СТЕФА: Пані Чакалко, а навіщо ви нам усе це розказу-
телевізор, навіть усі дорослі програми. І в інтернеті длуба-
єте? Хочете, щоб ми таки втекли? Тоді просто виведіть нас
тися, й у комп’ютерні ігри грати скільки влізе. Тут можна все!
звідси — та й по всьому.
І їсти можна те, що вам забороняють удома. І пити. І спати,
ЧАКАЛКА: Ні, я не хочу, щоб ви втекли. І оповідаю це
де вам захочеться, — або не спати взагалі. І зуби не чистити.
тому, що певна: дізнавшись, навіщо ви тут, ніхто з вас нікуди
І ноги хоч місяць не мити. І що завгодно… Тому неслухняні
тікати не захоче!
діти звідси не тікають ніколи! Я ось іще кілька разів сходжу
ОРИНА: А… чому?
до міста і принесу новачків до вашої компанії, — а тоді
ЧАКАЛКА: Ви ж неслухняні, правда?
й почнемо навчатися по-справжньому…
СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Пра-а-авда!
ЧАКАЛКА: Ось! А чому Чакалка забирає саме неслухня-
І Чакалка заводить свою пісеньку.
них дітей — ви ніколи над цим не задумувалися?
ІРЦЯ: Сцьоб злобити слухняними…
ЧАКАЛКА:
ЧАКАЛКА (обурено фиркнувши): Ото ще! Ні, слухняні
А де тут неслухняні дітлахи?
діти мені й близько не потрібні. Слухняні діти потрібні
Хи-хи!
їхнім батькам. А мені потрібні саме вередуни, розбишаки,
Я нагадаю їм усі страхи!
пустуни… Знаєте навіщо?
Хи-хи!
СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Наві-і-іщо?
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
ЧАКАЛКА: Бо лише з таких дітей можуть вирости
до звуконепроникного мішка.
справжні Чакалки і Бабаї! Треба лише їм трішечки допо-
могти. Тому ми їх і забираємо вночі від батьків. Батькам такі
А хто це тут не слухає батьків?
діти все одно не потрібні — з ними лише клопіт, морока.
Хі-хі!
І ми, Чакалки і Бабаї, робимо дуже добру справу — позбав-
Хто манну кашу їсти не хотів?
ляємо батьків від таких дітей! Ми забираємо їх у спеціальні
Хі-хі!
школи і виховуємо так, щоб вони виявляли й розвивали
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
усі свої шкодницькі здібності. І діти ніколи не тікають із
до звуконепроникного мішка.
чакалячих і бабаячих шкіл, бо тут їм дозволено все те, що
заборонено вдома. Хлопчики можуть майструвати рогатки
А хто облаяв брата чи сестру?
й плювачки, стріляти з них у що заманеться, дерти пташині
Беру!
гнізда, смикати дівчаток за коси, мучити тварин, навіть
Кому комп’ютер заміняє гру?
справжню зброю їм дозволяється мати! А дівчатка можуть
Беру!
скільки завгодно користуватися косметикою, фарбувати
Усіх беру — хоч ноша і тяжка —
волосся, вдягати, що заманеться, кусати й дряпати одна
до звуконепроникного мішка.
одну, битися з хлопчиками. Тут можна хоч цілу ніч дивитися
26
27
Хто мамі помагати не хотів?
Збоку, мовби у вікно, час від часу заглядає Хрущ. Діти
Хе-хе!
його не помічають.
Хто з друзями не гра без копняків?
Ого!
ОРИНА: Ха-ха! Ти, Сіяре, був як Івасик-Телесик. Сідай,
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
Івасику-Телесику, на лопатку. Ні, ти не ручку клади, ти весь
до звуконепроникного мішка.
сідай. А як це весь сідай? Та м’яким місцем, як же іще! Ха-ха-
ха! Так ото і з тобою! Сідай, Сіярику-Телесику, за парту. Ні, ти
Хто мультики дивився б хоч до сну —
не на парту, а за парту сідай. Сміхота!
ну-ну! —
СТЕФА (раптом схоплюється): А й справді! Як же я ра-
а книжечки боїться як вогню?
ніше не здогадалася!
Ой, ну!
СІЯР (здивовано відриваючись від роботи): Про що?
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
СТЕФА: Про казку!
до звуконепроникного мішка.
СІЯР: Яку ще казку?
СТЕФА: Ти бачив, як Чакалка хвилювалася, коли ти той…
Я добре знаю капості свої!
як Івасик-Телесик…
Еге ж!
СІЯР: Ніякий я не Телесик! Я Сіяр-завойовник! Вона
З вас чакалки ростуть і бабаї!
сказала, що я можу мати тут справжню зброю — і я її матиму.
Гурра!
Але спершу змайструю цю рогатку і вцілю Чакалці в око!
Я кожному — хоч ноша це й тяжка —
ОРИНА: Ха-ха-ха! У неї, певно, теж рогатка є, і не одна.
дам звуконепроникного мішка!
І вона тобі теж кудись уцілить.
Співаючи, Чакалка виходить у зал і витанцьовує між
Сіяр жбурляє в Орину цурпалком, із якого вирізав свою
рядами, намагаючись залучити до свого танцю охочих
рогатку. Але Орина легко перехоплює деревинку і з реготом
глядачів.
кидає назад у Сіяра, а тоді починає жбурляти всім, що під
Виходить у кінці залу.
руку втрапляє, примовляючи:
ОРИНА: Сіярику-Телесику, приплинь-приплинь до
Сцена 5
бережка! Дам тобі чіпсів, дам тобі фанти!..
СТЕФА (щодуху): Та годі вам! Набалуєтеся ще! Ви не зро-
Діти в класі.
зуміли, про що я кажу. Про казку!
Сіяр зосереджено майструє ножиком рогатку. Ірця
ОРИНА (єхидно): Тобі казочки захотілося? Тобі мамця її
спить, згорнувшись у куточку калачиком. Орина сидить
на ніч оповідає, щоб доця спокійненько заснула?
по-турецьки і смачно хрупає чіпсами. Стефа думає.
СТЕФА: Оповідає! І мамця, і татко. Тому я це й зрозуміла!
28
29
СІЯР: Та кажи вже нарешті, що ти зрозуміла!
СТЕФА: Чакалка — вона звідки? З казки! Чому вона так
спокійнісінько розповідає нам, як втікати від неї лісом? Бо
це — правда, а казці правда нічим не загрожує. Із казкою
можна боротися тільки так, як борються в казках!
СІЯР: Себто, мені треба витесати не рогатку, а чарівний
меч?
ОРИНА: Ха-ха! Чарівного кізяка тобі треба витесати,
нагодувати ним Чакалку, і вона розсиплеться на дрібні
шматочки. А ті шматочки вітер рознесе по світу, і з них на
полях будяки повиростають… Не меліть дурниць, малявки!
Втекти від Чакалки нам не вдасться. Та й не хочеться, правду
кажучи. Як ви не розумієте: це ж пригода! Справжня пригода!
У мене такої ніколи в житті не було. І, може, ніколи й не буде
більше. То хіба я випущу з рук таку нагоду? Та нізащо в світі!
Ні, я залишаюся тут, повчуся в Чакалячій школі, стану
справжньою Чакалкою, а тоді повернуся додому — і в мами
буде шок!
СТЕФА (здивовано): А ти теж хочеш залишитися, Сіяре?
СІЯР (винувато): Я ненадовго. Лише доки не роздобуду
справжню зброю. А тоді я їй покажу, де раки…
СТЕФА: То й залишайтеся!
Гримнувши дверима, Стефа виходить у ніч.
За мотивами повісті з книжки: Іван Андрусяк. Стефа і Чакалка. —
Київ : Фонтан казок, 2016.
Ілюстрації Ольги Кузнєцової.
30
31
Як пасує краватка,
або Чому не всі поросята брудні
Літо вже добігало кінця.
На деревах та кущах дозрівало дедалі більше всілякої
барвистої соковитої смакоти.
Діти дедалі частіше замислювалися про закінчення
канікул.
Від землі пахло вже не росяною прохолодою, а солодкою
сухістю.
Даринка стала майже дорослою порівняно з минулим лі-
Тетяна Стус (Щербаченко)
том. Вона вже роззнайомилася з усіма сусідськими дітьми
й знала багато чудових закутків навколо обійстя бабусі та дідуся.
Я люблю, щоб життя було різнобарвним:
На луках за селом уже вдруге скошували траву.
На вихідні в селі буяли весілля.
ненудним, наповненим. Але все ж часом визирнеш
На городах копали картоплю.
у вікно — і бачиш сірість. Або й так: зазирнеш
— А ти знаєш, Дар, як називається відросла після скошу-
у своє внутрішнє «вікно», а там теж бракує
вання трава? — запитав Микита.
кольорів. Тоді я уявляю, що маю багато відер
Вони ховалися від Ясі й Таї за згірком 1 старого яру й зні-
чев’я грали у незнайомі слова. Вигравав той, чиє слово не
з різними фарбами. Там — барви несподіваних
відгадували. Дара часто вигравала, але Микита був гідним
відкриттів, карколомних подорожей,
конкурентом. Мало того, що він знав багато комп’ютерних
дивовижних знайомств… Уявляю, що беру
слівець, так тут ще й цей його сільський колорит… Та звідки
пензлики й розмальовую ними все навколо.
міська дівчинка може знати, що скошена трава має якусь
Потім — ще цікавіше. «Малюю» словами, будую
окрему назву?!
— Гаразд, Мик, цього разу виграв ти. То як же зветься та
ними точнісінько те, що нафантазувала.
трава?
І ще й запрошую туди друзів.
Ходімо читати?
1 Згірок — пагорб, невисока гірка.
32
33
— Отава, — переможно ви-
Гортати під ковдрою велетенські сторінки було незруч­
мовив Микита, смакуючи ко­
но. Та й очі злипалися. Як ніколи хотілося спати. Але жага
жен звук.
перемоги підтримувала дівчинку.
— Цікаво. У Канаді є місто
І вона таки знайшла!..
ттава. Звідти часто приходять
дарунки від моєї двоюрідної
Однак другого дня перемогти не вдалося. Микиту
усі. Вона вже багато років там
забрали допомагати копати картоплю. Сестрички поїхали
є. Заміж вийшла…
з батьками до крамниць купували всякі шкільні речі.
нічого дивного. Я чув, що
Тимчасом від сусідів із самого ранку лунала музика. Там
мешкає дуже багато україн-
гуляли весілля. Бабуся й дідусь також мали піти привітати
це вони назвали своїм рідним
молодих.
ита був старший за Дарцю на
Дарця ж вирішила не гаяти часу й виправити свою вчо-
в більше.
рашню помилку. Вирішила стати трохи «ближчою до наро-
знайшли! — раптом почулося
ду». Тобто до всього того, що її оточувало в селі. Вона справді
я попадали поряд.
так мало брала участі в сільському житті!
— А ви знаєте, де живе наша бабуся Галя? У…
У дівчинки миттєво народився чудовий план… догляду
Даринка не встигла договорити, як сестрички хором
за сільськими свійськими тваринами. Тим паче, що в госпо-
крикнули:
дарстві дідуся й бабусі саме з’явилася тваринка, невеличка
— … у скошеній траві! — і зареготали.
і нешкідлива. Маленька. Рожева. З прозорими вушками.
— Ви нас підслуховували! — вигукнула ображена Дарця.
З тоненькими ніжками. Лагідна… Паця.
— Та ні, просто нам у школі розповідали про Оттаву, —
Їй (чи йому?) навіть імені не встигли дати, тож Дарця ви-
сказала Тая.
рішила назвати поросятко нейтральним іменем Жека. Адже
— Щоправда, — додала Ясочка, — мене трохи непокоять
Жека — це Женя. А Женею може бути й хлопчик, і дівчинка,
ті дві літери «т» в назві…
і взагалі.
Того дня аж до самого заходу сонця Даринка ходила, про
Отже, на сьогодні
щось зосереджено міркуючи. Їй не хотілося цього визнавати,
були скромні. Не можн
але… Вона була впевнена, що знає й уміє більше й краще за
зу навантажувати твар
інших. А тут вони всі їй утерли носа. То ж як їх перемогти?!
великою кількістю ува
Ховаючись від дідуся, Дарця затягла з собою в ліжко ве-
Дарця вирішила лагідн
летенську енциклопедію. Завбачливо прихопила ліхтарик.
вчити Жеку до себе: ск
А потім терпляче чекала, доки бабуся засне, а дідусь, порина-
й трішки вигуляти. А в
ючи в сон, замовить пульту телека вимкнутися за п’ятнадцять
завтра виховувати її
хвилин.
по-справжньому.
34
Поросятко трішки було схоже на песика, тільки що голе,
без хутра. Тож вирішила Дарця все правильно — і з купан-
ням, і з прогулянкою. Слід було лише знайти, з чого зробити
повідець, щоб воно не забігло кудись і не заблукало. І щоб
усе виглядало поважно й інтелігентно.
От якраз пошук повідця і затягнувся. Зрештою Дарця
нишком витягла із шафи барвисту дідусеву краватку. Дідусь
давно вже не вдягався офіційно, тож не зверне уваги.
Потім Дарця наготувала купіль. Налила в старі ночви1
літньої води й набовтала там своєї запашної піни з пахощами
полуниць. (Між нами кажучи, її непокоїв запах у хліві, де
тримали Жеку. Тож пінка мала тому дражливому аромату
завадити).
О, добре, що Дарця не влаштувала купелі в хаті! Адже
купати Жеку було важче, ніж вона собі думала. У мильній
піні поросятко постійно вислизало з рук, ковзало, перевер-
талося. Навколо літали бризки й бульбашки. А ще гірше, що
воно почало верещати, чим поставило під сумнів Даринчині
плани хоч наприкінці літа гармонійно влитися в сільське
життя.
Поросятко сопіло й рохкало, а здалеку вже чувся голос
дідуся:
— Ти ж моє маленьке! Їсти просиш? Зачекай ще трішки!
Зрештою купання завершилося. Дара так-сяк витерла
Жеку ряднинкою 2 й стала припасовувати йому на шию
краватку. Тобто повідець. Поросятко було вже знесилене
боротьбою в пахучій піні. Воно покірно стояло, ледь похиту-
ючись на тоненьких ніжках.
І ось Дарця вже веде Жеку за двір, на зелену травичку.
1 Ночви — старовинний різновид ванни. Крім купання, цю велику посу-
дину використовували для замішування тіста, прання білизни (вручну).
2 Ряднина — старе покривало, простирадло.
36
Для надійності другий, вузь-
— Із ким ти там розмовляєш, Даринко? — почувся з-за
кінець краватки вона міцно
дерев Микитин голос. — До тебе хтось приїхав і сів у калюжі?
зала на своїй долоні. Цей
І ось уже перед очима Микити, що саме проїздив на
візований повідець дуже
велосипеді, постала драматична картина.
Жеці. Дарця навіть замилу-
— Я хотіла свинку пасти, а воно… — мало не плакала
наслідками своєї роботи. Аж
Дарця.
оросятко ніби прокинулося,
Микита ж ледве стримував регіт, взявшись руками за
атичками, переможно хрюк-
живіт.
побігло вулицею.
— Так свиней же не пасуть!.. Зараз щ
вся, і Дарця ледве встигала
придумаємо, чекай… — нарешті побачи
за Жекою: дівчинка непокоїлася, аби Жеці не надавило.
він Дарчин розпач, відклав велик і ста
Зрештою дивна парочка добігла до жаданої мети. Цією
закочувати штани. — Зараз я його звідти
метою, як виявилося, була невеличка калюжа, що лишилася
витягну.
після нещодавнього дощу. І то була не просто калюжа,
Щойно Микита став у багно й на
а маленьке болітце з багнюкою! Даринка власноруч, чи
близився до Жеки, як звір із підстрибо
то пак — власноніж, перевіряла це минулого тижня, за що
чкурнув в інший бік. І так хутко, що Дарц
дідусь назвав її «брудною пацею».
не встигла зауважити: вже Микита заміс
— А що там того бруду? — спитала тоді його Дарця, див-
Жеки розгублено стоїть посеред калю
лячись на шкарубкі сіро-бурі «панчішки», що вгризлися
весь у дрібних цятках багна та в «панчішк
в шкіру ніг.
І ось тепер такі «панчішки» мали з’явитися у Жеки. Чи
А Жека біг… прямісінько у відчине
й цілий комбінезон, адже поросяче пузце діставало багна…
рота сусідів, прикрашені барвистими ст
Дарця занепокоїлася. Поросятко затято стало посе-
повітряними кульками й квітами. Назустріч йому ви-
редині калюжі, як укопане. Дівчинка могла лише ходити
ходила тітка Свєта й дядько Вітя з весільним короваєм на
навколо й умовляти:
вишитому рушничку, а позаду чулося безладне бібікання ма-
— Жеко, ну, Жеко, вилазь із калюжі! Чуєш, я до тебе
шин весільного кортежу, який віз молодих із церкви додому.
звертаюся! Я тобі цукерок винесу. Шоколадних. Тільки ви-
Навколо, даючи дорогу прибулим, стояли святково вбрані
лазь мерщій!
односельці.
Дарця почувала себе в пастці. Це був шах і мат у її бо­
ротьбі за рівноправність міста й села. Порося, здається,
також відчуло відповідальність миті. Воно різко загальму­
вало задніми ратичками, піднявши хмарку пилу посеред
святкового натовпу.
39
Далі все відбувалося блискавично.
— Дідусю! Еге ж, я паця. Гаразд. Але ж принаймні чиста!
Шовкова краватка нарешті розплуталася на Дарчиній
Я не лізла сьогодні в багно…
долоні. Поросятко ще не встигло як слід відчути себе
Наступного дня Дарця сама пішла до Микити, аби
вільним, аж звук автомобільного клаксона неабияк сха-
вибачитися за вчорашнє. А також загадати йому слівце зі
рапудив його. Жека злякано підстрибнув і якимось дивом
сподіванням перемогти:
ускочив прямо до рук тітки Світлани. У пару зі святковим
— …місто й аеропорт у Франції, назване на честь видат-
короваєм у руках дядька Віті…
ного українця 1
Батьки з короваєм та брудною свинкою в краватці…
Микита сказав, що не знає. Та за мить мовив, усміхнув­
Ошелешені гості, які потроху оговтувалися й починали
шись:
реготати… Розгублені наречені, які не знали, що їм спершу
— А, знаєш, свинтуса твого молодята назвали Орликом.
слід приймати — хліб-сіль чи свинку…
За те, що так гарно літав…
Ось що побачили дідусь Вася, бабуся Ніна та Микита,
Дарця чомусь почервоніла.
які нарешті наздогнали Дарцю з Жекою.
Наречена суворо зиркнула на нареченого й загрозливо
прошипіла:
— То мені свекруха одразу свиню підклала?!
Дідусь суворо подивився на Дарцю і з докором пробу­
бонів:
— Так ось куди поділася моя улюблена краватка, яку
я хотів сьогодні вдягти на весілля?..
Бабуся весело глянула на Жеку, на всіх присутніх і уро-
чисто мовила:
— Це, дорогі молодята, наш подарунок вам на весілля
прийшов своїми ногами.
Так бабуся врятувала небезпечну ситуацію.
Подарунок, почуваючи себе в безпеці на руках у дядька
1 Орлі — міжнародний аеропорт Парижа. Існує думка, що назва ця по­
Віті, переможно роззирався навкруги.
в’язана з іменем Григора Орлика (1702-1759). Він — український по-
літичний діяч, французький дипломат, генерал-поручик, польний
маршал і граф Франції. Був власником колишнього передмістя столиці
Увечері дідусь ще трохи бурчав на Дарцю:
Франції, де через десятки років побудували летовище.
— Паця ти, паця, онучко… Оце ти таке сьогодні начу­
дила…
Із книжки: Тетяна Щербаченко. Пуп Землі, або Як Даринка світ
На це Даринка, що вже трохи оговталася від пригоди,
рятувала. — Київ : Грані-Т, 2007.
відповідала:
Ілюстрації Анни Сарвіри.
40
41
Гойдалка біля Дунаю
Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталися
І шуміли явори.
А внизу до моря синього
Тихо воду ніс Дунай
З гір далеких, що вершинами
Підпирають небокрай.
Анатолій Качан
Як на маятнику тихому,
Я на гойдалці пливла,
У ранньому дитинстві всі ми були ясновидцями.
Білі руки небом дихали,
Ніби два мої крила.
І дуже важливо якомога довше зберігати
й розвивати в собі неповторне, ясне бачення
світу, не розгубити цей дар на стежках і дорогах
життя. На моє переконання, чистота й свіжість
сприйняття світу крізь призму дитячого
яснобачення є обов’язковими для кожного
письменника, який прагне знайти спільну мову
з юним читачем. Буду радий, якщо мої твори
стануть вам у пригоді, адже поезія теж сприяє
розвитку неповторного світосприймання.
42
43