Він узяв камінь і поклав його на долоню, там, де перетинаються лінії життя.

— Кажуть, що з предметами не можна домовитися. Можна, ще й як! — Потім змінив тон: — Гарний камінь. Маленький, але гарний. Ти початківець, можеш ще тримати себе в руках. Але як на новачка, це непогано, правда, Чезаре?

Молодик дозволив собі на стриману посмішку. Худий, білявий, дуже блідий, майже прозорий: він повинен був мовчати й не заважати розмові чи боротьбі, що точилася між людиною й абстрактною геометричною формою. Людина хотіла тут випробувати своє я. Він неголосно запитав:

— Так цей?

Джуліо збирав усі свої сили, казав собі, що це божевілля, а тим часом відповів:

— Так.

Надворі ще світило сонце. Джуліо примружився, ніби вийшов з підземелля, хоч великі люстри в крамниці розливали між мармуром яскраве світло. В дверях він на хвилю зупинився, закурив, щоб люди бачили, як він виходить звідси. «Маєш!» — подумав він, дивлячись в бік віа Бокка ді Леоне.

Він знов пройшов віа Кондотті й спинився на Іспанській площі. В суперечці з туристами поліцаї зазнали поразки. «Уже нічого не функціонує в цій країні. Скарапе-к’я має рацію: тут потрібна сильна особа». Він мав дивне почуття, ніби виріс, став вищий за будинки, як Гуллівер, а люди ходять у нього між ногами. «Чого ви домагалися? Обручки? Прошу Ось вона. А тепер не морочте мені голови, розумієте? Знайте, що коли ви розпоряджаєтеся поліцією, то я можу попросити допомоги в міністра». Хто

міністр внутрішніх справ? Але це байдуже: хай там хто, а він може піти до нього. Люди на певному рівні неминуче зв’язані між собою й утворюють щось на зразок величезного дерева: досить видряпатись на одну гілку і вже легко вискочити на інші. Кілька непрямих телефонних розмов, і через дві години хтось тобі заявляє, що все залагоджено. Дякую. Але завжди це згадається рано чи пізно. Коли обручка буде готова, треба добитися свого: було б безглуздо проводити цілі години біля дівчини лиш для того, щоб ненароком торкнутись її грудей. (Жага спалахнула знов, палко, нестримно). Потім доведеться пережити ще одну прикру хвилину: спритно зникнути. Листа, на якого він покладав велику надію («Любий синьйоре бухгалтере, я зовсім протилежної вдачі тощо»), тепер уже недостатньо. Найкраще було, аби Івана сама з ним порвала. Треба їй одверто сказати: «Послухай, ти знаєш, скільки я заплатив»? Від цієї думки він просто божеволів. Спочатку, коли він оглядав камінь, він вагався й збирався сказати: «Я ще подумаю», а потім — тільки б його й бачили! Камінь його зачарував; а тут утрутився Готтарді, і, як завжди, в ньому заговорив комплекс неповноцінності. «Хвалити бога, що він буде лише за тиждень готовий. Як тільки прийду в контору, подзвоню: «Мені дуже прикро, але зненацька я змушений усе поламати, оскільки…» Чим він виправдається? «Та, кому я хотів його подарувати…» — «Кинула вас»,— подумає прикажчик. А я на те: «Померла».

Він припустився помилки, попросивши взяти з собою камінь на кілька годин. Він хотів показати його Івані.. Прикажчик відповів, що його дама може прийти до крамниці, так буде простіше.

— Вона не може компрометувати себе,— відповів Джуліо, а молодик шанобливо погодився:

— Зрозуміло. Але не треба називати її ім’я, ми домовимося, що…

Він урвав його згорда:

— А ви не припускаєте, що це може бути особа вельми відома?

Прикажчик промовчав. Потім додав:

— Звісно, якби ви підписали фактуру вже тепер…

«А чом би й ні? У такій крамниці завжди можна вернути камінь і забрати чек». Він підписав, ніби йшлося про якусь дрібничку. Прикажчик з чеком у руці завагався, потім — непомітно зиркнувши на годинника на

протилежній стіні — запитав його, чи він краще не прийшов би по камінь завтра.

— А чому? Може, тому, що банк уже зачинений? Невже, по-вашому, я можу дати чек без покриття?

Прикажчик сказав:

— Прошу хвилиночку,— і зник за плюшевою портьєрою.

Джуліо залишився сам. Годинник глухо цокав, як материні старі ходики. «Кажуть, ніби це поганий знак, коли у тиші почуєш цокіт годинника». Він усвідомлював, що знов стоїть перед терезами: на одній шальці чоловік метр вісімдесят заввишки з чеком на десять мільйонів, на другій — камінець,, як ніготь його мізинця.

Біля дверей стовбичив швейцар, витріщаючи на нього очі, ніби мав наказ його пильнувати. Може, це теж був поліцай, переодягнутий у ліврею. А певне. За портьєрою Джуліо уявляв собі приглушені секретні розмови, можливо, телефонні дзвінки до Готтарді чи якогось банкового урядовця. Він не мав чого боятися, але був такий знервований, що прикурив сигарету, тут же її загасив і одразу закурив нову. Швейцар це, звісно, помітив, інакше не лупав би на нього так уперто. Врешті прикажчик вернувся з чорною атласною шкатулкою в руці й почав її загортати в вєленовий папір.

— Все гаразд? Можна його взяти? — іронічно запитав Джуліо. Прикажчик подав йому шкатулку з легким поклоном.

— Вона ваша.

«Маєш!» — сказав Джуліо поглядом перевдягненому поліцаєві, коли той послужливо відчиняв йому двері.

«Так чи інакше я маю час до завтра до дев’ятої ранку: прикро, що крамниця відчиняється о тій самій годині, що й банк. Мені миттю треба десь знайти телефон, якнайшвидше»,— подумав він і зайшов до кав’ярні, де була телефонна кабіна.

— Алло… Доброго вечора, синьйоро Аделіно. Це Джуліо. Я повинен побачитися з Іваною негайно у зв’язку з обручкою. Мені потрібна адреса її школи, я заїду пря* мо тГнеї й відвезу її до ювеліра.

— Адресу школи? Ви жартуєте? Розаріо звелів мені заприсягтися, щоб я вам її не казала, а я не хочу попасти до пекла. Ми зробимо так: завтра Івана покине школу, й ми підемо до того ювеліра. В крамницю зайдете ви вдвох, а я почекаю надворі.

«Або пан, або пропав,— міркував Джуліо,— Якщо вони почнуть маніритися, то більше мене не побачать».

— Годі-бо, синьйоро Аделіно! — сказав він бундючно.— Ви гадаєте, що саме зараз, коли в мене така покупка — пробачте, я не хочу про це говорити, але йдеться про величезну суму грошей, отож саме зараз у мене можуть бути якісь потаємні думки?

Синьйора Аделіна повторювала:

— Я тут не вирішую, ви ж знаєте, я вам цілком довіряю. Але якщо це, боронь боже, дійде до вух дядька Рафаеле… Обручка вже є?

— Авжеж є.— (Він мало не бовкнув: «Вона в мене в кишені»).— Ювелір хоче особисто зняти мірку, бо потім він не зможе її зменшити.

— А, тільки для цього? То не турбуйтеся: коли вона буде завелика, ми обкрутимо під нею палець ниткою, це байдуже.

— Синьйоро Аделіно, ви жартуєте? Нитка під обручкою за десять мільйонів?!

По той бік — мовчанка. А потім:

— Дайте мені подумати.

Перше вагання. Вперше обмірковувалась можливість залишити їх на самоті. «Я посаджу її в машину, зачиню дверці, візьму на подвійний замок».

— То як же?.. Алло!

— Алло, алло… Послухайтє-но: адреси я не дам. Я можу подзвонити Івані й сказати їй, щоб вона прийшла о сьомій на площу Еседра, перед тією церквою — як вона називається? — де виголошував проповідь священик, який так подобався всім аристократкам.

— Санта Марія дельї Анджелі?

— Ага. Але коли б ви раптом зустріли Розаріо, а вій сьогодні ввечері йде на телевізор, то я нічого не знаю. Ви випадково здибалися.

— Гаразд.

— Послухайте… Я дуже вас прошу, добре?

— Не турбуйтеся. Дякую.

Він поглянув на годинника: трохи більше півгодини до зустрічі. Він помацав внутрішню кишеню піджака, де була шкатулка. Синьйору Аделіну неабияк вразило, коли вона почула про десять мільйонів. Треба домовитися з Іва-ною. «Ти добре знаєш, що про шлюб між нами не може бути й мови: ніщо нас не зв’язує, ти сама нітрохи не таїш деякої антипатії до мене». А проте не раз якась таємна

сила змушувала її не боронитись і дивитися в вікно, коли він починав розстібати ЇЇ блузку; і ця нерухомість була згодою. «Щодо майбутнього, то можеш бути спокійна: я не дитина і не кину тебе в таких умовах, з яких тебе взяв».

Але чи справді він так хотів? Не знав і сам. Треба діяти вміло. Йому згадався прикажчик, як він пропонував йому каміння—дуже обережно, а заманював його, куди хотів. Може, настане мить, коли Івана вже не матиме сили боронитися: він розраховував на ЇЇ несподівану слабкість і на власну меткість. Але в такі хвилини чоловік як божевільний, нічого не тямить, а жінка, якщо відчуває біль, опирається, кричить. При думці, що вона розкричиться, він знітився. В його квартирі, як у всіх сучасних будинках, тонкі стіни. Івана більше не прийде, потім почнеться тяганина з родиною, з дядьком — неповнолітня, розтлівання, закон; одне слово, десять мільйонів за десять хвилин сумнівної насолоди і, можливо, ще рік в’язниці.

Через півгодини він зупинився на площі Еседра. Він помітив, що дні коротшають: йому було гаряче, але він не опускав верху, бо якщо Івана вертатиметься як звичайно, він не зможе завезти її до себе: треба знайти якесь затишне місце, може, десь біля Аква Ачетоза. Він уже багато років не мав таких труднощів: жінки, з якими він зустрічався, приймали його вдома. Тих жінок, слава богу, не доводилося заманювати ніякими лестощами; вони казали так або ні, завжди казали так, хіба що були хворі. Тоді де? В парку Боргезе повно кінної варти й поліції. Він перебирав у думці, які можливості надає йому місто, і раптом Рим видався йому сплетінням вулиць, світлофорів і цементних блоків, де не знаходилося спокійного куточка з якоюсь зеленню й деревами. «Це попи нищать зелень; вони йдуть на те, що скуповують земельні ділянки або конфіскують їх до того, як їх пускають з молотка, щоб охороняти моральність громадян; вони палять дерева й ліси, відмовляються залишати зелені смуги вздовж сліпучих автострад, щоб ті місця були неприступні для безпритульних грішників, для нетерпеливих таємних коханців».

Голі тіла наяд у фонтані посеред площі, бронзові, блискучі від води, створювали враження прохолоди, одна з них, сидячи верхи иа лебеді, нахиляла йому голову.

Зустрічні жінки були вдягнені не так, як на віа Кон-дотті, хіба що теж підкоротили спідниці й показували кістляві негарні коліна. Вони поспішали з дріб’язковою

гордістю людей, вельми практичних у житті; напевне, одразу після любовних обіймів вони кажуть: «Боже мій, котра ж тепер година? Треба вже бігти».

Сорок хвилин до восьмої. Івана завжди гаялася, але цим разом Джуліо боявся, що вона не прийде. Мати була наївна, зате Івана мала інстинкт, нюх, як у звірючки; просто фізично відчувала брехню, так, як кішки чують дощ. Він помацав шкатулку в кишені, щоб підбадьоритися. Сумнівно, що Івана справді байдужа до коштовностей, як твердила мати. Вона не цікавилась, який перстень він дістане, і, здавалося, не дуже й прагнула його. «Типова королівська байдужість римського люду: а по суті, він не здатний ні до яких почуттів, емоцій».

Поліцай припав до віконця.

— Тут стоянка заборонена.

— Хто це сказав?

— Я й оштрафую вас.

— Вибачте, майте терпіння, я чекаю на декого.

— Я повернуся за кілька хвилин. Але щоб вас тут не було.

Та Джуліо вже не слухав, бо саме вгледів здалеку Івану. Дівчина йшла й лупала круг себе очима. Вона схожа була не на жінок-ласочок, що прудко й певно увиваються між машинами, а скоріше на пишну наяду. Джуліо з трепетом стежив, як вона переходить площу, ніби була останнім екземпляром вимираючого виду, взятого під охорону. «Вона поповніла й не носить корсета»,—подумав він при погляді на її круті стегна і випнутий живіт.

— Обережно,— сказав він їй.— Ти завжди повинна бути обережна, коли переходиш вулицю.

Вона глянула на нього із стриманим гнівом.

— Чи ти часом не з’їхав з глузду?

— Чому? При такому рухові…

— А певне, з’їхав з глузду, коли призначив тут побачення зі мною. Я стільки разів казала тобі, що нам не можна показуватися на вулиці. Та ще тут, за два кроки від міністерства.

— Місце вибрала твоя мати. Окрім того, тобі не здається, що ти перебільшуєш? А що, власне, станеться, коли ми його зустрінемо? Я скажу йому: «Доброго вечора, моє шанування». Так було б і краще. А то це тягтиметься навіть тоді…— Він уже хотів сказати: «Навіть

тоді, коли ми одружимося», але досить уже жартів — ця тема ставала небезпечною.— Якщо ми не можемо піти разом навіть вибрати обручку… Отже, він явний маніяк.

— Не заперечую. І тому нам треба бути обережними. Де цей ювелір? Я в машину не сяду. Підемо пішки.

— Прийдемо пізно. А потім це далеко. Ну, сідай,— сказав він, підвищуючи голос.— Сідай по-доброму, а то…

— А то що? — повторила Івана.

— А то доведеться заплатити штраф,— додав поліцай за її плечима.

— А вам що до цього? Як ви смієте? — спалахнула розлючена Івана.

Джуліо хотів скористатися нагодою:

— Зараз їдемо. Сідай жеі

— Сідайте, синьйорино, заощадите’ йому тисячу лір,— добродушно сказав поліцай.

— Я сяду, коли захочу. А ви мовчіть, якщо дорожите своїм місцем. Я можу одним телефонним дзвінком знищити вас. Ви знаєте, хто я така? Я племінниця доктора Скарайек’ї.

Поліцай стояв як баран.

— Вибачте,— залепетав він,— я не знав. Але ж я ввічливо поводився, правда? — звернувся він до Джуліо.— Я сказав: постійте, я прийду пізніше.

Івана зміряла його поглядом з голови до* ніг, як черв’яка, потім сіла в машину. Джуліо сів за кермо й закричав до поліцая:

— Ідіть собі спокійно, синьйорина жартувала! — і рвонув уперед.

Він не озирався на Івану, але й так відчував, яка вона на нього лиха, гнав на скаженій’ швидкості, щоб її налякати. Площа Порта Піа, віа Номентана. «Куди її завезти? Куди?»

— Хіба ми їдемо додому, а не до ювеліра? — запитала вона.

Джуліо усвідомив, що віа Альпі дуже близько, і так крутнув кермом, звертаючи на бульвар Реджіна Мар-геріта, що шини аж заголосили.

— Можна знати, де цей ювелір?

— Ні.

— Зрозуміло. Дай мені вийти.

— Стрибай, якщо охота, але попереджаю, що я не зупинюсь.

«Куди?» — повторював він. З площі Угорщини він проїхав дві чи три вулиці просто навмання, але зелень і спокій були всюди тільки за мурами чи штахетами. А так світло, люди, крамниці. «Треба знайти якесь місце». У нього було таке враження, ніби в машині везе трупа, не знаючи, як його позбутися. Він поїхав далі в бік річки, де на великому просторі, поглинутому пітьмою, поблискували поодинокі вогники.

— Я знала,— озвалася вона.— Казала мамі, що не вірю цій вигадці з ювеліром, але вона умовила мене…

Джуліо різко загальмував на відлюдній широкій алеї; з правого боку стояв цілий ряд автомобілів.

— їдьмо геть звідси,— сказала вона.— А то я піду додому пішки.

— Про мене, йди.