Ось я — ластівка: без страху
Він випромінював тепло,
Набираю висоту
До себе кликав крізь негоду.
І злітаю вище даху,
І дужче битись почало
Вище яблуньки в саду.
Залізне серце теплохода.
Ось я чайкою чубато
Світив цей вогник-рятівник
Понад хвилями лечу,
І моряку біля штурвала 1,
На льоту пісні вигадую
Але дивитися в той бік
І співаю досхочу:
Сльоза солона заважала.
— Я на гойдалці гойдалася,
Бо то мигав для моряка,
Наді мною угорі
Манив на берег батьківщини
Білі хмари хилиталися
Не просто вогник маяка,
І шуміли явори.
А перший вогник України.
1 Штурвал — кермо корабля чи літального апарата.
Рідні береги
Коли акацій майський 1 цвіт
Запах на березі крутому,
З далеких мандрів теплохід 2
Вертався поночі додому.
За бортом — хвилі вороні
І море в темряві гуркоче.
Та ось, як вогник у вікні,
Маяк заблимав серед ночі.
1 Майський — травневий. Слід мати на увазі також однокореневе зна-
чення слова «маяти» — розвіватися. Усе разом це створює образ весня-
ної пори.
2 Теплохід — морський або річковий транспорт із двигуном. Таким чи-
ном, він рухається не завдяки парусу чи веслам.
44
Після бурі
Після бурі Чорне море
На приморській кучугурі,
Тихе, лагідне, прозоре.
На піску у візерунках
Чистять крила після бурі
На морському дні з баркаса 1
Сірі чайки-реготунки.
Видно краба-водолаза
Біля чайок після бурі
І медузу-мандрівницю,
Сохнуть водорості бурі.
Всі підводні таємниці.
А рибалки на причалі
Ловлять вудками удачу.
Ген вони позавмирали,
1 Баркас — невеликий самохідний човен для прогулянок, спорту або
З воску вилиті неначе.
перевезення вантажів чи людей.
Море п’ятки нам лоскоче,
Сліпить зайчиками очі,
Камінцями-стрибунцями
Грає в крем’яхи 1 із нами.
Роздає на знак пошани
Черепашки і рапани 2.
Аж не віриться, що вчора
Тут гуляли хвилі-гори.
1 Крем’ях — гладенький камінець, який використовують для гри. Під-
кинуті вгору крем’яхи слід не впустити на землю. Є різні види цієї гри.
2 Рапана — морський хижий равлик з великою мушлею, яка має гост­
рий кінчик. З раковини часто роблять сувеніри.
46
47
Білі ночі в Одесі
Райські дні
По вулицях Одеси
Знову на білім світі
В святковому вбранні
Райські настали дні:
Акації-принцеси
Як молоком облитий,
Гуляють навесні.
Тьохкає сад пісні.
Над морем увесь вечір
Знову над нашим хутором
Акації стоять,
З хмари, що йде на Крим,
Накинувши на плечі
Склавши долоні рупором,
Південний аромат.
Пробує голос грім.
З Приморського бульвару,
Ніби школярка з бантами,
Мов сивий капітан,
Що в перший клас пішла,
В зелених окулярах
Вперше в житті під хатою
Вітає їх платан 1.
Яблунька зацвіла.
А з порту, вічно юний,
Яблунька та заквітчана
Як дівчині моряк,
Тихо мені бринить:
Акаціям-красуням
«А відгадай-но, дівчинко,
Підморгує маяк.
В квітці якій дзвенить?»
Коли у білій тиші
Акації цвітуть,
Стає вночі світліше
У місті і в порту.
Шепоче хвиля хвилі:
«На берег подивись, —
Це знову ночі білі
В Одесі почались».
Вірші з книжки: Анатолій Качан. За нашим садом грає море. —
1 Платан — струнке дерево з гладеньким стовбуром, широкою кроною
Київ : Веселка, 2016.
та лапатим листям. Окраса міських парків.
Ілюстрації Костя Лавра.
48
49
Потяги
Щодня по обіді ми з Матвієм стаємо потягами. Уже майже
місяць, відколи тато від нас поїхав.
Починається все після уроків. Я забігаю до малого
в клас. Вітаюся з Мариною Вадимівною й допомагаю братові
зібрати речі.
Сьогодні виходить якось криво — усе сиплеться з рук.
Кольорові олівці викочуються з пеналу й падають на підлогу.
Ще й мимохіть стаю на точилку. Прозора оболонка, схожа
на товстого жука, тріскає. На підлозі — розчавлений пластик
і дерев’яна стружка. Але Марина Вадимівна нам не дорікає.
Валентина Вздульська
— Ти молодець, Дмитрику! — промовляє вона. — До по-
неділка, хлопці! Обережно дорогою!
Щоб я погодилася з’їсти суп, коли була малою,
Добре хоч по голові не гладить.
Нарешті ми виходимо зі школи. Повертаємо праворуч,
мама мусила розповідати казку. Найулюбленішою
чекаємо на зелене й переходимо вулицю. Йдемо каштано-
була «Принцеса на горошині». Щоразу рідним
вою алеєю. Малий збирає каштани й суне собі до кишень.
доводилося вигадувати нове й нове продовження
Рюкзак у нього на спині — як хатка равлика.
цієї казки й навіть малювати ілюстрації. Гадаю,
— Допомогти?
— Не треба! — бубонить він.
я натренувала у своїй родині добрих казкарів.
— Ну то давай швидше!
Не менш цікаво було ночувати в бабці. Перед сном
Ми повертаємо до вокзалу й простуємо до залізничного
вона на моє прохання неодмінно розповідала
мосту. Перед коліями починається звична біганина. Люди
казку. Але швидко починала дрімати й крізь
метушаться між касами й кіосками, носять валізи, возять
сон мурмотіла якісь нісенітниці. Врешті спала
тачки з картатими сумками. Бабці торгують пиріжками й ка-
вою з термоса. Диктор оголошує, які потяги прибувають,
тільки бабця, а я тишком-нишком сміялася
а які відходять. Смердить залізом і туалетом. Бігають собаки.
з «півнів у підштанках і ящиків, які встали
Голуби й горобці дзьобають лушпайки від насіння.
й кудись побігли».
Колії розтинають наше містечко навпіл. Наш дім — на
тому боці. Раніше тато забирав нас на авто. Ми діставалися
50
51
Я спльовую. Слина летить далеко вниз і губиться десь
між кістяком із рейок, бурим щебенем і сміттям.
— Мама каже, плюватися не можна, — каже Матвій.
— Бе-бе-бе! — перебиваю. — Рахуватимеш?
— Ти перший, — мимрить брат.
Я заплющую очі й рахую до ста. Минає кілька хвилин,
бо я спеціально розтягую слова.
— Обережно! На першій колії — швидкий потяг! — ого-
лошує диктор.
Я всміхаюся.
— Вау! — шепоче Матвій. Примружившись, він вдивля-
ється в горизонт.
Гул наростає.
Міст вібрує, голоси птахів губляться в металевому
шумі залізниці. Під мостом, прогудівши, пролітає срібляста
блискавка — в’юх!
— Інтерсіті! Ти — Інтерсіті! — із захватом шепоче Матвій.
— Єс! Єс! Єс! — підстрибую я.
Я — Інтерсіті!
Це було не дуже чесно, бо я знав розклад, а Матвій — ні.
Але він сам віддав мені перемогу. Я ж пропонував, щоб він
рахував перший.
додому швидко, хіба часом застрягали на переїзді — про-
— Куди поїдеш? — питає захоплено брат.
пускали поїзди. Тепер ми з малим ходимо самі, через міст.
Я замислююся. Сьогодні мені не хочеться до моря.
Матвій виривається вперед. Він біжить сходинками
І в гори не хочу теж.
й рахує собі під носа.
До тата, думаю я. Я поїду до тата і заберу його назад додо­
Один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять-
му. Чого ж він так довго не повертається?! Невже він покинув
десять. Один-два…
нас?
Далі десяти він ще не вміє.
Матвій мовчить. На мить він заплющує очі. А потім, пов-
— Стій! —біжу за ним.
торюючи за мною, спльовує з мосту.
Але на середині мосту Матвій зупиняється.
— Твоя черга! — кажу.
Це наше звичне місце.
Брат киває. Я рахую до ста замість нього. Звично роз-
Матвій мовчить.
тягую слова, роблю паузи. Хочу зловити якийсь справді
52
53
крутий потяг для Матвія. Йому це сьогодні потрібно. Цілий
— Не хочу! — розвертається він і біжить убік дому. Хатка
місяць він якось тримався. А сьогодні от — зігнувся, мов рав-
равлика тисне його до землі, але брат не чує під собою ніг.
лик. Дійшло.
— Стій! — біжу за ним. — Куди ти?
— Ну! Ну! — шепоче брат, вдивляючись в горизонт.
Матвій з усієї сили врізається в якогось чоловіка.
Нічого не їде. Навіть електричка на Козятин. Запізню-
Підводжу очі. Тато?
ється.
Наші погляди перетинаються. Тато пригортає Матвія,
— …дев’яносто вісім… — тягну повільно, як можу. — Дев’я­
гладить по голові й дивиться на мене.
носто дев’ять. Дев’яносто дев’ять з половиною… Дев’яносто
Поволі підходжу.
дев’ять з четвертиною… Дев’яносто дев’ять на волосині…
— Ти… повернувся? — копаю кросівком камінчик.
Сто.
Тато плескає мене по плечу.
Нічогісінько.
— Прийшов вас зустріти. Як ви? Дмитрику, Матвію? Ску-
Але Матвій стогне:
чили?
— Фу-у-у, ні!
Обличчя в нього змарніле. Очі — більші.
Обертаюсь і бачу, як поповзом, із додаткової колії,
— Та норм, — стенаю плечима, втупившись у бетон під
виїжджає старенький маневровий тепловоз 1 ЧМЕ3. Тро-
ногами.
хи схожий на коника-стрибунця, якому намалювали жовті
Матвій підводить голову і вдивляється в татове лице.
й червоні смужки.
— То ви з мамою помирилися? — ляпає брат.
— Тепер я ЧМЕ! — ледь не плаче Матвій.
Тато на мить застигає.
— Ну, це ж круто! Ти можеш… Ти можеш… маневрувати!
— Та хтозна. Там буде видно, — махає рукою.
Тягати електровози, збирати вагони докупи…
Брат зітхає.
Я й сам відчуваю, як жалюгідно це звучить. ЧМЕ3 не
— Але надія є, — підморгує нам тато. І ледь-ледь починає
їздять ні в Одесу, ні в Мукачево. Вони взагалі не їздять, а пов­
всміхатися. Самими кутиками.
зають.
Спина під равликовою хаткою випрямляється. Матвій
— Але ці тепловози нікуди не їздять! — озвучує мої думки
засовує руки в кишені й торохкотить каштанами. Ми всі, як
Матвій. — Взагалі! Тільки на станціях! І в депо 2!
за командою, обертаємося й дивимося на колії. Під мостом,
— Ну, — я розводжу руками. — Давай поміняємось?
перетягуючи вагони з однієї колії на іншу, трюхикає тепловоз
Будеш Інтерсіті, а я…
ЧМЕ3.
— А знаєте, хлопці, я — як той маневровий, — каже тато.
Матвій із відкритим ротом дивиться на тата.
1 Маневрувати — рухатися, переміщуватися, оминаючи перешкоди.
— Маневровий? — кривиться він.
Маневровий тепловоз — вид транспорту, який перетягує вагони коля-
— Ага, — киває тато. — Не можу далеко від своєї станції.
ми залізничної станції.
2 Депо — підприємство, де обслуговують залізничний чи міський транс­
порт.
Ілюстрація Мар’яни Качмар.
54
55
Рукавичка
Загубив рукавичку.
Підняв.
Якби не підняв — почалася б казка.
Спека
Дві дороги
голови повстромлювали в річку —
Василь Голобородько
п’ють воду.
Вірші поглиблюють наші знання про світ.
Діти ставок за деревом знайшли.
Світ після читання віршів стає не таким
простим, як ми його звично сприймаємо.
Після дощу
Кожен може стати поетом, писати вірші,
це не те вміння, що надається якимсь винятковим
— Де подівся дощ,
як він перестав іти?
людям. Вірші виникають і пишуться, ніби самі по
— Дощ пірнув у річку.
собі. Але треба багато знати, читати, бо тільки
на цьому ґрунті вірші писатимуться потім самі
по собі. Різні люди сприймають поезію по-різному.
Великий дощ
Це залежить від культурного досвіду кожного.
Такий великий дощ,
Людей без такого досвіду, мабуть, немає.
що в ложці збирається
Але у всіх він різний. Діти теж мають цей досвід.
по ополонику води.
56
57