— Що я тобі зробила? Скажи! Ти передав, щоб я прийшла, і я прийшла. Я виконую обіцянку, а ти ні.

— Замість радіти, що ти сама зі мною…

— Якби я хотіла це зробити, то зробила б уже давно. Рушай або я виходжу.

Він рушив, щоб її вгамувати. А втім, це місце було паскудне. Парочки навмисне поставили машини одна за одною в колону, щоб взаємно оберігати себе від лиходіїв, які могли б на них напасти. Але цей подвійний ряд червоних стоп-сигналів, ці білі металеві коробки, де всі робили те саме, викликали принизливе усвідомлення того, що ви піддалися масовій еротиці і що в вас озвалися пристрасті, заспокоювані всіма однаково.

— Гаразд. Скоряюсь. Але зупинимося в іншому місці: я хотів з тобою зустрітися, щоб поговорити.

Івана зміряла його недовірливим поглядом. Коротка й вузька спідниця відкривала її ноги значно вище колін: благенька блузка стовбурчилася біля вирізу й показувала частину грудей. Вона навіть не затулялася: страх обернув її на розумово відстале гладке дівча. В Джуліо майнула підозра, чи не затримала якась хвороба її розумового розвитку. «Тут не можна стати і там, тут ходить багато людей, а нижче ресторан». Він рушив униз, бо вони були на спуску, і нарешті зупинився в кінці завулка, що вів до групи будинків, на вигляд порожніх. По той бік був трав’яний насип, повернутий

до Тібру. Він заглушив мотор, і стало чути жаб’ячий кумкіт.

— Чому ти спинився?

— Хочу з тобою побалакати.

— Вигадка. Я знаю, чого ти хочеш. Хіба не можна почекати? Тато вирішив на жовтень. Це означає, що чекати трохи більше двох місяців. Не витримаєш?

Джуліо підпер рукою чоло й заплющив очі. Два місяці: пролетять, як мить, а він ніяк не зважиться. «Що це мені того вечора забандюрилося?» — подумав він, згадуючи хвилину, коли він постукав у двері Скара-пек’їв.

— Звісно, витримаю. Але ти не знаєш чоловіків. Інший би вчинив так: затяг би тебе в якусь пастку.

«Треба щось придумати, щоб вона вилізла. Нікого тут нема. Скажу їй: «Сядьмо» — і перекину її на траву. Якщо кричатиме, налупцюю, присилую, щоб вона дозволила мені зробити своє, а потім поїду* втечу. Але куди?» Це він був трупом, якого не міг позбутися. Що станеться через два місяці? І навіть раніше, коли батько скаже йому: «Підемо до церкви на оглас»? Він тарабанив пальцями по керму і в думці питав себе, чи не треба ужити сили замість того, щоб покладатися на дипломатію. Крім того, він ніколи не мав часу: за хви^ лю їм доведеться вертатись додому. Але мати Івани сказала йому, що батько затримається біля телевізора; і коли побачить, як вони точно вертаються, мов слухняні діти, може, подумає: «Ну й бовдур!»

— Слухай, Івано: я хочу бути щирим. Шлюб між нами береться на ціле життя. Я зустрів тебе на вулиці, пішов за тобою, розмовляв з твоїм батьком, перш ніж тебе пізнав, бо ти мені сподобалася з першого погляду, це тобі ясно. Шлюб для мене не означає завести родину й мати дітей: вони будуть, якщо ти захочеш, але я на цьому не наполягаю. Я заручився з тобою, бо ти мені подобаєшся. А то я залишився б старим парубком. Коротше, я одружуюся з жінкою, з якою мені повинно бути добре в ліжку. Зрозуміло?

Вона кивнула головою.

— Докінчуй.

— Ти не хочеш навіть зараз про це говорити?

— Та ні, але тут я боюся і треба їхати додому, бо вже ПІЗНО:

— Стривай. Адже я поводжуся пристойно.

— Ти так пЪводишся, бо я так хочу.

— Згоден. Я не мораліст, і якби тобі захотілося раніше, то ми б це зробили. Але ти сказала мені: ні. І я сказав: добре. Іноді, однак, мені здається, ніби тобі просто огидно, коли я наближаюся до тебе або торкаюся тебе. От я й міркую: що мені робити, якщо тобі любощі не сподобаються? Для цього краще було б спробувати, і побачиш, що поступово ти розохотишся. Цим я хочу сказати, що ти до весілля залишишся дівчиною; але якщо ти мені ще перед тим скажеш, що тобі це не подобається, коротше, що ти відчуваєш"відразу або до мене, або до моїх пестощів, то краще відмовимося від одруження й підемо кожен своєю дорогою.

— Люди не одружуються тільки для цього.

— Ну а я — так.

— А чого б ти тоді хотів?

— Хотів би тебе дуже обережно привести до тога, щоб ти погодилася з усім, що робиться в подружньому житті. Привчити тебе, підготувати — сьогодні якусь крихту, завтра іншу — так, щоб потім тобі все було легке й природне.

— А хіба не можна цього зробити після весілля?

— Я не мав би терпіння чекати. Того вечора, коли це стане моїм правом, ми вступимо в шлюб остаточно.

— Зрозуміло. По-твоєму, ми чинимо неправильно, тобі не досить того, що ми робимо.

— Цього замало. Майже нічого. Ти не знаєш, скільки всього мусить дружина робити, щоб задовольнити чоловіка! Нам треба зустрічатися поза твоїм домом, хоча б у моїй квартирі, де ти почуватимеш себе вільно, де ми будемо самі й матимемо час. Почнемо й помалу, крок за кроком, просуватимемось уперед. Коли ти скажеш «ні», я перестану.

— А мені теж довелося б щось робити?

— Як хочеш. Тобі хотілося б?

— Ні. Не думаю.

А проте Джуліо вперше відчував, що хотілося б. Вона припала до дверцят і злякано дивилася на нього. «Гарна. Гарна,— умлівав він.— Але треба опанувати себе, вона справді дурненька! А то все зіпсую!» Кров у його жилах кипіла.

— Якщо ти не захочеш, так нічого. Вирішуєш ти, зрозуміло, Івана? — Вона сказала: «Так. так» — і вперто

дивилася на нього.— Але ти не повинна пручатися. Обіцяєш?

— Іноді, коли ти торкаєшся моїх грудей, мені це противно. Але ти не перестаєш. А тобі ні?

— Ні. Ніколи. Але ти повинна мені показатися вся, як ти є. На відстані. Я не наближатимусь, не торкатимусь тебе.

— Одне слово, мені довелося б грати в живі картини.

Він засміявся.

— Ну, що ти скажеш на це? Згоджуєшся?

— Бачиш, я не кажу ані «так», ані «ні». Я подумаю про це. Сьогодні ти ясно висловився, говоритиму ясно і я.

— Але якби це було «ні», запам’ятай, я поклав собі скінчити, хоч скільки б це мені коштувало. Зрозуміла?

— Я-то так, але ти нічого не розумієш. Ти кажеш: прийди до мене. Припустімо, я б хотіла прийти. А як дядько? Якщо сьогодні ввечері він нас не застукає, то це буде чудо. Якби він знайшов мене з тобою в машині, на пустельній польовій дорозі…

— Ти б сказала йому: «Я зі своїм нареченим, він хотів знайти якийсь романтичний куточок, щоб подарувати мені обручку».

— Так, а він би запитав: «А де ця обручка?»

— А ось вона,— сказав Джуліо, дістаючи з кишені шкатулку.— Це ще не обручка, а дорогоцінний камінь, і тому ми мали йти до ювеліра. За тиждень буде готова обручка. Хочеш її побачити?

Вона кивнула без особливого запалу. Джуліо помалу розгортав коробочку, як роблять перед дітьми, щоб розтягти час чекання. Тим часом він думав, яка дивна з Івани дівчина. Інша вже знайшла б якийсь привід, щоб трохи покататися на його машині: Івана ж не хотіла в неї сідати, навіть не глянула на неї. Не виявляла цікавості й до обручки. І не тому, що була безкорисливою, а просто несвідомо ставилася до вартостей, яких мала би прагнути кожна людина, а надто її ровесниці. Може, собі на лихо, він натрапив на єдину справді безкорисливу й чесну дівчину і на єдину справді порядну родину.

— Іди сюди,— сказав він їй.— Іди ближче.

Він розчинив шкатулку: дорогоцінний камінь на чорному атласі виглядав як звичайний кристал.

— Що це таке?

— Бриліант, солітер.

Івана .взяла шкатулочку, оглянула камінь, потім обернулася до Джуліо й запитала:

— Справжній?

— Авжеж, найсправжнісінький,— відповів він зі сміхом.— Аби ти знала, скільки він коштує!

Він не назвав цифри, це було б вульгарно, а крім того, побоювався, чи не одурено його. Може, камінь за портьєрою замінили на інший.

— Ти купив його в якогось знайомого?

Джуліо задоволено відповів:

— У Бульгероні.— Але й це ім’я пролунало даремно,— Дай мені руку.— Вона подала йому руку, трохи зігнуту й розтулену, як рука в балерини під час танцю.

— Яка в тебе гарна рука! — Він з’єднав їй пальці й поклав камінь між підмізинним та середнім пальцем. Тепер він уже бачив, що камінь справжній.— Чекай,— сказав він, запалюючи лампочку на розподільному щитку. В синявому світлі рука ще побіліла, і камінь набув особливого блиску.— Ну, що скажеш? — запитав він.

Івана нахилилася над обручкою, показуючи перса. В Джуліо озвався нестримний вроджений потяг, він кинувся на неї, цілуючи і стискаючи.

— Обережно! Камінь!

Він відсунувся, похололий. Камінь упав. Не було його. Зник.

— Боже мій,— прошепотіла вражена Івана.— Боже, боже…

їм довелося вилізти.

— Обережно, будь обережна, може, він на спідниці!

— Ні, він упав у машині, я певна.

Він узяв ліхтарика, яким світять при огляді мотора, і все обнишпорив: нічого. В горлі йому пересохло. Нарешті внизу біля важеля передач щось заіскрило.

— Є! Ще б трошки — і впав би в коробку передач. Тоді шукали б ми його.

— А власне, котра година? — сказала Івана, проводячи рукою по чолу.— їдьмо вже.

— Почекай, дай передихнути. Знову страх за цих…

— Знаєш що? Я подумала собі: «Святий Антоній», як це робить мама, і камінь знайшовся.

Він узяв її руку й поцілував.

— Вибач мені.— Справді він просив у неї вибачення, що мав підозру, чи не взяла вона бриліант і не

сховала його в ліфчику, панчосі чи де завгодно. «Змушу її роздягтися тут на траві: вона повинна його мені вернути за всяку ціну».

— Ходімо трохи пройдемося. Батько все одно піде сьогодні ввечері на телевізор.

Був чудовий вечір. З-поза придорожнього пагорка вигулькнув місяць і освітив луки, що положисто спускалися до мерехтливої води. Джуліо взяв її під руку. «Наречені Любесенько собі прогулюються,— подумав він, але відчув гострий смуток.— Зайшов я в глухий кут. Нема рятунку». Де-не-де стирчали кущики очерету, високого, наче списи.

— Ходи, зійдемо вниз по насипу.

Жага, пробуджуючись, тьмарила йому свідомість,. «Заведу її за очерет, роздягну, навіть коли кричатиме, нікого тут немає, візьму її, а потім, що зроблю потім? Потім кину її в річку й втечу». Тільки так і можна визволитися від цього наслання. Ідучи, він гладив рукою їй клуби.

— Я не можу йти по траві на високих каблуках.

— Іди, як не можеш, я понесу тебе,— наполягав він, тягнучи її за руку. Він хотів узяти її на руки, вона була тепла, пружна.— Не манірся.

Івана повторювала:

— Ні. Я не йду.

Він ухопив її за стан і потягнув силою.

— Що ти хочеш зробити? Куди мене ведеш? Ні, ні…— просила вона, відбиваючись.— Ні!

Нарешті ривком їй пощастило звільнитися. Непевними кроками пішла вона по мокрій траві і все дивилася на нього, перелякана, злегка скошуючи якісь зовсім порожні очі.

— Я нічого не хотів тобі зробити. Чому ти так боїшся?

— Бо я ще мала.

Потім поправила сукню й волосся, прибираючи свій звичний гордовитий вигляд.

— Ходімо,— сказав Джуліо.— їдьмо додому.

Від повороту, де шлях спускався, поволі наближалася біла «шістсотка», беззвучно, ніби з вимкнутим мотором.

— Мамо рідна…— прошепотіла Івана, затуляючи рукою рота.

— Заспокойся,— сказав Джуліо. Він подумав, що нерозумно було приїжджати сюди з коштовним каменем V кишені.

«Шістсотка» поволі й тихо котилася вперед. За два кроки від них стала: дверцята тут же відчинилися, і з машини вискочив карабінер. Джуліо, ідучи, стиснув дівчині руку. «Чого ви хочете? Що вам треба? Ми не робимо нічого поганого, прогулюємося»,— готував він відповідь. Але карабінер, порівнявшись із ними, хвацько торкнувся кашкета й подався до групи будинків. Машина рушила й скоро зникла.