— Я не маю ніякої думки. А якби й мав, то не сказав би вам. Крім того, я не терплю ні адвокатів, ані журналістів,— сказав Скарапек’я. І, застебнувши на животі піджак, дав зрозуміти, що розмову закінчено.

Згасла надія побачити Івану ще раз цього вечора; а те, що йому показали на двері, розбивало всі сподіванки на майбутнє.

При цій думці Джуліо рішуче підвівся й підійшов до бухгалтера:

— Я скажу вам правду. Анкета — це тільки привід.

— Не думайте, що я про це не здогадався,— відповів Скарапек’я з лукавою усмішкою.— Так про що йдеться?

— Про вашу дочку.

— Про мою дочку?! — перепитав бухгалтер,’спохмурнівши.— При чому тут моя дочка?

— Я прийшов просити у вас дозволу відвідувати її. Я вам здамся старомодним… Справді: сьогодні звичаї не такі.

*— А де ж ви познайомилися з моєю дочкою? Аделіно!

— Ваша дружина тут не винна.

— Цього б ще тільки бракувало!.. Але я певен, вона стоїть за дверима, А так принаймні хоч сяде,

Синьйора Аделіна одразу ж зайшла, виправдуючись перед чоловіком:

— Коли синьйор сказав, що не з кооперативу, мені так відлягло від серця, що я вже ні про що не думала. Але я не залишала Івани самої ані на хвилю, присягаюсь тобі.

Бухгалтер зацитькав ЇЇ і повернувся до Джуліо.

— Повторюю: де і коли ви познайомилися з Іваною?

— Яз нею не познайомився. Я побачив її на вулиці, йшов за нею довгий час, нарешті зважився запитати, чи можна її провести.

— То ви думаєте, що з моєю дочкою можна зав’язати знайомство на вулиці?

— Це ж по молодості…— втрутилася примирливо синьйора Аделіна.

— Ні,— відповів Джуліо.— Слово честі, ні. Вона не відповіла мені. Навіть не глянула на мене, йшла далі, незворушна, а я за нею.

— Вона була в ясно-блакитній сукні, правда? — запитала мати.

— Я не звернув уваги на сукню. Мене вразив невинний вираз її обличчя, простодушний погляд, такий рідкий у нинішніх дівчат. Я озвався до неї вже біля хвіртки, але вона присадила мене. Можете мені не вірити, але мені це майже сподобалося, може, саме тому я виявив наполегливість. Я був — як би це сказати? — я був зачарований. По щирості, є жінки, яких тут же кидаєш, якщо не пощастить, і йдеш за іншою. Але від неї я ке зміг відстати. Я не знав навіть, хто вона… Прочитав прізвище на дверях, уже як подзвонив.

— Скажіть правду, ви сподівалися, що вона буде сама…

— Розаріо, як ти можеш таке говорити? — дорікнула дружина.

— Можливо,— признався Джуліо.— Нехай і так. Але, коли ви одчиняли, я міг би сказати: вибачте, я помилився дверима, а наступного дня чекав би синьйорину на вулиці або послав їй записку. Проте я повівся чесно.

— А вивчення громадської думки, опит? — нагадав бухгалтер.

— Несміливість! — визнав Джуліо, розводячи руками.

Мати дивилася на нього з симпатією.

— Я одразу відчула, що в вас нема лихих намірів…

її дурнуватий топ розсе’рдив його.

с- Я сам не знав, які мої наміри. Щиро кажучи, я ще

й досі цього не знаю. Проте мені здається, це не якась там собі зустріч. І тому,— закінчив він переконливим тоном,— звичайно, не щодня, а, скажімо, інколи мені б хотілося прийти до синьйорини Івани, з вашого дозволу. Я не прошу, щоб з нею кудись ходити, бо не знаю ваших звичаїв…

— Я родом з Катанцаро,— заявив бухгалтер,— і знаю чоловіків… Отже, ви можете собі уявити… То як, ви сказали, ваше ім’я?

— Броджіні. Джуліо Броджіні.— Він дістав гаманця.— На жаль, я не маю при собі візитної карточки…

— Нічого,— сказала мати з усмішкою.— Між порядними людьми…

і— Ваше заняття? — вів далі бухгалтер.

— Я працюю в адвокатській конторі Анджелетті.

— Неодружений, правда? — несміливо запитала синьйора Аделіна.— Живете з батьками?

— У мене немає нікого,— зітхнув Джуліо і тут же ніби відчув суворий і здивований погляд своєї матері, коли додав: — Я сирота.

По хвилі шанобливого мовчання бухгалтер знов почав:

— То ви живете самі…

— Авжеж. Тобто адвокат дозволив мені жити в конторі.— Він не хотів давати батькові своєї адреси, сподіваючись на таємні зустрічі з Іваною, тим більше, що його номера не значилося в телефонній книжці.— Наймати квартиру дорого, а ще як хочеться щось відкласти… Уявіть собі, я навіть обходжуся без машини…— додав він, міркуючи, що це їх заспокоїть.— Ось про мене все. Тепер черга за вами.

Скарапек’я на мить завагався, потім гукнув:

— Івано!

Джуліо обернувся до дверей. Він не тільки побачить її знов, а ще й батько кличе її саме для нього.

Дівчина ввійшла з опущеними очима, збентежена.

— Івано, цей синьйор признався мені, що йшов за тобою на вулиці й може тебе тільки похвалити за твою поведінку,— сказав їй батько аж трохи урочисто.— Адвокат Броджіні,— і показав на нього, ніби відрекомендовуючи,— все мені пояснив і попросив дозволу інколи відвідувати тебе.

— Навіщо?

— Тому, що, як ти не маєш нічого проти, він хоче залицятися до тебе.

Дівчина, не відповідаючи, скоса глянула на Джуліо.

— Сьогодні вже так не кажуть,— зауважив бухгалтер,— але, в кожному разі, це означає, що…

— Що ви ближче пізнаєте одне одного, розмовлятимете між собою…— перервала мати.— А потім буде видно. Що ж тут поганого?

Івана знизала плечима:

— Про мене, хай приходить,— сказала вона байдуже.

Назавтра вранці Джуліо послав їй букет квітів, скромний, відповідний до змальованого свого становища: сім троянд ніжного тілесного кольору. Він чекав, що дівчина подякує йому по телефону; нічого подібного. Після сорока восьми годин, проведених у побоюванні, що Івана не захоче його більше бачити, він наважився подзвонити сам. Мати зраділа його дзвінку, сказала, що його квіти зробили велику приємність і що дочка сама взяла на себе турботу міняти щодня воду в вазоні; і перш ніж він устиг про це попросити, запропонувала:

— Чому б вам не завітати до нас? Івана повертається з курсів близько сьомої.

Отож, щоб повторити маршрут першого вечора, він поставив машину перед фірмою Аматі і рушив пішки по віа По, уявляючи світлу сукню й тіло з розкішними формами, яке вело його, як комета. Він знов побачив бар, вітрину м’ясника, а на вулиці, де жила Івана, запах трави й вогкої землі, ширячись з садків, оживив у ньому спомин про дівчину і так підхльоснув його нетерплячість, що він стукав у двері Скарапек’їв з переконанням: мати проведе його просто до кімнати, де його охоче прийме на канапі Івана.

Але Івани не було вдома: синьйора Аделіна для його втіхи заявила, що чоловік після роботи піде до бару подивитися телевізор; отже, при бажанні він може залишитися довше. Потім, позираючи на годинник, сказала, що Івана дуже неохоче ходить на курси.

— Розумієте, з такими руками… Ви не помітили? Нівечити такі руки на друкарській машинці — блюзнірство. Я вдома не дозволяю їй нічого робити; стелить ліжко та й усе.

Коли після восьмої Івана повернулася, Джуліо був роздратований чеканням, тим більше, що мати, розводячись про вроду дочки, розпалювала його уяву. Побачивши

його, та лише сказала: «А-а!» — ніби її зв’язали якоюсь умовою терпіти його, і повільною важкою ходою вийшла з кімнати.

— Іде освіжитися,— пояснила синьйора Аделіна, потім присунула до себе два стільці, а сама сіла збоку.

Невдовзі Івана з’явилася у картатому фартушку. «Ось я,— нібито сказала вона.— Ну й чого ти хочеш? Що я маю робити?» З виразу її обличчя, наляканого й водночас визивного, видно було, що вона ще дуже молода, майже дитина, виросла передчасно. Сукня здавалася ще тіснішою, ніж першого вечора, ніби за ці два дні її форми стали ще дозріліші.

— Сідай, ти, мабуть, стомилася,— сказав Джуліо, і вони повмощувалися на стільцях, поставлених посеред кімнати; біля них не було навіть столика, щоб покласти сигарети.— Не сердишся, що я звертаюся до тебе на «ти»? — Івана знизала плечима.— Вибач. Це якось само собою.— Запала мовчанка.— Що ти робила сьогодні в школі?

— Як завжди. Нам диктують, а ми пишемо.

— А що вам диктують?

— Хто ж би там пам’ятав? Коли я виходжу, то все забуваю.

— Саме такою й має бути добра стенографістка: як машина,— пояснив Джуліо.— Як машина. Нічого не пам’ятати… Чудово.

Здивована цим ентузіазмом, дівчина обернулася й глянула на нього; тоді він зазначив, що вона не дурна, бо одразу відчула — цей комплімент не стосується її роботи.

— Які гарні руки,— зауважив він, ніжно беручи одну з них.

Вона дозволила йому торкатись її, як би це зробила в манікюрниці чи в лікаря. Насправді Іваиині руки викликали чуттєвість не так красою, як через свій дитинний і водночас мужній вигляд. Білі, досить великі й повні, з видовженими пальцями; нігті — дбайливо пещені й полаковані перламутром — спочивали в пухких подушечках, як мигдаль у м’якуші плоду. Ще одною їхньою особливістю була свіжість шкіри, навіть у таку вже гарячу пору року. Отже, Джуліо тримав з насолодою цю безвладну руку в своїх руках і, гладячи її й стискаючи, намагався показати дівчині, які палкі в нього почуття.

Так само й потім, під час наступних відвідин, це був найкращий спосіб спілкуватися з нею. Скупа на слова,

Івана нічим не цікавилася; здавалось, ніби життя вона вважала за явище, якому треба піддаватися, але не довіряти. Підтримувати з нею розмову було нелегко, тим більше, що на запитання Джуліо вона часто відповідала жестами: для заперечення ледь зводила голову, знизувала плечима, коли хотіла висловити сумнів чи байдужість, а притакуючи, витягувала трохи шию вперед, що надавало їй виразу покірності долі.

Незважаючи на таку стриману поведінку, Джуліо все її розпитував, щоб з’ясувати її вподобання. Якось увечері він поцікавився:

— Ти любиш танцювати?

У відповідь вона лише звела голову: ні.

— Чому? — не відставав Джуліо.

— Тато каже, що хлопці під^час танців нахабніють. А потім, для нинішніх танців треба мати відповідну фігуру.

— А читати любиш?

Івана зморщила чоло, ніби хотіла сказати: «Що це тобі спало на думку?» Вечори вона проводила біля телевізора, але не мала жодної улюбленої програми: «Дивлюся, що показують». У кіно ходила рідко, бо бухгалтер не пускав без мами, а та була завжди втомлена.

«Але колись підемо,— обіцяла синьйора Аделіна.— Як показуватимуть якийсь фільм про стародавніх римлян, вони мені дуже подобаються, я скажу синьйорові адвокатові, щоб нас запросив».

Мати, хоч як він сподівався, нічим не допомагала йому. Правда, вона сідала осторонь, спиною до них, але завжди загрожувала небезпека, що вона обернеться; а коли залишала їх самих, то верталася так швидко, що Джуліо — хіба б тільки брутально накинувся на дівчину, а це було б великою помилкою — не мав часу ступити перший крок і тому нічого й не починав.

А проте щовечора він учащав тепер на віа Альпі. Протягом дня він обіцяв собі більше туди не ходити, щоб звільнитися від цієї жаги, цього майже наслання; але незадовго перед шостою починав непокоїтися, дратувався на свого заступника, на секретарку, аж поки, відправивши їх з криком: «Годі! Я більше не можу!», піднімав трубку й питав синьйору Аделіну: «Можна прийти?»

Під час цих візитів, а вони закінчувалися з поверненням бухгалтера, Джуліо сидів біля Івани, як у приймальні для батьків у школі-інтериаті. Або, точніше, як

у вітальні одного з тих дешевих домів, куди він ходив ще хлопцем, у чеканні, коли можна піднятися поверхом вище з обраницею. Одначе тепер доводилося вдовольнитися тим, що він уявляв собі, як би пестив це тіло,— воно вимальовувалося дедалі чіткіше під щораз легшими — надходило-бо літо — суконьками. Івана нібито не помічала ні його поглядів, ані збудження; а проте, коли він пробував — прислухаючись до кроків матері — обняти ЇЇ за плечі або посунути руку, ніби випадково покладену їй на коліна, трохи вище, вона відштовхувала його таким жестом, наче відганяла гедзя.

Щовечора синьйора Аделіна покидала кімнату тричі. Перший раз — вона йшла запарювати каву — було най-незручніше, бо Джуліо після двадцятичотирьохгодин-ної відсутності доводилося наново освоюватися з Іваною. Потім вона йшла готувати вечерю, але могла щохвилини зненацька по щось вернутися, як’це вже траплялося. Най-вигідніша була хвиля, коли вона виходила в останній раз, о восьмій,— тоді дзвонив телефон, вона казала: «Це Ра-фаеле» — і зникала.

Ясно було, що синьйора Аделіна довіряла шурякові більше, ніж власному чоловікові. Вона часто його згадувала, дуже зважала на його думку і, здається, навіть побоювалася, як він реагуватиме. Телефонна розмова тривала довго; під час цих переговорів Івана сиділа неспокійна й часто оберталася в бік коридора, де впівголоса базікала мати.

Якось увечері тричі, в умовлений спосіб, задзеленчав дверний дзвінок. Синьйора Аделіна вийшла у коридор, причинила за собою двері й повернулася з кошиком, повним овочів і великих свіжих яєць, що їх дядько Рафаеле прислав зі своєї садиби. Івана сказала: «Принеси, я гляну»— і якось особливо всміхнулася. Джуліо помітив щось вульгарне в цій посмішці. І все ж це нітрохи не відштовхнуло його від неї, навіть тоді, коли дівчина виявляла типові дрібноміщанські смаки і вживала вислови, що свідчили про брак культури. Його не дратувало навіть її явне ласолюбство. Навпаки, він сам часто приносив їй коробки з цукерками. Вона одразу відкривала їх, поспішно вибирала цукерки, а коли він запитував: «Смакує тобі?» — кивала з напханим ротом.

Небалакучість Івани цілком відповідала її похмурому обличчю й неуважності до всього і до всіх. Джуліо ще й досі_не„знал,^шакийайдужі -аб9 навіть прикрі їхні зустрічі,

чя, може, таке погордливе поводження не що інше як своєрідне кокетство, дуже поширене на півдні, як твердила мати; за її словами, Спізнюватися для1 жінки було певною тактикою, так вона ставала ще милішою.

— А море ти любиш? — розпитував далі Джуліо,— Тобі хотілося б поїхати до Остії чи до Фреджене?

Івана, зрештою, притакнула.

— Але мені б довелося купити купальний костюм… Я бачила один блакитний, з мережкою.

— Скажи мені де, і я куплю тобі.

Івана показала підборіддям: мовляв, треба згоди матері, а та заявила:

— Деяких предметів туалету не можна приймати в подарунок від чоловіка. Негоже.