— А навіщо мені бути такою, як інші? Я ніколи такою не була. Коли мені було десять років, зі мною діти не хотіли бавитись, і я почувала себе незграбною лялькою, бо була товста й не дуже метка.

— А тепер скажи: коли ти прийдеш до мене?

— Я Ще не дала тобі слова, не набридай, а то вирішу, що «ні» — і край.

Джуліо підняв поділ спідниці, що спадав на східець, де вони сиділи, і погладив їй коліно.

— Пам’ятай,— сказала вона,— як ти спробуєш ви-’ще, я прожену тебе. Перш ніж вирішити, я хочу переконатись, чи ти вмієш виконувати обіцянку. Перестань, Я не хочу давати перед сусідами виставу.

— Вони всі у відпустці. Дім порожній.

— Це ти так думаєш. Але тут є синьйора Чезіра, Ієрихонська Труба в домі. її так і називають: Ієрихон-ська Труба. Вона завжди вдома, бо в неї ревматизм, не може нічого робити і проводить час біля вікна або за жалюзі й наглядає, хто що робить.

Джуліо ніколи ще так не б#жав, щоб уже смеркло, але це станеться не раніше, ніж за дві години.

— А потім устане тато й буде вечеря… Я так радів! Ти не маєш серця. Ти як з каменю…

Дівчина вразилася й поглянула на нього лагідніше,

— Тепер ходімо знімати білизну, мама сьогодні вранці розвісила її на сонці. Я мало не забула. Я йду по ключ від тераси.— Вона переступала по два східці зразу. Обернувшись назад, шепнула йому: — А ти поки що подивись, чи нема нікого надворі.

— А хто б тут мав бути?

— Признаюсь, мені отой вчорашній візит щось не до вподоби, історія з електриками не дуже переконлива.

Джуліо пройшовся по садку. Журба, що панувала тут, була в суперечності з його настроєм, може, тому вона здалася йому ще гострішою. Чи, може, божевільний щебет ластівок нагадав йому молодість, коли він казав, що йде на урок до вчителя, а сам ішов до дівчат.

Крізь штахети він бачив свою машину, але вона вже не викликала в нього тієї гордості, про яку нагадав Уго: йому навіть здалося, ніби його захоплення машинами вже належить давньому минулому. Він був радий, що люди, з якими він стикався, забули його: спершу вони його шукали зі звички, потім їм це набридло і в літню пору всі вони роз’їхалися. В цьому тихому садочку йому видалися безглуздими їхні вечірки, поїздки на море, їхні амбіції — хоч і він мав їх такі самі, як вони. Садок з трьох боків межував з іншими, теж тихими садками, і стіни цих скромних будиночків давали певніший захисток, ніж стіни розкішних палацио.

У думці його знов постала вілла, де ховався його батько. Очевидно, Етторе переплутав його з кимось: батько міг справді зникнути. Висадився з літака в якійсь країні, куди гнало його захоплення, непогамовна ціка

вість. Це більше відповідало батьковій вдачі, ніж побачення з Дарією чи якоюсь іншою жінкою в домі, де колись був, певне, розкішний будинок розпусти.

Батька ніколи не захоплювали жінки. Джуліо був переконаний: ті, хто даремно намагається впровадити мораль у політику, просто не вміють тішитися життям — мораллю вони хотіли покарати інших за те, чого самих їх життя позбавило. Так само деякі чоловіки вбивали спокусників своїх сестер не з помсти за зганьблену честь, а, головне, через те, що не зносили, щоб хтось інший, навіть не викупаючись весіллям, користався з того, на що підсвідомо самі претендували. Тому дядько Рафаеле пильнував свою племінницю, бо з сестрою йому не пощастило.

Теперішні чоловіки завойовують кожну жінку, яку тільки запрагнуть, і цим потроху розряджають любовний запал, міркував Джуліо, але щоб зазнати його в усій повноті, треба перенести його на єдину жінку й зосередити на ній навіть мужність, потрібну на боротьбу за гроші, силу, до якої треба вдатися, щоб вирвати її в одних і захищати від інших. «Багато хто гадає, що прагнення грошей не таке високе, як прагнення любові, ба навіть що пов’язувати любов з грошима неморально. Багато хто, починаючи з мого батька». Джуліо, на щастя, не мав подібних забобонів, навіть був переконаний, що коли б не мав грошей, Івана напевне не підпустила б його до себе. Але без грошей він сам був би зовсім інший. Він не мав би ані таких манер, ані елегантних костюмів, ані такого життєвого досвіду й особливо самовпевненості, завдяки якій ввійшов до дому Скара-пек’їв і брехав, знаючи, що все минеться для нього безкарно.

Івана довго не верталася. Нарешті він угледів, як вона спускається сходами, нагнувшись трохи вперед, бо за широкою спідницею не бачила добре приступців. Руки вона підняла — так роблять, коли клацають пальцями,— і гралася ключами, зв’язаними шнурком. Незбагненно як, але вона здогадалася, що рухи й одяг у коханні важать не менше, ніж обряди в службі божій.

— Твій батько добре робить, що забороняє тобі ходити в цій сукні по вулиці,— сказав він, ідучи їй назустріч.— В інших жінок, як вони оголяться, стирчать самі маслаки. А в тебе під цією сукнею — хоч вона ніби дзвін — можна вгадати, скільки гарного м’яса.

— Ти ніби з голодного краю,— відповіла вона зі сміхом.— Або маєш таких батьків, як я. Ти думаєш тільки про м’ясо. Коли я була мала й жила в бабусі, я багато їла, це правда, але таку несмачну їжу, що з душі вернуло: ріденьку юшку, в якій, крім картоплини, капустяного листя, нічого не було. Завжди мені снилося м’ясо.

— А мені снишся ти,— сказав Джуліо.— Цієї ночі мені снилося, що ми чоловік і жінка. Святкували мої іменини, ти хотіла зробити мені подарунок і запитала, що б мені хотілося, а я відповів, що був би радий побачити тебе в східному вбранні. Потім ти вийшла до сусідньої кімнати і вернулася одягнена.

— Як? Як баядера?

— Майже: ліфчик, широкі прозорі шаровари, голий живіт. І чадра на обличчі до очей, а рот…

— Рот теж під чадрою,— додала вона зі сміхом.— Ну, так би ото я й наділа б таке вбрання. Я люблю маскарад: у школі я колись переодягалася, коли виступала на сцені. Я хотіла виступати частіше, але черниці сказали, що я товста і все на мені трясеться.

— Я радий, що ти сьогодні така весела.

— Так,— відпбвіла вона.— Бо скоро все скінчиться.

Вона сказала ці слова з такою злістю, що йому мороз

пройшов поза шкірою.

— Що скінчиться?

— Це вічне стеження. Тільки-но ти прийдеш, я не смію поворухнутися, не можу кроку ступити, щоб мене не питали: куди йдеш? Що робиш? Я сказала, що йду зняти білизну, а мама враз: а синьйор адвокат іде? А чом би й не пішов? А вона сказала: ну гаразд, але тільки зважайте на Ієрихонську Трубу. Потім ще сказала, що має дзвонити дядько й коли йому захочеться поговорити й зі мною, а вона на хвилю довше гукатиме, то він одразу ж дізнається, що ми разом у садку. Отож я сама до нього подзвонила, трохи з ним побазікала й зараз я вільна.

— Такий турботливий твій дядько, а навіть не прийде провідати, як почуває себе брат,— злостиво зауважив Джуліо.

— Як це ні? — Він приходив раз увечері так пізно, що ми вже всі полягали.

— Чому ти мені про це не сказала?

— Бо тоді мені б довелося сказати й решту, а тобі це було б не дуже приємно. Він сказав, що бриліант ти

п когось позичив, бо відтоді ми більше його не бачили. Потім зауважив, що я гладшаю. Тато сказав: хвалити бога, виглядає вона добре. А він на те: маймо надію, що без сторонньої допомоги.

Джуліо відрізав, що цей синьйор перейшов уже всі межі й що він його провчить, але Івана заперечила:

— Це було б ще гірше. Але я переконана, що карабінера в той вечір послав він. І бригадира до тебе в контору. 1 все-таки він мій хрещений батько…

— При чому тут це?

— А при тому. Він каже, що в кожного італійця тільки одне на думці. І якщо в нас усе йде так, як іде, то лиш тому, що чоловіки й про інше думають так само, як про це: тобто метикують, як обшахраювати ближнього й самому вийти сухим з води. Може, неправда? І ти теж, відколи ми познайомилися, співаєш ту саму пісеньку. Якби нам дали більше волі, ти добре знаєш, що б сталося. А не сталося саме тому, що я ще не така досвідчена і не відчуваю того, що відчуваєш ти. Але я повторила тобі всю цю розмову, бо, власне, рацію маєш ти.

— А в чому?

— В тому, що ми або поберемося, або розійдемось. Я така, як є, і якщо тобі не пара, то з богом. Отже, якщо нам треба діяти, то негайно. Якщо я маю прийти до тебе додому, то прийду; але я попередила тебе, який він, мій дядечко. Мусиш на це зважати. Я найбільше ризикую тим, що попаду в газети: вже не з одною таке траплялося, хоч, здається, це їм не перешкодило потім вискочити заміж. Ти ризикуєш попасти на кладовище. А щодо дядька, так його ще підвищать, мені тільки сімнадцять років… Ти обіцяв шанувати мене, але сам повинен стерегтися, зараз я поясню тобі чому, і з огляду на це поводитися… Я виросла так швидко, що вже в дев’ять років чоловіки на мене озирались, і навіть лікар радив, що було б найкраще віддати мене чимшвидше заміж, бо в наших краях люблять повних. Я була нормальна дівчинка, але часом на мене находила якась заморока, і я тоді не знала, що роблю. Ще й тепер мене охоплює якийсь параліч думки: ніби я в морі під водою й мене несе течія. Я кажу тобі про це, бо це на мене може будь-коли найти; і тоді, коли я буду з тобою, щоб ти не думав, ніби я згоджуюся з тим, що ти зі мною робиш. Я попереджаю про це для твого добра, бо дядько знає про цю мою слабість і пригрозив, що пошле мене на обсте

ження. А коли б ти дав драдака, як той коханець тітки Джованни і як багато інших; то я одразу мусила йти на обстеження.

— А ти б з цим погодилася? З цими методами, недо-стойними цивілізованої людини? — обурився Джуліо.

— Ну, великої приємності я б з цього не мала, але що робити? Не я перша, зрештою, це триває п’ять хвилин… Жінку більше мучить, що вже з дитячих років вона не може бути ані на хвилину сама з хлопцем, бо той одразу думає про одне: починаючи від родичів до заслинених стариганів, які йдуть за нею вулицею. У нас на півдні дівчат не залишають самих з братами. Тато каже, що це тому, що там справжні мужчини. Отож, якщо ти не вмієш тримати себе в руках, то є два виходи: або ми більше не зустрічаємось, або^якнайскорше поберемося без усяких випробувань і перевірок. Мама мені розповідала, що і їй напочатку не подобалася фізична близькість, але сповідник порадив їй мати терпіння, бо те, чого бажає від неї чоловік, це господнє веління, і потім, коли вона звикла, це їй цілком сподобалося. Ой!..— сказала вона й сіла на перший східець.— Сьогодні я наговорила більше, ніж говорила ціле життя.

Сидячи на приступці в куценькій сукні, розложистій, мов нижні спіднички, в яких селянки ходять купатися на море, вона скидалася на простолюдинку. «Це правда,— сказав собі Джуліо.— Чоловік не може думати ні про що інше, й сьогодні уже тільки простолюд сприймає секс так серйозно, бо ще вірить у гріх. Було б вельми корисно зміцнити релігію, службу божу, дбати про забезпечення церков, символів тощо». Він ніколи не питав себе, чи те, до чого він брався, порядне, ба, навпаки, він вважав, що тепер йому вже крок ступити до того, чого хоче, і що гроші завжди йому допоможуть вибратися з будь-якого становища. Сидячи поруч з Іваною, він почав гладити її ніжну шию, там, де починалося міцне чорне волосся. Вона боялася, що воно в неї розсиплеться, бо було абияк заколоте.

— І волосся це теж ще одна татова манія: я хотіла б остригти його зовсім коротко, як тепер носять, але батько твердить, що кожен чоловік любить у жінок довге волосся. Та й коли мій майбутній чоловік запитає його, навіщо він дозволив, щоб я остриглася, то що йому він скаже?

Показалася синьйора Аделіна, дуже розгнівана.

— Івано, ти чого не знімаєш білизни? Вже майже темно. Потім тобі доведеться прийти допомогти мені на кухні. Вибачте, синьйоре адвокате, я знаю, любов любов’ю, але я сама вже нездатна без кінця лазити по сходах.

Вони перейшли садок і піднялися сходами, що вели до інших квартир. Івана шепнула йому:

— Треба йти тихо. Якщо нас почує Ієрихонська Труба, то мама від цього занедужає.

Тераса була маленька й гола: але тут, угорі, в червоній вечоровій зорі, пригашеній близьким смерком, тут і там ясніла ще паркова зелень, іскрилися церковні бані у густих купах дерев.

— Іди сюди,— сказав Джуліо, й Івана підійшла з оберемком білизни в руках. Запах сонця, запах прання, як за давніх часів.— А все-таки це велике гарне місто.

— Не знаю,— відповіла Івана.— Я знаю тільки Рим і Катанцаро. Рим мені більше подобається.

Він обійняв її за стан, розчулений її простодушністю.

— Кохана, кохана,— сказав він і погладив її по стегнах. Тепер він уже переконався: корсета нема. Нема нічого під цією вихідною сукнею.

— Ну що, почнемо? — сказав він.

— Тут, нагорі?

— Нікого тут нема.

— Дядько може послати і вертольоти, а крім того, тут дуже світло. Я соромлюся.— Вона хвильку повагалася, потім сказала: — Іди.

З тераси навпроти довгий і вузький коридор вів до пральні. Тут було майже темно, і Джуліо брів навпомацки, засліплений світлом знадвору. Івана вела його.

— Та йди ж, тут немає сходів.

Далі вони ввійшли до кімнатки свинцевого кольору, схожої на грот, де шуміла вода, що бігла у великі баки, скапуючи в бляшані котли.

— Люба моя,— сказав Джуліо і пригорнув її до себе. Під вільною й широкою сукнею її округлості видавалися ще тугіші.— Поклади ці манатки.

— А куди? Якщо побрудняться і мамі доведеться ще раз прати, вона приб’є мене. Баки на краю басейну мокрі, підлога чорна, як вугілля…

Вони нерішуче стояли, розділені оберемком пахучої білизни. Потім вона запитала:

— Хочеш мене побачити?

— О так, так, прошу тебе…

— Ну то тримай.— I вона подала йому білизну.

Івана відійшла трохи далі, в куток кімнати, до котлів,

потім обернулася, ніби він збирався її фотографувати. Вона була така гладка в цій безформній сукні, що Джу-ліо запитав себе, чи справді вона випадково не приховує материнства. «Де, на якому горищі ми дітьми гралися в лікаря й хвору?»

У нього пробудилась цікавість, холодна, нетерпляча, як колись у дитинстві. Знову згадавши, які він тоді вжив слова, він сказав:

— Покажись мені, підніми спіднгіцю.

Помалу, сантиметр по сантиметру, вона піднімала сукню: була вже на середині стегна… Джуліо не міг навіть поворухнутися, тримаючи в оберемку білизну, крім того, йому доводилося дивитися боком, як у кіно, коли попереду сидить хтось зависокий.

— Вище. Ще,— казав він.

Івана витріщила очі й раптом наважилася підняти спідницю, але, щоб уникнути погляду Джуліо, закинула її собі на голову, ховаючи обличчя.

її білошкіре тіло засяяло в промінні, що падало з вікна й відбивалося від сірої бляхи баків. Це могутнє тіло— від важких персів до крутих стегон, від круглого, трохи випнутого живота до сильних ніг — мало якусь велич, схиляло до споглядання. Джуліо дивився на цей гармонійний торс без жаги, що стільки ночей переслідувала його, коли він уявляв Івану роздягненою. Ніби перед ним оголилась не жінка, а саме життя.

— Уже досить? — запитала вона тремтячим голосом.

— Почекай. Благаю тебе, почекай*— Він не хотів наближатися до неї, він би не зміг. Стояв як укопаний.

— Я задихаюся під цим. Годі.

Крізь безперервний плюскіт води почулися кроки на сходах.

— Це мама! — сказала Івана й швидко опустила спідницю. При цьому впала шпилька й волосся розсипалося по плечах: — Боже мій, що робити?

— Це не вона,— сказав він тупо, аби лиш хоч трохи її заспокоїти.

— Або вона, або тато,— побивалася Івана.— Ієри-хонська Труба на це не здатна.

Вона взяла білизну в нього з рук. Вони вийшли в коридор і опинилися перед синьйорою Аделіною.

— Що ви там робили? І навіщо ти скинула корсет, ледащо? Коли я стелила тобі постіль, то знайшла його під подушкою,— сказала вона тихо, але з притиском.— Хіба я на таке заслужила? Тут, саме тут… за два кроки від Ієрихонської Труби! Поглянь, який у тебе вигляд! — Вона показала на волосся, розсипане по обличчю і на спущену з плеча сукню.— Щоб знала! — сказала вона і вдарила худими пальцями по щоці.

Джуліо захищав її:

— Ні, синьйоро Аделіно, ні, запевняю вас…

Мати перепинила його:

— Ви мовчіть!.. Ви не винні, бо відомо, що кожний чоловік — це мисливець, але жінка повинна бути насторожі. Ну, я думала, що вона має хоч трошки поваги до цього бідолахи… Але досить уже, ідіть уперед, ходімо…

Івана та Джуліо брели з похнюпленими головами, як двоє грішників. Івана, з червоною щокою, намагалася причепурити довге волосся. Вони спустилися на двоє маршів і тоді почули, як на площадці під ними забряжчав ланцюжок на дверях.

— Який гарний вечір,— сказала синьйора Аделіна трохи награним тоном.— Треба частіше приходити на повітря нагору, правда, синьйоре адвокате?