— Який мій Розаріо у війну був славний!—сказала синьйора Аделіна, ніжно дивлячись на нього.— Ми не мали ні в чому нужди. Війна скінчилась, а в нас ще не перевелися кава, цукор, сири…

‘ — Мене це мучило, повірте мені. А бідний мій брат наклав головою.

— Ваш брат? — здивовано запитав Джуліо.

— Нікола,— сказала синьйора Аделіна.

— Як це, Нікола? — підскочив чоловік.

— Ніно, Ніно…— сказала вона примирливо.— Він хотів^щоб його звали Ніно: не зносив імені, даного йому. Як він злостився, коли ми помилялися! Вибач мені, звичайно, Ніно,— повторила вона чоловікові, підкреслюючи пестливе ім’я померлого.— Квітка! Правда ж, Розаріо,. Ніно був дуже гарний? Це гарне чорне волосся й очі… Іванині очі.

Джуліо запитав, де він загинув.

— Та вдома. Вмер удома через кілька років, але від хвороби, підчепленої в Африці, якась дизентерія. Зараза. Бідний Ніно.

Бухгалтер кивав головою:

— Трагедія. Це була трагедія.

— Мамо, говори про щось інше,— озвалась Івана,— татові знову погіршає.

Івана опікувалася батьком терпляче, але не здавалося, щоб вона за нього боялась. Може, це’була її манера виявляти почуття: принести склянку води, взяти піджак і повісити його на стільці. Джуліо ішов од них щораз пізніше, бо тепер уже вдома почував себе ніяково,

як у батьківському домі. Цього вечора він сказав Івані, що обручка може бути готова на день раніше.

— Але ти ще не дала мені відповіді.

— Не віриш мені? Боїшся, що багато викинув грошей за обручку?

— Що ти! Як ти могла таке подумати? Зрештою, коли розладнаються заручини, тобі доведеться мені її повернути.

— Ось як? А як я тобі її не верну?

— Доведеться, для цього е закон.— Він засміявся і взяв її в обійми.— Облишмо ці дурниці. Ти думаєш про мене? Думаєш про відповідь?

— Так, думаю, думаю,— неуважно відповіла вона, і здалося, ніби вона розчарована.

Уже кілька днів Джуліо здавалося, що за ним менше стежать, і, згадуючи, як ні сіло ні впало з’явився карабінер того вечора над річкою, він вважав це за випадковість. Проте бухгалтер казав, що «вони» наперед знають, хто буде їхньою жертвою і, як треба, спровокують на хибний крок, і вже вона в їхніх руках. Може, вони хотіли створити ілюзію, ніби вій вільний, щоб кинутися на нього при першому таємному побаченні з дівчиною.

Але чи це побачення буде коли-небудь? З якогось часу він жив на диво бездоганно, проте не хотів далі так жити. За кілька днів він зажадає відповіді від Івани;, вона, напевно, попросить у нього відстрочки, а тим часом буде готова обручка. Відколи він з нею зустрівся, то постійно жив у мареннях. І хто зна — може, це найважливіше. Він питав себе в думці, чи не позбавляв він себе найкращого в коханні й пестощах; бо щоразу, як він ішов до якоїсь жінки, то був у піднесеному настрої, веселий, а коли на світанку повертався од неї, то мав відчуття холоду, якого не міг позбутися цілий день. «Це твоя вина, Даріє»,— казав він собі, вставляючи ключа в замкову шпарину.

При чому тут Дарія? Не було ніякого зв’язку між нею і думками, які його опосіли. А проте йому дуже кортіло піти до її кабінету й налупцювати її: це те саме бажання, що виникло вперше тоді,-коли він познайомився з нею в палаці правосуддя. Вона йшла назустріч, коротка тога, ставні ноги, а крім ніг, нічого особливого, але Ця впевнена хода, цей упевнений погляд. Потім одного* дня він почув, як вона виступала. Більше того — тепер він може признатися — він пішов спеціально

послухати її. «Чудова,— заявив він.— Вона має рацію, ми ніколи не станемо друзями!» Це не означало, що він її кохав. Ні й ще раз ні. Він ніколи її не зносив. Вона завжди хотіла говорити, але не просто, не про всяку всячину. Вона ніколи не пристосовувалася до нього: мала власну роботу, відрядження, обов’язки. В ліжку вона подобалася йому більше за інших, бо, крім гарного тіла, мала світлу голову; а все ж він не міг погамувати якоїсь злості до неї. «Якби мене не кинула вона, то за кілька днів кинув би її я. Вона вберегла мене від мороки». Він приїхав до Рима, щоб позбутися батькового моралізаторства, і, як на те, знайшов його в жінки. «Чому ти обрав Рим?» — запитав його батько. Батьки жили тут кілька років і зберегли про столицю гіркі спогади. Це було в часи, коли батька могли щохвилини арештувати й вони б залишилися з матір’ю самі: хай би що йому загрожувало, він повторював: «Тільки терпіння, час працює на нас». Якось увечері він повернувся додому з підбитим оком, запевняючи, що впав з велосипеда. Згодом він сказав Джуліо: «На мене напали, але я не хотів лякати мами. Ти тепер уже мужчина. Якщо я одного вечора не вернуся, якщо я зникну, то йди просто до Вімінале і там тобі скажуть».

Він пішов вимкнути телефон, щоб уникнути розмови з матір’ю. Тепер він уже напевне знав^що,батько в Римі; по обіді він подзвонив до «Малої Ведмедиці» і запитав, чи професор Броджіні повернувся з Мексіки. Йому відповіли, що Броджіні взагалі не їздив, в останню хвилину він передумав. Тоді він сказав:

— Це дзвонить син. Я стурбований, бо вже кілька днів ми не можемо його знайти. Мати живе в страхові…

— Заспокойтеся, він постійно надсилав статті, адже ви бачили.— (Він ніколи їх не бачив).

— Але звідки?

— Звідки? Стривайте, подумаю… здається, з Рима… Так, так, з Рима. Ба, зараз я пригадую, він телефонував учора… Подзвоніть до «Ексельсіору», там, напевне, його знайдете.

Він подзвонив, батька не було. Отже, треба його шукати. Телефонні дзвінки від матері стали неприємні. Він казав їй:

— Побачиш, з Мексіки він поїхав на інший конгрес.

— Він би мені написав, він завжди писав мені щодня.

— Може, він десь там, звідки погано йде пошта.

— Боже мій, а де ж?

— Не знаю, у В’єтнамі, в Китаї…

— Тепер ти завдав мені нових клопотів. Він повернеться, правда?

Він відповів зі сміхом:

— Якщо ти думаєш, що здихаєшся чоловіка, не бійся, тобі це не пощастить. Звісно, він повернеться.— А проте він зовсім не був цього певен: йому тільки не хотілося про це думати.

Він був стомлений, відчував звичне неприємне нездужання, а в квартирі зовсім не було повітря. Не було й Діодаго, той — на відміну від нього — пурхав у літні ночі, як метелик. Днями він купив моторолер, щоб ганяти до своїх приятелів. «Це дуже зручно,— казав він,— я ще не маю практики, але зі мною завжди їздить племінник, ми робимо прогулянки на околиці — які гарні Кастеллі в цю пору року, синьйоре адвокате!» А він, як використав він літо? Якби не домовився з Іваною, то вирушив би в круїз по Сходу і послав би бухгалтерові привіт з Японії чи Індії. Це був єдиний засіб, як з цього виплутатися. Окрім того, в круїзі він зустрів би багато самотніх жінок, чужинок, тих, хто мріє про далекі краї, про ночі на Босфорі, а найбільше прагне чоловіків. Після розлучення ніколи немає з ними клопоту, окрім щорічних поздоровлень на-‘-різдво. Він відповів би португальським словом: saudadeтуга. Туга за всіма його любощами, після яких йому нічого ке залишалося: ані жалю, ані злості, ані урази, що викликала в ньому бажання, аби Дарія розбилася в літаку дорогою до Мексіки.

Раптом його душу пронизала підозра. Його батько й Дарія мали їхати до Мексіки в однаковий час; тепер він не може знайти ані батька, ані її; він шукав її — хотів виправдатися, що забув прийти на побачення, і йому сказали, що вона в кількаденній відпустці. Цілком можливо, що співробітники з «Малої Ведмедиці» дістали наказ говорити, що Броджіні в Римі, але статті надходили з Мексіки, звідки ані він, ані Дарія не вернулись. У Мексіці його батько міг розлучитись і знов одружитися. «Цього тільки бракувало!» А проте, мабуть, саме так і було: Даріїн коханець, той незнайомець, порівняння з яким боліло йому… Ні, це надто химерна думка! Щоб його батько міг удовольняти й звеселити тридцятилітню жінку, яка з Джуліо нудилася — де там! — це смішно. «Даріє, ти повинна мені сказати, як

батько пестить: це мене вельми цікавить. Може, він навіть трохи свинтюх, хто знає… Зрештою, з мамою це не міг бути такий уже мед».

Згадалось, як він одного разу знайшов у Дарії «Малу Ведмедицю», і це ще більше утвердило його в підозрі. «Цей батьків журнал нудний, правда?» — сказав він, але вона відрізала йому: «Нудний? Та це єдиний часопис, вартий того, щоб читати!» — «Очевидно, в нас різні смаки»,— відповів Джуліо. Він читав лише кілька видань з правознавства. А точніше — передплачував, і всі вони опинялися в кімнаті Андреа, який робив у них червоним олівцем на берегах позначки, а потім казав: «Слухай, Джуліо, тобі треба прочитати оцю статтю».— «Дякую, чудово, поклади там». Тижнями часопис нагадував зі столика, щоб він його прочитав; нарешті він викликав кур’єра й наказував забрати його до комплекту.

Він метушився в порожнечі і не мав за-що зачепитися. Але насправді така метушня триває лише доти, доки одного дня не відчуєш холодного поту — як Скара-пек’я — чи легкого болю, незначного, але невідступного. Ідеш до лікаря, а він тоді каже, що це нічого, мала кіста, зробимо рентгенівський знімок, потім розгляне ЗНІМОК і скаже, що це, на щастя, нічого, але для більшої певності треба вирізати, невеличка операція, в твоїх інтересах, не так уже й смішно. А коли? Зробимо це завтра. Ти зрозумів, але вдаєш, ніби не розумієш, бо тобі соромно, що ти схуд, підупав: іншим це все ще чуже, вони не знають про це, але тебе це вразило, як грім з ясного неба за день до того, як ти збирався вирушати в круїз по Сходу. Операція вдасться, ти поправишся, випишешся з лікарні, знов почнеш жити з наміром використати час, який тобі ще залишається; а з другого боку, хто знає, може, це не воно, всі тебе запевняюуь, що це не воно, те саме вони тобі скажуть, якби це було воно, але якщо це не воно, то як вони тебе в цьому переконають? Опромінюють при багатьох інших хворобах, щоб про всяк випадок уникнути ускладнень, пояснює лікар, він дає тобі багато пояснень, і ти приймаєш їх за чисту монету, хоч* знаєш, що це не так, але підсвідомо віриш, що, може, це так; відчуєш, що всі оточують тебе турботою, навіть ті, хто ніколи не виявляв до тебе симпатії, доброзичливо схиляють голову і питають: «Як ся маєш? Радий тебе бачити». Купа людей: родичі, друзі дитинства, однополчани; навіть колеги по роботі солідарні з тобою. А проте

в думці ти питаєш себе, чи не була тобі миліша їхня ворожість, коли тебе боялись, ніж ця добродушність, ніж відвідини, якими намагаються заповнити прірву між тобою й роботою, жінками й природою, між тобою й життям, яке нині для тебе є вже тільки клаптиком неба з якоюсь гілочкою в рамі вікна, бо ти поволі слабнеш: це одужання, втішають тебе ті, хто приходить тебе відвідати, ти виглядаєш краще, уже виглядаєш добре, в тебе кращий колір обличчя, жвавіший погляд, потерпи й побачиш — незабаром станеш на ноги. Справді, ти виглядаєш чудово. Всі казали, виглядає чудово, здається, ніби спить, нарешті не мучиться, іронічно посміхається, мовби хотів сказати: в мене вже все позаду; тепер ваша черга; потім зиркнуть на годинника. Приїхав? Хтось стане біля вікна, так, це вони. І вже входять убрані в чорне: приятелі ще раз споглядають твою крижану байдужість, легенько торкаються твоєї руки, прощай, прощай, потім «вони» делікатно зачиняють двері, вони завжди делікатні, просять усіх вийти з кімнати, перш ніж вони запаяють труну; і нарешті тебе виносять з дому на плечах, тріумфально, а чийсь жіночий голос кричить; помалу, тільки помалу, хай ідуть помалу! З цивільним похороном багато мороки; переконання переконаннями, але сьогодні треба навіть ці речі робити так, як роблять інші — така практика: якщо не йдеш до церкви, то не знаєш, куди йти. Крім того, треба знайти когось, хто б сказав два слова, а всі приятелі саме у від’їзді або збираються їхати, масово їдуть, як у час літніх відпусток, хоч вони пригнічені, втомлені, прибиті, думкою вони тут, згадують, журяться, оплакують тебе в ліжку із шлюхою, звідки вони диктують телеграму або перед виходом на вечерю до ресторану, коли на хвильку замисляться — оце і все; насамкінець якийсь колега дає себе умовити, не без деякого опору: це вже третій на цьому місяці, хай господь нас милує, третій! Принаймні хоч скажіть мені щось про нього, я знав його дуже погано; але впорається він зі своїм завданням пристойно, навіть вплине на почуття, і дами повитягують носові хусточки. Після промови приятелі надівають капелюхи і зітхають: тепер уже по всьому, ти їдеш до Верано? Хіба я божевільний, щоб плентатись у таку спеку або в такий холод; і тільки поріділа мізерна громадка проводить тебе до розкритої могили: в першому ряду синьйора Пепіна, доглядальниця, як близька родичка, ти хитаєшся, стукаєш, вислизаєш, ще

трошки — і зірвався б із шнурів, та й важкий, бодай його! Врешті сповзаєш зі скрипом униз, а потім западає вечір над цвинтарем, над містом, де ще вчора ти існував, а сьогодні вже тільки маленька порожнеча, що обірвала зв’язок з ім’ям, я^е ти носив. Одним розчерком пера його викреслили звідусіль: ти зникаєш з телефонних довідників, з поздоровних списків, з реєстру колегії, вес-лярського клубу і з списку платників податку—кінець!— твої речі зникають за кілька хвилин завдяки синьйорі Пепіпі, доглядальниці, бабусі тринадцяти онуків; меблі розтягаються, помешкання порожніє. Залишається після тебе кілька фотографій і кілька образів у пам’яті жінок, які тебе кохали, ефемерні образи, що зринають перед їхніми очима зненацька, дорогою над морем, у найнесподіваніші хвилини: знову тебе бачать на човні, як ти смієшся або як прощаєшся на порозі їхніх домів на світанні. Джуліо, думають вони з важким серцем, Джуліо — і нічого більше, окрім імені в метриці, ніякого іншого доказу, що ти все-таки колись жив.

Він розстебнув комірець. «Це ти завинила, Даріє». А в чому? В його поганому самопочутті? Він торкнувся живота, мацав його під пазухою в страхові, чи не знайде там гулю, як заражені чумою в романі «Наречені» Ман-дзоні. «Треба піти до Уго, зараз же або завтра вранці в лікарню». Клініки діють на людину дуже гнітюче: що означає цей страх, як по-твоєму? Я не знаю нічого певного, постійна втома, мабуть, учащав до жінок, зовсім навпаки, майже не ходив, підійди сюди, роздягнися і ляж, не рухайся: досить одної миті, і ти вже далеко від того, хто тебе обстукує, оглядає з наморщеним чолом, поважний, може, лерез халат, але він зовсім інший, ніж у веслярському клубі, виглядає химерно з тими трубками у вухах; слухай, Уго, хай там хоч що, а я хочу знати правду. Уго не чує, не хоче чути, ми вже не розуміємо один одного; спокійно, не дихати, затримай віддих, тепер видихни, нарешті він виймає стетоскоп з вух.

— Я хотів би знати, що це тобі заманулося забирати в мене дорогоцінний час так рано-вранці?

Джуліо дригав ногами на кушетці.

— Все гаразд?

— Якнайкраще. Одягайся. Мене чекають пацієнти.

Він мав надію, що Уго щось знайде: якийсь вірус,

щоб він міг пояснити свій шал, безвладну силу, що штовхала його до Івани.

Уго, витираючи руки, підійшов до нього.

— Послухай моєї думки: женися й заведи двійко дітей.

— Такі поради даються істеричним дівчатам,— заперечив Джуліо з вимушеною усмішкою.— Я не створений до подружнього життя.

— А хто створений? Навіть прагнення мати дітей це лише загальноприйнята звичка. Діти тобі потрібні не для того, щоб ними пишатися; вони зчиняють стільки галасу, з ними стільки мороки й стільки видатків, що все останнє вилетить тобі з голови.

— Та й жінки недешево обходяться.

— Так, але це витрати на втіху. А коли ти повинен витрачатися на родину, на дім, то це вже ніяка не втіха: ти платиш, та й годі.

— Коли б тільки це… Я заробляю дуже добре.

— Я теж,— сказав Уго.— Сигарету?.. А що більше заробляєш, то більше жінки витрачають. Діти ростуть, треба більшої квартири… Знаєш, чому старі парубки одружуються? Бо вони соромляться своїх вигод.

— Це добре. Чудово…— заявив Джуетіо, одягаючись.— Не кажучи вже про те, що ти можеш одружитися ще й тому, що якась жінка подобається тобі, приваблює тебе.

— Але з тими жінками, що нас приваблюють, ми не можемо одружитися. Мені, наприклад, подобаються кралі, які стоять на розі вулиці й шепочуть тобі: «Ходімо, любчику». А ти хочеш з такими одружуватися? На жаль, я ніколи не мав часу, щоб зупинитися…

— Я гадаю, що мужчина одного дня одружується і приводить на світ сина, бо йому вже хочеться затягнути тугіше пояс…

— Де ж пак! Ви, адвокати, нічого не розумієте… Дитина — це остання спроба перед капітуляцією. Остання надія, що ти щось створив, що уникнеш маси, певного суспільства і більше туди не вернешся. Але від цього дня ти вже його не уникнеш. Кінець. Тобі доведеться змиритися з усім, що тебе руйнує. Але якби суспільство змінилося… Скажи мені, що б ти робив, приміром, без машини? Ти дбаєш про неї, лелієш її, щохвилини піднімаєш капот і кажеш собі, ніби перевіряєш мотор… Тобі подобається своя машина. Що б ти діяв, якби жінки перестали бути такі доступні? Це було б тільки прикро. Зрештою,— закінчив Уго,— якщо навіть ти не одружу

єшся, з твоїми залізними нервами, з твоєю товариською вдачею… Для мене одруження стало карою… певним способом самобичування…— Тим часом він провів його до дверей.

— То все гаразд? Не треба нічого робити?

— Розважся в клубі, повеслуй. Ти щасливчик,— сказав він, щиро плескаючи його по плечу.— Сьогодні субота, я о тринадцятій їду до родини, в Річоне, уяви собі!

У темній приймальні сиділо кілька душ; змарнілі жінки в чорному, чоловіки з синцями під очима. Побачивши, що він виходить, двоє підхопилися й рушили до засклених дверей амбулаторії, засліплені світлом.

«Щоб тобі повірили, треба мати таке обличчя або ще дещо. Лікарі не розуміють, що хтось може бути на краю могили, навіть коли має такий здоровий вигляд, як я. На краю самогубства… Що це я таке кажу? — дорікав він собі дорогою до свого кабінету.— Ніколи я не думав про самогубство і не подумаю. І вже ж не з туги за якоюсь жінкою чи зі страху перед якимсь поліцаєм». Йому завжди вдавалося переконати певну категорію людей: вони одразу переставали бідкатися, переставали розводитися про закон, правосуддя, правоту чи вину. Зненацька він їх запитував: «Скільки?» І діставав чекову книжечку. Треба так зробити й цього разу.

«Отже,— скаже він,— десять мільйонів за дівчину, і до кінця жовтня вона моя. Але без нагляду: коли я прийду, ви підете до ресторану, куди вам заманеться. Або я заплачу аренду за помешкання, а ви на два місяці виберетесь, скажімо, до Монтекомпатрі. А в кооператив скільки треба, синьйоре бухгалтере? (Такі родини трусяться при думці, що мають заплатити якихось триста тисяч лір). Скажімо, мільйон? Скарапек’я буде сам не свій, побачивши чек, як прикажчик Бульгероні. «Що таке? Не вірите мені? Хочете готівкою?» — «Ні, мене це цілком влаштовує. Дякую,— скаже він,— ви вельми щедрий, таких людей, як ви, треба б нам більше. Ми охоче вам відступимо дім, поїдемо до Монтекомпатрі, але…» — Похитає головою й поверне йому чек.— «Але що?» — «Мій брат». Знову міністерство, коридори, розпечені сонцем великі вікна, кроки агентів, що йдуть слідом, він наддає ходи, вже біля дверей, швидко заходить, підступає до столу. Поліцай його очікує, він передчував, що той прийде, сам собою сяде перед ним, як перед лихва-

рем, оцінювачем чи суддею. Джуліо підведе погляд у надії, що поліцай знає скільки, але той мовчить і оком не змигне, стежить за ним. «Скільки?» — зрештою спитав Джуліо здавленим голосом, а дядько Рафаеле відповів: «Усе».

Він зайшов до контори, втираючи піт.

— Надворі парко,— проклята спека.

— Зрозуміло, серпень. Сьогодні перше,— сказав кур’єр і показав пальцем на календар.

— Уже?! — здивувався Джуліо.— Мені дзвонили?

— Ніхто,— відповіла телефоністка.— Ой, вибачте, я забула. Етторе.

— Етторе? Хто це?

— Не знаю. Він більше нічого не сказав.

— Скільки вже разів я вас просив, щоб ви завжди питали прізвище й номер телефону.

— Ви маєте рацію. Пробачте. Але це був такий чудний голос… не знаю, якийсь робітник, я думала, ви знаєте.

— Синьйорино Боскі,— сказав він до секретарки,— коли ще раз подзвонить Етторе, з’ясуйте, хто він такий.

— Авжеж… Синьйоре адвокате, тут зараз цей бригадир. Я дала йому газети, покликала його нагору на каву… Я боялася, що він піде і ви вже не застанете його!

— А, добре,— сказав Джуліо, входячи до свого кабінету.— Коли я подзвоню, попросіть його сюди.

Він пішов прямо до умивальні й заглянув у дзеркало: розпашілий, волосся скуйовджене. Він дивився на себе, розмовляючи сам з собою, ніби з дядьком Рафаеле: «А зараз побачимо, що краще. Побачимо, що виправдає себе — моя імпровізація чи ваш досвід, досвід цілих поколінь поліцаїв, вихованих у стінах Вімінале». «Вімі-нале, це слово було мов кошмар, мов наслання»,— казала мати. «А що, аби я прийшов дати вам у пику? Або підбити око? Ви, правда, не ходите самотою: оточуєте себе кортежем білих «шістсоток».

Сівши за стіл, він знов був свіжий, причесаний: дихалося йому легко, на нерви вже не діяв шум кондиціонера. Він подзвонив, потім узяв у руки листа і вдав, ніби читає: цей лист тремтів, так у нього билося серце.

— Дозвольте? — Ввійшов високий худорлявий чоловік, який носив уніформу не без елегантності. Вій підступив до столу з кашкетом у руці й клацнув закаблуками.— Бригадир де Сімоне.

— Сідайте,— сказав Джуліо, показуючи на стільця. «Добре поголений, короткий чуб, симпатичний; послав мені пайдобІрніші кадри».

— Прошу мені вибачити, синьйоре адвокате, що…