— А воно таки правда, адвокати мастаки на брехню. Та це ж просто діра. Влітку здається, ніби садок щось важить, але взимку від нього тягне такою вогкістю, ніби наша квартира в підвалі. Не думаю, щоб ви обміняли ії на свою супермодерну.— Джуліо повторив, що залюбки зробив би це.— Тоді з вами щось не гаразд,— кінчив розмову бухгалтер, добродушно кладучи йому руку на плече; потім почав скидати шлейки, вийняв з рукавів запонки і дав зрозуміти, що збирається лягати.

— Можна Івані сьогодні ввечері провести синьйора адвоката до хвіртки, Розаріо? — запитала дружина.

Він дозволив, але Джуліо почув, як він тихо додав:

— Якщо Івана затримається довше, скочиш подивитися, що вони роблять, і приведеш її спати.

Попри явний неуспіх, Джуліо розпалювала ця безупинна підозра, так само розпалювала його й певність, що досить хвилини, щоб між ним та Іваною сталося те, що неминуче стається між чоловіком і жінкою, коли вони подобаються одне одному і залишаються зовсім самі. Невимушеність, з якою інші матері звіряли йому своїх дочок — на цілий вечір, на прогулянку до моря чи навіть на цілий уїкеид, весело їм кидаючи: «До побачення, дітки! Веселої вам забави!»—була тільки лицемірством: приводом, щоб не цікавитися тим, що станеться, і підміною відповідальності уявною довірою. Оскільки сьогодні, коли дівоча цнотливість стає дедалі умовнішою, вони не могли думати, що тільки їхня дочка буде іншою.

— Надінь светрика, негоже йти надвір з голими руками. І не виходь на вулицю, ти знаєш чому. За кілька хвилин спущусь і я,— буркотливо сказала синьйора Аде-ліна, проводжаючи їх до дверей, а там ще шепнула:— Можете затриматися довше, як хочете. Тато був сонний, просто падав з ніг, і, певне, вже спить, бо набрався.

Івана спускалася сходами обережними кроками, як завжди, коли мала святковий одяг. «Кроки певного типу жінок, яких я бачив на вулиці ще хлопцем; шовкові сукні, капелюшок і низки намиста на шиї. Вони ходили «з візитом»; ну, звісно, з візитом до чоловіків», Місяць зайшов, і весь садок тонув у синій імлі. Олеандри після

сонячного дня ширили теплий запах. «Справжній рай! Шкода, що цей вечір не може тривати вічність».

Івана спинилась біля сходів, ніби хотіла запитати: «А що далі?» Джуліо трохи розгублений від цієї незвиклої самоти, взяв її за плечі й поволі завів під сходи. Він подумав, що синьйора Аделіна, дозволяючи йому залишитися з Іваною в садку о цій годині, не могла не знати, що вони робитимуть «деякі речі», бо навіть у квартирі’ вони ніколи не розмовляли, а коли мати верталася з кухні до кімнати, Івана ніяково поправляла вбрання, а він був червоний як рак. «Треба було її запитати: «Скажіть по щирості, що мені можна? Можна все?» Ця непевність — а можливо, несподівана свобода — скувала його. Одне слово, він не відчув тієї жаги, як в інші вечори, коли він палав у чеканні нагоди і ловив кожну хвилину.

— Залишимося тут,— сказав він.— Тут нас мати не побачить.

Івана погодилася; але поки Джуліо, весь зачарований, пожирав її поглядом, вона позіхнула, показуючи бездоганні зуби.

— Що, тобі хочеться спати?

— Мені завжди хочеться спати, я вже казала тобі. Аби моя воля, то я б спала цілий день.

— Коли ми одружимося, я піду до контори, а ти зможеш спати аж до першої. Ввечері ми лягатимемо рано, але ти не повинна бути сонна, поки я хотітиму тебе, а то ще збуджу серед ночі чи на світанку.

— Спробуй-но. Мама каже, що мене й гарматою не збудити.

— Не віриш, що мені це вдасться? — значуще спитав Джуліо.

— Звідки мені знати? Побачимо,— відповіла Івана, відламуючи гілочку козолисту й нюхаючи його. Під аркою сходів плющ був такий густий, що утворював зелену нішу.

— Ти дуже гарна,— сказав Джуліо.— Тільки ще постамент — і з тебе буде статуя. Але статуї голі.— І він шепнув їй:— Роздягнися. Я хочу тебе побачити.— Вона подивилася на нього, як на божевільного.— Присягаюсь, я навіть тебе не торкнуся. Покажись мені,— наполягав Джуліо.

— Ага, потім прийде мама й покаже тобі!

— Не розумієш, що мати зумисне залишила нас самих? Тепер ми заручені, і мати, як досвідчена жінка,

знає, що наречені повинні ближче пізнати одне одного. Як ти гадаєш, чому нас досі так стерегли? Але нині, коли я дам тобі обручку…

— Ти справді мені її даси?

— Я ж обіцяв тобі, чи як? — сказав Джуліо. І замалим не додав: «Рубін, родинна коштовність, дістався мені в спадок від бабусі; рубін «сан де піжон», але стримався: по тверезому роздумі ціна здалася йому завеликою. Може, ювелір має щось дешевше й однаково ефектне.— Думаєш, я забув розмір? Тринадцять,— промовив вій, побризкуючи в кишені пуком кружечків.— Тобі подобається цей звук, га?

Він відчував, що трохи вульгарний; але з нею треба було обходитися так, як з чарівним звірятком, щоб розвіяти підозру, яка мучила її, відколи вони опинилися самгв садку. Зблизитися з Іваною він міг лише так, як і з іншими жінками, інакше тут не вчиниш.

— Роздягнися,— наполягав він.— По-твоєму, це нормально, щоб я одружився з тобою і навіть не знав, яка, власне, ти?

— У мене гарне тіло: як на теперішню моду, трошки повне,— відповіла Івана, проводячи рукою по грудях, ніби гладила їх, потім по животу.— Треба б менше їсти, але як? — провадила вона далі, ніби розмовляла сама з собою.— Це моя єдина втіха…

— А це ні? — сказав він, стискаючи її в раптовій злості.— Тобі не подобається, як я тебе цілую, як тебе торкаюся?

Вона відсунулася від нього, ніби їй було гаряче.

— Ох… Уже знов починаєш? Ти мене всю розтріпаєш.

— Я хочу тебе такою, як є: не смій худнути. Навпаки, тобі доведеться багато їсти, щоб ще більше розповніти: їстимеш шоколад, ласощі, збитий крем…

— Я люблю гострі страви.

— А я найбільше люблю тебе,— переконано сказав Джуліо. Він засміявся.

— Але чому? — поважно запитала Івана.— Я б дуже хотіла знати чому?

Вона поставила це запитання так, ніби воно стосувалося не їх двох, а якихось спільних приятелів: навпаки, між ними, можна б сказати, не було ніякої приязні. Джуліо мовчав, дивлячись на жорству, і в нього було таке враження, ніби він ішов сам, десь далеко звідси, міркуючи над причиною цього засліплення, ба навіть цього сва

вільного жадання, що штовхало його до цієї дівчини, хоч він нічого про неї не знав і вона здавалася йому чужою, далекою, навіть непривабливою, а проте він її потребував.

— Не знаю,— відповів він.— Може, тому, що я тебе кохаю.

При цих словах він звів очі. Івана відступала до сходів дрібними кроками, прагнучи і водночас боячись утекти, ніби раптом збагнула, що вона в руках злочинця, і боялася погубити себе, якщо зробить єдиний рух, який йому не сподобається. Вона дозволила себе стискати на подив покірно, цілувати в шию, в голі плечі і, задихана, шепотіла:

— Що ти робиш? Ти з глузду з’їхав!

Джуліо раптом спинився й почав думати, де й коли Івана вже сказала йому ці слова і цим самим голосом, дещо захриплим. Він навіть питав себе в думці, чи вже колись до цього її не зустрічав. «Не може бути: вона на двадцять три роки молодша, вона дитина». Він не знаходив ні одного ясного спогаду, тільки намагання дістати від неї те, чого хотів, змусити її не чинити опору. «Потім зникну, більше вона мене не побачить. Я ставлю все на одну карту, потім це минеться, я заспокоюся»,— міркував він, міцно тримаючи її за руку і при цьому ліз їй під спідницю. Івана не реагувала. «Або вона віддається, або я змушу її силоміць, аби тільки не кричала». Але досить було кількох секунд, щоб він зрозумів причину її цілковитої піддатливості: від стегон аж до грудей вона була затягнута в корсет, ще тісніший, ніж купальний костюм. Ластєкс не залишав навіть сантиметра вільного тіла і був такий густий, що крізь нього не проникало анітрохи тепла. Це була статуя. Від її голови, бездоганно зачесаної, йшла якась страшна сила, обличчя округле, очі трохи перелякані, плечі чудові, де грубу шкіру вкривав незрівнянний оксамит молодості. Цією силою віяло й від її тіла, кам’яного, величного своїми повними формами, недоступного.

— Що ти зробила? Навіщо ти наділа цей панцир?— запитав він злісно.

— Це не я, це мама,— сказала Івана.— Думаєш, інакше вона залишила б нас так довго вночі самих? «Від сьогодні ти-носитимеш корсет,— вирішила вона.— Я буду спокійна, а ти можеш нічого не боятися».

Назавтра за кілька хвилин перед п’ятою Джуліо прийшов до ювеліра: хотів його настрахати, що з купівлею нічого не вийде, щоб він прийняв ціну, яку намірявся йому накинути: мільйон п’ятсот й ані гроша більше. І справді, він побачив, як той з полегшеним усміхом зірвався на ноги.

— Я чекав на вас,— сказав він, подаючи йому руку, а потім стільця. Він повернувся за прилавок, де вже була розкладена замша.

— Каву?— запропонував він, набираючи номер теле-фону.— Вас усе нема, і я вже почав побоюватися. За вас,— додав він.— Але, на щастя, колега подзвонив хвилину тому…— ми скінчили розмову саме перед вашим приходом — щоб попередити мене, що він затримався в якогось замовника і ще прийде наприкінці дня… Вічно цей бар зайнятий!— буркнув вій і поклав трубку. Він дістав з шухляди білу атласну шкатулочку і подав йому зі словами:— Я дав її почистити, бо тут вона проходить через стільки рук…

Обручка здалася йому ще чудовішою, ніж учора. Ювелір мав рацію: справді королівський подарунок. Джуліо уявив Іванину руку в своїх руках, рубін супроти її білої шкіри, і рот у нього наповнився слиною. Він ковтнув.

— Повторюю вам: не тільки профан, але й дехто з нас, навіть я сам, коли бачимо його отак на пальці…— зауважив ювелір і, надівши перстень на перший суглоб підмізинника, простяг і підняв руку, ворушачи пальцями, щоб самоцвіт більше блищав.— Ну? Що скажете?— Камінь на його чоловічій руці з волохатим зап’ястям виглядав вульгарно, майже непристойно.

Потім він скинув перстень і подзвонив до бару. Чекаючи, поки знімуть трубку, поцікавився:

— А розмір?

— Тринадцять.

— Тринадцять?—повторив він задоволено.— Чудове число. Я неаполітанець і в такі речі вірю. Тринадцять: диявол.— Він підморгнув:— Діло буде.— Потім у трубку:— Данте? Пришли мені дві кави… Екстру. Знаєш, хто говорить?.. Швидко!— Він поклав трубку і вдоволено посміхнувся:— Всі мене знають. Досить сказати: Пеппіно… Клієнтуру мого батька складала вся вища аристократія, не далі як учора.., я ніколи не називаю прізвищ, але вам..,

прийшов у дуже делікатній справі князь Корсетті і сказав мені: «Піппіно, ти як твій батько, на тебе можна звіритися».— Він поклав рубін до шкатулочки, запалив лампу.— Подивіться лишень!

Джуліо взяв шкатулку й мовчки оглянув перстень. Він скаже ій: «Приходь по обручку до мене додому». Він відчував якийсь зв’язок між дим великим червоним каменем і дівчиною. Обоє його вабили. Івана ввійде до помешкання, потім у кімнату, сяде до нього на край ліжка, він розчинить шкатулку, надіне їй перстень, а тим часом змусить її лягти. Тихо, чого боїшся? Тихо, він цілує її в губи, безупинно її цілуватиме і тоді…

Прийшов хлопець із бару, несучи тацю.

— Постав тут,— звелів йому ювелір. Хлопець чекав.— Запиши на мій рахунок.

— Він сказав, що…

— Зараз мені ніколи. Бачиш, у мене клієнт. Скажи Данте, щоб записав на мій рахунок,— відповів вій здавленим нервозним голосом, зовсім не таким, яким розповідав про князя Корсетті. Потім улесливо сказав Джуліо:— Навіть шкатулка нова, біла, вона мас бути завжди чиста: сьогодні шкатулки дуже дорогі, але це нічого. Головне, щоб клієнт був задоволений. Чудовий, правда?—-Він показав підборіддям на перстень і подав йому каву.

— Дуже гарний,— відповів Джуліо. Одним духом випив каву і додав:— Але я прийшов вам сказати, що штучний камінь… ні, мене не влаштовує.

— Ось як? Це нічого. Доберемо щось інше… Зобов’я-зувальие, як ми говорили вчора,— запропонував ювелір. Він нервозно посміхався, дістаючи з шухляди оксамитну підкладку з солітерами.

Джуліо спинив його жестом.

— Дякую. Я хочу вам сказати, що сьогодні вранці я побачив дорогоцінний камінь, бриліант, куди більший, зовсім чистої води і купив його.

— І торг відбувся? Уже придбали його? — запитав ювелір і, почувши ствердну відповідь, проковтнув слину, намагаючись ще усміхнутися.— Шкода, шкода, я хотів вам показати, що я тільки-но дістав і що…— Він схилився, порпаючись в останній шухляді прилавка.

— Уже пізно. Мені прикро,— сказав Джуліо і встав.

— Може, іншим разом,— додав ювелір, і собі підводячись.— Пробачте, може, я нескромний. Я міг би довідатись де? Я знаю всіх і тому вам скажу, як ви купили.—

Недовірливий, підступний тон вернув йому трохи впевненості.

— Охоче,— сказав Джуліо і назвав ім’я пайвідомі-шого римського ювеліра:— В Бульгероні.

— A-а, в такому разі…— Ювелір шанобливо схилив голову, потім сказав із злостивим співчуттям:—У такому разі, крім каменя, може, навіть більше, ніж за камінь, ви заплатили, зрозуміла річ, за саму фірму…

— Так,— холодно перебив його Джуліо й рушив до дверей. Потім рвучко обернувся:— Ох, пробачте. Я забув…— Він дістав з кишені пук латунних кружечків, пук упав і забряжчав, як мідяки, в простягнутій руці ювеліра.

Джуліо вийшов на бруковану вуличку, потім звернув на віа Кондотті. З відчуттям полегкості вік знов опинився на тротуарі цієї вулиці з елегантними крамницями і мав таке враження, ніби вирвався з якоїсь пастки. Але не міг заспокоїтися, щоб у думці не питати себе з невиразним острахом: «Що мені робити? Івана чекає на обручку».

Кінець вулиці на паперті церкви Трініта де Монті сиділо багато туристів, зовсім знуджених: жінки з опухлими ногами в закурених сандалях, чоловіки в самих сорочках, з фотоапаратами на шиї. Була спека: деякі з них поспускали ноги в фонтан Баркаччі й сперечалися з поліцаєм. «Браво. Вони що думають — тут колонія?» Це місто, що так йому в останній час остогидло, тепер здавалося йому гідним того, щоб його не давати кривдити. Зграйка патлатих молодиків спускалася сходами, явно збираючись захищати туристів перед охоронцем порядку. Джуліо дивився на них, і його чоловіче єство все кипіло. «Відведіть їх до перукаря, пострижіть* наголо, а потім у поліцію». І знову перед очима його сплив образ дядька Рафаеле, і його завзяття згасло. «Знову брехня, так? Усе просуваємося брехнею, нахваляємося»,— казав він і позирав на нього, як ювелір, котрий не вірив у його покупку в Бульгероні. «Ну то й що тут такого? — заперечував Джуліо.— А ви, яким таким правом ви закидаєте мені про брехню?» Він ішов далі повз крамницю з сорочками, де завжди купував: продавець стояв у дверях і шанобливо привітався до нього: «Добрий вечір, синьйоре адвокате»; він відповів йому прихильним, стриманим кивком голови. «Навіщо це називати нахвалкою? Кінець кінцем я один з найкращих адвокатів у місті…» — міркував він, зупиняючись перед будинком, де були ювелірні віт

рини Бульгероні. «Навпаки, це цілком зрозуміло»,— сказав вій подумки, ступаючи на східець ганку до крамниці.

Зсередини миттю відчинилися двері, і він опинився в залі, викладеній мармуром. Він на хвилю завагався, розгубившись. За столом нерухомо стояв високий білявий молодик, чекаючи на нього; він ледве скинув головою, коли Джуліо ввійшов.

— Ви можете показати мені якусь обручку? — сказав Джуліо; а тому що продавець і далі дивився на нього, очікуючи уточнень, він додав:— Бриліант, солітер.

Молодик (огидний, пика, як в есесівця) зміряв його поглядом не то знудженим, не то байдужим.

— А можете сказати, якої ціни?

— Та дорогий,— відповів Джуліо, сідаючи й недбало дістаючи сигарети.

Обручка буде аж за тиждень: треба її оправити. Але чого так довго? Джуліо домагався цим подарунком певної мети і хотів досягти- її якнайшвидше. Прикажчик був невблаганний; з огляду на славу фірми, не можна оправити перстень за кілька годин, а тим більше, йшлося про каг мінь, що вимагає рук фахівця. Іншого виходу нема: або вибрати щось готове, або купити деінде, холодно скінчив він розмову. Увесь цей час молодик тримався незмінно. Дивився на нього недовірливо; ніби сумнівався в його платоспроможності; і Джуліо навіть почало ввижатися, ще це ще один спільник дядька Рафаеле і, певне, разом з неаполітанським ювеліром хотів йому наставити пастку з рубіном. Коли він вибирав фальшиве каміння, зроблене з відходів, усе йшло гладенько; але тепер перед перлиною чистої води з Джуліо злетіла вся пиха. Чи, може, прикажчик,— добре обізнаний зі своїм ремеслом — зрозумів, що він зайшов’ сюди тільки з бравади?

Одначе помалу Джуліо знов набрав упевненості: справді, він був не такий уже й слабкий, як відчував себе в цій крамниці,, подібній до банківського холу. Досі він любив, щоб жінки тратилися на нього, щоб клієнти платили йому дуже високі гонорари. Коротше, він був предметом купівлі. («Усе купується, сказав Скарапек’я. справді, отой випадок з Аматі був не цілком ясний. Але Аматі вже був пропащий. І горе тому, хто помагає тонуючому. Він потягне його за собою»)

А все ж він признався, що змагання з цим мовчазним молодиком, котрий вибирав пінцетом коштовне каміння і клав його перед ним на чорний оксамит без єдиного слова похвали, викликає в нього якусь незнану радість. Каміння, голе, позбавлене оправи, ясніло, ба наче підморгувало, заламуючи світло на своїх гранях. Спершу Джу-ліо при кожному зразкові питав: «Скільки?», потім лиш показував очима, а молодик шептав: «Три», «Вісім», «П’ять», стежачи за обличчям клієнта, перш ніж покласти наступний. Начебто бився на ножах із кимось, хто хоче випробувати власні сили. «Побачимо, побачимо, скільки». І вже де й поділася згадка про поліцая і навіть про Івану: розкладене каміння перестало сприйматися як подарунок чи як торг — тепер воно давало йому нагоду зміряти самого себе: власну могутність. Фінансову могутність і могутність, потрібну для підтвердження, чи може він вільно купити навіть жінку, якщо йому заманеться. В ювеліра на віа Бокка ді Леоие він був підпільним покупцем, уже сам вибір тієї крамниці виявляв почуття вини. «За жінок платять, можна платити»,— думав він у перервах, які молодик робив навмисне, перш ніж запропонувати наступний камінь. Отже, не треба цього соромитися, хоч хлопцем він соромився, коли батько нагадував, що в нього нема поваги до людської особистості. «Хай соромляться слабкі. Для слабких це тільки зловживання фінансовою перевагою, що дозволяє перетасовувати ролі. Для сильних — це право, обгрунтоване їхньою силою. Можна купити все, що продається: люди — це товар, хіба що трохи інший. Тільки не кожному по грошах».

Він тут. Продавець за столом. У тиші, між мармуровими стінами цієї просторої крамниці, неприкрашеної і спокійної, молодик брав камінь і пропонував йому як спокусливу принаду. Потім клав його назад і обережно виставляв йому перед очі інший, більший. «Побачимо, чи цей горішок на ваші зуби. Так? Добре. А попробуймо оцей? Міцненький, але розлущити можна. А цей? Відпочиньте, передихніть». Він залишив камінь лежати па оксамиті перед ним. «Колеться, еге? Розумію. На стільки ж вас стане? Ще є порох? ІДе дух не забило? Гаразд». Одначе Джуліо вже обливався потом.

Так тривало, аж поки прийшла черга на особливий камінь. Шліфований квадратом, з меншим блиском, ніж решта: форма, в якій незліченно повторюються інші форми, такі самі, але зменшені, геометрично досконалі.

Округле каміння було приємніше для ока: воно іскрилося й спалахувало в найменшій грані веселковими барвами. Зате цей був втіленням точності, абстрактної вартості і в крижаній чистоті своїх точних ліній зберігав синявий відтінок. Він не нав’язував себе, нічого не давав, окрім безперечної довершеності. «Десять»,— промовив прикажчик безбарвним голосом.

Джуліо відчув, як кров ударила йому в голову. Десять мільйонів: стільки він отримав від Аматі після річної праці, після відстрочок, непевності. Десять мільйонів за десять хвилин. (Навіть за надію на десять хвилин).

Він саме намагався звернутися до здорового глузду, коли зайшов Фаусто Готтарді.

— Я прийшов по дрібничку, подарунок на іменини. Він готовий, Чезаре? — запитав у прикажчика. Він був тут як у себе вдома.— А ти? — Потім поправився: — Вибач, я не хочу бути нескромний.

— Ні, чому ж? — сказав Джуліо, задоволений, що може відповісти недбало: — Солітер.

Готтарді подивився на нього з лукавою суворістю.

— Невже весілля? — І помітивши, як той скривився, зітхнув: — Ну гаразд. Шлюби мені тепер діють на нерви. Воно й правда, роки біжать, і ти вже в такому "віці, коли на жінок починають витрачатися. Це викликає втіху, побачиш, більшу втіху, ніж ліжко. На щастя, вони цього не знають,— додав він з усмішкою.— Нам треба побачитися, подзвони. Я був би радий побалакати з тобою, в мене тут дещо засіло в голові й маю з тобою порадитися. Колись увечері посидимо разом. Або приходь до мене: спершу побалакаємо, а потім — ти граєш у карти, еге? — влаштуємо малий покер; сподіваюся, на серце ти не слабуєш, ти спортсмен, правда? Зрозуміло, можеш привести з собою кого захочеш; коли жінка дістане нову коштовність, то мріє її показати, як новий туалет.

Джуліо уявив собі, як Івана приходить до Готтарді у своїй рожевій полотняній суконьці. Якби Готтарді зустрів її, йому б ніколи не спало, що подібний бриліант може бути для неї. Він водився з високими жінками ангельської подоби, фотонатурницями чи манекенницями, які зраджували його і не дуже з цим крилися. А втім, і його це нітрохи не вражало. Очевидно, його тішило, що він може кохатися в їхній красі, привласнювати їх, як коштовності, міняти власну силу, грубу, з багатьма темними сучками, на вартість абсолютно чисту. Адже Джуліо

знав, що саме таку втіху дає й жіноче тіло. Тільки з нього треба вміти зробити коштовність перед тим, як його купувати.

Потім Готтарді його запитав:

— Дозволиш? — І показав на квадратний камінь на оксамиті.

— А чого? — відповів Джуліо, відсуваючись, але Готтарді сказав:

— Ні. Каміння я оглядаю так.