наповнення та пов’язану з ним експресивну, емоційно-оцінну характеристику. «Якщо словник — це дзеркало культури, то нормативно-стилістична система — її рентгенівський знімок; це мовне відображення структурних особливостей культури»1.

У сучасному мовленні текст, спрямований на велику кількість реципієнтів, на публічний вплив, стає основним виразником мовної індивідуальності. Це виявляється в порівняно більшій свободі мовного розвитку та прагненні вирізнитись у власному мовленні. Стирання між стильових меж та послаблення функціонально-стильових шаблонів як результат зменшеного впливу соціально зумовле

1 Мечкоеская Н. Б. Социальная лингвистика: Пособие для студ. гуманит вузов и учащихся лицеев. — 2-е изд., испр. — М.: Аспект Пресе. 1996. — С. 58-59.

22

них норм спілкування значно демократизували мову та вивільнили творчі ресурси мовної особистості. Без сумніву, можна констатувати факт загальноструктурної інтенсифікації та демократизації мовного дискурсу. На такий динамізм розвитку одноголосно вказують усі лінгвісти, розглядаючи інноваційні процеси у мові: потужна хвиля запозичень, творення нових слів, реінкарнація значної кількості архаїзмів, історизмів, діалектних слів, експансія розмовного мовлення, особливо сленгу тощо. Концептуальною основою всіх перелічених тенденцій є прагнення до вільного, позбавленого тиску норм розвитку мовлення, зближення літературної та нелітературної форм мовлення, наближення до живомовної стихії. У змішуванні та зміщенні стильових пропорцій імпліцитно виявляється протест проти застарілих норм та спрямованість на витворення нового зразка в мовленні — сощально-психологічний фактор еволюції мови.

У радянську епоху розвиток мови був значно затиснений та забюрократизований, що сильно знижувало творчі процеси в мові. Прагнення до нормативності, типізованості, відповідності загальноприйнятим зразкам і визначало деяку штучність, неприродність мовного розвитку. Неповноцінність живого мовлення, його обмеженість так званим «кухонним спілкуванням» спричинили до поляризації мовного узусу, протистояння формальної та демократичної стихій. Існування функціонального мовного тиску розв’язалось за рахунок стирання меж між різними формами мовлення і експансією значного розмовного масиву в сферу літературної мови. Мова оживилась і стала цікавішою.

Основним спрямуванням сьогоднішнього мовлення є пафос самовизначення мовця, прагнення свободи думки і слова, самоіден-тифікація в мовному колективі, протест проти мовної «зрівнялівки». «В основі орієнтирів, у тому числі й мовних, сьогодні лежить лише найбільш загальне прагнення свободи вираження, причому питання «свобода чого» та «навіщо вона» не ставляться. Найпростіший спосіб самоствердитися — показати, що мені все дозволено»1. Зниження тиску соціально вмотивованих норм — своєрідна «декодифікація» мовлення — та одночасне наповнення мови елементами різних соціолінгвістичних стратів зумовили деякий еклектизм мовлення. Так, це спостерігається як у взаємодії різних функціонально-стилістичних рівнів, так і в змінах на кожному мовно-стилістичному зрізі зокрема.

Детальний аналіз як усних, так і письмових текстів виявляє такі основні тенденції у формуванні мовних смаків кінця XX — початку XXI ст.: поглиблення образності, уточнення характеристики предметів, прагнення до яскравості, емоційності, експресії, семантичної багатоплановості з одночасною вимогою чіткості, стислості, формальної простоти в доборі виражальних засобів. Це яскраво виявляє ілокутивні установки та основні комунікаційні наміри адресанта: вербально схарактеризувати себе, заявити про свою індивідуальність,

1 Костомаров В. Г. Язьїковой вкус зпохи. Из наблюдений над речевой практикой масс-медиа. — 3-є изд., испр. и доп. — СПб.: Златоуст, 1999. — С. 36.