— Нічого собі різниця.

— Тому я й дозволив собі запитати вас… Ювелір — це як сповідник. Краще, ніж сповідник, бо він не призначає покуту за гріхи… Отож, щоб вам дати корисну пораду, я хотів би знати, чи цей подарунок… як би це Сказати? Зобов’язувальний чи тільки…

— Не вельми,— відповів Джуліо.

Ювелір полегшено зітхнув і злегка підсмикнув рукав піджака, ніби тільки тепер міг приступити до роботи.

— Власне, я так і думав.

— А чому ви так думали? — спитав Джуліо, трохи вражений.

— Я син ювеліра і внук ювеліра. Наше ремесло передається від покоління до покоління, це родинна традиція, як нотарі… або поліцаї,— сказав він з двозначною

посмішкою; так принаймні Джуліо здалося.— Тому завдяки успадкованому інстинктові ми вміємо відгадати бажання замовників. Ба навіть самі створюємо ці бажання тим, що допомагаємо замовникам виявити їх і усвідомити. З вами це було дуже легко. Я, наприклад, одразу зрозумів, що ви не шукаєте шлюбної обручки.

— Ось як? А це ж чому?

— Гм, важко сказати… Хоча б тому, що ви оглядали коштовності ніби крадькома. Як таємний замовник. Крім того, у такий час. А потім, такі покупки… так би мовити, офіційні, чоловіки завжди роблять у супроводі жінки, яка може їм порадити: матері або родички. А крім того, вони завжди шукають діамант, солітер, бодай навіть маленький; але рідко коли вибирають перстень з само* цвітом.

— Як це? — запитав Джуліо, зацікавлений.

— Бо сапфір, рубін, смарагд — дороге каміння, часом дорожче за діамант — можна легко підробити. Відносно легко… Деякі самоцвіти ошукують навіть досвідчене око. Зрештою, вони не зовсім фальшиві: вони виготовлені з уламків, з відходів при шліфуванні дорогого каміння. Навіть іноді… ось погляньте.

З бічної шухлядки він дістав білу атласну коробочку й показав йому перстень, де сяяв великий червоний самоцвіт між двома синюватими діамантами.

— Усе цінне:, бриліанти шліфовані в Амстердамі, оправлені платиною — тут ніхто не вміє виконати такі прямокутні грані, камінь теж шліфований в Амстердамі. Щодо кольору, то це ідеальний «сан де піжон» *. На вигляд ідеальний,— додав ювелір і пильно глянув на нього.— Але скільки людей сьогодні здатні відрізнити видимість від суті? Зрештою, не тільки в камінні… Це був би королівський подарунок, а ціна…— Він глянув на папірець, прив’язаний до персня; швидко підрахував самими губами, потім, певний враження, сказав скоромовкою: — От, мільйон вісімсот.— І додав тихіше: — Королівський подарунок для… скажімо відверто… для особи, з якою ми не хочемо надто себе зв’язувати…

— Дуже шкодую; але чуття підвело вас,— холодно відповів Джуліо.— Йдеться саме про шлюбну обручку.— Ювелір звів погляд з-за прилавка й пильно зміряв його.— 1

1 Кров голуба (франц,,).

Я сказав: «Не вельми зобов’язувалъний», бо мене стримує ціна.

Ювелір не розгубився.

— Виходить, цього разу я помилився.— Побачивши, що Джуліо оглядає обручку з перлиною, він провадив далі: — Ні. На заручини перлина не пасує. Кажуть, що перлина приносить сльози. Ось тут дещо варте вашої уваги.— Він розклав на замші кілька перснів з солітерами скромнішого розміру.— Два п’ятсот,— казав він по черзі.— Два вісімсот… Три триста: добра нагода, камінь пречудової величини, але старого шліфу, з старої копальні…— Далі він зачинив коробочку, де лежав рубін.— Це ми можемо прибрати.

— Хвилиночку,— сказав Джуліо і відклав назад бри-ліант, який він оглядав без особливого ентузіазму.

— Прошу ласкаво…— охоче погодився ювелір. Одним рухом він відсунув усі інші коробочки й натиснув пружинку на білій коробочці: фальшивий рубін засяяв у центрі між бриліантами.

Вийшовши звідти, він уже не мав часу на інші крамниці: мусив поспішати в контору, бо Артур Левскі приходив на шосту.

Ювелір сказав йому: «Обміркуйте все. Можете обмірковувати до завтра. Не пізніше: я не можу ручитися, що перстень ще буде. Приїжджає мій колега з провінції купити кілька штук, і я впевнений, що він його вибере. Але обміркуйте це до п’ятої».

Джуліо напевне знав, що провінційний покупець був просто вигадкою, він і сам так робить, щоб прискорити чиєсь рішення. «До завтрашнього вечора,— сказав він Аматі,— довше я не збираюся чекати». Аматі знав, що це тільки викрут; але слабкіший завжди побоюється, що саме цього разу це може бути й правда.

Джуліо, оскільки мав славу спритника, тепер кожного підозрював, що той хоче його ошукати. Ювелір, ніде правди діти, був йому симпатичний і хоч і мав щось нечесне й нице в голосі і навіть у вимові, однак це ніби гарантувало його співучасть в обмані, який замислив Джуліо проти Скарапек’їв: союзник у бою з дядьком Рафа-еле. А проте це саме він так його скерував, що йому з усіх самоцвітів сподобався саме такий, що зв’язаний

з певною небезпекою, бо поліцай, не рушаючи навіть’ з місця, може послати своїх шпигів і дати коштовність на експертизу.

«То й що? Ви думаєте, що коли б Івана заручилася з рівнею, то коли-небудь дістала б такий цінний подарунок? Ви мені відповісте: зате вона придбала б чоловіка. Слушно. Дуже слушно. Але сьогодні вже відпало багато забобонів: навіть потім вона знайде такого, хто з нею одружиться. А що стосується… як це назвати?., одшкоду-вання, то чи не здається вам, що півтора мільйона цілком досить? «Мільйон з половиною, і діло зроблене,— збирався він сказати ювелірові.— Отже, не перебільшуймо, любий синьйоре. Зважте, що я плачу цю суму, бо мені приємно платити: знайшлося б щось краще за куди менші гроші, ба навіть задурно, запевняю вас».— «Чому ж тоді не сказати цього,— заперечив той,— чому обман?»

Він образився б, якби його вважали за скупердягу. Але ювелір усе передбачив, він був досвідчений. «У таких випадках треба сказати, що це родинна дорогоцінність, пам’ять про вмерлу неньку або хрещену матір, до якої її чоловік був дуже прив’язаний. А якщо навіть родичі молодої помітять, що камінь не зовсім чистий, то що ж робити? Як тут можна говорити про матеріальну вартість, коли йдеться про родинну коштовність, дорогу для вашої душі? А якщо вони не матимуть досить такту й не мовчатимуть, наречений може завжди вдати подив, боже!., яке приниження, може сказати, що камінь, мабуть, підмінив (про що він, слово честі, не знав) якийсь родич — звісно, вже неживий — той, хто був здатний на все, аби тільки грати в рулетку або ставити на коней. Потім молода почне його втішати, інші скажуть, що найважливіше це вияв любові, пам’ятка. Тим більше,— додав він,— що бриліанти справжні — Амстердам і так далі— все справжнє, окрім каменя.

А саме камінь його зачарував, «сан де піжон». «Подібно до крові голуба, він має такий самий пурпуровий колір, трохи синюватий відтінок»,— сказав ювелір. «Чому, зрештою, голуба? Скорше голубки. Крапля крові на білосніжному пір’ї голубки». Потім він запитав його: «А розмір каблучки?» Джуліо завагався: «Рука скорше велика, повна. По-моєму, саме цей підійде». Ювелір примружився. «Краще не ризикувати, щоб не нести обручки до іншого ювеліра допасовувати». Він дав йому

пук металевих кружків: «Зрештою, мірка не буде зайва, навіть коли зробите інший вибір».

Але він знав, що вибере саме його: підморгування, якась фамільярність при прощанні говорили про це. Отже, було ясно, що не йшлося про заручини і що він збрехав. «З чого це видно? По чому?» — міркував він дорогою до контори, мимохідь оглядаючи себе в дверкаль-них вітринах.

Зате Скарапек’ї були задоволені. Івана старанно приміряла кружки: розмір тринадцять підійшов. Побоюючись, як би Джуліо не забув номера, мати прив’язала до латунного кружка стрічечку. Навіть у погляді дядька Рафаеле на фотографії світилась якась лагідність. А бухгалтер, повернувшись додому з великим кавуном, конче хотів, щоб Джуліо залишився на вечерю.

— Так, скромненько, чим багаті, тим і раді,— сказала синьйора Аделіна.— Наступного разу приготую щось особливе.

— Устриці, ти повинна приготувати устриці. Або рагу. Те, що ти завжди готуєш, коли хочеш, щоб я ввечері залишився вдома,— розбалакував бухгалтер.— Синьйора Аделіна — чудова куховарка! — додав він, пригортаючи до себе цей оберемок кісток, і з його руху можна було здогадатися, якими колись були форми молодої дружини.

Вона боронилася:

— Розаріо!

— Хіба ж ми не серед своїх? — промовив чоловік і підігнав її, плеснувши нижче спини.— Іди на кухню. Синьйор адвокат, мабуть, голодний.

Джуліо завагався.

— Я хотів би знати, чи Івана буде рада, коли я залишуся.

Дівчина, зайнята манікюром, досі не зронила ні слова.

— Що за дурниці,— сказала вона, не підводячи голови.— Завжди ти питаєш у мене якісь дурниці.

Батько засміявся.

— Отже, залишайтеся.

Джуліо теж зайшовся сміхом і здався:

— Гаразд, тоді я згоден.

Кухня синьйори Аделіни перевершила всі сподівання: Джуліо знов відчув пахощі, знайомі з дитинства й забуті з роками. Був задушливий вечір, і в відчинене вікно не проникало ані найменшого повіву. Джуліо сидів

без піджака. Тепер він уже роздягався, як тільки заходив: Івана вішала піджак на спинку стільця, поправляла його й обтріпувала подекуди з якоюсь вишколеною спритністю. Коли сідали до столу, він хотів знов одягтися; Скарапек’я утримав його:

— Ні, дивіться, я теж роздягаюся. За їжею повинно бути зручно,— і він подав піджак дочці, та повісила його на другому стільці поруч із піджаком нареченого: її манеру ходити, поводити руками підкреслював кожен рух. Джуліо вже передчував’дотик цих рук, їхні пестощі, спокійні, типові для людей, які так опанували своє ремесло, що виконують його ніби мимохідь. («Покоління жінок, слухняних, без’язиких, бездумних, без своїх суджень і будь-яких обговорень. Для цього треба було цілих поколінь жінок-невільниць, створених для постелі, щоб обдарувати такою інтелігентністю чуттів дівчину, ще незайману, невинну»).

Івана сіла і вся уткнулася в тарілку, поставлену перед нею; лікті розклала на столі, виделку і ніж примостила обабіч на край тарілки; добрі манери були їй чужі, вона жувала поволі, смакуючи кожен шматок: її нітрохи не бентежила незвична присутність жениха.

— Ідіть сідайте з нами,— сказав Джуліо матері, яка снувала між столом і кухнею.

Бухгалтер, з повним ротом, показав поглядом, щоб він не турбувався, і пояснив:

— Так вона вже привчена.

Синьйора Аделіна принесла на стіл запашне рагу з перцем і картоплею, потім присіла на край стільця, стежачи за обличчями, чи смакує зготоване нею. Джуліо довелося покласти собі першому, потім пригостився бухгалтер, за ним Івана, а наприкінці мати взяла тарілку в Джуліо й хотіла поміняти йому м’ясо, бо він вибрав гірший шматок.

— Дозвольте їй,— сказав Скарапек’я.— Жінки не їдять, вони стають ситі, дивлячись, як ми їмо. Не думайте, що вона перевелася,— додав він, показуючи на дочку.— Просто молода.

Задзвонив телефон. Івана одразу пішла взяти трубку. Мати теж устала і ввімкнула телевізор.

— Що це тобі стрелило в голову? — запитав чоловік.— Ти знаєш, що я не переношу галасу, коли їм.

— Я хотіла зробити вам приємність,— виправдувалась вона.— А зрештою, сьогодні ввечері треба трохи

музики, веселості. Знаєш, синьйор адвокат узяв Івані мірку на обручку?

Чоловік неуважно похвалив:

— Добре. Але не треба через це псувати нам вечерю, їжа вимагає зосередження, щоб добре розкуштувати соус, прянощі й приправу.— А коли зажурена дружина сказала, що більше нічого немає і що вона ледве встигла приготувати пунш, то він обернувся до Джуліо й заявив: — Побачите, яка це смакота. Наше з Аделіною кохання почалося, так би мовити, зі шлунка. Кінець кінцем у житті тільки дві речі чогось варті: їжа й жінки.

Після вечері Джуліо, чуючи ще смак пуншу на губах і позираючи, як Івана прибирає зі столу, подумав, що бухгалтер усе-таки має рацію.

— У нас на півдні жінки після вечері працюють, а чоловіки сперечаються,— почав Скарапек’я.— Жінки не люблять суперечок, вони заклопотані хатніми справами. Адже, кінець кінцем, навіщо ці суперечки? Навіщо сьогодні кидатися в політику? Я вже казав про це всім на службі: «Побачите, коли так піде далі, то на майбутніх виборах я кину порожній листок».

— А чому? — спитав Джуліо.

— Я не проти попів, я навіть віруючий, але цих попів без сутани не переношу. Та іншого вибору нема: з одного боку диявол, а з другого свячена вода. И аби ж то була свячена!. її теж спаскудили, як усе інше. Я кажу: єдина річ в Італії добра…— Він змовк і гукнув:—Аделіно, принеси ще трохи вина для синьйора адвоката!

Джуліо вже чимало випив. Але йому непогано сиді-лося; на відміну від отчого дому, де він виріс, від середовища, де він обертався, бо там добре виховання веліло одразу після їжі вставати, ніби всі брали участь у цьому обряді з принуки. Крім того, він відчував до бухгалтера щиру прихильність, хоч бухгалтерова звичка називати його безособово «синьйором адвокатом» утримувала між ними певну відстань. Він міг би — і навіть повинен був — сказати: «Називайте мене Джуліо», але волів зберегти за собою цей безіменний офіційний титул.

Він подумав, що титул «синьйор адвокат», коли його пишно вимовляє Скарапек’я, звучить майже як командор, а це звання в народній мові означає чоловіка, ладного заплатити, якщо з ним переспить якась жінка. І він платить добродушно й охоче, аби тільки вона погодилася.

4 Альба де Чеспедес

— Отож я й кажу, одна річ була в нас в Італії добра. Єдина, що її навіть вороги не могли заперечити: макарони. А той, той, чиє ім’я я не зважуюся навіть назвати,— просторікав бухгалтер, карбуючи кожне слово,— про це добре знав… але ви замолодий, ви не можете пам’ятати ту битву за врожай… Він сам ходив на жнива, в газетах були його знімки, як стоїть він, гарний, при молотарці або схиляється з косою між високим колоссям, він проливав справжній піт і наприкінці брав навіть плату, як кожен поденник. А потім увечері на току підхоплював селянок за стан і танцював з ними, аж любо було дивитися! Оце був мужчина! — зітхнув Скарапек’я.— Не те що сьогоднішні святенники. Коли він працював у Венеційському палаці, завжди його чекала якась жінка у вітальні. Кажуть навіть, що він звелів зробити таємні двері. Між розмовами, між нарадами з тим чи іншим міністром він казав: «Пробачте, на хвилинку», відчиняв дверцята і — гоп! — кидав їх з роззявленими ротами. Там перебували жінки з усіх усюд, і всі твердили, що його очі мають якусь магнетичну силу: глянуть на тебе — і ти вже зів’яла.— Бухгалтер висякався і провадив далі: — Диктатура має свої хиби, не заперечую, і природно, що кожен народ прагне демократії…— Він звів погляд, чекаючи, що відповісте співрозмовник.

— Це безперечно,— сказав Джуліо.

— Саме так: демократія це демократія. Але тут треба виходити з особливостей характеру жителів. Я, наприклад, міркую собі, до чого ми дійдемо.

— Усі над цим міркують,— сказав Джуліо. Він насправді міркував над одним: «Що робить Івана? Чому вона не виходить?»

— Нам треба твердої руки, щоб навести порядок. Мужчини, але в нашому розумінні, ми ж не англійці, не шведи. В нас мужчина, якщо він не…— він зробив дуже красномовний жест,— ви мене розумієте, синьйоре адвокате?

— Ще й як!

— У цьому вся й притичина. Якби замість усіх цих дискусій, зустрічей за круглим столом, анцет і так далі прийшли до мене, то я б одразу їм розтлумачив: мужчина, якщо він не покаже себе мужчиною з усіх поглядів, ніколи не матиме в італійців пошани. А ці сьогоднішні, чи праві, чи ліві, з тою чи іншою мораллю…— Він помахав великим і вказівним пальцем у повітрі.— Нікс. Та ще

й з макаронами стає сутужно. Замість зерна пускають у хід кінські копита, ручки від парасольки, пластмасу і все що завгодно, а гроші самі загрібають. А потім повчають інших, щоб затягували пояс, щоб заощаджували. Я вже зрікся всього — навіть… Бідолашна Аделіна, коли увечері лягає в постелю, така зморена, наче з хреста знята — ось тільки їжі не зрікаюся. Лихо тому, хто на неї підняв би руку. В нас тепер усе продається й купується з-під прилавка. Дипломи, посади, голоси… Коротше, люди. Але лише оті мають право купувати. Те, що зі мною сталося, за старого режиму було б неможливе…

Джуліо зрозумів, що бухгалтер просто набивається, щоб він запитав: «А що саме?» Але він не хотів цього знати, так само — як не хотів, щоб його називали по імені.

— Послухайте,— провадив далі Скарапек’я, доливаючи йому вина.— Можливо, я припустився якихось про-рахунків, визнаю, але найбільше мене вразила несправедливість. Коли ви дізнаєтеся, як це все було…

Він зупинився, бо Івана закричала своїм протяжливим, але вимогливим голосом: «Мамо!» Вона підійшла до жениха й сказала:

— Дивись, що я зробила! — І подала йому серветку, складену у формі качки.— Це твоя. Залишу її на майбутнє. Тепер ти вже не казатимеш, що я не рада, коли ти зостаєшся.

— Браво,— сказав батько, злий, що його перебили.— А зараз дозволь нам закінчити цю розмову.

— Розаріо! — гукнула дружина з кухні.

— Ет!.. Що таке?

— Готується сюрприз!

— Який сюрприз?

Джуліо подумав: «Дядько Рафаеле». Він випростався на стільці й пригладив руками чуба.

— Кавун,— заявила синьйора Аделіна, заходячи й аж згинаючись під вагою величезного плоду на підносі.

Гомоніли аж до півночі. Потім Джуліо попрощався, а Івана пішла провести йрго до хвіртки.

— Такий гарний вечір,— сказав він синьйорі Аделіні, потискуючи їй руку, яку вона завжди подавала боязко, як людина, не дуже призвичаєна до спілкування.

— Не-дякуйте, ви добре знаєте, що це і ваш дім,— відповіла вона, підлещена.

Джуліо щиро кинув:

— Аби ж то так було.

Бухгалтер засміявся: