— Я розумію тільки, що ти вважаєш мене здатною виробляти таке з дядьком.

— Твій дядько такий самий чоловік, як кожен інший.

— Але є кровний зв’язок. А; крім того, ти повинен знати, що такі штучки не пройдуть зі мною ні в дядька, ні в будь-кого.

— А проте…— наполягав Джуліо.

— Що? — зморщила вона чоло.

— А проте, коли я вперше побачив тебе в барі, до кого тн дзвонила? Якби це була зовсім невинна розмова, ти могла телефонувати і з дому.

— Aral А з ким же, ти думав, я розмовляла?

— Ну, з якимсь чоловіком, це ясно.

— І справді, я розмовляла саме з чоловіком.

— От бачиш…— вдоволено сказав він.

— І що з то£0? Не всі такі, як ти, в кого одне, на думці.

— Не помиляйся, в усіх це на думці,— відрізав Джу-ліо з усміхом.— Ті, хто про це не говорить, думають ще більше, ніж інші. А чи можна принаймні знати, хто був той такий… безкорисливий чоловік?

Вона обернулася, визивно на нього поглянула й відповіла:

— Дядько,

Івана непрямо визнала те, що Джуліо вже давно передчував, а саме, що дядько ідеальний чоловік, і більше нічого йому не пояснювала. Марно він допікав її ущипливими зауваженнями. Нагодився Скарапек’я, і Джуліо довелося забиратися; він нічого не добився своїми докорами, навіть того, що вона тепер дозволяла йому щодня. Дядько Рафаеле чорними глузливими очима метав із стіни переможні вогні.

«Тут одне з двох,— подумав Джуліо.— Або я кохаю цю жінку, і тоді мене слушно цікавить її минуле і я страждаю через неї, або моя мета тільки затягти її до ліжка, а в цьому разі, чим вправніша вона в брехні, чим досвідченіша, тим більше мене вдовольнить, бо рано чи пізно я її матиму. А оскільки я переконаний, що любов не має з цією історією нічого спільного, то просто нерозумно боятись її брехні».

Але на другий день, перш ніж прийти, він послав їй великий кошик квітів. Він не хотів застати Івану в настрої, несприятливому для будь-яких інтимностей; крім того, сподівався, що підкреслена пошана, виявлена з допомогою квітів, подіє на неї.

Прийшовши, він одразу ж помітив, що дівчина не залишилася байдужа до його жесту.

— Навіщо собі завдавати стільки клопоту? Дякую,— сказала вона мило.— Але не думай, що досить піднести квіти, щоб я забула, який ти недовірливий до мене. Якщо ти так і далі поводитимешся, у нас нічого не вийде.

— Не розумієш, що ревнивий? Ти ж з півдня, повинна це розуміти.

— Я розумію, і мені це не до вподоби. Кінець кінцем, що в мене спільного з півднем? Між тобою і мною все ясно,— відповіла вона, дивлячись йому в очі. Джуліо не

знав, що вона має на увазі, але притакнув. «Вона ненавидить мене. Ненавидить, але не сміє розлучитися: це головне».— І тому,— провадила далі Івана,— я не розумію, навіщо ці сцени. Ти повинен знати, що я проти будь-яких ускладнень і підозри. Це мене стомлює. («Східні жінки створені лише для постелі, та й годі»).— Якщо ти вважаєш, що я підходжу тобі такою, якою є, гаразд. Інакше…

— Ти дуже мені підходиш. Я помилився і прошу в тебе вибачення,— він показав на кошик квітів. (То були гортензії, оздоблені пучками шпарагів і перевиті блакитною стрічкою, майже такою, що їх носять через плече солдати на військових парадах).— 3 другого боку,— мимоволі вів далі Джуліо,— тобі не здається, що я маю право знати, до кого ти телефонувала того вечора? Я, пригадується, одразу подумав: «Дзвонить тайкома». Це мене передусім вразило. Я навіть не бачив твого обличчя, ти стояла спиною.

— Тоді я тобі скажу, про що ми розмовляли,— заявила вона, ніби признаючись.— Ми розмовляли про кооператив. Татові вночі стало погано, він пив ліки… Я не могла дзвонити з дому.

— Так би мені одразу й сказала. Ми б уникли всіх цих непорозумінь.

— Легко довіряти, як немає приводу до підозрінь. Але треба мати довіру, навіть коли нам здається щось неясним.

— Ти маєш рацію,— сказав він, щоб скінчити розмову.— А тепер уже годі, йди сюди.— Він поклав руку на стілець біля себе, але Івана не послухалася.— Твій дядько мені не довіряє. Побачивши його, ти повинна була його переконати, що він помиляється.

— ‘Я його не бачила,— відповіла вона, сідаючи. При цьому вона трохи підняла спідницю й вище панчохи засвітило біле тіло.

— Невже?.. Ти не бачила його, відколи ми познайомилися?

Замість відповіді Івана підвелася й рушила до дверей у коридор. Вона ступала трохи схилена, ніби несла вагу власного тіла і всього того, що її тіло викликало: погляди чоловіків на вулиці, руки Джуліо й отакі сцени. Потім відчинила двері й владно гукнула:

— Мамо!

Мати відповіла з кухні:

— Я не можу відійти!

— Треба, кидай усе і йди.

Синьйора Аделіна прибігла, витираючи руки об фартух.

— Що сталося? Що таке?

Івана поважно запитала її:

— Скажи, це правда чи ні, що я вже дуже давно не бачила дядька?

— Ого,— мати підняла руки, ніби хотіла сказати, що це було хтозна-коли. «Брешуть,— подумав Джуліо.— Тут нема сумніву».

— Чув? — запитала Івана. Потім знов звернулася до матері, показуючи на жениха, ніби на якийсь предмет: — Спробуй йому це якось розтлумачити. Він замучить мене своїми ревнощами.

— Ти перебільшуєш. Я хочу тільки знати, чому твій дядько незгодний.

— Ти справді хочеш знати? — спалахнула Івана, роздратована.— А тому, що він певний — ти зовсім не збираєшся одружитися зі мною.

— Таке! А з чого це він узяв?

— Він твердить, що ти нічого не сказав ні батькам, ні колегам по службі. І справді, коли ти звідси дзвониш, завжди кажеш: «Я затримався в місті», але ніколи не скажеш: «Я з нареченою». Крім того… Скажи це йому ти,— попрохала вона матір.— Скажи це йому.

— Власне, так. З цих причин.

— Ні, не тільки через це. Скажи. Будь відверта.

— Побійся бога, мені незручно…— невдоволено буркнула мати.

— Скажіть, відверто скажіть, будь ласка,— озвався Джуліо, бачачи, як воніа мнеться.

— Так ось…— почала синьйора Аделіна, але затну-лась і потім уточнила: — Зрозуміло, я тільки повторюю, що сказав Рафаеле. Я тут ні при чому, ми тут ні при чому.

— Гаразд. Так що? — наполягав Джуліо. А сам гарячково перебирав у думці, що він робив в останні дні, до чого міг би причепитися поліцай.

— Ну, Рафаеле сказав: хоч би обручка. Він сказав, що навіть жебрак, навіть негідник не забув би про перстень, про якийсь знак, щоб було видно: обережно, ця дівчина засватана… Правду кажучи, і наша сусідка,

зустрівши Івану, глянула їй на руку і була вражена, що’ вона нічого не носить.

— Слушно,— визнав Джуліо, пригнічений.— Дядько Рафаеле має рацію. Може, ви не повірите, але я забув про це. І коли б сьогодні не зайшла про це мова…

— Думаєте, щоб я, в моїх літах, не знала, які чоловіки! — сказала добродушно синьйора Аделіна.— Уявіть собі — коли ми вінчалися і вже стояли перед вівтарем, Розаріо засунув два пальці до жилетки, щоб дістати обручки… А там нічого. Забув їх удома. І Рафаеле сам ходив по них.

Джуліо тільки хитав головою.

— Я мав би про це подумати, що правда, то правда.., Але цю забудькуватість можна швидко виправити. Хоча б завтра. Ось тільки б знайти щось їй до вподоби. Скажи-но мені,— звернувся він до Івани,— яку обручку тобі б хотілося?

Івана не відповіла. Вона підійшла до квітів, сунула руку до вазона й помацала, чи земля там вогка. Потім без жодного слова взяла карафку й пішла на кухню.

— Правильно,— сказала мати.— Гортензії потребують багато води, Інакше зів’януть… А це був би гріх.

— Скажіть, синьйоро Аделіно,— запитав Джуліо змовницьким тоном,— яка обручка подобалася б Івані?

— Про ці речі, особливо на півдні, дбає родина, я вже вам казала. А щодо Івани…— провадила мати, ніжно позираючи на двері, куди вийшла дочка,— хіба ви не знаєте, яка вона, хіба ви ще її не вивчили? Вона про це й не думає. їй найбільше подобаються квіти.

Попрощавшись із ними, Джуліо усвідомив, що поліцай і цього разу був зверху. «Тепер обручка»,— жадав дядько. А він покірно скорився. Ця думка сповнювала його гнівом. «Це не його заслуга: це я з самого початку вирішив, що буду платити». Дядько Рафаеле з-за свого письмового столу, злегка відхилений на тверду спинку крісла в псевдоренесансовому стилі, відрізав з ненависним усміхом: «Побачимо, скільки».

Другого дня Джуліо зупинявся біля вітрин і міркував, скільки коштує обручка. Він почав з ювелірних крамничок у переходах віа Кондотті і зумисне обминав найвідоміші магазини, де, крім коштовностей, оплачується й голосне ім’я, витиснуте на футлярі.

Було раннє пообіддя: вранці волею-неволею йому довелося йти на суд, на якийсь розгляд. Виступав він не-

охоче, непереконливо — йшлося про особу, на його думку, нікчемну,— але він і так виграв, бо Анджелетті зібрав неспростовні докази. «Андреа старається навіть за тих, хто замість грошей пошле на Новий рік каплуна»,— подумав він, покидаючи суд. Потім зайшов до готелю, де звичайно зупинявся батько. Там його чекало щось неймовірне. Хлопець, з тих, що викликають таксі, одразу його впізнав і сказав:

— Ваш батько саме вийшов. Він пішов по віа Бонком-паньї. Як поквапитеся, то ще наздоженете.

Бігти йому не хотілося: сонце припікало, а він і так упрів. Джуліо відповів:

— Дякую, я залишу записку.

Але портьє заявив категорично:

— Синьйора професора тут нема… Я знаю це напевне. Хіба я не знаю своїх гостей?.. Він не приїжджав ні сьогодні, ані вчора… Мені не треба нічого перевіряти. Якщо хочете, запитайте в конторі готелю,— неуважно додав він і обернувся до нового гостя.

Адміністратор у конторі підтвердив, що професор Броджіні тут не зупинявся, навіть не замовляв номера, приїзду його не чекали. Покликали хлопця: він був стрункий, засмаглий.

— Так, я бачив його. Хвилин з десять тому. Він звернув на віа Бонкомпаньї… Як це я помилився? Ні. Я добре його знаю. Вчора я також його бачив, бачив його…

Портьє рішуче заперечував, адміністратор теж, і хлопця знов одіслали на його місце. Якийсь ясноволосий урядовець провів Джуліо до дверей і сказав йому з дурним усміхом:

— Мабуть, у нього сонячний удар.

Хлопець стояв надворі, весь червоний, гнівно світячи очима:

— Не вірте, синьйоре адвокате. Був тут він. Я бачив його!

Джуліо хотів його дещо розпитати, але хлопець із свистком у зубах уже побіг за вільним таксі. Зрештою, навіть Джуліо подумав, що він помилився. З якої речі його батько став би ховатися? Він вирішив: «Тут замішана жінка» — і йому здалося, ніби чує батькову відповідь: «Але, Джуліо, що це тобі спало на думку?» Справді, Ель-підіо Броджіні ніколи б не шукав спільників серед готельного персоналу. «Хто знає, чи він завжди був вірний мамі. В дорозі трапляється іноді невинне захоплення.

‘Або якесь побачення для гігієни тіла. Але чи є така потреба в його віці?» Він подзвонив до матері і, щоб заспокоїти її, вигадав, ніби конгрес у Мексіці ще триває.

— Я читав про це в газеті.

— В якій? Я купую всі…

— Десь я читав. Стривай, в «Обсервері», а може, в «Таймсі».

Мати~не читала по-англійському.

Після обіду, відмовившись од звичного відпочинку, він вирушив у .місто, розімліле від. спеки, хотів принести обручку ще цього вечора, сподіваючись, що впаде остання перешкода й Івана стане ласкава. «Треба поспішати, час минає». Крамниці були ще зачинені: прикраси поблискували крізь щілини опущених жалюзі. Тільки специфічні звуки з ремісничих майстерень — стукіт молотка, шурхіт рубанка розносилися в порожніх вулицях.

У минулі роки о цій порі він був на морі. Він знов бачив себе у відкритому лімузині на автостраді, біля нього жінка, запнута хусткою; потім на пляжі, де він зустрічався з приятелями, вони мали човни, транзистори й грали в волейбол. До Рима він повертався близько п’ятої й завдяки своїй засмазі завжди заходив до контори з виглядом переможця, клієнти були звичайно бліді, знервовані, і його вигляд додавав їм духу. Все це здавалося йому чимось дуже далеким. Але й тепер йому було добре. Навіть краще, Анджелетті щоразу вигороджував його, казав, що він на важливих зборах або за кордоном; а те, що його було важко застати або призначити з ним зустріч, тільки підносило його авторитет. «Ви нами гордуєте,— сказав йому один клієнт ще цього дня.— Рима вам уже не вистачає». І справді, з деякого часу він мав враження, ніби простує вулицями, схованими в надрах міста, де він жив уже стільки років. «Чи ж був я коли-небудь на віа Бокка ді Леоне о четвертій дня?»

Він стояв задуманий перед гратками вітрини,* коли вони зненацька загриміли і піднялися, і чорнявий молодик ввічливо запитав його:

— Чекаєте на мене? Дуже мені прикро. Я ходив до банку й загаявся.

Джуліо зніяковів, наче спійманий на гарячому.

— Вибачте. Я дивився…

— Що саме? Прошу.— Він зайшов і при цьому подумав, що тут чи деінде все одно.— Може, ви будете такі

ласкаві сказати, що вас цікавить…— почав ювелір і відчинив зсередини вітрину.

— Оцей перстень, праворуч, з перлиною..* Або отой з блакитним каменем.

— Ці дві коштовності зовсім різної вартості,— зауважив той. При цьому він розклав на скляному прилавку замшу; його делікатні точні рухи скидалися на жести лікаря, який в жодному разі не хоче налякати свого пацієнта.

Персні в розчинених коробочках при світлі синьої лампи просто ряхтіли: дороге каміння сяяло в обережних пальцях чоловіка, що сидів навпроти нього. Джуліо весь освіжився в цій затишній крамниці, схованій від сонця. Ювелір сидів поза колом світла, і його голос звучав облесливо.

— Я не хочу бути нескромним, але в мене великий вибір і, щоб заощадити ваш час, чи можу я дізнатись, на яку суму?..— підказав продавець, тактовно не докінчуючи запитання.

— Я ще точно не знаю,— відповів Джуліо.— Побачимо.

— Зрозуміло, зрозуміло,— квапливо погодився ювелір. Потім узяв одну з двох коробочок і вів далі: — Це вирощена перлина, оправлена уламками діамантів, розрахована на… ефект. На враження,— додав він із значущою посмішкою.— Зате в другій — східний сапфір, простий, сказати б, голий, але він має свою вартість. Перлина — дев’ятсот. Сапфір…— Він обачно зробив паузу і з тіні втупив погляд у Джуліо: — Три з половиною.