Стислий переказ твору

У неділю на світанку в полі на могилі, мов тополя, похилилась молодиця. Пригортаючи щось до себе, вона гірко оплакувала свою долю: «Ой тумане, тумане — мій латаний талане! Чому мене не сховаєш отут серед лану?». Є у неї і батьки, і брат, сама вона багатого роду. Та довелося покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка. Бідолашна підвелась і, ридаючи, пішла полем, співаючи сумної пісні про вдову, що втопила своїх синів у Дунаї.

На багатому хуторі, у гаї над ставом, жило старе подружжя. Жили вони у злагоді й достатку. Змалку удвох пасли ягнята, виросли — побралися. Придбали і хутір, і млин, і добру пасіку, але не мали дітей і дуже цим журилися.

Сидячи в неділю на призьбі, Трохим розмовляв з Настею саме про те, що їм боліло: «А хто нас, Насте, поховає, як помремо?» «Сама не знаю! Я все оце міркувала, та аж сумно стало…»

Раптом старі почули плач дитини. Вони побігли до перелазу і побачили сповите й вкрите новенькою свитиною немовля. Подружжя дуже зраділо дитині, як негаданому подарунку долі. Трохим кинувся за кумами, знайшов їх на радощах аж три пари, і ввечері того ж дня охрестили дитину, назвавши Марком.

Минув рік. Старі доглядали хлопчика як рідного сина. Аж ось на хутір прийшла молода, білолиця й чорноброва молодиця проситися до них у найми. Настя з Трохимом, порадившись між собою, взяли наймичку, бо їм самим вже важко було поратися по господарству та ще й виховувати малого Марка.

Молодиця зраділа, що її беруть, так, «ніби з паном повінчалась». Встигала все: і у хаті, і надворі, і коло худоби. Та найбільше уваги приділяла дитині, упадала коло неї, начебто була її Мати. Старі дивувалися з цього і дякували за неї Богові. А Ганна щовечір тайкома плакала і кляла свою долю. Уранці ж втішалася, бо малий Марко простягав до неї рученята і звав мамою.

Пройшло чимало літ. Поховали бабу Настю, тяжко пережив цю втрату дід Трохим. Але «прогуло прокляте лихо, та й заснуло». Марко виріс, став чумакувати. Старий вирішив оженити сина і порадився з наймичкою. А Ганна сказала, що треба спитати самого Марка.

Розпитали, заслали старостів. Старости повернулися з рушниками. «Панну у жупані, таку кралю висватали, що хоч за гетьмана, то не сором. Отаке-то диво запопали!».

Зайшла мова про те, коли і де вінчати, як справляти весілля. І Трохим спитав, хто буде за мати, бо не дожила до цього часу Настя. Старий залився сльозами, а наймичка схопилась за одвірок і мало не зомліла, тихо шепочучи: «Мати… Мати… мати!».

За тиждень готувалися до весілля. Попри благання старого та сльози Марка, Ганна відмовилася сидіти як мати за весільним столом і пішла на прошу до Києва! Вона так пояснила Маркові своє рішення: «Ні, Марку, ніяко мені матір’ю сидіти: то багаті люде, а я наймичка… ще й з тебе сміятися будуть».

Справили пишне весілля. А у Ганни, як прийшла у Київ, не вистачило грошей на моле-бен святій Варварі, і вона найнялася носити воду до міщанки. На зароблені гроші купила Маркові в печерах святу шапочку, шоб не боліла голова, а невістці перстень від Варвари.

— — 68 — — —_____

Помолившись святим у лаврі, наймичка повернулась на хутір, де її радо зустріли. Посадили за стіл, нагодували, розпитали про Київ і поклали відпочити. Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала.

Тричі ходила наймичка в Київ на прощу. Проводжаючи її вчетверте, Катерина просила не баритися, «бо без неї в хаті якось сумно, ніби мати покинула хату*.

Після Першої Пречистої Трохим сидів собі на призьбі і бавився з онуками хлопчиком Карпом та дівчинкою Яринкою. Раптом у двір зайшла наймичка. Старий з дітьми побігли її зустрічати, А Ганна відразу спитала, чи не повернувся з чумаками Марко. Почувши у відповідь «в дорозі ще й досі», вона сказала, що нездужає і боїться не дочекатися його.

З торби витягла гостинці: хрестики, дукачики, намисто, образок Яринці, коників та соловейка Карпові, Катерині уже четвертий перстень святої Варвари, дідові — три освячені свічечки. А собі й Маркові нічого, бо не стало грошей, а заробити вже була не в силі. Навіть півбубличка, що залишилися, вона віддала дітям.

Катерина прийняла Ганну як рідну мати: помила їй ноги, посадила полуднувати, але наймичка не пила й не їла, просила тільки замовити у церкві молебен за Марка, щоб не захворів і скоріше повертався додому.

Хвору причащали, намагалися всіляко полегшити її стан, та нічого не допомагало. Трохим дуже побивався за нею, а Катерина пе відходила від наймички ні вдень, ні вночі. Ганні дедалі гіршало, і вона щогодини питалася про Марка.

А Марко, не поспішаючи, їхав, додому. Віз усім дорогі подарунки, не забув і наймичку. Яочувши, що Марко вже у дворі, Ганна наказала Катерині швидше вести його в хату, а сама стала тихо-тихо читати молитву, дякуючи Богові за те, що діждалася.

Катерина привела Марка до Ганни і на прохання хворої залишила її удвох з ним. Лише перед смертю Ганна наважилася відкрити йому свою таємницю: «Прости менеї Я каралась весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати*.

Почувши це признання, Марко зомлів, а коли прийшов до тями, мати вже була мертва.

«Кавказ» (1845)

Жанр: сатирична поема з елементами лірики й героїки.

Джерела: загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу (1840 — 1845). Загибель у цій війні друга Шевченка Якова де Бальмена дала поштовх до написання поеми, у якій піднімається питання про право на щастя всіх поневолених народів.

ідейно-художній зміст

Вступ похмурий пейзаж гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. Автор готує читача до розповіді про трагічні події війни.

Символічний образ Прометея втілює незламність, безсмертність, титанізм народу, а образ неситого орла — царат. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля* — звучать оптимістичні поетові слова, (епітет «наша» стосується не тільки українського, а й усіх поневолених народів).

У поемі автор прославляє кавказькі сині гори та мужніх горців. Звучать виразні революційні мотиви: «Борітеся — поборете!», «бо за вас правда» (звертається до всіх народів, уярмлених царатом). Афоризмами стали слова з поеми: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля», «Кати знущаються над вами, а правда наша п’яна спить», «До нас в науку!» та ін.

Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й дворянської моралі.

Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу; заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога — російського царату.

Стислий переказ твору

Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

— — —____- 69 — ~ — — —

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре На дні моря поле.

Не скує душі живої І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога,

Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей:

Ми віруєм твоїй силі І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки.

Кровавії ріки!

Кавказькі гори политі кров’ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчай-душний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози удов’ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів… з дітьми і внуками*.

Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава І воля святая!

Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же одновірців-християн.

Ліричний герой гірко докоряє панству: «Ви любите на братові шкуру, а не душу!*.

Зажерливі й багаті моляться розіп’ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом «Неутомленниє поклони»:

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!!

Поема закінчується зверненням поета до його загиблого друга Якова де Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката*. А ліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.

Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам:

Просвітились! та ще й хочем Других просвітити.

Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти,

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати.

—_ ~ — 70 — —

Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле, і море.

«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє п ос лані є» (1845)

Жанр: послання

Особливості побудови: відсутність епічного, перевага ліричного, пройнятого актуальними громадянськими мотивами.

В епіграфі до послання (слова з Біблії «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, — лже оце») автор натякає на панів-екеплуататорів, які, знущаючись з народу, говорять, що його люблять.

Ідейно-художній зміст

У своєму посланні Шевченко розвинув ідеї, закладені у творах, написаних у попередні роки, указав на історичне коріння суспільних явищ. Він зіставляє минуле, сучасне, майбутнє.

Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя, критикує панів, указує їм на інший шлях (лякає жахами революції і закликає припинити знущання з народу).

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», пише Шевченко, вважаючи, що український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури.

У творі має місце діалог між паном і ліричним героєм про самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Правду треба шукати на власній землі, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки шляхом єднання.

Шевченко ставить п’ять коротких запитань, натякаючи на те, що історію треба переглянути: «Що ми?», «Чиї сини?, «Яких батьків?», « Ким закуті?», «За що закуті?»

Ідея і значення твору вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння Історії України та її культурного процесу.

III. Невольнича поезія (1847 — 1857)

Цикл «В казематі», який складається з 13 віршів;

період 1847 1850 рр.: поеми «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Царі»,

«Марина», «Сотник», «Петрусь», 100 віршів («Думи мої…», «І виріс я на чужині…» «Заросли шляхи тернами…» та ін.);

період 1850 — 1857 рр.: вірш «Мій Боже милий, знову лихої»; повісті російською мовою («Наймичка», «Музикант», «Неечастньїй», «Канитанша», «Близнецьі», «Художник», «Прогулка с удовольствием и без морали», «Варнак», «Княгиня»).

Характерні риси творчості цього періоду: автобіографічні та соціально-побутові твори; мотиви суму, самотності, розпачу;

прагнення волі, роздуми про сенс, мету життя людини головні акценти; звернення до історичного минулого України («їрясавець», «Чернець» тощо);

♦ тематичні пласти прози: злидні закріпаченого селянства, тяжке життя солдатів царської армії, трагічна доля талановитих кріпаків, звиродніння дворян і офіцерів та ін.

«Мені однаково» (1847)

Центральна поезія циклу «В казематі», який є своєрідним прологом до «невольничої» лірики Шевченка.

Основний мотив поєднання громадянського й особистого в житті людини.

Композиція

Умовний поділ поезії на дві частини:

І 18 рядків;

— II — останні 5.

Твір побудований за принципом протиставлення.

1 — — 71 — ~ "

Ідейно-художній зміст

Герой пригадує своє невільницьке минуле на чужині («В неволі виріс між чужими»), усвідомлює свій невільницький стан, майбутнє без надії на волю («В неволі, плачучи, умру»).

Поетові здається, що він так мало зробив, що й «малого сліду» не залишить по собі.

Крізь грати поет бачить Україну — «не свою» землю.

Основна ідея виражена у рядках;

Та не однаково мені.

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Ті, окраденую, збудять,..

«Мені однаково…» — твір-маніфест про прометеївську самопожертву в ім’я невмирущості української нації, щастя народу. У творі порушена ключова проблема для України бути чи не бути їй самостійною незалежною державою.

Повісті російською мовою

Тарас Шевченко написав близько двадцяти повістей російською мовою. До нас дійшли «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Несчастньїй», «Капитанша», «Близне-цьі», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали*. Усі повісті були написані на засланні (1850 1957) в Новопетровському укріпленні. Але Шевченко часто датував

окремі повісті роками волі і підписував їх псевдонімом Дармограй.

Тематика повістей

— зображення злиденного існування закріпаченого селянства;

— тяжке життя солдатів царської армії;

— трагічна доля талановитих кріпаків та ін.

Сюжети прозових творів відповідають однойменним поемам («Наймичка», «Варнак», «Княгиня»).

Майже у кожній повісті Т. Шевченка є автобіографічні елементи. Так, твір «Княгиня» передає дух дитинства поета, «Музикант» і «Наймичка» — подорожі Шевченка по Україні в 40-х роках XIX ст., «Прогулка с удовольствием и не без морали» і «Близнецьі» період заслання.

Повість «Художник» являє собою докладу розповідь Шевченка про себе.

«Художник»

Тема: трагічна доля талановитих кріпаків, зокрема складна доля самого поета’.

Ідея: викриття злочинів тогочасного суспільного ладу по відношенню до простих людей, які маєть здібності; звеличення талановитих людей з простого народу. Образом безіменного художника, якого Шевченко характеризує в процесі морального й творчого зростання, його трагічною смертю автор пропонує читачеві відповісти на запитання; хто винен у тому, що кращі люди гинуть, а негідники продовжують торжествувати?

Стислий переказ твору

Чимало геніальних митців розпочинали свій шлях у мистецтві дуже прозаїчно. Великий датський скульптор Торвальдсен вирізав орнаменти на кораблях, художники фарбували дахи і паркани. Виняток становлять хіба що Рубенс та Ван-Дейк. Відомо, що римські папи осипали золотом бездарних малярів, тоді як обдаровані художники вмирали з голоду. Росія не становила винятку в такому ставленні до талантів.

Оповідач, зачарований літніми ночами в Петербурзі, часто проводив їх на вулицях міста або в Літньому саду, милуючись архітектурою Михайлівського замку.

Якось він побачив на алеї хлопця років чотирнадцяти. Юний художник соромився показувати свою роботу незнайомій людині, але зрештою погодився і подав оповідачеві аркуш сірого паперу з досить правильно зображеним на ньому контуром статуї Сатурна. Віл розповів, що ходить малювати в Сад щонеділі і вчиться малярству у живописця Ширяєва.

Того дня хлопець спізнювався на роботу, тому він узяв цеберко з фарбою, пензля — і пішов. Оповідач записав на його малюнку свою адресу і запросив у неділю до себе.

Наступної неділі хлопчик прийшов до оповідача, той привітався до нього, а юний маляр

хотів поцілувати йому руку. Оповідач не дозволив, і тоді його гість зніяковів і втік. За —— — — — 72 — _______— :

тиждень оповідач знайшов свого нового знайомого в Літньому саду, де хлопець малював з натури. Вони поспілкувалися за чаєм, і оповідач знову запросив хлопця до себе в гості. Той незабаром прийшов. Розповів, що його хазяїн людина скупа і сувора. Хлопець показав свої роботи, і оповідач зацікавився ними. Потім він запросив свого гостя пообідати з ним, а після обіду запропонував прогулятися або почитати книгу. Юний художник обрав читання. Невдовзі оповідач заснув, а коли прокинувся, то був приємно вражений тим, гцо гість добре прибрав у його майстерні, а сам сидів і малював. Потім пішли нити чай в трактир, де хлопець розповів історію свого життя. Ця історія вразила оповідача, бо він дізнався, що його співрозмовник кріпак. Хлопчина ж подумав, що новий знайомий його соромиться, і той як міг довів йому помилковість такої думки. Повертаючись з трактиру, вони зустріли відомого художника Венеціанова, після розмови з яким становище хлопця уже здавалося оповідачеві не таким безнадійним. Протягом тижня хлопець а Літньому саду не з’являвся, але в неділю він прийшов до оповідача і розповів, що був дуже зайнятий роботою у Великому театрі. Проте весь день приятелі провели разом. Наступного дня оповідач зранку пі шов у Великий театр і домовився з хазяїном юного маляра, щоб той не забороняв хлопцеві відвідувати свого старшого приятеля.

Реставрацію Великого театру було закінчено, і там розпочалися вистави. Найбільшим успіхом користувалася «Хитана». Великий живописець Карл Павлович Брюллов запросив ва цей балет оповідача. За квитками послали юного художника.

Тим часом Брюллов розпитував про хлопця, дізнався, що той кріпак, подивився його роботи і висловив бажання поближче з ним познайомитися. Коли хлопець повернувся, то почув від оповідача, що в майстерні побував сам Карл Великий, як називали Брюллова, уславлений художник, з котрим він так мріяв познайомитися. Оповідач дав хлопцеві квиток на обід в ресторан, а сам пішов до Брюллова, де зібралося багато гостей і серед них поет В.А. Жуковський і музикант М.Ю. Вієльгорський.

Далі розповідається про відвідування оповідачем і Брюлловим театру.

Оповідач намагався якомога більше уваги приділяти своєму юному підопічному. Він не тільки підгодовував хлопця, а й допомагав у заняттях живописом (знайшов йому натурщика),

Невдовзі оповідач представив свого підопічного Карлу Великому, і той похвалив роботи хлопця. Це знайомство так схвилювало юного художника, що його ледве заспокоїли.

А Брюллов тим часом, розпитавши все про пана, якому належав хлопець, поїхав до нього. Повернувся він ні з чим, прикро вражений поведінкою поміщика, і попросив оповідача ще раз побувати там і домовитися про ціну за хлопця.

Вранці, перш ніж їхати до пана, оповідач пішов порадитися з Венеціановим, і той взявся допомогти у веденні цих переговорів. Поміщик змусив видатного художника цілу годину чекати в передпокої. Проте ціну за хлопця було назначено: вона становила 2500 карбованців.

Аби хлопець міг навчатися, його влаштували у клас Товариства заохочення художників і на місяць відкупили у хазяїна-маляра, пообіцявши тому написати його портрет.

Хлопець на цілий місяць став вільним від роботи у Ширяєва. Вів малював, гуляв зі своїм старшим приятелем, але чомусь був блідим і сумним, А одного разу, після обіду з оповідачем і Брюлловим, довго плакав. Виявилось, що хлопець захворів, і його довелось відправити до лікарні. Вісім днів він лежав у лихоманці непритомний. А тим часом Брюллов працював над портретом свого друга поета Василя Андрійовича Жуковського. Призначення роботи він тримав у таємниці від усіх. Навіть у самого Жуковського оповідач нічого ие дізнався про портрет.

Згодом хлопець став одужувати. Коли йому полегшало, він ознайомився з курсом лінійної перспективи, який приніс у лікарню оповідач. 22 квітня 1838 року Жуковський запискою запросив оповідача разом із юним художником до Брюллова. Оповідач здогадувався про мету візиту, але непокоївся за хлопця: що з ним буде у разі розчарування. Лікар не дав дозволу на це відвідування, і тому оповідач пішов до Карл а Великого сам. Там він отримав відпускну на його юного приятеля. Тепер хлопець був вільним. Оповідач подякував І завітав до Венеціанова, який за обідом з усіма подробицями розповів про історію портрета Жуковського, купленого царською сім’єю за 2500 карбованців. На ці гроші й було викуп-— — — — — — — ~ 73 — • . — ——

лено хлопця. Поки оповідач обережно готував юного художника до вражаючої новини, хазяїн-маляр прийшов до лікарні і все йому розповів. Після одужання хлопець оселився в оповідача І почував себе таким щасливим, що навіть не міг малювати. Тоді оповідач почав ного по художніх галереях, замовив хлопцеві новий одяг і відвів до Брюллова. З того часу юний художник почав відвідувати академічні класи, ставши пансіонером Товариства заохочення. художників.

Невдовзі оповідач виїхав зі столиці, залишивши свого юного друга під опікою Карла Великого. Він дав хлопцеві корисні поради, залишив йому квартиру і все хатнє майно.

Юнак дуже часто з подробицями описував в листах до друга своє життя. Розповідав про дружні теплі стосунки з Брюлловим, про спільних друзів, дякував за науку, ділився успіхами в навчанні (його було переведено до вищого натурного класу).

Про подальшу долю хлопця можна дізнатися з його листів до оповідача. У них він повідомляв про своє навчання у Брюллова, про отримані ним нагороди за виконані роботи, про спільне життя з друзями — художниками Штернбергом і Михайловим, про читання, відвідування театральних вистав, близьке знайомство з уславленим мариністом Айвазовським. Відчувалося, що йому дуже подобалось вести життя забезпеченої людини: добре вдягатися, займати хороші місця в театрі, наносити візити друзям, взагалі поводитися так, начебто й не було в його житті кріпацького минулого.

В одному з листів юнак писав про знайомство з сусідами та їх племінницею Пашею, яку він навчив читати і заохотив до читання. Молодий художник готувався до великої виставки І намалював з натури велику картину, зобразивши на ній Пашу у вигляді весталки на тлі палаючого вогню.

В останньому листі, отриманому оповідачем, вгадуються і благородство молодого художника, і виникле в нього почуття до Паші. Вважаючи, що одруження може завадити митцю, оповідач виклав свої побоювання в листі до юного приятеля, але не отримав відповіді.

Згодом він дізнався від Михайлова, що юнак зазнав невдачі на виставці й одружився з Пашею, вагітною від приятеля Михайлова — гульвіси мічмана. Молодий художник написав чудові твори, але сім’я дружини прибрала його до рук так, що він більше не бував у Брюллова, а через одруження його не допустили до іспитів. Тепер вже не можна було сподіватися й на подорож за казений кошт до Італії. Пізніше Михайлов повідомив, що художник змушений був писати на продаж копії зі своєї найкращої картини «Весталки*, аж поки їх не перестали купувати. Тоді він став заробляти на життя, розфарбовуючи літографії для магазинів, почав пити.

Отримавши цього тривожного листа, оповідач узяв відпустку й негайно виїхав до Петербурга. Там Михайлов розповів йому про страшне лихо, яке спіткало його молодого друга: недопущений до участі в конкурсі, він звихнувся з розуму. Жахливий образ божевільного юнака, побаченого в лікарні, скрізь переслідував оповідача.

Хворий потроху приходив до тями, але фізичні сили покидали його. Одного разу він впізнав оповідача, та на наступний ранок помер. Вдова художника за десять карбованців продала оповідачеві незакгнчену чоловіком картину, і він залишив Петербург. У цей же час у Римі помирав Карл Брюллов.

IV. Творчість після заслання (1857 — 1861)

Поема «Неофіти*, незавершений твір «Юродивий*, автобіографічний триптих «Доля*, «Муза*, «Слава», поема «Марія», переспіви біблійних мотивів та давньоруських літературних пам’яток («Плач Ярославни»), вірш «Марку Вовчку», «Я не нездужаю, нівроку…», «Світе ясний», « Ісаія. Глава 35.»

У творах цього періоду Т. Шевченко продовжує висловлювати гнів проти тиранів народу. Наснаги поетові давало зростання селянського руху в Україні, листи-скарги, що систематично надходили Тарасові Григоровичу, у яких люди просто кричали та плакали від соціального ярма («Пани останню кров висисають, попи, звичайно, службу правлять, а народ бідний терпить та сльози нищечком витирає»).

—- ‘ 1 74 — — ———

«Неофіти» (1857)

Жанр: алегорична поема.

Присвята: Щепкіну М.С., близькому другові Шевченка, видатному російському актору, колишньому кріпаку, одному з основоположників сценічного реалізму.

Тема: зображення переслідувань перших християн римським імператором Нероном, жорстокої розправи російського царату над народними будителями.

Композиція поема складається з 14 розділів.

Ідейно-художній зміст

Шевченко вводить у твір узагальнені образи. Алкід — борець, мати — образ усіх матерів і дружин, здатних на самопожертву заради синів (чоловіків), Нерон — дурний цар.

Поет розвіює марні сподівання на милість царів, які не здатні помилувати народ. Він закликає український народ позбутися ілюзій щодо панівної верхівки і, покладаючись тільки на самих себе, брати зброю в руки і відвойовувати покращення власної долі («Чи ж кат помилує кого?*).

Поет пророкує царю ганебний фінал за розстріляних і повішених, за криваві сльози матерів, дружин, дітей-сиріт:

… Лютуй, лютуй,

Мерзенний старче! Розкошуй ^

В своїх гаремах. Із-за моря Уже встає святая зоря.

Не громом праведним, святим Тебе уб’ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом.

«Я не нездужаю, нівроку…» (1858)

Поезія належить до нелегальної літератури (не призначалася для друку).

Ідейно-художній зміст

Прогресивна громадськість покладала великі надії на реформу, яка мала б принести кріпакам волю. Але Т. Шевченко, розуміючи всю реакційну сутність самодержавства, закликає не вірити в ілюзії,

…А щоб збудить хиренну волю, треба миром Громадою обух сталить.

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

Сокира — символ всенародного збройного повстання.

Т. Шевченко закликає взятися за неї усім миром.

«Ісаія. Глава 35» (1859)

У поезії висловлені мрії Шевченка про нове суспільство.

Ісаія — стародавній єврейський пророк, автор однієї з книг Біблії. Його пророцтва — дже-релз Шевченкового наслідування.

Ідейно-художній зміст

I частина

Вірш починається метафоричною картиною зверненням поета до землі, яка поки що дощами «не политая», квітучими «злаками не повитая». Шевченко вітає землю з приходом весни — таким сильним є поетове бажання бачити рідну землю оновленою, омолодженою.

II частина

Далі автор зображує революцію у вигляді Божого суду. Він звертається до всіх знедолених кріпаків («темних», «незрячих»), які віками терпіли наругу.

III частина

Змалювання життя після революції («святая на землю правда прилетить»). Поет попереджає трудівників про раптові зміни «незрячі прозрять», «кривії, мов сарна з гаю, помайнують», «німим отверзуться уста».

— — 75 ~ . . .. — : —: = :

«Молитва» (1860)

Ідейно-художній зміст

Поезія належить до нелегальних творів Т, Шевченка. У ній поєднуються два протилежні мотиви цареборства і народолюбства. Складається твір з чотирьох частин, написаних у різні дні наприкінці травня 1860 р.

Звертаючись до Бога, поет просить покарання для катів («і пута кутії пошли»), допомоги для трудового люду («свою ти силу ниспошли»), «любов, сердечний рай, і більш нічого» для себе. Для тих, хто чистий серцем, «постав ангели свої».

Головна думка поезії міститься в рядках;

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

Тільки там, де є злагода і мир, є майбутнє.

Інтимна лірика Т. Шевченка

Під час заслання Тарас Григорович, як і в перший період творчості, написав чимало віршів на інтимну тематику.

«Не тополю високую…» (1848) У поезії показані глибокі драматичні переживання самотньої молодої дівчини, яка не знайшла свого щастя. Автор намагається дати змогу читачеві самому встановити причину цього факту.

«І широкую долину» (1848). Поезія побудована у формі спогадів молодої розлученої долею пари, сповнена сумним настроєм, бо доля мала для молодих три сходинки: «снилось-говорилось» «не побрались» «помарніли обоє». Головна думка: чисті почуття любові, пізнані в молоді роки, ніколи не забуваються, а спогади про юне щастя завжди гріють душу, пом’якшують удари долі.

«Зацвіла в долині…» (1849). Розквітле перше кохання юної пари підкреслює образ квітучої калини, чистоту стосунків біла свитина і біла хата, красу їхнього кохання — виконувана обома пісня.

«Ликері» (1860). У поезії Шевченко звертається до своєї коханої Ликери Полусмако-вої, з якою він сподівався створити сім’ю. Звертаючись до своєї обраниці, поет вживає най-ніжніші слова, але в той же час обурюється, гнівно протестує проти своїх знайомих, які не радили йому брати з нею шлюб (Шевченко тоді не знав про розбещеність дівчини).

Вірш «Л.» (I860) Поезія присвячена Ликері Полусмаковій. Написана після розриву з нею. Поет виражає глибокі розчарування, важкі роздуми над своїм життям. Втративши надії на сім’ю, Тарас Григорович згодний побачити ЇЇ хоча б уві сні, але без Ликери.

Значення творчості Т.Г. Шевченка

Тарас Шевченко поет, чия творчість майже повністю присвячена визвольній боротьбі.

Основоположник нової української літератури (новаторство — у прогресивному спрямуванні творів, розширенні тематики й кола образів-персонажів, утвердженні методу критичного реалізму, поглибленні принципу народності мистецтва, створенні оригінальних віршових форм, збагаченні української літературної мови, уведенні нових жанрів);

пост проголосив загальнолюдські ідеали добра, свободи, справедливості, милосердя, рівності й дружби між людьми та народами;

«Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини» (Т. Шевченко);

Народність творчості: правдиве зображення сучасного й минулого України;

Характерна ознака творчості — злиття романтичного світобачення з реалістичним ставленням до дійсності;

Політичні, моральні, естетичні погляди Великого Кобзаря мають велике значення для розвитку інших видів мистецтва.

Українська література 9-10, готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання