Коник

Трав’яний коник
такий молодесенький —
іще тільки
трав’яне лошатко!
Дружимо з деревцем
Проходив повз деревце,
відхилив гілку рукою,
потім відпустив — гілка, як песик,
лизнула зеленим язиком
у щоку.
Вірші з книжки: Василь Голобородько.
Віршів повна рукавичка. — Київ :
Грані-Т, 2010.
Ілюстрація Інги Леві.
Пригоди голубого папуги
(скорочено)
Папугу звали Антось, жив він на останньому поверсі
найвищого в місті будинку у дивному помешканні старень-
кої пані Магди. Антося їй подарував онук-моряк. Він завжди
привозив зі своїх мандрів щось цікаве: були в квартирі
величезні рожеві мушлі з Червоного моря, був японський
пузатий божок, який хитав головою, коли до нього торкну-
тися, був справжній бумеранг 1 із Австралії. І всі ті речі пані
Магда дуже любила і навіть час від часу розмовляла з ними.
Леся Воронина
Таке трапляється зі старими самотніми людьми, коли їм
буває сумно.
Якось на день народження мені подарували
Коли ж у квартирі з’явився голубий папуга, пані Магда
вирішила будь-що навчити Антося людської мови. І одного
книжку. На обкладинці був намальований хлопчик,
ранку папуга таки озвався. Бабуся саме підмітала кімнату,
який сидів на спині у великого гусака, і написано:
коли несподівано почула:
«Чудова подорож Нільса з дикими гусьми». Я все не
— І нащо воно тобі здалося?
могла дочекатися, коли розійдуться гості й мама
— Що? — розгублено спитала пані Магда, не вірячи своїм
вухам.
прочитає мені дивовижну історію. Але того вечора
— Та ото прибирати з ранку до ночі. Краще б дала мені
вона лише почала читати книжку про Нільса,
зернят.
якого зачаклував розгніваний гном. А потім дорослі
— Господи! Я ж казала! А мені ніхто не вірив. Та це не
не мали часу. І тоді я вперше почала складати
папуга, а просто феномен 2 ! — Бабуся любила різні розумні
слова.
букви у слова. Не могла більше ні про що думати,
крім того, чи пощастить Нільсові знову
стати великим, чи повернеться він врешті
1 Бумеранг — зброя у формі зігнутої палиці, яка сама повертається до
того, хто її кинув.
додому з далеких країв?
2 Феномен — рідкісне, особливе явище чи людина з незвичайними
здібностями.
Тепер у затишному помешканні балачки не вщухали
зернят, взяла сітку й пішла до крамниці. Бабуся була така за-
з ранку до ночі. Антось виявився дотепним оповідачем, та
смучена, що, виходячи, забула причинити двері до кімнати,
й бабуся бачила на своєму віку багато цікавого. Отак вони
де стояла Антосева клітка. Вони немовби запрошували Чака:
й жили б собі весело та безжурно, якби не трапилась одна,
«Ну, скоріше! Хапай цього пихатого папугу! Теж мені фено-
здавалося б, незначна подія. Якось до їхніх дверей приблу-
мен! Подумаєш, розмовляти він уміє!» А папуга в цей час так
кав безпритульний рудий котяра.
поринув у свої мрії про Африку, що нічого навколо не помі-
Того дня надворі шуміла злива — і вітер, здавалося,
чав. І коли зовсім поруч побачив котячу морду, то мало не
от-от відірве від землі їхній будинок і закрутить-понесе світ
зомлів із переляку.
за очі. Кіт так жалібно занявчав під їхніми дверима, був
«Ні, я так просто з’їсти себе не дам!» — подумав папуга
такий мокрий і так тремтів од холоду, що пані Магда ли-
й щосили зарепетував:
шила його у себе жити. Назвала вона кота Чаком, бо дуже
— Рятуйте!!! — у нього самого заклало вуха, а котисько
любила дивитись бойовики з Чаком Норрісом. Бабуся бави-
від несподіванки підстрибнув аж до стелі й прожогом
лася з котярою, як з новою іграшкою, а той терся їй об ноги
вилетів із кімнати.
і нявчав, мов мале кошеня. Та Антось раз у раз ловив на собі
Тепер Антосеві треба було діяти швидко й рішуче —
хижий погляд жовтих котячих очей. І від того погляду йому
він підлетів до кватирки й випурхнув на вулицю. Звідси,
ставало моторошно.
згори, видно було безліч кубиків-будинків. Ген далеко ме-
Однієї ночі Антосеві приснився страшний сон. Чак з пані
рехтіла ріка, а люди здавалися маленькими, несправжніми,
Магдою сидять на кухні за столом, п’ють чай із блюдечок,
як ляльки. Під самим будинком світилася велика зелена лі-
і кіт говорить людським голосом, тільки піднявкує трохи:
тера «М».
— Мняса не хочу, хочу мнякеньку пташечку. Я ще ніколи
Антось опускався все нижче і нижче, аж поки опинився
не куштував голубих папуг. Їв голубів і горобців, та папуга,
біля блискучої літери, а тоді над головами людей пірнув у за-
мабуть, смачніший. Яка з нього користь? Мишей ловити не
гадкові двері. Те, що трапилося далі, було схоже на химерний
вміє, а розмовляю я краще за нього.
сон. Голубий папуга побачив, як до просторого залу, куди
Після цього Антосеве життя стало зовсім нестерпне.
він прилетів разом із людською юрмою, в’їхали довжелезні
Він і хотів би забути жахливий сон, та жовті котячі очі невід-
блакитні вагони. Біля дверей вагонів утворилися суцільні
ступно стежили за ним. І папуга замислив втечу: «Повернуся
живі клубки. І ті величезні людські клубки, пульсуючи, сми-
до Африки. Все-таки батьківщина. А вона хай лишається
каючись і зойкаючи, якимось дивом увіпхалися всередину.
сама. Хай говорить із цим рудим котярою. Хай йому розпові-
Неначе велетенська риба ковтнула тих людей, а тоді голосно
дає свої багатосерійні кольорові сни».
клацнула пащекою-дверима, вдоволено зітхнула і рвонула
Той день пані Магда запам’ятала надовго. Був понеді-
вперед, у морок тунелю.
лок, тринадцяте число. Вона тяжко зітхнула — від її онука-
Голубого папугу, немов пір’їнку, підхопило й понесло за
моряка вже три місяці не було жодних звісток. Нашвидкуруч
вагонами, і, хоч як він пручався, стріпуючи своїми малень-
поснідала, відрізала котові чайної ковбаси, папузі сипонула
кими крильцями, нічого вдіяти не міг. Його тягло із шаленою
швидкістю темними коридорами, що їх де-не-де освітлювали
ліхтарі. Вони блимали з боків прудкими жовтими зірочками.
Від тієї круговерті в голові в Антося замакітрилося, і він уже
не міг зрозуміти: чи то ліхтарі, чи тисячі котячих очей видив-
ляються-пильнують за ним із темряви.
Коли Антось отямився, його здивувала тиша. Так, після
гуркоту вагонів і свисту вітру навколишня тиша видавалася
дивною й підозрілою.
«Нічого собі подорож до Африки! — подумав Антось. —
Не встиг відлетіти від дому, як потрапив у пастку. Якби хоч
знати, що воно таке? Куди поділися потяги, чому не видно
ліхтарів, і взагалі — як я сюди потрапив?»
Поступово Антосеві очі звикли до темряви, і він побачив,
що лежить у маленькій нірці чи печері, встеленій м’якими
папірцями. Вони зашаруділи, коли Антось спробував роз-
правити крила. Тієї ж миті почулося швидке дріботіння, і до
нірки забігла руда миша. Вона кумедно стрибала на задніх
лапках, а в передніх тримала тьмяний ліхтарик.
— Як ви себе почуваєте? — пропищала руда миша
й уважно подивилася на Антося.
— Нормально, — ледве прошепотів украй розгублений
папуга.
— Ну, тоді летіть за мною. Але, глядіть, не відставайте.
Коридори у нас довгі й покручені. Стежте за моїм ліхтари-
ком, бо загубитесь.
Антось пропхався за мишею крізь отвір, нарешті зміг роз­
правити крила й полетів за світлом ліхтарика, озираючись
навкруг.
«Де ж це я опинився? — вже вкотре запитував себе
Антось. — І чому ця миша розмовляє!?»
Раптом миша шаснула кудись убік, Антось кинувся за
нею і відчув якусь перепону — то були старі рипучі дверцята.
Наступної миті він завмер на порозі довгої зали, мружачись
від яскравого світла, що його випромінювала величезна
— Оце й усе? — спитала маленька сіра кішечка із
кришталева люстра, підвішена до стелі.
сумними очима. Решта звірів обурено зашуміла.
Антось озирнувся. Під стінами зали сиділо кілька де-
— Тихіше! — зморшкувата мавпа, яка весь цей час
сятків різних тварин. Були тут коти й собаки різної масті
мовчки сиділа на ящику, підвела лапу, й усі замовкли. — Те-
й породи, кілька сімей морських свинок та хом’яків. Особ­
пер нема чого повчати папугу. Радити всі вміють. А хто б із
ливо великий був гурт білих мишей. Вони сиділи зовсім
вас згодився жити поруч із хижаком, який будь-якої миті
близько біля Антося, порозкладавши позад себе довгі ро-
може тебе з’їсти?!
жеві хвости, й напружено дивилися на нього блискучими
Мавпа обернулася до папуги:
намистинками очей.
— Ти на них не ображайся. Розумієш, нам усім не пощас-
Посеред зали на ящику з-під помаранчів сиділа
тило з господарями. Тому ми й опинилися тут. Мене ось
зморшкувата мавпа. Вона підперла голову лапою й уважно
також привезли з Африки. Деякі люди чомусь вважають,
розглядала папугу. Врешті промовила тихим застудженим
що коли не привезти з Африки папугу або мавпу, то нічого
голосом:
туди й їздити, — мавпа безнадійно махнула лапою. — Знаєш,
Ну от, у нашому товаристві з’явилася перша пташка.
у мого господаря була дочка. Мене й досі дрижаки хапають,
Так би мовити, перша ластівка. Даруйте, дорогий папуго, за
як про неї згадаю. Не думай, вона мене не била, не смикала
гру слів, — мавпа вишкірила зуби у ввічливій посмішці. —
за хвоста й не припинала до ніжки стола. Ні! Зате вона цілі-
А тепер розкажіть нам, як ви потрапили у метро? Що вас
сінькі дні пхала мені до рота шоколадні цукерки, зав’язувала
спонукало полишити наземний світ і спуститися у морок
бантики і поливала парфумами. Тьфу! І досі гидко згадати,
невідомості?
як від мене тхнуло. І все намагалася поцілувати мене просто
— А ви? Як тут опинилися ви і чому розмовляєте? —
в ніс! — від самої згадки про це мавпу пересмикнуло.
Антось зовсім розгубився під пильними поглядами десятків
— Ну, і що я мала робити? — вела вона далі. — Спершу
очей.
тікала від неї на шафу, та вона мене й там діставала. Потім
Е, ні, дорогенький, перепрошую, спершу новачок
я вилазила по фіранках на карниз. То вона пристосувала
має розповісти свою, так би мовити, життєву повість, а тоді
спеціальну драбинку, щоб мене звідти знімати. А одного разу
вже ми вирішуємо. Не соромтеся —
можете ось на люстру
я з розпачу стрибнула на люстру. Висіло там кришталеве
злетіти.
одоробало 1, схоже на цю нашу підземну, тільки менше. Як
Папуга злетів на велетенську люстру. В сяєві тисяч
я на неї з розгону скочила, люстра не витримала, зірвалася
кришталевих шкелець кожна пір’їнка на ньому вигравала-
з гака й так торохнула об підлогу, що мало її не провалила.
мінилася блакиттю. Антось відчув, що звірі милуються ним,
Сусіди думали — землетрус…
і це його трохи збадьорило. Але тепер, коли голубий папуга
Мавпа тяжко зітхнула:
спробував описати всі свої злигодні, вони почали видаватися
йому не такими вже й страшними. І вся його історія зайняла
лише кілька хвилин.
1 Одоробало — незграба.
— Я поламала лапу, але мене й не подумали лікувати.
колись маленькими люди взяли до себе жити, кожен полю-
А от люстру жаліли всі. І в усьому була винна я. Думали вони,
бив свого господаря. І навіть мавпа любила свою дівчинку,
думали, куди мене подіти, і знаєш, до чого додумалися? —
хоч та її й мучила.
мавпа з гіркою посмішкою глянула на Антося. — Вирішили
Мавпа спробувала заперечити, але кішечка сумно
віддати мене для дослідів! А я в цей час сиділа під столом
поглянула на неї, і та змовчала.
і уважно прислухалася. Гадаєш, лише ти такий розумний?
— А потім, коли ми людям набридли, нас прогнали або
Умієш розмовляти, дивишся телевізор… Ха! Та це вміють усі
просто «забули» перевезти на нову квартиру… — сіра кішечка
звірі! Просто ти такий дурний, що про це розповів! Хіба можна
сумно похилила голову — видно, згадувала щось своє.
довіряти людям? Треба знати все, що вони роблять і збира-
У цей час велетенська люстра почала блимати, бліднути
ються робити. Так і чекай якоїсь капості не сьогодні, то завтра!
й за мить погасла. Навколо запанувала цілковита темрява.
Антось спробував щось сказати на захист людей, але
— Слухайте, а ви не могли б мене вивести звідси? —
мавпа випередила його й майже закричала:
папуга спитав про це захриплим від хвилювання голосом.
— І не заперечуй! Ти, певно, хочеш сказати, що твоя
Звірі мовчали. Він лише чув хекання, сопіння й шару-
бабуся не така! Можливо, хоч я в цьому сумніваюся. Мені такі
діння. Серед суцільної темряви моторошно світилися лише
люди не траплялися. А втім, виняток, як то кажуть, лише під-
жовті й зелені котячі очі. Та враз заговорила мавпа:
тверджує правило. Де б я була зараз, коли б вірила людям?
— Ні, дорогенький! Не такі ми дурні, щоб відпустити
Цього разу голубий папуга навіть не намагався запере-
тебе до людей. Ти ж їм усе розбовкаєш. Знаємо ми таких вун-
чувати.
деркіндів 1! Сидітимеш під землею разом із нами! — мавпа
— Коли мене запхали в господарську сумку й повезли на
засміялася хрипким голосом, а тоді враз урвала сміх і суворо
метро до медінституту, я зрозуміла, що це мій єдиний шанс
наказала: — Заберіть цього боягуза й замкніть у найтемні-
утекти. Я сиділа в сумці тихо, як мишка, а коли ми почали
шій норі! — ляснула в долоні, й Антось відчув, як хтось міцно
опускатися рухомими сходами, потроху відкрила її — ви-
схопив його за лапки й потяг коридором.
стрибнула і щодуху пострибала по плечах і спинах людей
— Заждіть! Ви не зрозуміли! Я нічого про вас не розкажу!
униз. Туди, звідки долинав шум потягів. Поламана лапа
Та все було марно. Рипнули дверцята, й Антося грубо
боліла страшенно, але я таки дошкутильгала до тунелю
ввіпхнули до якоїсь вогкої й холодної нори.
й утекла від усіх!
Скільки він просидів там у темряві, Антось не знав.
На цьому місці мавпа урвала свою розповідь і поглянула
Страшенно хотілося їсти, а головне — пити. Та враз він стріп-
на Антося уважно й підозріливо. Папуга озирнувся. Усі звірі,
нувся й прислухався — хтось швидко дріботів коридором.
які зібралися навколо мавпи, теж пильно дивилися на нього.
Кроки спинилися біля дверей, і той хтось пошкрябав у двері.
— Невже ви мені не довіряєте? — від образи в папуги
Антось наполохано мовчав.
затремтів голос.
— Це я, не бійтеся!
— Лише ти розмовляв з ними, — озвалася сумна сіра кі-
шечка. — Усі ми постраждали через людей. Кожного з нас
1 Вундеркінд — надзвичайно обдарована дитина.
Папуга упізнав писк рудої миші й полегшено зітхнув.
— Зараз я спробую витягти вас звідси, але стережіться.
Нас можуть кожної хвилини схопити, і тоді мавпа запхає нас
у таке підземелля, звідки ми ніколи не вийдемо. А тепер —
у дорогу! Тримайтеся за мого хвоста.
Миша встромила йому до дзьоба свого хвоста, й щодуху
побігла темним покрученим підземним коридором. Врешті
зупинилася й пропищала:
— Зараз ви побачите, чим займається наша вельмиша-
новна мавпа. Не лякайтеся, ми вийдемо на станцію метро.
Тепер саме година пік, і нас ніхто не помітить.
Миша подріботіла вперед і поманила папугу лапкою.
Вони стояли на рейках. Здалеку чувся шум поїзда, тож миша
шаснула до невеличкого ледь помітного отвору. Антось
пірнув за нею й, ступивши кілька кроків, опинився на
холодній мармуровій підлозі. Навколо сновигали заклопо-
тані люди, а під стіною на розкладеній газеті сиділа мавпа.
Тільки тепер вона була зовсім не схожа на себе. На голові
мала пожмаканий кашкет з поламаним козирком, одягнена
була в засмальцьовані штани й куфайку, а в лапах тримала
стару гармошку. Враз мавпа прокашлялася, розтягла міхи
гармошки й заспівала хрипким, застудженим голосом дуже
жалісну пісню:
Ніхто мене не любить,
Ніхто не поважає,
Піду я у садочок,
Наїмся хробачків.
Великих та маленьких,
Червоних та біленьких,
Товстеньких та тоненьких,
Огидних хробачків.
Мавпа схилила голову на гармошку, голос її затремтів,
Мокрий весь, бо дощ надворі, а крила в нього не голубі, а сірі
а плечі здригалися в удаваних риданнях. Біля мавпи почали
якісь, наче землею присипані.
збиратися люди. Якась жаліслива тітонька кинула на про-
Аж тут він випурхнув з клітки, підлетів до кота й сів
стелену газету дві гривні, хтось поклав булочку, а маленька
йому просто на голову. Я від подиву заклякла на місці. Антось
дівчинка сумно глянула на банан, який щойно збиралася
нахилив голівку і почав щось нашіптувати Чакові на вухо!
з’їсти, і простягнула його мавпі.
Я розумію, що ти можеш мені не повірити — вирішиш, що
Антось помітив, як мавпа задоволено вишкірила зуби —
я зовсім з глузду з’їхала, але це — щира правда!
усміхнулася, дивлячись на банан. Та миша вже тягла Антося
І знаєш, відтоді кота немов підмінили. З кухні до кім-
назад у потайний хід.
нати він взагалі не заходить, до Антося й близько його
Коли вони знов опинилися в темному тунелі, миша про-
не підведеш, і, головне, він став… вегетаріанцем! Вживає
пищала:
лише молоко та сметану. А оце нещодавно вподобав морк-
— Ось тут таємний вихід нагору. Далі ви зможете летіти
ву й помідори. Тепер двері моєї квартири не замикаються.
без мене.
Усім кортить почути папугу-феномена й побачити кота-
Антось не знав, що казати. Він лише вдячно схилив
вегетаріанця. Так що сумувати мені тепер ніколи.
голову, а тоді висмикнув зі свого хвоста найкрасивішу
Приїжджай, онучку, скоріш. Побачиш і почуєш усе сам.
блакитну пір’їну і простягнув рудій миші:
Цілую тебе. Не забувай вдягати теплі шкарпетки!
— Це вам від мене на згадку!
На цьому, власне, й закінчуються пригоди голубого
папуги Антося. От тільки хочеться, щоб ви знали, якого
листа написала пані Магда своєму онукові-моряку через
кілька днів після цих подій.
Дорогий онучку!
У понеділок, 13-го числа, мала я велику радість і велику
біду. Вранці, як повернулася з крамниці, знайшла у дверях
телеграму, з якої довідалась, що ти живий-здоровий, пливеш
на своєму кораблі і за якісь півроку будеш вдома. Так мені
стало радісно, що я мало не заспівала. Вбігла до кімнати,
щоб розповісти про це Антосеві, і побачила, що клітка
порожня! Я прожогом кинулася на кухню, де живе у мене
кіт Чак, але той сидів тихо-мирно, і жодної голубої пір’їни
не знайшла я коло нього. Коли це раптом чую якесь шару-
Із книжки: Леся Воронина. Хлюсь та інші. — Київ : Грані-Т, 2008.
Ілюстрації Катерини Штанко.
діння — бачу, сидить мій Антосик на своєму звичному місці.
Казка про Старого Лева
(скорочено)
У місті, що зветься по-княжому Львів,
Не так вже й багато знайдеться левів.
Ну трохи знайдеться. Та як не крути —
То все кам’яні велетенські коти.
І тільки одного зустрінеш в трамваї,
В цукерні, де часто він чай попиває,
На Галицькім ринку купує він шинку,
Шпондерок, морквинку, десяток яєць —
Мар’яна Савка
І з кошиком повним вертає до Ринку,
А далі зникає в одній з кам’яниць.
Мені завжди здавалося, що на площі Ринок,
під дахом однієї з львівських кам’яниць
має бути квартира Старого Лева — казкаря,
бібліомана, мандрівника. У таких старих
помешканнях чимало усілякого гарного мотлоху,
який називають антикваріатом, а ще там
багато книжок на полицях. Старі дахи, буває,
протікають — бо ж у Львові часто дощить.
Отож мені легко було уявити, як одного разу
на Лева зі стелі полилася вода… Так народилася
казка про дощі, про надзвичайно красиве місто
Львів, про Старого Лева і про його вірних друзів:
Жирафу, Крокодила і Слона.
Та міста, що зветься по-княжому Львів,
У місті, що зветься по-княжому Львів,
На жодне у світі міняти не смів,
Наш Лев оселитись давно вже хотів.
Бо Левові предки — тепер кам’яні —
Хоч був він царем, та не звіром страшним,
Частенько з’являлись старому у сні
А добрим напрочуд, до того ж старим.
(Бо знали, що нудився дуже на троні,
У Відні колись він отримав освіту,
Навіть не тішився царській короні),
За час царювання об’їздив півсвіту,
Заходили тихо в просторі палати,
У Греції, Швеції жив, у Бомбеї,
І прадід на вухо йому шепотів:
Бував у Венеції, бачив Париж,
«Як втомишся, Левку, володарювати,
Останнє кохання зустрів на Бродвеї —
Вертайся, правнучку, у місто левів».
Чимало побачив наш Лев дивовиж.
У місті, що зветься по-княжому Львів,
Наш Лев незабаром назавжди осів.
Оскільки ж високе походження мав,
Найвищу мансарду собі відшукав.
Простора, весела, вікон — чотири,
Кращої годі шукати квартири —
А східці рипучі ведуть на горище,
Маленькі дверцята виводять на дах —
І звідти вже бачиш все місто. А вище —
Хіба синьо-жовтий на Ратуші стяг.
Із книжки: Мар’яна Савка. Казка про
Старого Лева. — Львів : Видавництво
Старого Лева, 2011.
Ілюстрації Володимира Штанка.
79