посипати тертим сиром… Так, сир я принесла, а картоплі
— Нарешті! Дивіться, що я зробила! — Муркавка з гор-
і цибулі у нас ціла купа.
дістю оглядала паруючу запіканку.
Невдовзі мали повернутися Повз і Мартіна. Вони пішли
— Класно! — сказав Повз. — Це що, все нам? А чого так
до Ріки дізнатися, чи вода вже трохи нагрілася. Муркавці
багато?
треба було поспішати. Вона почистила картоплю і цибулю,
— Багато? — здивувалася Муркавка. — Але ж я робила
подивилася в записник, тоді порізала картоплю і цибулю
так, як написала мама!.. Точно, це ж її рецепт на цілу сім’ю,
на кружальця, витерла сльози, які потекли від цибулі, по-
а нас тільки троє.
складала все у величезну глиняну миску і знову подивилася
— Наварила, напекла, а для кого — для Петра! — Мартіна
в записник. Довелося висипати все на стіл, змастити миску
знала кілька давніх приповідок і намагалася їх влучно вико-
олією і засипати все назад. Далі в рецепті було сказано до-
ристовувати. Вона набралася їх від свого брата Мартіна,
дати приправ на свій смак.
а той завжди говорив приказками, коли шпортався під час
— Що значить «на мій смак»? — Муркавка дивилась на
бігу або коли не знав, що сказати.
поличку з маминими приправами. — Отак пишуть, пишуть,
— Може, покличемо гостей? — запропонував Повз.
а найголовніше доводиться вирішувати самій…
— Суперідея! Я мчу всіх кликати! — зраділа Мартіна і ви-
Далі було просто — залишалося додати тертого сиру
стрибнула з нори.
і спекти все в печі.
Зайченяті вдалося запросити п’ятьох друзів. Найпрос­
Коли Мартіна і Повз повернулися з Ріки, вся нора пахла
тіше було з білками. Вони були на своєму дубі. Ержіка читала
розмарином.
«Пригоди Тома Соєра», а Жужіка крутила обруч довкола талії.
158
159
— Біжіть до нас! А я ще до Загати! — Мартіна так поспі-
— Вітер хай собі буде, — вів далі Повз, — але тато казав,
шала, що навіть нічого не пояснювала.
що миші, щурі, тхори або горностаї можуть захоплювати
До Загати треба було бігти зовсім в інший бік, до Ріки.
кротячі нори.
Муркавка і Повз подружилися з нею минулого літа, коли
— Скажіть, що ще й бобри! — розвеселилася Загата. —
Муркавка вчилася плавати. Загата була бобренятком і жила
Це все страшилки для кротів!
на острівці посеред Ріки. Мартіна кликала її з берега, але
— І взагалі, якщо таке колись і трапляється, то вже
Загати вдома не було. Тоді Мартіна взяла палицю й кілька
точно не влітку, а тоді, коли стає холодно, — пояснила
разів траснула по воді. Бобренятко відразу випірнуло.
Ержіка. — А ваші батьки з братами восени повернуться.
— Іди до нас! А мені ще до сов! — Мартіна помчала далі.
— Ага, і привезуть купу родзинок! — втішилася Мартіна.
На жаль, совенята міцно спали і взагалі не відгукува-
— Дощ закінчився, — Бамбулові вже було досить гос­
лися. Проте Мартіні пощастило: вона привела до нори своїх
тини, — ходімо погуляємо, поки ще є калабані.
братів, яких навіть не сподівалася зустріти. Мартін і Бамбул
— Муркавко, це було незабутньо! — подякував Мартін за
ніколи не сиділи на одному місці.
обід, цілуючи Муркавку в обидві щоки.
З того всього обід вийшов ще кращим, ніж планувала
Муркавка. Запіканка так смакувала, що діти не могли спини-
тися, поки не виїли страву до останньої крихти.
Надворі загриміло. Почалася сильна злива. Така, як
буває лише наприкінці весни. Господарі та їхні гості пили
какао і розмовляли про життя.
— А вам не страшно самим жити в норі? — запитала
Жужіка, коли грім ударив особливо гучно.
— Мені зовсім не страшно, — сказала Мартіна, затиска-
ючи вуха лапами. — Ну добре: не страшно, коли не гримить…
— А я трохи боюся, як стає темно, а ми засинаємо, — при-
гадувала Муркавка.
— Коли темно, мені і з батьками буває деколи страшно, —
зауважила Жужіка.
— Я вам скажу таке: єдине, що мене лякає, — це коли
ніби точно чуєш, що в далеких тунелях щось шурхотить, —
сказав Повз про себе.
— Може, це миші? — припустила Загата.
Із книжки: Мар’яна Прохасько і Тарас Прохасько. Куди зникло
— Або вітер, — додав Бамбул.
море. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2014.
— Або миші і вітер, — фантазував Мартін.
Ілюстрації Мар’яни Прохасько.
160
161
Я зніматимуся в кіно!
У нашому дворі всі мріяли про кіно. Ми захоплено ди-
вилися фільми й гадали: як у них потрапляють діти? Сусідка,
котра працювала в театрі вахтеркою, якось сказала, що ре-
жисери 1 часом самі бігають вулицями і вишукують дітей для
своїх фільмів.
Щомиті, блукаючи нашим маленьким містом, я очіку-
вала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»
Я знала, що відповім не одразу. З індійських фільмів
я навчилася «чарівного погляду», вартого майбутньої кіно-
Ірен Роздобудько
зірки, — цим поглядом я маю подивитися на режисера!
Головне — не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком
Фантазувати й розповідати вголос різні історії
я тренувала цей погляд: заплющувала очі й рахувала: «Один,
два, три…» — і тільки на «п’ять» повільно підіймала повіки та
я почала ще в дитячому садку, коли не вміла
округлювала очі до неймовірних розмірів. От якщо я погляну
писати. А записувати — у шість років. Коли
саме так, кожний режисер одразу зрозуміє, що перед ним —
вперше в цьому ж віці випадково потрапила
талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає
до бібліотеки, була вражена полицями
він, як вона вміє тримати паузу!
— Я зніматимусь у кіно! — повідомила я всім у своєму
з книжками, здивована тим, що ці книжки
дворі.
написали люди, і вирішила, що моя книжка теж
це моїй подружці Ольці, її братові-близню-
«Всім» —
колись стоятиме на такій полиці. Але про те,
кові Сашку та Язикатій Куці (Кукою цю старшу дівчинку
що книги пишуть «письменники»,
називали вдома, а вже у дворі до неї приліпилося ще й пріз-
я тоді ще не знала.
висько).
— Та ти що?!! — захоплено вигукнули брат з сестрою й,
немов флюгери, одночасно повернулися до мене.
1 Режисер — творчий керівник спектаклю, кінофільму, вистави тощо.
162
163
— Ну то й що? — зневажливо знизала плечима горда
Кука. — А мені мама скоро купить золоту сукню!
Аргументів проти золотої сукні у мене не знайшлось,
а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до
Куки:
— Ух ти! Справді — золоту?!
А я пішла з подвір’я на вулицю. Туди, де великою че-
редою бродили безпритульні режисери. Я йшла і думала,
що запросто зіграю і Попелюшку, і дівчинку-розвідницю,
і Герду…
— Дівчинко… — раптом почула я над своєю головою при-
ємний баритон.
«Ось воно — почалося! Режисер! Нарешті… — промай-
нула думка. — Отже, не забути про чарівний погляд! Один,
два…»
Я відраховувала миті й не квапилася підіймати голову.
Ще, ще хвильку, і він збагне, кого зустрів на своєму режисер-
ському шляху!
— Дівчинко! — знову покликав голос.
Яку ж роль мені запропонують? — міркувала тим ча-
сом я, не підводячи очей і рахуючи: три, чотири…
Ще мить, і я погляну так, як дивляться красуні з листі-
вок, котрі збирала моя мама. Ось зараз!
Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце
калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.
— Дівчинко, — голос посуворішав. — Та ти що, спиш на
ходу?! Ну й діти пішли — ніякого виховання! Паска добрячого
на вас нема! Як пройти до овочевого магазину?!!
— Ну що ви причепилися до дитини? — почула я інший
голос, і лагідна жіноча рука погладила мене по голові. —
Бачите, в неї щось з очима. Бідолашна дитина! І хто ж її так
злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…
164
— Біжи, нехай мама тобі носа витре! І не тиняйся вули-
Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще
цями! — сказав хтось третій. —А то бабай забере…
краще — я буду віддавати йому свою порцію, я ж манної каші
Потім усі розійшлися.
все одно терпіти не можу.
А я зрозуміла, що то був не режисер…
А потім я гратимусь із ним у дворі на заздрість усім, хто
Я повернулась у двір.
бавиться неживими ляльками.
Близнюки й Язиката Кука все ще обговорювали пере-
Ось так я мріяла, нишпорячи очима по лавах, порогах
ваги золотої сукні перед химерною мрією про кіно. Я гордо
і кущах.
їх оминула й пішла додому.
І нарешті трапилося диво! На міській алеї я знайшла те,
Вже перед дверима свого під’їзду озирнулась і голосно
чого так довго шукала. На лаві самотньо сиділа маленька
свиснула крізь дірку в зубах.
дівчинка з великим рожевим бантом на голові. Я пильно
З голуб’ятні здійнялися голуби.
роздивилася навколо: поруч нікого не було. Бідна дівчинка!
Близнюки і Кука завмерли та здивовано глянули на
І така гарненька! Так ось, якими вони бувають, ці підкидьки…
мене.
Як добре, що я знайшла її першою!
— Я зніматимуся в кіно! — ковтаючи сльози, заявила
Я підняла малу. Вона була доволі важка. Але я, сопучи
я і зникла в під’їзді…
й зупиняючись на кожному кроці, понесла її додому. Дівча
всміхалося та щебетало щось мені на вухо.
Я ледве дісталася нашого третього поверху і штовхнула
Підкидьок
двері ногою.
— Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дівчинку! —
У мене була найбільша мрія: знайти підкидька. Адже
радісно закричала я. — Давай будемо її купати!
мама категорично відмовлялася подарувати мені братика.
З кухні, витираючи руки об фартух, вийшла мама.
Ну й не треба, думала я, сама його знайду і принесу до-
— О, господи… — тільки й змогла вимовити вона та по-
дому!
вільно опустилася на стілець, тримаючись за серце.
Мені здавалося, що немовлята-підкидьки лежать на
Тут дівчинка голосно заревіла й почала смикати мене за
кожному кроці, на кожній лаві у парку чи на порозі дитячої
коси.
поліклініки.
Мама хутко зняла фартух, підхопила її на руки і суворо
Що таке буває, я дізналась із жалісної історії, яку мені
звернулася до мене:
колись прочитала бабуся. А ще я подивилася фільм, який
— Де ти її взяла?
так і називався — «Підкидьок». Отже, це правда!
Я пояснила. Мама разом із дитиною миттю вибігла
О, мріяла я, мій малюк, якого я знайду, буде рум’яним та
з хати. Я — слідом.
розумним, він одразу обхопить мене за шию, а я понесу його
На алеї метушилася якась жінка, навколо неї зібрався
не в міліцію, а додому, мамі.
натовп на чолі з міліціонером.
166
167
Мама щось довго пояснювала і перепрошувала. Натовп
Наступного ж дня він чекав мене біля виходу зі школи.
гудів, дехто сміявся, показуючи на мене пальцем. Жінка при-
Я вийшла, розмахуючи портфелем і міркуючи, де б його по-
тискала до себе мого підкидька і сварила маму.
діти, доки ловитиму метеликів на клумбі. Юра зненацька
…Додому ми поверталися мовчки.
підскочив до мене й вихопив портфель.
— Ну невже ти не розумієш, — згодом сказала мама, —
А вихопивши, почервонів мов рак, і помчав уперед.
що малюки — не гриби й не ростуть на кожному кроці?
Я все розуміла. Та все ж перед тим, як піднятися на
сходи, зазирнула під лаву в дворі: може, хоч там причаїлося
нічиє немовля?..
Як зрозуміти хлопців?
На уроці вчителька довго розповідала про те, як мають
себе поводити хлопці та дівчата. Виявилося, що мені багато
чого не можна! Наприклад, битися, мов на шаблях, на
лінійках з Олегом та Костиком! Плюватися з трубочки пожо-
ваним папірцем! Не можна бігати коридорами і з розгону
ковзатися на слизькій підлозі! Сидіти на підвіконні. Їсти на
уроці бутерброд. І малювати в зошиті з математики цифри
у спідничках і бантиках. Ну, багато чого не можна.
Дізнавшись про це, я засумувала, адже дуже кортіло
мати відзнаку за поведінку, якої не мала ще ні разу. Але я ста-
ралася.
Старались і хлопці. Адже вчителька оголосила «місяць
чемної поведінки». Вони теж мали купу обов’язків. І теж
зробили для себе купу відкриттів. Наприклад, вчителька
розповіла, що ознакою справжнього чоловіка є те, що він
носить портфель дівчини і навіть може провести її зі школи
додому.
Краще б вона цього не говорила! Всі одразу захотіли
показати себе справжніми чоловіками. Особливо Юра —
хлопчик, що сидів за останньою партою.
Ілюстрація Олесі Магеровської.
168
169
Угода
(уривок)
— Отаке-то життя, — сумовито докінчив Аристарх, втупив-
шись у сонячну пляму, що повільно піднімалася по стіні льо-
ху. — А от у вас, людей, кажуть, їжа зовсім інакша. Це правда?
— Правда, — не вагаючись погодився Степан.
— От ти, наприклад, що з’їв би у першу чергу?
Степан замислився.
— Багато чого… Для початку я, мабуть, випив би кухоль
молока.
— Молока? — перепитав Аристарх і жадібним поглядом
впився в Степанове обличчя. — Я чув, що це неймовірна сма-
кота, але ні разу ще не куштував. А яке воно хоч на вигляд,
Володимир Рутківський
те молоко?
— Звичайнісіньке, — відказав Степан. — Біле і смачне.
На зустрічах із юними читачами, смію думати,
Можна пити його відразу ж після доїння. Таке молоко нази-
вається парним.
не лише я відчуваю щось на зразок душевної
— Зрозуміло, — сказав Аристарх і збуджено облизався.
спорідненості, а й вони. Цікава деталь: дівчатка
— А ще є пряжене молоко, — продовжував Степан. — Це
на таких зустрічах куди активніші. Їх цікавить
коли воно вистоїться в печі і на ньому з’явиться така бура
усе: і чим відрізняється лук від арбалета, і що
шкуринка.
Язик Аристарха пропелером заходив навколо писка.
носили в ті часи їхні ровесниці, і чи живуть у наш
— А ще є просто холодне молоко, — вів далі Степан, ми-
час їхні нащадки… Хлопці цим переймаються
З льоху. То найсмачніше молоко.
моволі захоплюючись. —
менше, зате вони — відданіший народ. Знаю
Особливо в таку спеку, як зараз.
одного прихильника, який ходить на мої виступи
— Ня-ав! — вихопилося з Аристархової пащеки.
навіть тоді, коли я виступаю не в його школі.
Проте Степан так захопився спогадами, що навіть не
помітив цього.
Маємо вже своєрідний тандем: якщо я забуваю
— Ні, я, мабуть, почав би не з молока, — заперечив він
ім’я якогось героя, він мені підказує.
сам собі. — Я, мабуть, спочатку приготував би бутерброд. Або
цілих два.
— Бутерброд?
170
171
— Атож. Відбатував би добрячий кусень хліба, потім
намазав би його маслом…
— Маслом… — мрійно промуркотів Аристарх. — Яке
смачне слово!
— Що там слово! — відмахнувся Степан. — Саме масло
ще смачніше… А на бутерброд з маслом я поклав би ще
й добрячий шмат ковбаси!
— Мня-уу! — вирвалося з Аристарха. — А це ще що таке?
Він так схилився над лядою, що, здавалося, от-от зва-
литься до Степанових ніг.
— Так ти ж ковбасу вже їв, — зауважив Степан. — Батько
тобі, мабуть, з півкільця відрізав. Невже забув?
— Ні! — вигукнув Аристарх і глитнув слинку. Обрубок
його хвоста застукотів по землі кулеметною чергою. — Ні-
чого я не забув. Якби забув, то зараз розмовляв би з тобою
нервово здригався і облизував писок рожевим, завбільшки
інакше… Отже, поклав ти на масло ков… — він знову глитнув
з дитячий копачик, язиком.
слинку, — ковбасу. А що далі?
— І багато їх у вас? — нарешті подав він голос.
— Нічого особливого, — відказав Степан. — Узявся б за
— Чого? — не зрозумів Степан.
того бутерброда і почав би його їсти.
— Який же ти нетямущий, — поморщився Аристарх. —
— І все?
Ну, бутербродів з ковбасою. І молока.
— А що ще?
— Скільки завгодно! — вигукнув Степан. — Ет, мені б
— Маю на увазі той, другий, бутерброд.
тільки опинитися вдома! А там…
— Який другий? — здивувався Степан.
Аристарх знову надовго замовк. Степанові навіть зда-
— Ну, той самий… ти ж казав, ніби в тебе є одразу два
лося, ніби кіт заснув.
бутерброди…
— А що… мабуть, я зміг би тебе відпустити, — озвався
— А-а… З’їв би й другий. А потім запив би це все моло-
він. — Тільки, зрозуміло, ненадовго. Але за це ти мені маєш
ком.
принести побільше бутербродів і молока.
— Парним, з печі? — жваво поцікавився Аристарх. — Чи
Степан відчув, як серце в грудях забилося частіше. Зда-
з льоху?
ється, його хитрощі починають діяти!
— Мабуть, більше смакуватиме з льоху, — подумавши,
А кіт з острахом озирнувся в бік самітної сторожки.
відказав Степан.
— Мабуть, влетить мені від хазяйки, якщо довіда-
Аристарх надовго замовк. Його збуджений погляд блу-
ється, — вагаючись, муркнув він. — Та що вдієш, коли їсти
кав, здавалося, далеко звідси. Час від часу чаклунський кіт
хочеться… Значить так, — звернувся він до Степана. — Я тебе
172
173