Харків

«ФОЛІО»

2006

УДК 8Г276.2 БоК 81 УКР С48

Упорядник Т. М. Кондратюк

Художники — оформлювані Б. П. Бублик, С.І.Правдюк

© Т. М. Кондратюк, упорядкування, 2006

© Б. П. Бублик, С.І.Правдюк, художнє оформлення, 2006

І8ВИ 966-03-3268-8

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

У відомій п’єсі Миколи Куліша «Мина Мазайло» головний герой нарахував 33 синоніми слова «говорити». Якщо подивитись на сучасний український сленг, тр таких синонімів можна знайти ще більше: базарити, триндіти, ляпати, пиздіти, цьвєкати, ботати, морозити, ля-ля, лапшати, видавати, гнати, мести мітлою, мочити, мурчати, нагружати, нести (пургу), проганяти, терти, чесати, розказувати чиїмось кедам, свербіти, травити, тріпатись, гнати туфту, хрюкати, шелестіти, шпрехати, шуршати, бакланити, бздіти, бушувати, вгружати, воняти, вставляти, втирати, вякати, грузити, гундосити, жвандіти, жужжати і т. д. і т. д.

Тільки підставляй вуха і слухай. Що, власне кажучи, й зроблено. Пряме занурення в розмовну стихію, «польові» дослідження сучасного українського сленгу і, як результат, — словничок, який ви тримаєте в руках.

Протягом «польової» роботи над збиранням матеріалу для словника було опитано величезну кількість інформантів, зібрано потужну лексичну колекцію слів, накопичено ґрунтовну базу лінгвістичної інформації (походження слова, його варіативність у мовленні, територіальне превалювання тощо). Звичайно, цей словник є первістком, і, можливо, щось не враховано або втрачено — це чекає на доопрацювання і доповнення. Найбільш оброблений та відсортований матеріал представлено у цьому словнику, але запропонований результат є лише початком роботи і в першу чергу має зацікавити поданою тематикою. Укладач словника хотів переконати читача в тому, що сленг — це надзвичайно потужна, жива, вільна мовна стихія, на перший погляд, проста і беззмістовна, але при ближчому розгляді вражає безліччю прихованих смислів і цікавих історій. Сленг — це мовна лабораторія, у якій в одне ціле переплавляються різні світогляди, звички, соціальні устої, творчі поривання. І також сленг — це наше підсвідоме, яке слугує точним індикатором нашої індивідуальної і соціальної психології. Сказане не означає, що сленг має стати еталоном нашого мовлення, але пильний аналіз розмовної лексики може дати надзвичайно плідні результати. Тож уважно читай ге словник — не беззмістовний набір одиниць, а цілісний текст — і розмірковуйте. Приємного прочитання!

З

СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СЛЕНГ І ЙОГО МІСЦЕ В МОВНОМУ І МЕТАМОВНОМУ ДИСКУРСІ

Ставлення до сленгу, експресивно-емоційної лексики усного розмовного мовлення, неоднозначне — особливо серед науковців. Одні оцінюють його прихильно, визнаючи у ньому невичерпний мовотворчий потенціал, інші заперечують, вказуючи на негативну конотацію сленгізмів. Але мову не перекреслиш і не виправиш; вона є не лише інструментом, засобом комунікації, а «ієрогліфами, в які людина вкладає світ та свою уяву»1. Тому завданням лінгвіста є не затаврувати будь-який мовний феномен як негатив, а зрозуміти його витоки, проаналізувати, що стоїть за мовним знаком і з якою метою він використовується у мовленні. Вирішення проблеми функціонального застосування тих чи інших мовних знаків потребує, як передетап, з’ясування смислового наповнення слова, визначення, так би мовити, якості мовного продукту.

Мовний процес кінця XX — початку ХХЇ ст. характеризується посиленням ролі неформальних, нелітературних елементів у мовленні. Це виявляється не лише в тотальній нестандартизації розмовної мови, а й у проникненні сленгу до інших стилістичних рівнів — мовлення засобів масової інформації та художньої літератури. Варто лише поглянути на сучасні тексти художньої літератури, послухати радіо, подивитись телевізор, пройтись вулицею, поспілкуватись у неформальній обстановці, щоб зрозуміти, що мова пістрявіє життям, вона налаштована на вираження, на емоційне різноманіття, на експресію. І чи то є інфантильні вкраплення для стилізації мовлення, чи вже згрубіла, пересичена мова — сучасне мовлення явно тяжіє до нестандартної лексики.

Тенденції до посилення ролі маргінальних елементів у мові, безперечно, викликають як різко негативне ставлення, так і зацікавлення питанням, прагнення глибше осягнути не тільки лінгвістичну сутність, але й культурне коріння проблеми. Експлікація до того неофіційного, а отже, й не всім відомого, мовлення значно посприяла попиту на різноманітні словники, довідники, історичні розвідки тощо.

На сьогодні лінгвістика зробила значний крок уперед і різноманіття сучасних методологічних підходів дозволяє не лише ширше

1 В. фон Гумбольдт. Язьік и философия культури. — М.: Прогресе, 1985. — С. 349.

4

охопити поле досліджень, а й відійти від логічно-структурного аналізу та по-новому поглянути і переосмислити традиційні постулати. Увага до культурного конденсату мовних знаків значно розширює межі й поглиблює зв’язки мовознавства з іншими науками. Так, на сучасному етапі можна говорити про своєрідний науковий синкретизм: описуючи та аналізуючи мовні знаки, сучасна лінгвістика не лише вивчає внутрішньомовні чинники, а й активно залучає дані інших наук про людину та її діяльність: філософії, психології, етнології, соціології, культурології тощо.

Розмовне мовлення є найбільш продуктивним для дослідження, оскільки в ньому якнайповніше відображається вся сукупність проявів людської особистості. Це визначається засадничими властивостями цієї мовної структури. Так, розмовне мовлення характеризується особливими умовами функціонування, до яких відносять відсутність попереднього обдумування висловлювання та пов’язану з цим відсутність попереднього відбору мовного матеріалу, безпосередність мовленнєвого спілкування між його учасниками, невимушеність мовленнєвого акту, що пов’язана з відсутністю офіційності між ними та в самому характері висловлювання1. Усі перелічені чинники у сукупності утворюють найсприятливіший ґрунт для реалізації мовної експресії та застосування лексичних засобів її творення.

Нелітературне розмовне мовлення потребує спеціального, навіть філігранного підходу: сленг — це живий мовний нерв, який є навдивовижу геніальним індикатором людського буття, настільки тонко і точно розкриває найдрібніші нюанси нашого переживання світу, його сприйняття і передачі. Мова матеріалізує глибинні структури нашого мислення, тому кожне нервове запалення в мовному тілі, як і в людському організмі, свідчить про внутрішні негаразди, посилає сигнал про активну внутрішню протидію або попереджує про небезпеку.

Актуалізація ненормативної лексики та інтересу до неї свідчить зовсім не про відсутність культури та грамотності, а про симптоматичні тектонічні рухи в культурному пласті. І зокрема — про недостатнє розуміння цього мовного феномена, про відсутність «культурного імунітету» щодо нього. Мова, за відомим визначенням Хайдеггера, — дім нашого буття. Тож, якщо наш «дім» перебуває у такому маргінальному вигляді, то, очевидно, необхідно поглянути на його «будівельників» і визначитись у сучасних культурних орієнтаціях. Саме суспільство в динаміці внутрішніх процесів визначає образ мови на певному хронологічному зрізі, воно передує мові.

Власне тому першочерговим завданням і аргументом «ненормативних» досліджень є зберегти саму мову, не втратити те, що вона сама і породила. І хоча сленг з усіма інкорпорованими жаргонами, залишками арго та нальотом вульгаризованої лексики презентує мову не з «парадного» боку, але це є жива мовна стихія, своєрідна «мовна лабораторія».

1 Розенталь Д. 3. Практическая стилистика русского язьїка: Учеб. для вузов по спец. «Журналистика». — 5-е изд., испр. и доп. — М.: Вьісш. шк., 1987. — 399 с.

5

Цензура часів совкового тоталітаризму знищила тисячі слів — і не лише високомовних. Адептами «солов’їного дискурсу» культивується міф про експансію російського мовного бруду: матірщини, блатних жаргонів — і про відсутність власної традиції такого мовного матеріалу1. Але в такому разі українська мова визнається «піпет-ковим», «лабораторним» зародком, адже саме диференційованість і функціональна різноманітність є ознакою розвиненості мови. Скільки мовних кодів використовується в мові, стільки мислительних механізмів є в її носіїв. У мові повинно бути все: від літературного ядра до крайнього розмовного маргінесу. Інакше рух мови виключно до ядра призведе до її згортання.

Крім того, за пострадянської рефлексії щодо розвитку живої української мови створюється небезпечна ситуація, адже у запереченні всіх нелітературних елементів, прагненні очистити мову можна знищити все живе — і це не завжди мовний бур’ян. Справді, складна ситуація з розвитком українського розмовно-побутового мовлення, проблема суржикованості мови і великої частки просторіччя потребує пильної уваги, але уваги продуманої і виваженої. Мова, як кожен живий організм, має здатність до самозахисту, самолікування і здатна сама виробити потрібні «антитіла», але цей процес неквапний і в жодному разі не допускає грубого втручання, а тим більше — насильної стерилізації. Інакше, лікуючи мову методом «що допоможе», можна дійти до критичної межі захаращення мови і знищити її живі механізми розвитку.

Історія дослідження нелітературної лексики у вітчизняному мовознавстві

Дослідження арготичної, жаргонної лексики та сленіу не є прикметною відзнакою лише кінця XX ст.: можна говорити про більш як столітню традицію у цій галузі, хоча власне інтерес — у першу чергу лексикографічний — з’явився набагато раніше (ще за часів Катерини II). Далі увага до мовних маргіналій виявлялась хвилями, пов’язаними з соціальними змінами і зміщеннями у структурі суспільства: об’єктом зацікавлення фольклористів-етнографів XIX ст. виявились корпоративні мови (арго), від початку століття й аж до глибокої радянізації колишньої Російської імперії актуальним стало питання злочинного світу та його вербального ствердження. У радянському мовознавстві також піднімалась проблематика соціально варіативної лексики, але переважно в контексті соціо- та психолінгвістики. В основному, зверталась увага на загальні закономірності, тенденції функціонування та стратифікації зниженої лексики.

Якщо зробити серйозне бібліографічне дослідження й зібрати весь матеріал стосовно нелітературної, стилістично зниженої лексики в східнослов’янських мовах, то зібрався б непоганий томик статей, розвідок, словників, матеріалів тощо. Та попри все, за цей

1 Радевич-Винницький Я. Російська феня й українська мова // Сучасність. — 2000. — N9 10. — С. 125-128.

6

час постало більше питань, аніж знайдено відповідей. І цьому є абсолютно просте пояснення: інтерес до нелітературної лексики реалізувався досить спорадично й локалізовано, висвітлюючи окремі вузькі питання, без цільного вибудовування теоретичного підґрунтя, системної організації та встановлення взаємозв’язку діахронії з синхронією. Навіть кинувши побіжний погляд на кількість монографій і колективних праць, присвячених розмовному мовленню, мовленню міста, та відсоток у них розділів про арго/жаргон/сленг, можна зрозуміти недостатність досліджень подібного типу.

Початок 90-х років став особливим для вивчення нелітературної лексики. У той час як західний світ пережив і вичерпав потужну культурну революцію (увага до соціальних аутсайдерів, неформальних субкультур, сексуальна революція, феміністичні рухи), що викинуло на поверхню весь мовний маргінал, для пострадянських країн таким поштовхом стало відкриття незалежності. Відразу ж на наших ринках та книжкових крамницях з’явилась маса літератури, присвяченої «пікантним* мовним темам: словнички сленгу, різноманітних жаргонів, ненормативної лексики, збірники нецензурної «народної мудрості* (анекдоти, сороміцькі пісні, байки, казки тощо), видання заборонених цензуроіо художніх творів. Звичайно, не всі видання заслуговували уваги й були зроблені на серйозному рівні — практики такої роботи й відповідного матеріалу бракувало, але з часом з-поміж напіваматорської продукції почали з’являтись цікаві роботи. Так, серед найпомітніших російських словників за останнє десятиліття можна назвати такі видання, як: «Русская феня» В. Викова (Смоленськ, 1994), «Словарь московского арго: Матери-альї 1984—1990 гг.* (М., 1994) та «Словарь русского арго: Мате-риальї 1980—1990 гг.» (М., 2000) В.С.Єлістратова, «Сленг хиппи» Ф. Рожанського (СПб., 1992), «Словарь русского сленга (сленго-вьіе слова и вьіражения 60—90-х годов)» І. Юганова, Ф. Юганової, «Язьік из мрака — блатная музьїка и феня: Словарь» (Н. Новгород, 1994) М. А. Грачова, «Живая речь: Словарь разговорньїх виражений» (М., 1994) В.П.Бєляніна, І.А.Бутенко, «Большой словарь русского жаргона» (СПб., 2000) В.М.Мокієнка, Т. Г. Нікітіної, «Истори-ко-зтимологический словарь воровского жаргона» М. А. Грачова, В. М. Мокієнка та ін. Особливо хотілось би відзначити «Большой словарь русского жаргона» В. М. Мокієнка та Т. Г. Нікітіної, який є спробою узагальнення та систематизації жаргонної лексики за 20—30 минулих років і містить максимально повне зібрання слів, зафіксованих у словниках, мовознавчих дослідженнях, а також величезний ілюстративний матеріал.

В контексті сучасного українського сленгу слід особливо звернути увагу на специфіку такого дослідження, а саме — потребу в лексичній базі, що наражається на певні труднощі. У випадку зі сленгом збір матеріалу має свої особливості, які пов’язані з «польовим» дослідженням розмовного мовлення, безпосереднім включенням у комунікаційну сферу, створення невимушеної, дружньої атмосфери спілкування, обізнаність із життям та звичаями певної групи тощо. Можливо, тому на сьогодні лексикографічний процес просувається повільно і друкованих словників є не так багато:

7

— Поповченко О. І. Словник жаргону злочинців. — К.: ТОВ «Оберіг», 1996;

— Пиркало С. Молодіжний сленг сьогодні. — К., 1999;

— Ставицька Л. Короткий словник жаргонної лексики. — К.: Критика, 2003.

Та попри невелику кількість відчувається значний прогрес: так, на відміну від перших «проб пера», словник Лесі Олексіївни Стави-цької відрізняється глибокопрофесійним рівнем подачі матеріалу, оформлення вокабули, обсягом лексичної бази. Та на сьогодні лексикографічна діяльність лише започаткована й будь-яка активність у цій галузі має перспективи.

Сучасна термінологічна ситуація: характеристика

Останні кілька десятиліть спостерігається серйозне пожвавлення в дослідженні розмовного мовлення — як його «літературної» частини, так і позалітературних явищ. Але і без спеціального заглиблення у справу очевидною є ситуація «вавилонського стовпотворіння» — особливо щодо ненормативної лексики, — коли кожен співає свою пісню про жаргони, арго або сленг (чи навіть сленги?!). Щоб обійти гострі кути, часто вдаються до загальних висловлювань. Найбільш нейтральними в цій ситуації видаються загальноабстракт-ні терміни «нелітературна» та «ненормативна» лексика, але й вони дуже відносні: якщо ненормативна, то до кого і до чого вона ненормативна — має бути якась точка відліку, від якої визначатиметься еталон нормативності/ненормативності. А питання «нелітературної лексики» взагалі знаходиться на поверхні динамічної мовної норми і на сьогодні тим більше вимагає перегляду (цьому присвячений наступний розділ про використання сленгу в сучасному мовному дискурсі). Крім того, термінологічне поле вищезазначених лексем набагато ширше за предмет нашої уваги і включає в себе цілу групу мовних явищ: коли ми говоримо про нелітературну лексику, то мислимо і просторіччя, і оказіоналізми, і варваризми, а поняття «ненормативна лексика» досить відносно охоплює сленг та жаргони, а більшу увагу зосереджує на вульгаризмах та обсценній лексиці.

Напевне, ця проблема взагалі є найістотнішою в дослідженні експресивного розмовного мовлення, тому що неструктурованість та недосконалість термінологічного апарату є першопричиною існуючих різнотлумачень цих явищ. Відсутність чіткої, логічно вмотивованої термінології призводить до сумбурності в лексикологічних та лексикографічних працях, що значно перешкоджає системності відповідних досліджень. Прикладом цього є вагомий відсоток видань останніх років, які засвідчують високий коефіцієнт понятійного різнобою.

Наприклад, останнім часом проглядається тенденція до розширеного функціонального навантаження термінів «сленг» та «арго», які раніше перебували у відносно пасивному вжитку. Радянська соціолінгвістика відштовхувалась від жаргону як найбільш адекватного мовносоціальній ситуації явища. Відповідно жаргон обирався

8

точкою відліку й перетворювався на своєрідну еталонну міру для інших об’єктів соціолінгвістики. У тіні жаргону арго та сленг відійшли на другий план: арго — як явище, більш цікаве на діахронічному зрізі, сленг — як поняття, синонімічне жаргону, але властиве англійській мові. У дійсності, існує чимала кількість наукової літератури, у якій глибоко осмислена лінгвістична сутність усіх перелічених явищ, проте відсутність узагальнення та адекватного відображення даних понять у лінгвістичних словниках та енциклопедіях посприяла поширенню неточних тлумачень. Загальний ефект посилюється на фоні особливостей сучасного інтересу до цієї теми, коли велика кількість робіт не завжди відзначається якістю або прагненням до наукової системності.

Отже, якщо прослідкувати за сучасною метамовною рефлексією, то можна помітити, що термінологічні нашарування та поплутання, в основному, стосуються арго та сленгу.

З 90-х років спостерігається відновлення «арго» з термінологічного архіву. При цьому багато дослідників намагаються переглянути дане явище, обновивши його відповідно до сучасних соціокультурних реалій. Так, наприклад, В.С.Єлістратов, упорядник двох словників розмовного мовлення москвичів та автор відповідної розвідки про місце арго в культурі1, стверджує, що «арго є специфічним стилем у розмовному мовленні сучасного міста» і характеризує аж ніяк не мову замкнутих груп, а побутове розмовне мовлення жителів Москви — представників різних соціальних зрізів1 2. Автор має оригінальну концепцію мовного маргінесу, розташовуючи його у просторі і часі культурного буття, доречно застосовує до характеристики арго теорію аполлонічного/діонісійського, але дослідницький хід наділення арго більшими функціями та ототожнення його зі сленгом вочевидь є гіперболізацією й видається лінгвістичним нонсенсом.

З терміном «сленг» ще складніше. Складається враження, що його збираються перетворити на своєрідну термінологічну панацею: прагнення обновити термінологічний апарат та усунути заяложену, «проблемну» пару «арго—жаргон» призводить до того, що «сленг» використовується не лише у власному значенні, а й поширюється на всі три явища.

Проблема існуючої термінологічної невизначеності не є справою «одного дня» і пояснюється не профанацією наукового підходу або теоретичної недолугості, а має складний комплекс чинників, що сформували таку ситуацію протягом тривалого часу. Щоб зрозуміти причини недоречної синонімії термінів, необхідно розібратись в історії кожного терміна, зіставити розвиток явища, позначува-ного терміном, і самого терміна, а також розібратись у підґрунті дифузійного сприйняття терміноодиниць «сленг», «жаргон» і «арго» у вітчизняній лінгвістиці.

1 Елистратов В. С. Русское арго в язьіке, обществе и культуре // Русский язьік за рубежом.— 1995. — № І. — С. 82—89.

Елистратов В. С. Язьік старой Москви. — М., 1997.

Елистратов В. С. Словарь московского арго. — М., 1997.

2 Елистратов В. С. Русское арго в язьіке, обществе и культуре // Русский язьік за рубежом. — 1995. — № 1. — С. 84.

9

Так, основною причиною несумісності є різномовне та різночасове запозичення слів, а отже, різним виявилось і їх функціональне навантаження. Терміни «арго» та «жаргон» запозичені з французької мови (франц. аг§оІ, іаі^оп), тому відображають стилістичне розшарування французької мови. Термін «сленг» походить з англійської мови і загалом більш притаманний західній лінгвістичній традиції. Якщо поглянути на сучасне функціонування відповідних термінолексем в англійській та французькій лінгвістиці, то можна спостерегти цікаву особливість: у той час як пуристично налаштовані французькі лінгвісти уникають використання чужомовного елемента й оперують оригінальними «арго» та «жаргон», в англійській мові вільно співіснують усі три терміни. Причому інкорпоровані галліцизми навіть витіснили автентичний давньоанглійський «сапі» (приблизне значення «злодійська мова»), що є дуже близьким синонімом до «аі^оі» — особливо на час запозичення останнього до англійської мови.

Так, у термінології англійської мови сформувався потрійний ланцюжок термінів на позначення лексичних груп:

АРГО — ЖАРГОН — СЛЕНГ

Подібна термінологічна схема склалась і в мовознавстві пострадянського простору: дається взнаки значно сильніший вплив англійської мови. Але у східнослов’янському мовознавстві цей процес був ускладнений різночасовим входженням до словника мови. Якщо «жаргон» та «арго» з’являються у східнослов’янських мовах у середині XIX ст. (результат «моди» на французьку мову) і міцно закріплюються в мовному лексиконі (слова зафіксовані в найавторитетніших словниках та енциклопедіях того часу), то «сленг» починає використовуватись з другої половини XX ст.1 і спершу функціонує у вузькому значенні — для стилістичної характеристики англійської мови (І.Р.Гальперін, В.О.Хом’яков, С.Стойков тощо). Спроби впровадити термін на позначення явищ російської мови ґрунту не знаходять: радянська соціолінгвістика вже сформувала свою термінологічну традицію, базуючись на працях таких видатних лінгвістів, як І.Бодуен де Куртене, Є.Д.Поліванов, В.М.Жирмун-ський, Б.О.Ларін, О.М.Селіщев, В. В. Виноградов, Д.С.Лихачов тощо. Усі перелічені дослідники — відповідно до часу — керувались у своїх працях термінологічною парою «жаргон—арго», а тому в понятійному апараті соціолінгвістики термін «сленг» опинився у пасиві. Крім того, в основу вітчизняної соціолінгвістики було покладено поняття «соціолекту» (В.Д.Бондалєтов, В. М. Жирмун-ський, Є.Д.Поліванов) — одиниці соціальної диференціації, а таке означення достатньо вузько характеризує сленг, який онтологічно виходить за межі соціальної діалектології, і не охоплює його стилістичну потужність.

Відповідно, термін «сленг» мало фіксувався в академічних мовознавчих виданнях, що спричинило його слабкий термінологічний

1 Хоча, за свідченням Д.Лихачова, саме слово «сленг» з’явилось у російській мові ще у двадцятих роках (Лихачев Д. С. Статьи ранних лет (сбор-ник). — Тверь, 1993).

10

потенціал. Потреби часу поставили перед соціолінгвістикою завдання адекватного опису явища «розмивання» лексикону жаргонних підсистем, але й тут внаслідок термінологічного пасиву «сленгу» спостерігається тенденція до використання варіантів, похідних від пари «арго—жаргон»: жаргонізована лексика (Л.Т.Лошманова), інтержаргон (В.Биков), міжжаргонна лексика тощо. Але подібні лінгвістичні винаходи виглядають досить штучно, а тому не дуже закріпились у практиці, значно поступаючись на сьогодні терміно-одиниці «сленг».

Арго

Арго є найдавнішою формою мовної і соціальної інтеграції певної групи, її кодовою ознакою, паролем, що організує певне коло і дає відчуття співтовариства. Арго з деякою різницею в часі — відповідно до соціально-економічних особливостей розвитку — відоме всім європейським народам. Основним поштовхом до виникнення арго стало руйнування натуральних феодальних господарств, посилення економічних відносин та поява перших міст, що в сукупності спричинило більшу соціальну мобільність населення.

Найдавнішими арготичними системами в Європі є французьке Аг&оІ та німецький Коі\ує1$сЬ («зіпсована мова»), які фіксуються вже з XIII ст. Як зазначає Е.М.Береговська1, поява арго у Франції пов’язана з виникненням феодальних міст з їх різноманітними ремеслами та соціальними протиріччями. Бурхливий розвиток арго відбувається у XIV—XV ст. Цьому значно посприяла Столітня війна, події якої підірвали соціально-економічний устрій і зумовили розорення селян і ремісників, що викликало до життя появу численних злодійських та злидарських угруповань, у яких культивувалось арго. До того ж часу відносяться і перші достовірні дані: акти судового процесу банди кокільярів у Діжоні містили перший словник злодійської мови1 2, а рукописна збірка пісень (сапгопіеге), що належала Андреа Мік’єлі на прізвисько Страццола, — тексти з поширеним на той час венеційським арго3. У XV ст. значно поширилось французьке арго — завдяки баладам Франсуа Війона. Деякі з них настільки насичені арготизмами, що їх неможливо зрозуміти.

Арготичні системи були в багатьох народів Європи: в Італії арго називається ШгЬезсо (від ГигЬо — таємний, хитрий), саїтопе — північноіталійське арго, саіу — в Іспанії, саіо — у Португалії, Кої\ує1$сЬ — у Німеччині, ІітЬа сгіїііог (тобто «мова крадіїв») — у Румунії. Крім того, існувало безліч локальних арго.

У Росії є згадки про особливу мову, якою користувались бунтівні козаки під проводом Івана Болотнікова, — рос. «отверница». Записи про цей говір залишив у своїх нотатках голландець Ісаак Масса, що перебував у Росії в 1601—1635 рр., також про «отверницу» згадує і його сучасник Річард Джеймс, але, крім згадки про сам факт, більше нічого не відомо.

1 Береговская 3. М. Социальньїе диалектьі и язьік современной французс-кой прозьі. — Смоленск, 1975. — С. 5.

2 Там само.

3 кги8О5Уе1.ги/ап1іс1е5/85/1008582/1008582а2.Ьіт.

11