Титар

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна забарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство і все це скласти до ніг Оксани:

Одягну тебе, обую.

Посаджу, як паву, -На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду…

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько.

Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, — ті, хто нібито зібрався волю боронити, — катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

«Завзята бестія! стривай!»

Насипали в халяви жару…

«У тім’я цвяшок закатай!»

Не витерпів святої кари,

Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. Її, непритомну, ляхи забрали а собою.

Свято в Чигирині

Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, «як у домовині*.

Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини, Над річкою Тясмином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з’їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з-під польського гніту, сподівалась, ще повернеться влада гетьмана.

Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби, слухали, яв співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенс тва, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благо чинний закликав громаду:

Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть -І заридають чорні гори.

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні’ українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана Тимоша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам’ять пр< них). Диякон проголосив:

Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні*.

— — * " 60 — —- —

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють*.

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність і, як символ цієї незалежності, у степах України знов «блисне булава*.

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря;

Там Оксана, там весело І в сірій свитині;

А тут… а тут… що ще буде?

Може, ще загину.

Червоний бенкет

«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні*, і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!* «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали».

У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався про те, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною.

Гупадівщина

Повстання охопило всю Україну:

…осталися діти та собаки -Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти*,, які посіяли ворожнечу між братніми слов’янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем-підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у ЛисянцІ

Гонта і Залізняк керували повстанням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого: ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішених. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема встиг з Лейбою прокрастися туди, в самий льох, 1 вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

Лебедин

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина І обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

_ ‘ —— 61 — ____—

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни;

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть, а згадаєм -Так було і в Трої.

Так і буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує:

З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров’ю. Аж ось гайдамаки привели до Гонти ксьондза-вчителя і двох його учнів, хлопчиків-католиків, синів Гонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж;

Сини мої, сини моїІ Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?

А сьогодні, сини мої.

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти.

Бо не я вбиваю,

А присяга.

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів-учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мов навіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Гонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їх у поле поховати:

Поклав обох, із кишені Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі.

Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко важко плаче:

«Сини мої, сини мої1 На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину».

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Епілог

Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Гонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула*. Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад Дніпром, співають гайдамацьких пісень.

——62 — — — — — ———

«Назар Стодоля»

Жанр: історична драма.

Історія написання

У 1843 — 1844 рр. була написана істрико-побутова драма «Назар Сто доля» російською мовою. Згодом перекладена українською за допомогою друзів. У 1845 р. — поставлена на сцені членами аматорського гуртка Медико-хірургічної академії.

Сюжет драми побудований на соціальному конфлікті між старшинською верхівкою і січовою «голотою», який розгортається в побутовому плані як зіткнення протилежних характерів.

У п’єсі немає зображення конкретних подій минулого та реальних осіб вони створені уявою автора. Однак в атмосфері епохи діють представники різних прошарків козацтва, про Запорозьку Січ говориться як про існуючу, згадуються запорозькі порядки, Братський монастир у Києві тощо.

Ідея

Викриваючи і засуджуючи антигуманний, потворний характер шлюбу з розрахунку, Т, Шевченко доводить, що сім’ю слід будувати на взаємній любові, довірі, духовній близькості.

Стислий ‘переказ твору

Дія відбувається в XVII ст. в козацькій слободі поблизу Чигирина.

Акт перший

Хома Кичатий, багатий козацький сотник, має єдину дочку Галю. Прагнучи ще більшого збагачення й пошани, він просить свою молоду ключницю Стеху умовити Галю піти за багатого старого чигиринського полковника Молочая. За цю послугу Хома обіцяє Стесі одружитися з нею. Хитра Стеха погоджується допомогти Хомі і переконати Галю, що старий чоловік кращий за молодого, бо буде в усьому догоджати і коритися жінці.

Стеха питається у Хоми дозволу після розмови з Галею піти на вечорниці, і він дозволяє.

Хома, замислившись наодинці, сміється з довірливої Стехи, яку він ніколи не візьме за дружину: «женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем».

Хома попереджає дочку про прихід старостів. Галя радіє, гадаючи, що вони будуть від її коханого, молодого хорунжого Назара Стодолі. Хома сподівається, що якщо обдурена ким дочка подасть рушники, то потім Ті вже можна буде умовити, аби тільки не прийшов Назар.

«А подумаєш і те: яке йому діло до Галі? Се ж моя дитина, моє добро, слідовательно, моя вдасть, моя і сила над нею. Я отець, я цар її*.

Прийшли старости, почалося сватання, Галя подала рушники, старости і батько випили за здоров’я молодих.

Аж тут з’явилися колядники і з ними Назар та його друг Гнат. Побачивши сватів, Назар зрозумів, чому саме в цей час полковник послав його з грамотами в Гуляй-Поле.

Назар Стодоля називає Хому «дітопродавцєм», адже той обіцяв віддати Галю за нього. Він докоряє сотникові, нагадуючи, як колись врятував того від .ножа гайдамаки, як Хома називав його сином.

Почувши від батька, що її просватали не за Назара, а за чигиринського полковника, Галя зомліла. Прийшовши до тями, вона клянеться коханому, що нічого не знала про наміри батька. Суперечка між Иазаром і сотником, який починає глузувати з молодого козака, закінчується тим, що Назар хапає Хому за горло. Галя кидається між ними, і Назар опускає руки.

Не втрачаючи надії, Назар надає на коліна перед Кичатим, просить у нього пробачення,

благаючи не губити його та Галю. Галя приєднується до благань Назара, та даремно — Хома нічого не хоче чути.

Звертаючись до коханої, Назар промовляє: «Бідна, бідна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бідненька, серденько моє, пташечко моя безприютна. А я ще бідніший

тебе: у мене й ката нема, нікому і зарізати!..»

63 — — — — — ;

Потім цілує Галю, а вона обіймає і цілує його, Назар просить старостів переказати полковнику все, що вони бачили й чули. Він обіцяє Галі, що знайде правду і повернеться до неї.

Акт другий

Події розгортаються у чепурній прибраній хаті Мотовилихи, у якої молодь збирається на вечорниці.

Господиня, прибираючи в хаті, згадала свої молоді літа, а потім стала осуджувати Хому Ки-чатого, що взяв у ключниці молоду вертляву Стеху, яка так і липне до козаків; дочку ж свою вирішив зробити полковницею, хоча її любить такий гарний завзятий козак Назар Стодоля. До хати завітали Гнат з Назаром. Хазяйка вийшла з хати, залишивши друзів наодинці.

Гнат намагався розважити Нааара дотепним словом, та той зовсім занепав духом. Раптом він підвівся і сказав, що поїде до Чигирина й уб’є полковника, якщо той не відступиться від Галі. Гнат порадив товаришеві краще викрасти дівчину, підкупивши для цього Стеху.

Друзі домовились, що Гнат із кіньми чекатиме закоханих біля старої корчми. Звідти їм треба їхати до Запорожжя, де «сам гетьман не більший од чабана», тим більше, що Назар не виписався з запорізьких козаків.

До хати увійшла Стеха. Гнат із хазяйкою вийшли закликати на вечорниці кобзаря, а Назар дав Стесі гроші і пообіцяв подарувати ще й плахту, якщо вона викличе до нього Галю. Стеха погодилася.

Повертаються Гнат і хазяйка, приходять молодь і музиканти. Розпочинаються вечорниці, Гнат трохи потанцював і попрощався, привселюдно поцілувавши Стеху. Стеха танцювала з козаками, співала. Потім на прохання молоді кобзар почав розказувати казку про страшну турецьку царицю. Але Стеха не дослухала казки, бо побилася об заклад з козаками, що вночі піде до старої корчми і принесе звідти цеглинку або кахлю. Вона виходить, танці тривають.

Акт третій

Стеха біля розваленої корчми зустрілася з Назаром і Галею. Ті попросили її подивитися, чи немає Гната з кіньми. Але Стеха, перш ніж бігти, відломила від печі кахлю, сказавши, що це від вовків.

Галя з Назаром залишаються в корчмі чекати Гната. Назар кинув на сніг кирею і посадив на неї дівчину, щоб зігріти їй ноги, надів на них власну шапку. Закохані говорять про своє кохання. Галя каже, що молитиметься за свого батька, навіть якщо він проклене її за втечу з дому.

Назар розповідає про свій намір відразу по приїзді до козацького міста Кодака обвінчатися з Галею, щоб ніхто вже не міг їх розлучити. Але дівчина мучиться сумнівами, бо вона любить батька, їй шкода його покидати.

Галя згадує страшні розповіді няньки про ту зловісну корчму. Колись тут було вбито запорозького старшину, потім на цьому місці Богдан Хмельницький зустрічав труну зі своїм загиблим на війні сином Тимошем, пізніше у корчмі вирізали євреїв, і відтоді в ній нібито живуть привиди померлих.

Галя боїться, і Назар заспокоює дівчину. Вона дає йому весільну хустку, яку взяла із собою, щоб пов’язати нареченого на весіллі. Закохані любо розмовляють, цілуються, а тим часом до корчми підкрадаються Хома Кичатий з челяддю і Стеха.

Назар вихопив шаблю, і сотникова челядь побоялася до нього підступитися. Починається бій на шаблях між Назаром і Кичатим. Галя падає між кими на коліна. Хома хоче схопити дочку, Назар боронить її, аж тут ззаду на нього нападають сотникові слуги і скручують йому руки. Галя благає батька не вбивати коханого: «Тату, тату, кате мійі Я розірву тебе, я день і ніч плекатимусь на тебеї Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай його. Я за полковника піду…»

Коли Галя зомліла, челядь зв’язала Назара. Зав’язавши йому хусткою рота, козака кинули на снігу на поживу вовкам.

Аж тут нагодився Гнат, схопив сотника за груди і замірився на нього шаблею. Однак Хома нагадав йому про козацький звичай: якщо, козак вбиває козака, то його ховають живим разом із вбитим. Гната це не зупинило, і він націлився пістолетом у сотника. Тоді Назар, якого Галя вже встигла розв’язати, зупинив друга, умовляючи не занапастити душу,

— — — 64——- —

бо Хома не вартий того. Кичатого відпустили. Він упав на коліна перед Назаром і просив пробачити за все скоєне. Щиро розкаявся і хотів спокутувати свої гріхи піти у ченці, залишивши все своє добро дочці і Назару.

Хома благословив Галю і Назара на шлюб.

II. Період 1843 — 1847 рр.

Це золота пора творчої зрілості Тараса Шевченка.

Перший період цих років — період «трьох літ* ( як і назва циклу від назви останнього вірша, уміщеного в рукописній збірці).

«Тризна» — перший твір цього етапу творчості.

«Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», поема «Сова», «Невольник», «Великий льох», «Наймичка», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим,і живим…», «Заповіт*.

Провідний метод — критичний реалізм.

« Заповіт» (1845)

Історія написання

Гостюючи на Переяславщині в грудиі 1845 р., Шевченко серйозно захворів. У нього виникла невесела думка сказати людям останнє слово.

Композиція, ідейний зміст

За формою «Заповіт» монолог. Складається з шести строф, які об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з яких має свою провідну думку.

Перші вражають простотою, буденністю. Простежується логічний ланцюжок: слово «поховайте» — образ труни — висока могила — уся Україна, зігріта любов’ю Шевченка. Читач піднімається на таку височінь, що видно всю Україну, відчуває себе господарем цієї краси й величі та усвідомлює громадянську відповідальність за її долю.

У двох наступних парах строф автор лине думкою до рідного народу, турбується про його майбутнє, Шевченко вірить, що трудящі переможуть, скинуть з себе пута, тому й звертається до них із закликом:

…вставайте,

Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

Ці рядки кульмінація думок і вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання.

У них сподівання, що після смерті поета здійсниться його палка мрія про волю народу.

Про «Заповіт» або за його мотивами написано сотні творів: М. Рильський «Слово про рідну матір», М. Тихонов «Слово на Тарасовій горі в Каневі», М. Танк «Заповіт» та ін.

На слова й мотив «Заповіту» написано понад 50 музичних творів: хори М. Лисенка,

Г. Гладкого, М. Вербицького, О. Кошиця, К. Стеценка, Я. Степового, Л. Ревуцького; кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, симфонічні поеми і т.д.

«Сон» («У всякого своя доля…») (1844)

Жанр

Поема «Сон* — перший в українській літературі твір політичної сатири.

Сатиричний твір твір викривального змісту, у якому різко висміяні реакційні, потворні явища в суспільному житті або риси характеру людей.

Викриваючи негативне, антинародне, сатира утверджує позитивне, демократичне, і високоморальне.

Назва ~ від образної алегоричної форми викладення змісту сну. Кріпосництво — як жахливий сон, від якого дерев’яніє навіть людина, що спить. Поет закликав прокинутися, позбутися жахів і жити повноцінним життям.

У невеличкому творі автор прагнув охопити всю Російську імперію, і сон виправдовує уривчастість розповіді, швидку зміну подій, казкові пересування, фантастичні картини — 65 — — — — ————і-

(сцена «генерального мордобитія»), алегоричні образи (біла пташка душа замучених козаків), звільняє від довгих переходів.

Сюжет і композиція

У вступній частині Шевченко саркастично таврує головні недоліки кріпосницького суспільства, готує читача до основної розповіді. Дає загальну характеристику російського самодержавства. «Той мурує, той руйнує* — слова, що мають підтекст (одні використовують працю інших, і в цьому недосконалість суспільства).

Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників; характеризує панів як п’явок трудового народу.

Основна розповідь — поетова розповідь про видіння, які нібито йому приснилися. У польоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною, «безталанною вдовою», і обіцяє їй повернутися.

Перша картина — опис літнього ранку. Чарівні пейзажі контрастують з картинами життя суспільства — злигоднів покріпаченого народу України, знущання панів («з шкурою знімають», «розпинають», «катують»…)

У ліричних відступах поет від імені народу ставить актуальне для свого часу питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» (підтекст — заклик до збройного повстання).

Друга картина — зимовий пейзаж, співзвучний з долею каторжників. Поет пролітає над пустинею вічного холоду, чує, «як загули кайдани під землею» (змальовано Сибір — могилу каторжників). Автор називає винуватцем цього лиха «неситого» царя.

Шевченко створює образ борця, у якому узагальнює риси багатьох поколінь волелюбних, самовідданих, героїчних, гідних патріотів.

Третя частина поеми починається міським пейзажем, на тлі якого муштрують солдатів.

Герой поеми потрапляє на феєрверк, на якому зустрічає земляка, що став рабом-пере-вертнем.

Потрапивши до царського палацу, герой сміливо вигукує: «Так от де рай!» Але цей рай не для трудівників, а для свавільних панів.

Тематика: зображення неймовірних страждань трудящих і «райського життя» панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, продажності чиновництва.

Ідея: викриття аморальності паразитизму та вірнопідданства, заклик до людської гідності, пробудження національної свідомості трудящих.

І. Франко назвав поему «сміливим маніфестом слова проти темного царства».

«Єретик» (1845)

Жанр — поема.

Присвята Шафарикові, чеському і словацькому філологу, історику, діячеві Відродження, який прихильно ставився до української культури.

Історична основа твору

Тарас Шевченко цікавився історією інших народів, що боролися за свободу.

У центрі твору національно-визвольна боротьба чехів під керівництвом професора Празького університету, проповідника Яна Гуса, який викривав підступність отців Ватика-ну, аморальність католицького духівництва, німецьких баронів і папи римського в XV ст.

Яна Гуса було названо єретиком (тим, хто відступився від догм панівної релігії). Звідси — назва поеми.

Після мученицької смерті Яна Гуса (він був спалений інквізицією) його послідовники гусити продовжували воювати за волю чеського народу під керівництвом Яна Жижки.

У творі виявлена щира підтримка Т. Шевченком подій національно-визвольної боротьби.

Ідейно-художній зміст

Зображуючи події в країні братнього слов’янського народу, Т. Шевченко проводить паралелі зі становищем в Україні. Автор вдається до символіки: «велика хата» — слов’янські народи, злі сусіди — німці, «німота* політичне мовчання, бездіяльність; «люта змія» — ворожнеча поміж слов’янських народів. Поет докоряє тим, хто, виростаючи «в кайданах», нічого не робить задля своєї національної гідності і честі. Прославляє Шафарика за те, що —66 :— — —

той роздмухав іскру слов’янського братства, «не дав потонути в німецькій пучині нашій правді» і прагнув звести «в одно море слов’янськії рікиї». Ця ідея слов’янського єднання є провідною у творі.

Т. Шевченко розкриває всім правду про фальшивий і підступний Ватикан (римського папу названо «чернецем годованим», який «людською кровію шинкує і рай у найми од* дає!», його підручних вважає гадюками, порівнює з гризливими котами, бугаями та ін.).

Поет зобразив Яна Гуса сміливим, гідним сином своєї землі, яка «плаче у кайданах, як за дітьми мати». Герой не байдужий до знущань над простим людом, до мовчання чехів, він закликає народ прозріти, розправити руки, змити луду, прокинутися, бути людьми. Засуджений на смерть, Ян Гус мужньо тримається на вогні інквізиції, показуючи незламність духу й віри.

Поема «Єретик» стала сміливим викликом католицькому духівництву, за що Шевченків «Кобзар» було привселюдно спалено на вогнищі в Римі,

«Великий льох» (184$)

Жанр поема-містерія. Має ознаки драматичного твору: три дії, у кожній по три дійові особи: померлі душі, ворони, лірники; діалоги, монологи, конфлікти, трагічні злами.

Містерія — середньовічна релігійна драма на біблійні сюжети.

Ідейно-художній зміст. Композиція

Поема «Великий льох» вважається центральним твором «Кобзаря» в історичному і філософському планах, бо в ньому розглянуто проблеми політичної свідомості, національної свободи.

Поема складається з трьох сцен, протягом яких москалики розкопують льох, шукаючи скарбів та «древностей*. Не знайшовши нічого, крім кістяків у кайданах та гнилого корита, скаженіють, б’ють людей, лаються поводяться в Україні, як у себе вдома, при цьому брутально ставлячись до українського люду.

Перша сцена

Дійові особи — містичні образи передчасно померлих людей (під виглядом білих пташок), яких Господь не приймає до раю, бо за життя вони були прислужниками гнобителів України, за що були покарані смертю. Вважалося, що будь-яка послуга ворогові є смертельним гріхом. Перший образ улюблениця гетьмана Б. Хмельницькогого (перетнула йому шлях з повними відрами, коли він їхав присягати Москві — і вода стала отруйною); другий — дівчина з Батурина, що «цареві московському коня напоїла», коли він їхав в Москву після Полтавської битви; третій — немовля, що всміхнулося до Катерини, яка наказала підпалити монастир Межигірського Спаса — козацьку святиню.

Грішні душі позбудуться страждань лише тоді, коли український народ повстане і визволить землю.

Обурений злочинами проти українського народу з боку Російської імперії, Т.Шевченко запалює промінь надії: москалі розкопали лише малий льох, а Великого «ще й не дошукались».

Друга сцена

Розмова трьох ворон української, польської, московської, які хваляться своїми діяннями. Московська — указами, що призвели до зруйнування України; польська пролитою ‘Кров’ю повстанців, яких загнано до Сибіру, українська розказує про існування України ще задовго до того, як постали Польща І Московія, каркає-пророчить про народження близнят — «один буде, як той Гонта, катів катувати», а другий буде катам помагати.

Вороння, що символізує темпі прояви нації, вирішує, втопити чи отруїти нового борця за волю України.

Третя сцена

Місце ворон, що відлетіли, займають три лірники: сліпий, кривий, горбатий, що уособлюють скалічене покоління, сліпе, німе і глухе до всього, що чинять в Україні москалі.

Ідея твору: осуд підступного приєднання України до Російської імперії та перетворення козацької старшини на слухняного виконавця волі Москви, обурення антиукраїнською — 67 — — " — ~

політикою Катерини (знищення Запорозької Січі, запровадження кріпаччини, ліквідація національної школи тощо).

«Наймичка» (1845)

Жанр — поема.

Ідейно-художній зміст

Т. Шевченко звертається до теми трагічної долі української жінки. У центрі твору — жінка з багатого роду Ганна, яка, народивши дитину-безбатченка, підкинула її самітнім Трохиму і Насті, а вже через рік, змінивши ім’я, попросилася до них у найми. Материнське серце щеміло від болю за свою дитину. Жінка стає наймичкою тільки для того, щоб бачити свого сина. Автор глибоко розкриває суть душевної драми матері через психологічну роздвоєність героїні. Найяскравіше образ розкривається в побутовому плані.

Українська література 9-10, готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання