Він підтвердив, хоч і не зрозумів нічого. Івана самими губами пояснила:

— Ієрихонська Труба!

Крізь вузьку щілину в прочинених дверях вони побачили лису бабусю в довгій спідниці з біноклем у правій руці.

— Це ви, синьйоро Чезіро? — запитала синьйора Аделіна і нахилилася; ніби шукаючи дитину під час гри в жмурки: — Дуже рада, що можу вам побажати доброї ночі… Я ходила з нареченими знімати білизну. Це Іва-нин жених. Адвокат… Який у вас гарний бінокль, синьйоро Чезіро! А що ви в нього роздивляєтеся?

Бабуся підняла бінокля й очі до неба, немов відповіла: «Зорі».

— Це добре, хоч трошки розважитеся… Ну, ми підемо. На добраніч.— І вона рушила сходами вниз, повиснувши на Джуліо, як у весільному проводі.

Того вечора Джуліо затримався не так довго, як звичайно, коли разом із ними вечеряв. Зовні цей вечір нічим не різнився від минулих вечорів. Бухгалтер після довгого пообіднього сну посвіжів. Назавтра він уже збирався на службу. Він був у доброму гуморі. Поплескав Джуліо по плечу й цілком вдоволено сказав: «Любий синьйоре адвокате… Здоров’я над усе». Івана переодягла сукню й поводилася так, ніби нічого не сталося. Мати за звичкою нарікала на втому, але раніше це їй нітрохи не перешкоджало виявляти увагу до Джуліо; тепер уперше вона явно його нехтувала. А проте синьйора Аделіна не знала нічого конкретного й підозрювала його в тому, чого він зовсім не допустився,— хоча він палко прагнув, щоб це сталося якнайскоріше,— і коли донька збиралася провести його до хвіртки, вона покликала її назад і затримала в дверях.

Вертатись додому не хотілося, він ще пройшовся під мурами Пінчане, як біля ворожої фортеці. З-під арки дивився на вулицю, де ще два місяці тому проводив вечори і де розігрувалися його пригоди. Кілька вулиць, кілька ресторанів, завжди ті самі, де він уже двадцять років тримав у руках те саме меню.

Він побачив, що в нього світиться на кухні; неймовірно, щоб і Діодато, проти своєї звички, вернувся так рано додому: ледве минула одинадцята. Він знайшов його на кухні, біля вікна. Почувши Джуліо, він обернувся.

— Ти вже дома? Радий тебе бачити. Двоє самотніх чоловіків ніколи не зустрічаються, хоч і живуть під одним дахом.

— Авжеж, синьйоре адвокате.

— Ти був сьогодні на природі? Було так гарно, що я сказав собі: «Мудро чинить Діодато». Певне, тобі вдавалися на славу прогулянки новеньким моторолером.

— Так, на славу,— відповів Діодато без усякого ентузіазму.— Хочете чогось випити? — запитав він, побачивши, що той шукає віскі.

— Атож, принеси мені віскі на терасу, я трохи подихаю повітрям перед сном.

Крісла на терасі були поскладені, бо він сюди ніколи не ходив. А проте тераса була одна з умов при виборі квартири. Тоді його явно вабило домашнє життя, хоч він не пам’ятав, щоб коли-небудь яро нього мріяв. «Вітер

підняв їй спідницю на терасі, вона звела руки, щоб притримати волосся, все летіло». Тераса — це була Даріїна думка, вона обожнювала вільний простір, гори, пікніки. Ще одна нестерпна риса. Він питав себе, як батько з нею зарадить. Тепер він уже був переконаний, що тут замішана Дарія. Він познайомив їх одного вечора, коли батько проїжджав через Рим. Джуліо страшила сама думка про звичайну вечерю вдвох у ресторані: йому доведеться безупинно повторювати: «Не знаю, ще не читав», а батько дивуватиметься, що Джуліо стикається з людьми, яких він — хоч вони й не належать до найвідоміших, иайпопулярніших, найвпливовіших осіб — у найкращому разі вважає за реакціонерів, фашистів. Він покликав Да-рію, щоб вона допомогла йому провести вечір з батьком, але вони двоє розговорилися між собою, а Джуліо, хоч спершу тільки радів, нарешті відчув себе зайвим. Коли сідали в машину, щоб відвезти Дарію, і Джуліо спитав: «Тату, підняти верх?», він майже образився. Дорогою Дарія розмовляла лише з батьком — той здавався молодшим з розкуйовдженим од вітру волоссям — і Джуліо, оскільки вона оберталась назад, бачив самі її ноги. Єдина вигода вечора: вона пішла б до нього, а так — ні. Попрощавшись із нею, батько пересів до нього, пригладив волосся й сказав: «Симпатична. Дуже симпатична. То як її звати?» — «Джакометті, Дарія Джакометті». Приїжджаючи знову до Рима, він щоразу питав дуже теплим тоном: «Як ся має Джакометті?» Джуліо відповідав ухильно: «Добре, працює», бо вони вже розійшлися.

Діодато, наливаючи йому віскі, сказав:

Синьйоре адвокате, хвилину тому телефонувала ваша мати. Сказала, що подзвонить згодом.

— Чорт! А що ти їй відповів?

— Нічого. Сказав, що вас нема вдома.

— Слухай, коли вона подзвонить… Але ти вже спатимеш.

— Мені не хочеться спати. Я можу почекати.

— Справді?.. Дякую. Знаєш що, скажи їй, що я подзвонив звідкись поза Римом і передав тобі, що вернуся аж через три дні. Знаєш, я дуже зайнятий, а моя мати, певне, хотіла, щоб я відвідав її приятельку.— Він мав охоту побалакати.— Ти був сьогодні за містом?

— Ні. Ніде.

— Як це?

— Довелося залишити моторолер у механіка, зіпсувався… Я йду, бо коли подзвонить телефон…

Він був як на голках. Може, очікував, що подзвонить «племінник». Мовчазної вдачі, він тримався замкнуто. «Навіщо я стільки йому роз’яснював у зв’язку з материним телефонним дзвінком? Я завжди надто щирий»,— картав він себе. «Округлий живіт, стегна, як амфора, а шкіра м’яка, мов оксамит».

Він обіцяв матері все з’ясувати, але нічого не довідався, окрім звістки від Етторе, але. й та могла бути помилкова. «Фігура була міцна, мармурова». Хай би там що, а тепер доведеться йти його шукати: мати вже телефонувала до нього вранці, дуже рано, він ще не встиг приготуватися або вигадати що-небудь, щоб заспокоїти її. «Все зрозуміло,— сказала вона йому.— Він знов береться за своє. Він завжди братиметься за своє. Хоч де на світі. Вічно буде революційним емісаром. Капітаном без жалування, готовим ще й тратити свої гроші. Навіть коли його ідеї переможуть, ті, проти кого він воював, знову відродяться, тільки в іншій формі. Якийсь час — і все вертається на круги своя. А потім він візьметься за своє десь-інде. Ти маєш рацію: він, мабуть, у Китаї або у В’єтнамі. Тут я принаймні знаю, до кого звернутися, але там, хто їх знає? Я не годна запам’ятати жодного з тих пошматованих імен… У його літах краще сидіти вдома, де можна спокійно доживати до тихої старості і чекати смерті, а він знов береться за своє». Джуліо подумав: «Утік з дому».

Він міг би їй сказати, що вона ідеалізує чоловіка, що той не в Китаї і тим більше не у В’єтнамі, а на віа Сардінія, бозна-навіщо і з ким. Але він, навпаки, нагадав їй, що батько ніколи не візьметься до чогось без її згоди. Вона відповіла: «Авжеж. Бо тоді він міг би поїхати з чистою совістю». Вона довго не витримала цього роздратованого тону: «Я така покинута. Скажи, що мені робити?» Він попросив дати йому подумати; тим часом вирішив поїхати на віа Сардінія до батька, .але не зробив цього і навіть про це не згадав. «Вона прийшла відчиняти усміхнена, а потім у садку дивилася на нього цілком новим незбагненним поглядом, а потім сказала: «Іди», а потім: «Ти хочеш мене побачити?» — і сама підійшла до сірих баків і там обернулася й витріщила очі, як перед стратою».

Найкраще одразу зайнятися цією справою, бо й так він її не уникне. Він сів за стіл, узяв аркуш і почав писати; однак завагався, йому хотілося зберегти і делікатність, і ясність — висловити обурення між рядками,— і прихильність, і попри все виявити розуміння мужчиною мужчини, але при цьому не дуже вийти з меж, визначених тим, що вій його син. Він порвав першу і другу чернетку. Нарешті написав тільки: «Скажи мені, що сказати мамі», заклеїв конверт і пішов на кухню.

Діодато все ще стояв біля вікна. Він надів окуляри і вдивлявся в кінець вулиці, що вела вниз. Рукою він затуляв очі від вуличного ліхтаря, щоб краще бачити. Знявши окуляри, протер їх хусточкою, потім обережно надів і знов почав дивитися.

Джуліо не був цілком певний, чи не стирав він з окулярів сльози. Він хотів уже йти. Але в його чеканні було стільки самотності, що йому не стало духу покинути його.

► — Діодато, будь ласка, цього листа треба завтра

вранці віднести.

Діодато, не озираючись, відповів:

— Гаразд, синьйоре адвокате.

Він висякався, щоб трохи заспокоїтися, потім обернувся до Джуліо й повторив:

— Завтра віднесу його.

«Може, краще вдавати, ніби я нічого не бачу, й розмовляти про діла»,— подумав Джуліо.

— Не треба віддавати прямо, залиш його в швейцарській: увечері, коли мама подзвонить або завтра чи будь-коли, якщо вона тебе запитає, що ти знаєш про батька, ти не знаєш нічого, розумієш? Ні в якому разі не смієш згадувати про цього листа чи про цю адресу. Я не можу пояснити це тобі докладніше, це дуже не проста річ.

— Усе не просте,— відповів Діодато; при цьому в нього виступили сльози і з щік капнули на білий піджак.

Джуліо сказав йому:

— Іди сюди, сідай,— І сам сів, щоб його заспокоїти, і запитав: — Що таке з тобою, що сталося?

Діодато складав і розкладав хусточку, тягнучи її за ріжки.

— А що має бути, синьйоре адвокате? — відповів він, не підводячи очей.— Любов.

Джуліо були бридкі ненормальності, і Діодато про це, звісно, знав, бо ніколи при ньому не згадував про свої

6 Альба-де Чеспедес

нахили. Але після візитів бригадира Джуліо відчув, ніби щось їх єднає, якась таємниця, хоч Діодато про це не здогадувався, так само, як не здогадувався, скільки важила для його хазяїна лялька, якою тепер гралася швейцарова дочка.

— Я знаю, жінки жорстокі,— сказав він.

— Ех, чоловіки також…— зітхнув Діодато.

— Правда, правда, ми теж, на думку жінок, як з каменю.

Діодато звів на нього гладеньке змарніле обличчя з щоками, наче змережаними червоними жилками.

— Ви ж знаєте, синьйоре адвокате, який я… Одначе любов це завжди любов. Навіть більше,— додав він, похнюплюючи голову й витріщаючи очі, наче хотів крізь сльози краще роздивитися бгану хусточку,— навіть більше, саме тому, що це таємне, що в ньому не можна признатися, що цього Інші це розуміють, що це може людину захопити й поглинути… Світ стає пустелею. Знаєте, як я почуваю себе, синьйоре адвокате? Так почуватиме себе, висадившись, перша людина на місяці, де нікого й нічого нема і поверхня почне їй провалюватися під ногами… Не сердьтеся за ці жалі, але коли я побачив, що ви прийшли, я подумав: якщо я вже не стримаюся, якщо це в мене прорветься, бо це нестерпний біль, то буде хоч жива душа, яка мені скаже: бідолахо Діодато. Ви завжди були до мене добрі,— заявив він розчулено.— Ви не вигнали мене під якимсь приводом, як багато інших, хоч вони не могли мати претензії ні до моєї роботи, ні до моєї чесності… Ви це розумієте. Не знаю, чи до того, коли ви були молодші, але тепер…

Джуліо мовчки погладив його по руці й добродушно відступив від нього. «Коридор довгий і вузький, грот у сутінках, біле тіло, торс, позначений легенькою впадиною на талії, повні руки до половини закриті-сукнею, піднятою на голову». Відраза до сліз, розмазаних по обличчю Діодато, відраза до суму.

— Я наллю тобі віскі, це тебе підбадьорить, почекай,— сказав йому Джуліо. Діодато прошепотів: «Дякую», і Джуліо пішов на терасу, де залишилася пляшка.

Серпнева зоряна ніч. Раз у раз зривається якась зірка і котиться по небу. «Біле тіло, а під пахвою чорна тінь, вона відкрила таємницю раптовим рухом і при цьому витріщила очі». Ще коли він був хлопцем, на літній дачі, і бачив, як падає зірка, він завжди загадував

бажання і завжди те саме: дійти. Куди, до чого? Він не знав, але й згодом, коли спадала зірка, думав про це і вірив, що в нього це здійсниться.

Він повернувся на кухню, налив у склянку віскі, подав її Діодато і щиро йому порадив:

— Іди лягай. Уже пізно.

Хто знає, чому Івана тоді ввечері не хотіла йому сказати, про що вона подумала, коли падала зірка. «Ні,— відрізала вона,— якщо я скажу, то все пропало. Ніколи це не здійсниться». Він допитувався далі: «Скажи принаймні, чи це торкається мене».— «Ну так, до певної міри»,— відповіла вона. І більше нічого. «Треба довідатися»,— подумав Джуліо, входячи до своєї кімнати.

У кімнаті він знайшов конверт, доставлений кур’єром. Він упізнав Сільвіїну руку. Конверт був чималенький, у ньому містилася золота запальничка, її подарунок, який Джуліо забув на нічному столику, коли ходив до неї востаннє. Після тієї ночі він не озивався. В докладеній записці були такі слова: «Щоб позбавити тебе клопоту приходити по неї».

Це його спантеличило, він підійшов до телефону, набрав номер. «Сільвія… Ні, Сільвіє, такі жести тобі чужі, не личать тобі… Якщо ти так до цього підходиш, то я повинен тобі вернути твої листи, може, навіть зв’язані рожевою стрічкою, як після розриву заручин. Годі, тобі не соромно за такі дратівливі дрібноміщанські манери?» Це. обвинувачення завжди її обурювало: він не міг її більше вразити. «Забудьмо про цю посилку. Перекреслимо все. Дивись: я рву цидулку й викидаю до кошика»,— скаже він, коли Сільвія озветься; він закине їй, що вона ревнива і банальна, застаріла, смішна її точка зору. «її обличчя нерухоме, коліна великі, округлі». «Ти помиляєшся. Я абсолютно вільний,— заявить він, надаючи своєму голосові смутку.— Хочеш знати правду? Я переживаю кризу. Кажеш, через гроші? Я про це зараз не знаю. Але знаю дуже точно, коли це почалося: двадцять сьомого травня. Я запам’ятав, бо того вечора я пішов до Аматі вкладати угоду. Потім мені випали зовсім несподівано дві години волі. Дві години відірвалися від ланцюга, що вже п’ятнадцять років сковував всі години мого дня. Я несподівано опинився вільний, ніяких зустрічей, ніяких нарад, ніяких телефонів. «Лише тіло, вже тоді без обличчя, без погляду. Лише жіноче тіло. Я хотів бачити

обличчя, але вона сховала від мене, відвертаючись. Але не вуста».

Він довго дав дзвонити телефону. Сільвія, може, у ванній; а може, дзеленчання розворушувало у спорожнілих кімнатах усі ці її неживі цяцьки — всохлі квіти, метелики під склом, порожні мушлі — й оживлені, страховинні предмети: мавпочку, що грає на скрипці, скриньку, що виголошує акровірш, коли її відчинити, і руки рухомої скульптури — білі, чорні, великі, маленькі — що поривчасто крутяться в повітрі.

Сільвія не повинна б так довго баритися, вона знала напевне, що він подзвонить. Він уявив її, як вона входить до квартири: сигарета в зубах, шаль круг шиї, довга, нижче плечей, на зап’ястках брязкають брелоки. Цей брязкіт попереджав про її прихід: він був ознакою її життя. Кожний брелок — це звіряча голова, символ колишнього коханця. «Коли ми розійшлися, я міркувала, що звірячого було в кожному і що конкретного від певного звіра. Я не могла бачити їх інакше». І справді, вона ніколи не згадувала їх за іменами, вона говорила: «сокіл», «черепаха», «білка». Джуліо в перші дні їй сказав: «Я хотів би знати, в якого звіра ти обернеш мене?» Вона відповіла тихо своїм звичайним співучим незворушним тоном: «Краще б я цього ніколи не дізналася».

Послана йому записка свідчила, що він ще в її очах зберіг людську подобу. Він радий був би й далі відвідувати цей дім, де він познайомився з вельми впливовими людьми і був тепер їхнім юрисконсультом. Жінки завжди йому допомагали, а він вважав, що вони допомагають тільки чоловікам сильним, бо ті їх не розчаровують.

«Я був того вечора вільний,— провадив він.— Крім того, задоволений: Аматі нарешті підписав угоду (ще й чек, і немалий, на мій рахунок), ніщо не свідчило про кризу. Я роздивлявся вітрини, перехожих, тішився свіжим повітрям і несподіваним дозвіллям. Я блукав без мети і без копійки в кишені, а темрява спонукала мене йти за жінками, яким я серед білого дня не зважився б зазирнути в обличчя». «Тіло з крутими стегнами, за які я міг ухопитися, тулуб з глибоким корінням, яке я ніяк не міг вирвати. Незворушний погляд на її обличчі, де суворість і роздратування цілком природні». Коли я зважувався зачепити їх, вони дивилися перелякано. Поки вони дивилися на мене так, я міг підбадьоритися: тобто,

поки вони мене боялися, поки чекали, чого, власне, я хочу від них, але завжди тільки зла, напасті, грабунку, невиправданого безглуздого гвалту. Батько завжди казав, що за любов негоже платити, це принижує жінку, а я хотів платити, принизити її, але не мав грошей… З Аматі я повівся досить твердо: для його добра. Ама-ті — це невропат, він ганяється за грішми і водночас тужить за чесністю. В ділах людина не може бути надто скрупульозною: він таким і не був, але хотів, щоб його жертви його любили, щоб вони самі переконували його, що він має право жертвувати ними заради своїх інтересів. Однак його жертви кричали, погрожували, посилали до нього жінок з дітьми, щоб його вблагати. Тоді він жертвував якусь суму грошей, тобто частково повертав украдене; так він непрямо визнавав вину. Потім він дзвонив до мене: «Синьйоре адвокате, я -вчинив по-дурному, врятуйте мене». Як його рятувати? А зрештою, навіщо? Ще того вечора, коли він уже поставив підпис, я сказав йому: «Шкода, така фірма! А коли з’ясували, що справи пішли погано?» Він відповів: «Ми це з’ясовуємо тоді, коли у нас щось уже довгий час хитається, а потім зненацька починає валитися, падати, сипатися з таким гуркотом, який ми вже не можемо не почути, але вже запізно. Людина пробує рятуватися втечею. Де там — усі виходи загороджені. Ти похований у тому, що сам собі змурував. Риєшся, риєшся в руїнах, аж руки собі скривавиш… Але маєш термін — наприклад, двадцять сьоме травня — і не встигаєш до нього». Ще й зараз бачу, як сидить він згорблений за столом і говорить, ніби сам до себе: «Ми завжди помічаємо якісь сигнали, але не вміємо їх собі пояснити. Я, приміром, уже навіть не покладався на самого себе й казав собі, що доля завжди мені сприяла. Свій заклад я бачив як щось ізольоване, вже не як частку власного я. Поступово ми усвідомлюємо, що заклад — це, власне, оплот, який ми звели між дійсністю і нами, точніше, між нами самими і нашим позірним існуванням. Механізм ще функціонує так добре, що уярмлює тебе своєю силою, і одного чудового дня ти опинишся безборонний перед власним витвором, який тебе вже не впізнає,— уточнив він.— Тоді ти починаєш робити останні дурниці. Губиш сам себе, бо хочеш, щоб тебе визнали, хочеш доказу, що ти все ще той самий, завжди здатний схаменутися. А водночас, коли говориш про минуле, помічаєш деякі сумні відтінки в голосі: усвідом

люєш тягар самотності, що колись була твоєю силою. Ти схильний до звірянь, може, навіть закохуєшся; якщо твій заклад не визнає тебе, то сподіваєшся, що тебе визнаватиме жінка. Одне слово, ти попадаєшся на вудочку людяності: а це безперечний знак занепаду. Інші одразу це помічають, бо ти вперше виявляєш себе доступною людиною. Якщо ти вислухуєш ще нещасніших від тебе, якщо ти їх розумієш, це означає, що ти поразку допускаєш як можливість того, що спіткає й тебе, і що тебе насправді спіткало. Це — загроза, небезпека, спершу вона тебе злегка зачепить, а далі стає неминуча. Телефони, як звичайно, починають безперервно дзеленчати. І ось тепер За дві години це влаштовано. Хтось, як і він сам у кабінеті, покладе трубку — можна сказати, всі одразу — і вмить сталеві двері банків замкнуться, як гільйотина. До тебе приходять під будь-яким приводом конкуренти, їм цікаво, чи є в тобі ще трепет життя, чи ти ще ворушишся. Ні, навіть добивати тебе не треба, і вони йдуть собі спокійно… Краще дати відкупного й кинути все».

Крізь відчинене вікно зазирнули до кімнати зорі. Джуліо ліг і все набирав Сільвіїн номер: марна надія побалакати з нею, йому нічого іншого не залишається, як тупа подорож у глупу ніч. А^іе Сільвії ще нема вдома: її приятелі боялися хвилини, коли вони зостанутьсй самі. Завжди її хтось просив: «Сьогодні ввечері не покидайте мене самого». І вони ходили з одного закладу до другого. «Або в ліжку з кимось іншим»,— подумав він неохоче. В цьому разі вона вже не страждає. Принаймні вона його чекала і обернула його в звіра. Цікаво б знати, в якого. Він ще й тому так уперто до неї дзвонив, щоб довідатися про це.

Під час останнього уїкенду вони спинилися в сільському готелі; до готелю прилягала садиба, де були коні, кози, кролики і величезний курник. Сільвія так розходилася в своєму кривлянні, що довела до розпачу свого супутника — вона вимахувала руками, струшувала гривою волосся, виставляла напоказ струнку, трохи зависоку фігуру і говорила ущипливим невинним тоном. «Я гадаю, що рід людський ще дуже відстає в розвитку,— казала вона.— Ми маємо логіку, рефлективне мислення, розум. Але не маємо нічого такого, що можна було б порівняти, наприклад, з гордістю, з величністю коня або з екстазом кролика, коли він скаче, підлітає в повітря, гадаючи, ніби має крила. Ми ще на рівні курника. Інколи

якийсь геній сягає інтелекту пса… Але сила цієї країни саме в тому, що вона має народ на рівні курей і півнів, тобто індивідів, ще ув’язнених у певних біологічних межах. Світ, зведений до корита й зерна… Чи ти звертав увагу коли-небудь на старе подружжя в ресторанах? Груди випнуті, роти, як дзьоби, постійно закриті, очі гострі, як голки, і нічого там не відбивається…» Вони стояли за дротяною сіткою курника. Півень вдоволено прогулювався: кури давали йому дорогу, ніби він був місцевий вельможа. «Хотів би я знати, в якій подобі я збережуся в твоїй пам’яті,— сказав Джуліо.— Але боюсь, що я про це здогадуюся».

Вона закинула шаль на шию. «Думаєш, що я скінчу, як Айседора Дункан?» — запитала вона його. Вона завжди ввертала якісь безглузді слова, щоб отямитися, коли її щось збивало з пантелику. «Не думаю, що я тебе оберну. З останніми це в мене ще була якась нез’ясо-вана реакція, вияв обурення або зневаги. Одне слово, все ще надія,— додала вона.— Але тепер я вже5 знаю,, що всі чоловіки однакові, всі до тебе тягнуть руки, як немовлята… Дай мені прикурити… Дякую… Ну так, відгадай: який звір?.. Півень? Ой ні… Це важко, дуже важко бути нормальним, правда?—зауважила вона.— Я мала колись великі ілюзії: боюсь, одначе, що наступна звіряча голова буде людська голова». Вона сміялася, вдаючи кашель, щоб дістати з торбинки пілюлю і проковтнути її, хоч та була не проти кашлю, і потім сказати звиклим тоном: «Обожнюю звірів».

Далі викликати по телефону марно: дзвінки лунали тепер сумним набатом у Сільвіїній порожній квартирі. Це був клич на допомогу. «Чому вона не озивається?» Потім він пригадав, що Сільвія на ніч затикає вуха воском, щоб її не турбував галас; та ще й рожеві, зелені, жовті й блакитні кульки теж починали діяти. «Може, тому я бачу кольорові сни. А ти чорно-білі?» Як дістатися до неї через снотворні порошки і віск у вухах? А кінець кінцем — навіщо?

Вранці Діодато не будив його так делікатно, як звичайно: він заходив і виходив з кімнати, говорив шорстким тоном, ніби хотів показати, скільки зусилля це йому коштує.

— Вставайте, синьйоре адвокате, ось вам газета, кава, пийте, бо охолоне… Мені вже треба йти.

— Куди?