Джуліо урвав його:

— Ви тут уже були.— Бригадир підтвердив: — І вдома, здається.

— Ні, то був бригадир Масколо; він зараз у відпустці в Неаполі.

— Виз Неаполя?

— Ні, з Катанцаро.

— Ага,— сказав Джуліо. «Земляк, гідний довір’я».—. Я вас слухаю.

— Ще раз прошу вибачення, що я наполягав, щоб побалакати з вами особисто. Це делікатна справа. Гадаю, що й для вас краще, коли ми поговоримо про це віч-на-віч.

— Для мене? А чому?

— Бо це, так би мовити, по секрету. Наш обов’язок не тільки розслідувати вчинені злочини, а й запобігати їм. Ми стежимо за підозрілими особами й оберігаємо, ясна річ, тих, хто міг би стати їхніми жертвами. Можливо, я багатослівний, але…

— А що далі?

— Звісно, я покладаюсь на вашу скромність. Цей візит з моєї особистої ініціативи…

— Чи не могли б ви висловлюватися ясніше? — запитав Джуліо.

— Пробачте, йдеться про особу з вашого оточення: про вашого служника Діод ато Маріетті.— «Привід, міг би вигадати щось не таке банальне».— Може, ви не знаєте, що Маріетті…

— Дуже добре знаю. Говоріть далі.

— Нам довелося зібрати про нього матеріал, як він живе…— «Добрий привід, щоб стежити за мною»,— подумав Джуліо.— І так ми з’ясували, що він водиться з дуже непевною компанією. Особливо з таким собі Пі-куті, він мешкає на віа Спада д’Орландо, двадцять п’ять і видає себе за електрика, хоч насправді не має ніякого заняття, крім одного, не треба вам говорити, якого.

— Здається, це племінник Діодато.

— О, він племінник багато кого…— з посмішкою застеріг бригадир.— А за перевіреними даними нічий. Він мешкає з сестрою, Луїджіною ПІкуті, відомою під ім’ям

Лулу, що дуже пасує до її ремесла під виглядом манікюрниці. З усього цього ви зрозуміли, куди бідолаха Маріетті втелющився.

— Розумію. Але я за це не відповідальний, мене не обходить його особисте життя.

— Я прийшов вам сказати, що Маріетті прикривається вашим ім’ям. Коли його застукали при розмові з Пікуті, це було… двадцять сьомого червня, він заявив, що йшов по нього з вашого доручення.

— Ага, так, пригадую, коли я довідався, що в нього племінник електрик, я доручив йому покликати його дещо полагодити.

— Він був би нездатний це зробити, це ненормальний тип, який…

— Я не знаю, чому ненормальний тип не міг би бути добрим електриком?

— Я зараз вам це поясню,— терпляче відповів бригадир.— Це ніякі не електрики ні навіть ненормальні. Це індивіди, що наживаються на ненормальностях інших, видурюють у них гроші, крадуть. Ваш служник…

— Він дуже чесний. Служить у мене вже три роки.

— Він, правда, дещо заощадив, але вже витратив і продав будиночок своєї матері на селі. Ви можете заперечити: це мене не торкається. Але коли Маріетті все протринькає, він неминуче буде змушений повестися нечесно і з вами, і навіть проти власної волі, навіть зі сльозами на очах, бо вони дуже тонкосльозі. Спершу він украде у вас якусь річ, потім другу… Зрештою, його притиснуть, почнуть шантажувати, і він докотиться до будь-якої підлоти… Хто слухається тільки своєї пристрасті, той здатний на все…

— Я ніколи не узагальнюю й довіряю Діодато,— заявив Джуліо.— Ви маєте ще щось?

— Знаєте, що Маріетті недавно купив моторолер? Чи може він це собі дозволити?

— А чом би й ні. Я плачу йому за місяць сімдесят тисяч лір…

— Він їх одразу віддає Пікуті. Звідки він бере ще гроші?

— Не знаю.

— А ви певні, що ніколи не помічали, щоб у вас щось пропало? Ви певні, що Пікуті або хтось інший не був у вашій квартирі, коли вас не було? По-моєму, розумніше було б позбутися його.

«Щоб підсадити мені в дім свою людину…»

— Дякую. Ми стоїмо на діаметрально протилежних позиціях, це випливає з нашої професії: ви переслідуєте винного, а я його захищаю.

— Навіть собі на шкоду?

— Навіть.

— Дозвольте вам заперечити, синьйоре адвокате. Чому ви хочете ризикувати? Ці ненормальні люди можуть бути не знати які добрі, але це в них усе одно колись прорветься. Вони добрі на поверхні, добрі всередині, але між серединою і поверхнею є…— як би це назвати? — прогалина. А потім доводиться зважати й на вік. Марі-етті сорок п’ять років…— ДжулІо думав, що він старший.— Небезпечний вік. У цьому віці плоть біснується, але біснуються й молодики, оті Пікуті. Розумієте, синьйоре адвокате?

— Дякую. Поки що залишимо це так. Згодом побачимо.— Він позирнув на годинника.— Мені прикро…

Бригадир підхопився. Джуліо подав йому руку через стіл, потім узяв якісь папери. Коли де Симоне виходив, Джуліо гукнув:

— Синьйоре бригадире! — Той поштиво вернувся до столу.— До речі, передайте від мене привіт докторові Скарапек’ї.— Бригадир завагався.— Ви не знаєте його?

— Хто його не знає? Але з огляду на мій чин, на моє становище… Я не маю честі знати його особисто, а тим більше з ним зустрічатися.

— А, розумію,— сказав Джуліо, вдаючи, ніби щось собі нотує.— Це дядько моєї нареченої.

— Поздоровляю. Вельми знана особа в Катанцаро. Заможний,— додав він.— Ніхто не знає, скільки землі має в нашій провінції. Може, й він сам… Щиро поздоровляю.

Після виходу бригадира Джуліо був такий напружений, що аж підскочив, коли задзвонив телефон.

— Алло,— озвався він.

— Це ви, синьйоре адвокате?

— А хто це?

— Етторе. Ви мене знаєте. Йдеться про особисту, інтимну справу.

«Молодий голос, римський акцент. Мабуть, Пікуті: що цей Діодато знову накоїв?»

— Я адвокат Броджіні. Назвіться, будь ласка.

— Це ви, синьйоре адвокате?.. Я Етторе з «Ексєль-сїору», гой, що викликає таксі. Я вже маю адресу. Віа Сардінія, вісімдесят чотири. Запишіть.

— Яку адресу?

— Адресу вашого батька. Час од часу він приходить на пошту, я на нього чатував, а потім пішов за ним. Бачите, які вони лицеміри й брехуни!

— Гаразд, Етторе, чудово. Я не забуду про тебе.

— Та що там, це не для цього. Але вигадувати про мене, ніби я дістав сонячний удар… До побачення, синьйоре адвокате.

Джуліо втупився в адресу: віа Сардінія, вісімдесят чотири. Квартира, яку він найняв, щоб таємно приймати Дарію. Або іншу яку жінку. «Хто слухається тільки своєї пристрасті, той здатний на все»,— сказав бригадир. А кого ми маємо слухатися, по-вашому? Доктора Ска-рапек’ю?

Сад пахнув травою й літом. Джуліо притискав Івану до дверей на сходах. Він сягнув рукою їй за виріз, торкався її де попало всією долонею, гарячково. Він не прагнув заволодіти нею: йому досить було її торкатися.

— А далі?.. Перестань! Розкажи мені про карабінера,— сказала вона, відштовхуючи його.— Чого він хотів?

— Нічого. Привід. Він хотів, щоб я вигнав ДІодато, бо той водиться з якоюсь компанією… електриків,— відповів він, зметикувавши, що Івана нічого не знає про мужеложців.— Ти моя, іди сюди, моя красуне… Куди ти?

— Ти хіба не чув мами? Якщо вона нас не побачить, то одразу покличе назад. Тому нам треба бути в полі її зору.— Вона рушила до сходів їхньої квартири.— Сідаймо тут, на приступках. Будь ласка… Ще світло, нас можуть побачити. До речі, чому той бригадир лихий на електриків?

— Гм, вони, власне, ніякі не електрики. Вони лиш так маскуються, ходять по квартирах і обкрадають.

— Це банда?

— Атож,— сказав він з посмішкою.— Міжнародна банда.

— Ну й зухи, непогана ідея. Днями я проглянула купу коміксів, але про електриків там не було й слова. Але,— провадила вона,— той бригадир міг бути один із…

— Із банди дядька Рафаеле? — перебив Джуліо зі сміхом.

— Ти в таких речах зовсім не розбираєшся. Банди незаконні. А в нього це організація. ‘

— Ти маєш рацію. Я ні в чому не розбираюся. Сьогодні мені щось дуже закортіло, і я прийшов до тебе… Хоч я мав будь-що зустрітися з одним синьйором, професором з Мілана. Я мав піти до нього на квартиру, це було дуже нагально… Але подумав: сьогодні неділя, Івана не йде до школи, чому б нам не використати цих гарних годин? І прибіг сюди.

Він прибув на віа Сардінія з почуттям, яке мають люди, коли припускаються нетактовності. Йому хотілося зустріти його так: «Тату, ти тут? Коли ти приїхав? Стільки разів я шукав тебе в «Ексельсіорі». Його веселість спричинилася полегкістю, що він знає, де його батько. Ще хлопцем він був при тому, як забирали батька. Вій саме вернувся зі школи з портфелем під пахвою і біля дверей угледів двох синьйорів; власне, це були не синьйори, але й не робітники: це були люди, яких він досі не зустрічав. Інстинкт підказав йому триматися з ними дуже обережно. Вони тим часом відчиняли й зачиняли шухляди, потім гортали книжки на стелажах, а * після гортання ставили їх назад, навіть не дивлячись, що в них написано. Потім прийшов батько вже в пальті, з валізкою в руці і сказав: «Можна йти». Помітивши сина, він на хвилину завагався, потім гукнув його і сказав: «Джуліо, я мушу йти, мене забирають». Джуліо глянув на нього з питанням в очах: що він зробив? І батько пояснив: «Нічого поганого я не зробив, навпаки, я хотів перешкодити, щоб нашій країні й італійцям, навіть тобі, чинили зло: але, очевидно, ми. маємо різні погляди на зло». Потім він поцілував його і нагадав: «Учися, будь славний; а тепер іди до мами, побудь з нею». Він провів батька до дверей; там з раптовим переляком запитав його: «Коли ти вернешся, тату?» — і вже на очах у нього забриніли сльози; батько ще раз пригорнув його й відповів: «Скоро, побачиш, що скоро».— «Завтра?» — Батько кивнув, але нічого не пообіцяв — щось, непередбачений кашель, завадило йому говорити — і знову кивнув, дивлячись на нього, коли спускався сходами.

А проте він зник. Так, тепер Джуліо усвідомив, що ціле його дитинство отруював страх, страх, що батько зникне: що він стане — як і насправді став, коли був

у в’язниці,— кимось, хто живе тут, Існує, але є недосяжний. Він і забув про нього, грався, сміявся, ніби нічого й не сталося, але досить *було єдиного докірливого погляду матері, щоб він про нього згадав, схаменувся, що він веселий, жвавий, що він розважається. За два дні перед судом вона застала його в кімнаті, коли вони з кількома товаришами грали виставу, він переодягнений за блазня; косткш він змайстрував з того, що знайшлося в хаті. Товариші були глядачі й реготали з його гримас і кривляння; вони одразу повставали й привітали її; вона їх навіть не помітила, а його, вирядженого клоуном, прошила поглядом. «Ти несвідомий,— сказала вона,— несвідомий і…» Вона вийшла, не докінчивши фрази. Джу-ліо побіг до ванної умити обличчя і докінчив фразу: «Блазень. Я несвідомий і блазень». Однак він не розумів, що, власне, зробив, може, тому, що був за своєю вдачею проти всілякої метафізики, поняття добра й зла було йому чуже, і він не знав почуття вини. Мати тоді переживала короткий період побожного фанатизму. Можливо, це було необхідно — Джуліо це зрозумів уже пізніше,— щоб вона гідно переносила чоловікову відсутність; вона була гарна й ще молода; і справді, коли батька випустили, вона перестала бути побожною, ніби перестала носити жалобу.

У ці дні, хобто відкрли батько знову зник, він не витримав і почав його розшукувати: і то не так з обов’язку чи з жалю, як скоріше з непевного страху, що його відсутність знов обернеться в порожнечу, куди провалиться все, що було в його житті доброго.

Він боязко зупинився перед віллою на віа Сардінія. Цю віллу, певно, збудував архітектор для якогось заможного міщанина і вельми відважно посплітав у ній так званий флорентійський стиль з пізнім стилем ліберті. На фасаді були намальовані жінки, сповиті в довгі серпанки, і сидячі грифи. Кімнати були досить темні, судячи з високих і вузьких вікон; а в маленькому садочку багато дерев. Він завагався, заходити чи ні, боячись, що батько скаже йому: «Нащо ти пхаєш свого носа? Чому прийшов?» Досить було поглянути на цю віллу, щоб одразу зрозуміти, що її вибрали не просто для проживання.

У під’їзді стіни розмальовані ромбами, округлі, ніби кафедральні мозаїчні вікна й залізна хвіртка, що не могла затримати домашнього цибулячого запаху із швейцарської. Швейцарка так на нього глипнула, що він швидко вийшов на вулицю і жестами показав їй, що

помилився під’їздом. Може, його батька не було в списку мешканців, може, він був гостем якоїсь жінки. З другого боку, він усе одно від швейцарки нічого не дізнається; він мусив вирішувати: або ввійти, або звернутися до поліції.

Коли він поглянув на фасад вілли, між темним гіллям ліванських кедрів замерехтіло чисте небо. Було прохолодно. Легкий вітерець хитав плющ, що звисав з балконів святковими гірляндами. Був один з тих днів, коли краса літа доходить зеніту. Завтра, можливо, піде дощ. Якщо він тут ще затримається, а передусім, якщо застане батька, то піде до Івани дуже пізно або й зовсім не піде. Нездоланна туга по ній викликалд в нього думку кинути все отак: ще один день вважати батька за «пропалого безвісти». Зрештою, він сказав собі: чорт би побрав цього Етторе!

Він пішов майже навшпиньки, побоюючись, що батько — коли він уже так вирішив — саме вийде й застукає його. Була серпнева спека, вулиці стелилися порожні й гладенькі. Він миттю домчав на віа Альпі й піднявся сходами. Відчинила йому Івана. Побачивши його, вона так розгубилася, що Джуліо вже запідозрив, чи не чекала вона дядька. Але вона сказала:

— Я думала, що це продавець овочів.

Бухгалтер почував себе краще: по обіді він знову ліг і хотів спати аж до вечора.

— Бідолаха,— зітхнула дружина;— вже серпень, ще місяць і буде жовтень.

Джуліо хотів залагодити справу з кооперативом — якщо це обійдеться не дуже дорого,— щоб мати Скара-пек’ю в руках; але його збентежило, що дівчина мала куди просторішу сукню, ніж звичайно. Це була модна сукня з кокеткою й коротесенькою спідницею, що розширювалася вже від самої кокетки й при ходьбі віялоподібно хвилювалася. Замість звичайної складної зачіски вона мала волосся, заколоте просто шпилькою.

— Тато не хоче, щоб я носила цю сукню. Він твердить, що вона не личить мені. Але він не розуміється на молодіжній моді. А ти що скажеш? — запитала Івана, перш ніж вони спустилися в садок.

Вона схожа була на дівча, коли те для жарту натягне материну сукню; вбрана так, Івана заледве показувала на свої сімнадцять років. Але сукня широка, подумав Джуліо, і як для мене, то принаймні це зручно. Яка

розкіш, яке щастя: варто було викинути стільки грошей, він винагороджений за всі житейські прикроші.

— Ти маєш рацію, вона чудово тобі пасує. А для мене це нові муки. Не бачиш, що ти зі мною робиш? Я забуваю про все…

— Хтозна, що робиться в твоїй конторі, коли ти забуваєш про все!

— Там усе якнайкраще. В мене чудовий заступник: молодий, обстріляний, інтелігентний і страшенно нудний. При великому бажанні він може здатися навіть симпатичним. Поважний і працьовитий, як мурашка.— «Один з тих, хто вже належить до категорії комах».— Я думаю, що смішно відпочивати, коли людина вже стара й не знає, що робити. Я хочу бути вільний тепер, щоб зустрічатися з тобою. Добре? — Вона випнула підборіддя, ніби бажаючи сказати: «Якщо це тобі дає радість».— Отож я подумав, щоб доручити Анджелетті ведення справ. Ясна річ, за винагороду: звелю надрукувати його ім’я біля свого на фірмовому папері, а замість платні ділитимуся з ним гонорарами. Я маю ще багато гарних планів, але все залежить від того, що ти мені скажеш.

— Ну, я більше за, ніж проти.

— Гаразд. То поцілуй мене.

Вона звела голову, ніби кажучи: про це нема чого й говорити.

— Добрий собі початок. Як же це так, щоб я тебе досі не смів цілувати? Ти можеш пояснити, чому ти дозволяєш мені торкатися тебе, а цілувати ніколи?

— Бо це належить до тих речей, які ми робитимемо потім,— відповіла вона незворушно.— Але відповідати тобі, чому мені набагато легше дозволити себе торкати, я не буду. Є деяка різниця між простим дотиком і поцілунком, от і все.

— А проте деякі дівчата цілують чоловіків без усякого!