Через кілька хвилин обоє знов опинилися серед вогнів і людей. Джуліо заспокоював її: «Звичайна випадковість. Когось, хто мешкає там, підвезла наречена. В Римі стільки карабінерів!» А проте він не був цілком певний цього. Вона хитала головою й твердила, що то один із посланих її дядьком, і він уже, звісно, передав йому все.

— А хоч би й так? Скажеш йому про обручку.

— Ти його ще не знаєш. Він не довіряє і не довірятиме до останнього дня. Аж поки станемо перед вівтарем. Он тітка Джованна, по-моєму, теж мала обручку.

— А потім, що сталося?

— Не знаю. Я була дитиною. Але тітку з черевом пам’ятаю. Цілий день вона плакала в своїй кімнаті, плакала й мліла від жари й обмахувалася газетою. Я тоді вірила, що мамам розрізають черево і з нього виходять діти. Я думала, вона плаче, бо боїться розтину.

— А він?

— Він був з Бергамо. Більше не показувався. Дядько шукав його всюди. По-моєму, він живе в Бразілії. Але доведеться йому там і померти, він не посміє вернутися. Дядько сказав, що коли тільки повернеться, то він поріже його так, як різали його сестру. Це називається кесарів розтин. Кесарів розтин — це коли розрізають живіт так, як думала я. Дитина вийшла, але тітка з операційної вже не вийшла. Вона була гарна, при тілі, як я і моя бабуся.

Розказуючи цю історію, вона кусала шкурку біля нігтя мізинця. Тим часом приїхали наЧУвіа Альпі.

— А тепер що скажемо?

— Не турбуйся. Говорити буду я. Пам’ятай, що ми зустрілися на вулиці.

Джуліо насилу вів машину, бо відчував легке запаморочення. «Коли я вже вирішу подзвонити до Уго?.. У мене напевне щось не гаразд, і боюсь, що Уго це підтвердить». Йому полегшало, коли вони були перед будиночком, і він заглушив мотор.

— Добре йде, га? — сказав він, поплескуючи по керму, мов по крупу коня.

— Так,— відповіла Івана.— Шкода, що вона не червона.

Була вже дев’ята, але вони сподівалися, що бухгалтера ще не буде вдома. Проте з обличчя синьйори Аде-ліни Джуліо зрозумів, що він уже вернувся, і сказав голосно:

— Подивіться лишень, кого я вам веду! Я побачив її тут на вулиці, їхав за нею машиною під самим тротуаром, потім запитав: «Підвезти, синьйорино?» Вона обернулась. І тоді…

Синьйора Аделіна перепинила його:

— Це зайве. Батько погано себе почуває. Додому вернувся блідий, як мрець, і випив ліки.— Вона відійшла, перекинула через плече светра, ніби він мав її оберігати.

Джуліо обернувся до Івани із задоволеним обличчям. Вона глипнула на нього й сказала:

— Як гарно ти вмієш брехати!

Трохи згодом зайшов бухгалтер у вітальню, йому стало краще.

— Пробачте, але я залишусь так, по-домашньому.— Він був у штанях від піжами й спідній сорочці з довгими рукавами.— Вдома я почуваюся найліпше, можу поводитись, як заманеться.

Дружина й дочка клали йому подушки за спину. При цьому він їх сам направляв:

— Вище… ні, тепер нижче… так добре.— Він був блідий.— Що таке людина, скажете мені? — звертався він до Джуліо.— Досить кількох крапель, щоб поставити на ноги навіть такого старого віслюка, як я. Отож я не раз кажу знайомому священикові: як ви можете судити про поведінку якогось християнина, коли досить єдиної хімічної сполуки, щоб його змінити, коли — за нинішніх наркотиків — одна маленька пігулка може з нього зробити або ангела, або диявола? А хімікати в їжі, а всі ці паскудства, що ми вдихаємо з повітря? По-моєму, від них тільки осадок у нашій крові, як у пробірці, а воля,

серйозність, характер — усе може йти к бісу… А це ж страхіття! Почуваєш себе добре, сперечаєшся, дивишся телевізор… І раптом тебе кидає в холодний піт. Кажеш собі: це нічого, минеться, це все спека, перенесеш, перенесеш, а нараз ніби якась рука стисла тебе за горло, груди, вже капець, думаєш, прости господи. Ніби змінюєшся в таку хвилину… Я завжди кажу декому — хто згорда натякає про бідняків і хто такий самовпевне-ний — аби так сталось, щоб їм якимсь насосом прискорили обіг крові, тоді вони б відчули, що таке серцеві спазми.

— Це, певне, сироко,— сказав Джуліо.— У мене теж хвилину тому було запаморочення.

— Ні,— промовила синьйора Аделіна.— Це ті, з кооперативу. Він зустрів їх у кав’ярні.

— Вона має рацію. Як тільки я їх побачив, кров так і вдарила в голову… До того ж я дуже виснажений. Цей рік був важкий. Влітку я звичайно їжджу на тиждень до приятеля в Монтекомпатрі, він поставив там собі хижку. Ось там повітря!..

— Знаєте, що ви повинні зробити? Попросити відпустку, взяти валізку, забути про все й поїхати до Монтекомпатрі. Я відвезу вас туди, поїдемо разом, помаленьку.

— Ех, дав би бог… Але ті не дозволять мені виїхати, поки…

— Джуліо, покажи таткові бриліант,— сказала Івана.— Цей бриліант вставлять у каблучку,— пояснила вона батькам.

— Залюбки. Я вже про нього забув.

— Дайте його сюди, я хочу помилуватися ним спокійно.

Синьйора Аделіна стала в чоловіка за плечима, щоб і собі побачити.

Скарапек’я розчинив шкатулку й оглянув камінь. Він узяв його в руки, покрутив.

— Гарний. Я не дуже на ньому розуміюся, але він має бути дуже гарний, якщо коштує, як мені Аделіна казала…

— Десять мільйонів,— додав Джуліо.

Скарапек’я скоса зиркнув, на нього недовірливим поглядом, як першого вечора. Джуліо знав, що це було навіть не через ціну за перстень, а скоріше з недосвідченості він побоювався, чи не жартують з нього.

— Ви сказали, десять мільйонів?

— Це винятковий камінь,— спокійно відповів Джу-ліо,— квадратна грань дуже цінується, подивіться, якої він води… Здається блакитним.— Бухгалтер поглянув, звісно, нічого не побачив і знов зиркнув на Джуліо.— Уявіть собі, тиждень потрібно, щоб його оправити. Це має робити лише фахівець.— Він почав розводитися про коштовне каміння, оперуючи лексиконом неаполітанського ювеліра: грань, вода, карати, Амстердам тощо, потім додав: — Я хотів, щоб Івана його побачила вже сьогодні ввечері, і тому мені довелося заплатити одразу… Подивіться.— Він дістав з кишені чекову книжечку і показав її йому.

Бухгалтер надів окуляри й прочитав: «Фірма Буль-героні. Лір десять…»

— Скільки нулів! — зауважив він зі сміхом і порахував їх: — Десять мільйонів.

Ця сума його вразила — досі вона була для нього тільки мертвою цифрою в гросбухові, і йому навіть не снилося, що колись він її матиме у власному домі, покладену на столі в вигляді камінчика.

— Нічого собі,— промовив він. Потім суворо до доньки:—Чуда, Івано? Що ти сказала нареченому? Принаймні хоч подякувала?

Івана і бровою не повела. Вона явно знала, скільки камінь коштував: мати про це пробалакалась, коли дзвонила до неї, щоб вона пішла на побачення.

— Тепер уже само собою зрозуміло, що ти не можеш ходити сама надворі,— почав батько.— 3 таким капіталом на пальці…

— Отаке! Чому ж це? — сказав Джуліо, передчуваючи ускладнення.

— А як у неї його вкрадуть або вона загубить? — відповів бухгалтер.— Це готовий маєток, дехто стільки не заробляє за ціле життя…

Він розпалився, й дружина вмовляла його:

— Спокійно, Розаріо. Я дзвонила до нашого лікаря, і він сказав мені, що сьогодні ввечері не прийде, але завтра вже напевне. А поки звелів тобі лежати в постелі. А ти не тільки встав, а ще й говориш, говориш…

— Це мені на користь, ми, південці, маємо таку потребу — говорити. Ми народ філософів, адвокатів. Що б робили адвокати й філософи, якби не говорили? Окрім

того, ми сини стародавньої Еллади, нащадки Сократа, вихованці афінської школи…

— Ех, аби Розаріо був учений…— зітхнула синьйора Аделіна.

— Яке там «аби»? — відрізав Скарапек’я.— Хтось учений, а хтось невчений, я-от невчений. Мене змусили піти іншою дорогою, ніж я хотів, бо мені доводилося заробляти на прожиток: дорогою без мети, де тільки тепер я дечого навчився, та й то, на своє безголів’я, запізно! Завжди ми дечого навчаємося, коли вже пізно… Отож, коли я сьогодні ввечері відчув, що мені недобре, я подумав: кінець усьому.

— Це тільки нездужання, нервове виснаження,— сказав Джуліо.— Не варто занадто хвилюватися.

— Я й не хвилююся. Остання дія—це рівноправна частина вистави… Тільки перед тим мені б ще хотілося побачити Івану прилаштованою. Натерпілися ми з нею…

— Як усі батьки,— втрутилася мати.

— Що?.. Ага. На душі аж спокійніше, коли знаєш, що вона в руках славного молодика. Так ось, синьйоре адвокате, скористаюсь цією нагодою, щоб перепросити вас, що я був напоча гку такий непривітний.

— Та що ви кажете! Облишмо це!

— Не хвилюйся, тату, перестань про це,— сказала Івана, намагаючись обрізати задирку на пальці.

— А мені саме хочеться про це говорити, тим більше, що синьйора адвоката я, може, вже не побачу. Я хочу йому пояснити: людям, таким, як ми, що живуть у непевних умовах, доводиться завжди бути насторожі. Бо бідні не тільки бідні, ніби цього самого ще замало, але всі намагаються ще й нажитися на їхній біді. Ну, та на сьогодні годі. Одного вечора, як тільки мені покращає, нам треба побалакати про весілля, визначити, де й коли його справити. Я хочу перед тим, як піти з цього світу, ще побачити вас щасливих.

Хоч Скарапек’я говорив такі речі, він був блідий, мов крейда, і перш ніж Джуліо пішов, мав ще один напад. Дружина бідкалася:

— Здоровий чоловік, як бугай, вмолотить на вечерю три тарілки макаронів і квасолю, потім спить без задніх ніг… досить було побачити тих негідників, щоб так його розвезло.

Джуліо запропонував викликати лікаря, але воня

сказала:

— Ні, дякую. Завтра прийде наш лікар, а якби, не дай боже, мала б настати його смертна година, навіть той її не відверне.

Ця прикрість дуже порушувала плани Джуліо. Йому було жаль Скарапек’ю, він вважав його за добрягу; але його намір якнайшвидше домовитися про весілля наполохав його. «Воно-то правда, такі речі говоряться, коли непереливки». Ось і його мати, коли не почувала себе добре, одразу телефонувала йому й докоряла, що він не подарував їй ще внука. «Я так і не доживу до цього»,— казала вона, схвильована; а згодом, поправившись, вже й не заїкалася про це, тим більше, що ніколи не любила малих дітей.

Наступного вечора Скарапек’ї не покращало. Джуліо застав його в постелі й бачив, як у нього під розхристаною сорочкою важко піднімаються й опускаються груди, мов старий ковальський міх. Він мав п’ятдесят сім років, а виглядав старішим за батька Джуліо.

— Івана — дитя старих батьків,— сказав він другого дня. Він лежав у постелі, але дихалося йому вже легше і, йому хотілося побалакати.— Я мав близько сорока років, а Аделіна трохи більше тридцяти. Ми майже змирилися з тим, що не матимемо дітей; було лише кілька марних надій, але вона не могла доносити. Вона дуже побивалася, що не може зробити мені цієї радості. Знаєте, хоч би ради людей. Аж це одного дня…

— Це був панотець Пій.

— Як, панотець Пій, а не я?

Вона похитала головою.

— Це він допоміг, своєю рукою. Тебе там не було, ти нічого не знаєш. Стільки нас туди з’їхалося, дехто навіть з дітьми. Була весна. На світанку ми пішли на його месу: пташки, дерева вже з новим листям, гори, порослі дроком, і дітвора, всюди сама веселість, а я почувала себе як суха галузка, що тремтить від холоду. Коли він наблизився до мене, я соромилася до нього озватися. Потім набралася духу, підійшла ближче, подивилася на нього — який він гарний з цією бородою! — й попросила його*. «Дитяти». Всі притихли. Він поклав мені руку на живіт, ось так,— вона взяла руку Джуліо й поклала її собі на живіт,— і сказав мені: «Хто не вірить у господа, тому здається, ніби бочка в нього по

рожня, хоч насправді вона повна». Я не зрозуміла; я навіть ІсусовІ слова в святому писанні не розумію. Річ у тому…

— Що вона була повна! — закінчив безсоромно Ска-рапек’я.— Але наповнив її я!

— Ви, чоловіки, завжди вульгарні,— сказала дружина.— Завжди псуєте поезію.

Джуліо сміявся разом з бухгалтером. У цьому домі йому найбільше подобалося, що він може бути безпосередній, не скутий ніякими приписами, що він тут має певні привілеї, які не треба було обстоювати щодня, бо вони належали йому просто тому, що він народився мужчиною. Це був старосвітський дім. Старосвітський до цих пір, їхній дім такий не був ніколи: хіба що в часи, йому невідомі, коли жили дід і баба та прадід Ні-нін; одначе той, як про нього розповідали, був сухуватий, по-п’ємонтському гречний і бундючно-веселий. Зрештою, вони споконвіку були багаті, а багаті завжди трохи витають над землею, отож мають ширший кругозір; Скарапек’ї ке могли бачити далі, ніж на крок від себе, тобто тільки себе і той невеликий простір, який вони займають.

— Ви, синьйоре адвокате, ще не знаєте, що то за втіха бачити, як власна дружина поволі повнішає, коли можеш собі сказати: це зробив я. Ми ще поплескаємо про це язиком,— додав він і підморгнув.— Уявляю, яка це велика радість, коли хтось зробить наукове відкриття: Марконі телеграф, а потім ті двоє, Кюрі, чи той з поліомієлітом. Але це вдавана радість. На папері. Це — підрахунки, цифри, пробірки чи мікроби, які треба винищити. Створювати — це щось зовсім інше. І це створене— тут, у череві твоєї дружини. Жінки’нерозумні, інакше вони не були б жінками… Надівають свої широкі сукні, сорочки, закриваються ганчірками, як опудала, їм і невтямки, що ніколи вони не були і не будуть такі гарні. Коли Аделіна роздягалася, я був в екстазі, бачачи її черево, округле й туге, мов бубон. Любий синьйоре адвокате, лихо в тому, що нинішні мужчини вже не мужчини: вони вже не мають сміливості так висловлюватись, а може, нещасні, вже так не відчувають. І боюся, що саме тут собака закопаний. Сьогодні вони відрощують волосся, ви помітили? Аби ж то ще жив «він»… по-перше, чогось такого їм би й на думку не спало, а по-друге, він би послав їх постригти. Він це все

5 Альба де Чеспедео

дуже добре розумів, він, хто боровся за збільшення народонаселення, нагороджував багатодітних матерів* Твердили, що для колоніальної експансії, для чисельності. Нісенітниця. Вигадки пропаганди. Він робив це для того, щоб мужчини мали почуття мужності і в праці, і в спорті, і в війні. Ну от,, скажіть мені: про розлучення говорилося, коли був «він»? Продавалися наркотики, снотворні таблетки, заспокійливі ліки? Тягар сучасного життя лежав на його плечах, нам ні про що не доводилося турбуватися. «Не заважайте керманичу»,— радили нам. Нашим завданням було лише привести на світ нових людей, і як тільки вони виходили з тіла матері, він одягав їх у мундир. Бо «він», крім усього іншого, знав, що то означає мундир.

— Я, правду сказати, мундирів не люблю,— заперечив Джуліо.— Я завжди був антимілітаристом.

— Браво! І ви думаєте, що це так може йти далі? А сьогоднішні хлопці — адже я їх бачу, тут близько дансинг, вони приходять увечері танцювати — думаєте, не мріють про мундири? Довге волосся, чоботи, піджаки і все можливе, що продається і що має такі ідіотські назви, як on, non, біт, це все тільки заміна чорної, коричневої, червоної сорочки чи пера альпійських стрільців, бо молодий мужчина без мундира нещасливий. Сьогодні, коли існує регулювання народжуваності, коли є емансипація жінок, ми втратили мужність. Сідають у тюрму, бо не хочуть воювати, і дають жінкам пілюлі, бо не хочуть мати дітей. Раніше жінки приймали пілюлі, щоб мати більше молока: моя Аделіиа, худа, як тріска, але в неї були прямо два фонтани, вони навіть сукню їй замочували. ГІо-моєму, ми вже розплачуємося за злочин, що забили його і повісили на гак, мов кабана. Чоловіка, завдяки якому нам заздрив цілий світ! Казали: от би й нам такого! Через сто років, коли судитиме історія, дорого ми заплатимо за площу Лорето, уявіть собі! Чи це будуть ваші діти, чи діти ваших дітей, але хтось заплатить. На щастя, я вже буду під землею. На щастя, кажу, бо я б не хотів бути при цьому.

Джуліо нудився, коли говорили про політику. Жінкам він повторював те, що чув від свого батька, завдяки чому його один час вважали за лівого. Але він не був ані лівим, ані правим, він був ділком; однак, бачивши, що й ті, й ті помиляються, схилився на бік тих, хто помиляється, але заробляє. Скарапек’я був людиною

здорового глузду. Він же, наслухавшись батькових ідей, запозичив головні пункти заперечення антифашистів: расизм, конкордат, війна.

— Я не кажу,— згодився Скарапек’я,— що він не помилявся. Інакше не був би людиною. Але він припустився тільки однієї помилки: почав війну. Послизнувся на банановій шкурці, сто чортів,— сказав він, кусаючи пальця.— А втім, чи міг він її не почати? Не тільки через німців. Адже ви знаєте, що ми народ волелюбний і завжди вміли спекатися невигідних союзників. Але по щирості сказати, бачивши, як Німеччина за кілька днів розлущила такий міцний горіх, як Франція, навіть і я, хоч який розважливий, пішов би на ризик. Я сказав би собі: «Спробую». Спробував, але не вийшло. Якби вийшло, то сьогодні… Можу собі уявити, де б я був сьогодні… Ну, а король, бідолаха, що він уже такого зробив? Коли він був тут та ще й зі своїми грішми, все йшло добре, «він» йому казав: «Підпишіть, ваша величносте»,— і король підписував. З другого боку, він чимось же йому завдячував. Так чи інакше був цезарем. Так, цезарем,— повторив він.— А тепер кого нам дають замість цезаря? Спершу адвоката, чесного чоловіка, який помер на залізному ліжку; чудово, але це не може не викликати думки: «Якщо той, хто мешкав у палаці Квірінале, скінчив на залізному ліжку, то де скінчимо ми?» Його заступив професор, славетний вчений і теж порядний: тільки каліка. Але очі нікуди не подінеш. Що може сказати молодий лейтенант, коли військовий парад прийме каліка? Ну, синьйоре адвокате! На щастя, молоді лейтенанти не думають. Якби ви тільки почули, як він говорив: «Італійці з-за морів, слухайте!..» Аж мороз ішов поза спиною. А потім, коли Італія в війні могла тягатися з Англією, Сполученими Штатами?

— Програній з самого початку,— сказав Джуліо.

— Повторюю вам: він помилився. То була, так би мовити, необачність. Мали б йому відкрити очі на помилки. Зрештою, він дістав добру науку і сам би зробився не такий войовничий. А сьогодні він під землею, а ми в багні. Престиж, де сьогодні престиж країни? Хоч би на поштових марках. Той профіль, ніби ми вернулися в часи Римської імперії.

— Тато сентиментальний. Ці скарги я вже знаю напам’ять, Як я була маленька, щонеділі він водив мене

до брами парку Торлонія: «Тут він мешкав,— казав він мені,— сюдою виходив».

— Ви в цьому нічого не бачите,— зітхнув бухгалтер.— Тоді солдати, що їхали до Африки, завжди вирушали вночі. їх відводили пішки на станцію, щоб вони хсч трохи пройшли по віа Номентана. Коли вони нею проходили,— направо рівняйсь! — всі рівнялися на цю гарну білу віллу, де він спав, а потім зі співом ішли далі.

— А що ви робили в війну?

— Гм, я був… теж через Адєліну, в неї були викидні… Одне слово, мене силоміць запхнули до шпиталю, тут, до Челіо, у відділ постачання.